Чому приїжджі українці відчувають себе чужими серед своїх
В німецькій мові термін «гастарбайтер» в першооснові мав інше тлумачення. Він був введений до вживання з метою заміни існуючого до цього терміна «Фремдарбайтер» (нім. Fremdarbeiter), введеного ще з нацистських часів, для працівників, привезених з метою їх залучення до примусових робіт в Німеччині. В повоєнні роки термін перестав нести негативний тон свого попередника, і його застосовували до працівників, що в Німеччину для роботи приїхали добровільно, згідно запрошення німецького уряду.
В словниках початку дев'яностих років минулого століття слово було зафіксовано з наголосом на німецький манер (гаста?рбайтер), але дуже швидко в говірці наголос змістився ближче до кінця слова (гастарба?йтер). Досить часто, особливо в малограмотному соціальному середовищі, використовуються помилкові «гастрабайтер» і «гастробайтер», рідше - «гастрайбайтер».
Потік мігрантів до СНД був викликаний ажніяк не запрошеннями, як у наведеному вище випадку з Німеччиною, тому слово гастарбайтер носить нині іронічний характер. Самі гастарбайтери в СНД часто вважають вживання до них цього терміна, згідно перевірених джерел, особистою образою.
Згадую розмову з директором педагогічного коледжу в Богуславі (Україна, Київська область - прим. автора) паном Рогозою в «дикі», як пишуть журналісти Росії, дев'яності Тема розмови ? про виховання почуття національної гідності українця у студентів коледжу. Тоді я приїхав до рідного міста з історичною місією - потрібно було терміново домовитись, щоб мою племінницю Гаврилову Оксану відпустили до... Башкортостану, щоб відкрити першу в Росії українську школу в с. Золотоношка Стерлітамакського району, що врешті-решт було зроблено ? Оксані розробили спеціальній курс навчання , щоб вона закінчила коледж, а за місяць вона вже вчила українській мові дітей башкирських українців.
Це був 1996 рік ? 5-та річниця незалежності України. В місті повністю, не тільки в думках людей, але навіть в символіці - в будинку культури, в школах відчувалась ностальгія за СРСР.В районну бібліотеку приходив по підписці журнал «Библиотечное дело» з Москви. В моїй рідній школі з гордістю заявили, що у нас є піонерська організація ? тільки щоб не дратувати владу пов'язують юним піонерам зелені галстуки. В місті регулярно виходила газета «Комуніст», існував райком партії (підпільний, але не заборонений!). А коли на сцені будинку культури ініціатори українського відродження ансамбль педагогічного коледжу «Коляда» дійсно організовували колядне дійство, нізвідки вибігав комуніст і кричав «Уберите этот опиум для народа!». А потім, коли Організація Українського руху запропонувала перейменувати вулицю Комсомольську на вулицю Чорновола, і опублікувала цю інформацію на суд народу в місцевій пресі, реакція народу на 90% була проти.
Так, 200 років «Руїни» і 70 років «Совєтов» зробили свою справу...
Знову ж таки за Шевченком:
«На сотню свинопасів - лише один козак»,
або ж «... моголи ми, моголи - золотого Тамерлана онучата голі»
Тільки не українці.
Українців за висловом Василя Стуса «Малесенька шопта» - нас залишилась жити в цьому світі.
Так от, повертаючись до тієї розмови з директором педколеджу. Я хотів, щоб моя племінниця стояла у джерел відродження українства в Башкортостані, але боявся, що мене просто не зрозуміють, адже з тим же українством ой як не просто в самому центрі України! У відвертій розмові ми знайшли повне порозуміння. Мабуть я так щиро його переконував в необхідності виховання у студентів високого почуття національної гідності Українця, що він сказав: «Вам би виступити на цю тему на педраді коледжу, бо мої педагоги бояться цього питання, як чорт ладану!»
Певно, в двотисячні роки, і особливо за роки правління президента Ющенка, в Україні все ж таки багато чого змінилося... Зараз: «Я ? українка звучить гордо!». Люди без задньої думки - чи часом не висміють? - на свята одягають українські строї. Розмовляють в повний голос українською в столиці, не боячись, що хтось штрикне: « А Вы не можете нормальным языком разговаривать?!» Все це в минулому. В Україні. Але не в Росії. Приїжджаючи до Росії українці інколи серед своїх землячків «малороссов» отримують прийом чисто за формулою «небезизвестного вождя революции» В. Леніна: «Нет ничего страшнее обрусевшего нацмена...».
От нещодавно мав розмову по телефону з українкою, яка проживає в Петербурзі, але має українське громадянство. Ось її сповідь крізь сльози:
«Життя заставило мене приїхати в Росію до Санкт-Петербургу шукати свою долю. І ось я тут. І дуже мені приємно, що в місті існує українська діаспора. От про «зустріч» в товаристві ім. Шевченка я хотіла б розповісти. Мені зателефонував мій знайомий українець і запросив на концерт, побачитися зі своїми співвітчизниками, почути українське слово, побути серед своїх рідних та близьких по крові людей…
Так, дійсно, зі сцени лунали українські пісні. Сльози котилися з очей, від щастя, що я чую те, що чула з дитинства, ті пісні, що співав мій батько, якого я втратила в минулому році, ті пісні, що вчила і вчить мене співати моя матуся, що живе на Полтавщині. Я ніби побувала у себе вдома. Мені терміново захотілося підійти до цих людей, подякувати, поспілкуватися. І, може, також записатися до хору, щоб виступати і співати рідні пісні…
Керівник хору радісно мене зустріла, сказала в які дні вони займаються в Будинку культури.
І тут до мене підійшла одна з учасниць хору. Змірявши мене зором з голови до ніг, сказала мені: «А Вы откуда? И как Вы здесь очутились?» Я розповіла, що кілька років тому приїхала до Санкт-Петербургу, а зараз працюю тут і живу. Я не встигла продовжити свою розповідь, що тут і вийшла заміж, і маю чоловіка-росіянина..- хористка перебивши мене з посмішкою сказала: «А, так Вы - ГАСТАРБАЙТЕР?» Від образи померкло в очах. Я не могла нічого сказати. В найми до росіян я не наймалася!!! Думаю, що жодна людина, котра приїхала з інших країн, і отримала тут громадянство, не назве свого співвітчизника «гастарбайтером». Мені стало страшно і гидко. Я вийшла на вулицю і побігла від чужих, злих і ворожих людей. Я відчула себе краплинкою дощу в величезному чорному місті, де всі шпиняють тебе: «Ти ? українка (наголос на перший склад), хохлуха, гастарбайтер…»
Коли я у відчаї зателефонувала керівнику товариства ім.. Шевченка Володимиру Косенку, він мені відповів: «Знаєш що, Женя, якщо ти так будеш себе вести, я не буду тебе пускати на заходи». Вечір був зіпсований. Душа розтоптана. І пустота. Ось такі ми українці…
Євгенія Богданова. Громадянка УКРАЇНИ.»
Можна було б на цьому поставити крапку. Певно, не всі такі навіть зросійщені українці.
Але ж загально відомо. що тільки та нація заслуговує на повагу, яка в першу чергу поважає себе. І особливо, якщо це стосується керівників громадських організацій. Та ще й тих, хто причіпляє до них звання признаного у всьому світі українського генія Тараса Шевченка.
Валентин ІВАЩЕНКО
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
На світлинах: Валентин Іващенко. Євгенія Богданова в ніч на Івана Купала. Все ж таки, 'українці Росії' чи 'гастарбайтери'?!