До 16-річниці Незалежності України
Ми - погорільці, будуємо хатку
Найбільше уміння – почати з початку:
Хатку. Життя. Себе…
Ліна Костенко
Не далеко ми відбігли часу, коли перший документ, який засвідчував достоменність особи, тобто паспорт, ми отримували в 16 років. І хоча абсолютним повноліттям, на чиюсь узаконодавлену думку, вважалось 18-ліття, та почуття дорослості і відповідальності ми відчували вже саме від отієї, забарвленої буйноцвіттям юності і цілим океаном мрій та надій, 16-ї весни. І коли вже так самостійно та крилато могла себе відчувати молода людина, у якої ще все мало відбутись в майбутньому, тож як в пору своєї не першої молодості, в добу свого Воскресіння, має почуватись Держава з величезним історичним, інтелектуальним та духовним набутком?! Як має почуватися Держава, горбата від передчасних могильних поховань, - Земля яка зазнала страшних втрат голокосту, голодомору, чорнобильського отруєння, мовного нищення, висилок, катувань, розбрату, з’яничарення, розпорошеності своїх дітей, - та яка довший час була позбавлена Волі і Права, яку примушували забути саму в собі і обрекли на довгі роки безвладдя і неволі?!
Так, - це я про Україну.
ЇЇ о н о в л е н і й !, і в той же час, знеславленій Долі, 16 років.
Чи то вже такий чаклунський збіг обставин, а чи заставки лукавого, та саме тепер, в пік своєї вільної та самостійно-свідомої 16-ї весни, вона, моя зболена Україна, знову на рубіконі нетривкого герцю, на межі випробувань, - її коливає чатуванням небезпек та нових можливих і неможливих запроданств.
Отче Боже, поможи моїй Україні з колін встати, підстав свої рамена, огорни Ласкою Твоєю, засій Державним розмислом в умах та серцях синів і дочок її, освіти для неї шлях праведний та незрадливий, Духом Твоїм влучись з кожну клітинку її стомленої істоти, наділи, мою Землю, Божечко, животворчою силою Твоєю і умінням боронитись від лукавого, воздай, Боже, Верховенством Державного Правила, скерованого Вірою, Правдою і Любов’ю незрадливою. Не допусти, Отче, зла і скверни на теренах її, Воскресінням Твоїм Чудотворним Возроди, Господи нам Україну.
Амінь!
Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА.
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
УКРАЇНІ
Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім'ям радію
І сумую іменем твоїм.
Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім'ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.
Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім'ям вмираю
І в твоєму імені живу!
Василь СИМОНЕНКО.
Україні
Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік...
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
Бачиш, з ними щогодини б'юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю...
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать обращи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
Василь СИМОНЕНКО.
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Василь СИМОНЕНКО.
До “українців”
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці –
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми перестали гордиться, що ми – українці.
І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш у - пісні, а не в барилах вина,
І що щедрість - у серці, а не в магазинних вітринах,
І що є у нас мова і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного З вас: - Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе, відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати.
Запитаймо про те, чи списати усе на буття,
Котре нашу свідомість узяти змогло так на Бога,
Що солодшим од меду нам видався час забуття
Рідних слів, і пісень, джерел, і стежок від порога.
Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як ?
Чи в “моголах” і вмерти судилось нам ще від Тараса!
Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,
Що згнітив нашу гідність до рівня вторинної раси?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова!..
Добре знаю, що й вам вони теж не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка сплива,
Коли бачу, як щиро себе зневажають вкраїнці.
І тоді в мені ниє крамоли осколок тупий,
Мене думка одна обсідає і душить на славу:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?
То хіба не впаде, не закотиться наша зоря,
І хіба не зотліє до тла українство між нами.
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваємо хохлами?
Українці мої! Дай вам Боже і щастя і сил!
Можна жити й хохлом і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…
Віктор БАРАНОВ
Написано автором 20 липня 1989 р.