Цей творчий проект мурманські “Лелеки” натхненно реалізували на сцені Театру Північного флоту
Присвячую пам’яті своїй дитинній, що є відлунням духовного скарбу всього мого Вкраїнського Народу Наталя Литвиненко – Орлова.
26 січня в Мурманській українській громаді “Лелеки” відбулась давно омріяна і дуже бажана подія. Всім творчим гуртом ми реалізували мій творчий проект “Проща до Української Хати”. Цей проект я присвячувала своїй дитинній пам’яті, але вийшло так, що в пам’яті свого дитинства побували всі присутні – і учасники і гості, що були в залі для глядачів Мурманського театру Північного флоту.
Над авансценою гасло: “В своїй хаті своя правда, і сила, і Воля” Тарас Шевченко. Спочатку сцена, де мало відбуватись дійство була напівзатемнена. Перед початком вистави пригасле світло і в самому залі, де сидять глядачі. В ауру глядацької аудиторії досить голосно влучається фонограмне кукурікання півня. Поступово вмикається освітлення сцени, символізуючи народження Нового Доленосного Дня.
Оформлення сцени цілком відповідає нехитрим вимогам українського народного побуту, притаманне моєму українському народові. Покуть, лампадка, Господар Хати - стіл, на столі Хліб. Берегиня Родинного скарбу - скриня, пряха, гребінь, лави, вкриті смугастими українськими ряднами. Біля печі, у закутку, штовхаючись держаком, рогач бавиться з кочергою. Цибата коцюба прискулено гнівається з такої розпусти. На вікнах та Святих образах вишивані рушники,- вбирають очі рукотворні диво – прошви, що на пухких подушках та прикраса ліжка –мережані “підзори”. Старе люстро, яке пам’ятає весь Рід, Всіх від малечку і до нещадних сивин. Вдумливі рамці на стінах,- німий Хатній архів, де всі ще живі й молоді… Немов не було і розлук 33-го, 37-го років. На почесному місці стіни Портрет Пророка – Кобзаря.
Під сволоком Хати пучечки материнки, звіробою, деревію, духмяної м’яти та любистку, милують взір жмутики життєдайної калини. В царині цього цілющого Євшан-зілля панує Купальський вінок з барвінку та рути.
Десь є місце і для справжнього дерев’яного рубля, яким качали білизну, є притулок для цебра з водою та кухлика. Поряд гонорово вилискується велика мудра, пузата макітра. Мисник вихваляється зухвалим куманцем та витрішкуватими полив’яними полумисками. Око приваблює стегнаста цибуля, яка золотавою в’юнкою китицею простяглась вздовж комину. Стара, немов Правда, свята та непідробна, деревинна жердка, сама з собою грає в жмурки, ховаючись в рясному вихилясі буденних спідниць, хусток та керсеток. Під саменькою стелею міцне коване коло, яке наче земна підкова, що загартувалась між молотом та ковадлом, утримує калинову колиску – люлю, підважену міцними надійними вервечками.
Кожен куточок Господи дихає українською національною присутністю, лагідною логічною довершеністю та многотрудною Сільською Вдачею.
Біля Хати ( умовно на дворі) сільський тин з верболозу, або ліщини, на якому “гетьманують” довгошиї глечики. Біля фіртки саморобна поштова скринька, що терпляче чекає на наші листи.
Справжній тин з гнучкого верболозу сплів наш завзятий співак – Петро Антонович Сиротюк.
Саму хату в добрих мистецьких традиціях намалювали наші художники Катерина Ширко та Людмила Реп’ях. Катерина Ширко принесла з дому ще й намальовану нею ж ікону Спасителя. Отже, вийшло все, як насправді.
Вікно сумно вдивляється в неосяжну далечінь, а може саме нас і виглядає?!
Відтак, ми і завітали… до Хати, як на Прощу…За Правдою, за прощенням…
Під фонограмне звучання пісні “Роде наш красний” сценічний майданчик поступово наповнюється учасниками дійства в вишуканих українських строях. Люди виходять невеликими купками, спрямовуючи свою увагу до призабутих, але таких рідних і знайомих речей, що господарюють в Хаті… Прочани тішаться пам’яттю, милуються згадками і відчуттям родинності.
І куди б дорога не вела,
Де б не жив ти в мурманській родині,
А Душа, здається, там і нині –
У білявій Хаті край села”
Тут кожна струна – на сторожі.
А струнам немає кінця.
Та Хата, як Писанка Божа!
Та Хата, як Біблія ця…
Частина учасників сідає на лави до прядива, вишивання та різьблення, інші розповідають про те, як будували Українську Хату, які історичні або соціальні підвалини важили на користь того чи іншого рішення в будівництві хати .
Архітектурні особливості Української Хати
Починали будувати Хату навесні, коли місяць доходив до повноти, щоб Хата повнилась добром і достатком. Місце вибирали дуже вдумливо. Треба щоби хата на корінь дерева не попадала, - бо невдоволені хатні будуть повсякчас. Би на стежці не була, бо пустою робота буде, - все за вітром піде… Аби на межі не була, буде родину все розділяти
На перехресті доріг не годилося ставити Хату. Всохле, або побите громовицею дерево не годилося до сусідства, де мала б постати нова Хата. Не будували Хату і на попелищі, бо то накликало нові пожежі і збитки від вогню. Остерігалися оселятись на неораній землі, “бо там полюбляє жити лукавий”, а також на місцинах, де загинула, або покалічилась людина.
У всі часи було великою ганьбою закладати Хату на людських кістках – не добре то перед Богом і перед людьми.
Кілками мітили кути фундаменту, освячували місце, відтак опускали гроші по тих кутах, (аби копійка не переводилась), ладану, (аби нечиста сила до Хати не пхалась). Підкладали навіть шматочок хліба, (аби мерці їсти не просили), свяченої води, (щоби жінці душу не ссало – безпричинно не сумувала), доброї деревини,( щоби Хата довго трималася і не гнила).
Після того клали пробні знаки – прив’язували не те місце на цілий день корову. Якщо ж та корова, будучи при доброму кормі, буде поводитись неспокійно, то знакує на те, що в цьому місці зла сила велася .
На всі чотири кути ставили по мисці, в кожну додавали по дев’ять порційок води, залишаючи на ніч. Вранці міряли: прибула – добре, ні – теж щось в землю тягне, полишали те місце. Ще сипали попелом, бо вранішні сліди підкажуть на що воно йдеться, чий слід проліг: - коли пташиний – вестиметься Хатнє господарство, рукоділля, звіриний – на добру худобку Пану Господарю, людський – блукають тут злі духи.
Помірковано розплановували хатчину, де буде піч, постіль, стіл.
Коли здіймали крокви, господарі чіпляли по боках вишиту хустинку – аби дівчата впорі віддавалися, 2 кукурудзяні качани, зв’язані лушпинням докупи, - щоб рід плодився та родивсь, якогось зілля, або чорнобривців – на веселіщ.
Під час закладання Хати, на місці, де мав би бути Покуть, ставили стіл з хлібом, але стіл той не покривали скатертиною,” бо дочка може покритися”, тобто стати “покриткою і народити позашлюбне дитя”. При зведенні зрубу на причілкові прибивали соснову гілку (вінець). Це звичай символізував дерево життя.
Особливе значення мав будівельний матеріал з якого зводили житло . Переважно Хати будували з дерева – “зруби”. Одначе не всі породи годилися для цього. Віддавали перевагу дубу, сосні, липі, вільсі. Обтесану міцну деревину, уважно розглядали з огляду на річні кола в поперечній поверхні. Відтак, північним боком дерево укладали до вулиці, а південною боковицею в середину житла.
По надвірній поверхні стін Хати – “зрубу” стамескою, або зручною сокиркою обережно робили поглиблені нарубки, в які потім влучали загострені плескаті кілочки, аби стіни влучніше прихоплювали на себе глей під час мазки та шпарування Хати.
Підвалини ж завжди робили дубові, як і сволоки. Хата бідняка часто – густо була з ліщини,- кутові стовпи ставили дубові, а стіни Хати виплітали ліщиною, а потім обмазували…. Отож, і мазанка…
В деяких регіонах України мурували Хати з саморобного саману. Для виготовлення саману робили заміс з глини, кізяку та соломи, відтак формували брили –цеглини, які після тривалого висихання ставали міцним будівельним матеріалом.
Толока! Як же весело знадвору мазали і шпарували Хату глиною ! Заміс робили на дворі біля Хати – новобудови. Просто в землі викопували досить глибоченьку і широченьку лунку, що завжди мала форму кола. Перші ґрунтовні заміси, що укривають решетування дранкою, і в які додається велика частка соломи місили кіньми, а вже для останнього обшарування стін і дорослі і діти ставали до тієї гуртової роботи. Місили ногами бадьоро, завзято і проворно. Хтось своєчасно додавав до лунки води, а дехто, час од часу, лопатою, або вилами підкидував куцої пшеничної соломи, кінського кізяку та глею, аби суміш для мазки була міцною і довготривало прислужилася Хаті. Солома дряпає ноги та й не враз вони і загояться, але то все дріб’язки порівняно з такими щасливими світлими життєстверджуючими митями. По завершенні творіння замісу, весела юрба заглеяних ніг затупотить по доріжці до ставка, де на них чекає животворча водичка і лагідна прохолода. Рятуйтесь жаби, розступися, зелена ряско, тетерійте карасі і коропи!
Але це буде згодом, - глею для мазки потрібно натовкти ой, як багато!... Не одну таку лунку, і не дві… Отже і співалося біля такої роботи і жартувалося, і водички пилося… Щедрилося дотепами і жартами, а вже які тут точилися розмовки - перемовки … хто до кого і по що…?! І карбувалися ті світлі миті щемною пам’яттю, на всі подальші роки життя, аби вже ніколи не забути тієї доброї миротворчої будівної години.
Ой, кум кумі рад
Завів куму в виноград
Їжте, кумо, ягідки,
Ті, которі солодкі.
А которі гіркі –
Для моєї жінки.
А которі зеленії –
Для моєї скаженої!
Весела пісня, жарти, сміх – ото толока, ото радість і життєдайна вдача українського села.
Ведуча просить підвести руки тих гостей в залі, хто хоч раз у своєму житті на будівлі Хати місив глей ногами. Цих людей запрошують на сцену для нагородження сувенірною медаллю, книжечкою – поемою Антоніни Листопад “Родова Хата” , або есе Олександра Довженка “Хата”
Лагідно мазали та шпарували Хату і з середини. Також, як і з вулиці, не одним, а трьома нашаруваннями глею, аж поки зовсім рівненькими стіни не стануть. Щоправда, в деяких регіонах України, скажімо на Вінниччині, внутрішні стіни Хати могли бути і “орано” - пошерхлими, але завжди білі і ошатні.
Цікава технологія розчину крейди, або білої глини для побілки Хати з вулиці, - розчин для побілки робили на молочній сироватці. Тоді поверхня стін Хати добувала такої поверхні, наче скло, її не “обтьопував” дощ, вода скочувалась зі стін на землю, а Хата стояла біла та урочиста ,” як дзвін… Цнотливо лебеділа Таїнством…
Стоїш на землі, як Говерла.
Як голуб, до Бога летиш
Але, слід зазначити, що з вулиці, білою глиною обмащували тільки парадну та покутню стіни, а глухі – червоною. Дах Хати в давнину, та і за нашу добру Пам'ять, крили соломою. Всією вулицею, а то й “кутком” в’язали снопи, оперізуючи їх таким же солом’яним перевеслом, а проворні дядьки – майстри, що завжди були веселої творчої вдачі, сидячи “вершки” на Хаті закріплювали ті рукотворні солом’яні творіння до лат, що вже були набиті на кроквах Хати.
Робили те дуже винахідливо, з витівками і прикрасами по горбочках стріхи і навколо димаря. Раптовий перехожий обов’язково засилав побажання робітникам: “ Бог у поміч!”, на що самий найдотепніший з “вершка” Хати міг відказати: “Казали Боги, щоб і ви помогли…” - “засівалась” Хата лунким сміхом, приказкою, веселою піснею.
І знову лунає пісня, але вже подарунком для тих гостей в нашому залі, хто хоч раз у своєму житті в’язав снопи для стріхи Української Хати. На творців Української Хати, чекають також пам’ятні медалі і книжечка Антоніни Листопад “Родова Хата”
В сучасні часи Хати здебільшого криють залізною бляхою, або черепицею. В Західних регіонах України в усі часи в чудових мистецьких традиціях криють Хати ще і цінною деревиною.
А ще люблять українці свої оселі прикрашати винахідливим завершенням даху. Вершком даху може бути зображення сонця, або кінської голови. Фактично – це символічні тотемні (солярні, кодові ) знаки, а не просто прикраса Хати.
А ще та підведена призьба.
Із жовто-черленистих глин…
Чи під рушники, чи під ризи.
Пахуча, як вранішній кмин.
Хата була обов’язково обернена вікнами та дверима до сонця, аби висвічувалося із неї усіляке зло. Перед входинами до Хати вносили на переночівок кота та півня, аби нечиста сила втекла геть, а вже по тому вносив священик дві ікони – Матері Божої й Ісуса, аби в парі жили при Хаті, господар - відро води, бо без води нема і їди, господиня на рушнику Хліб – сіль, діточки перед собою сіяли просом, би зле за ногами не сіялось. Доброю, мудрою ознакою було внесення до нової Хати шматок деревного вугілля, або жару зі старого помешкання.
До Дмитра (8 листопада) в Хату треба було уже увійти.
А дощик насіння покропить.
Із жолудя виросте дуб.
Та Хата – в зіницях Європи.
Вона – Європейський пуп.
А Сонце коріння засмалює.
Освятиться крижмо. І креш!
Не знайдеш т а к о ї в Австралії.
В Америці теж не знайдеш.
В новій Хаті, де вже й підсохла намащена рудою, а підведена червоною глиною долівка, коли й сінця духмяного на ту долівку кинуто, на Вас чекають Господар і Господиня Хати, - з хлібом – сіллю, з лагідною усмішкою - запрошують до столу, бо Стіл в українському побуті вважається господарем серед Хатніх речей та і святковими наїдками щедриться. Бажаних Гостей запрошують сісти на Покуті, де зазвичай сидить Старіший з Роду, - доброзичливо віншують добрих гостей піснею:
“Зеленеє жито, ще й овес, тут зібрався Рід наш увесь…”- співається в пісні. Ну от і слізні жнива в залі розпочались, але на те вона і Пам'ять… А яка ж то Пам'ять без сльози?! Добре і привітно в гостинній оселі. Під стелею, від кута до кута, святі образи – то очі Господні, що тримають нас у чистоті. У центрі – Христос, Божа Матір, поруч – угодники Божі, на честь яких клалися в родині імена. Праведна людина ніколи не вчинить найменшої сварки в світлиці, де Покуть, принаймні вийде для того в ту хату, тобто в хатчину, що межувала з світлицею просто дверима, або невеликими хоромами, себто коридором.
На образах і на вікнах рушники, бо Хата наша Вкраїнська - така чепуруня… В Українській Хаті всі жінки брались до вишивання, прядива, та до ткацтва. Дівчата готували собі весільний посаг, вишивали сорочки своєму нареченому, а мами дбали про те, щоби кожен з нас узяв у світи оте Червоно – Чорне кредо Української Вдачі, - на згадку, на повернення, на пісню…
Два кольори мої… чи хтось колись підрахував, скільки виткано смугастих ряднин, полотна, вишито рушників та сорочок, скільки прядива розійшлось у світи, скільки при тому відплакали і відсміялись, а виспівали скільки?! Журливо і життєво – виважено…
Наявність Хати у молодого парубка була запорукою і відповідного ставлення до нього. Хата підіймала на належний щабель майбутнього голову сім’ї, або ж, навпаки, відсутність Хати могла зробити хлопця бездольним. Навіть в народних піснях дуже добре окреслені всі найпотужніші риси, притаманні цим соціальним моментам українського родинознавства:
“Не піду я за тебе, - нема хати у тебе…”, або “Постав хату з лободи, а в чужую не веди…”. В піснях видивляємо і невдалу вдачу приймацьку: “Ой як мені приймацькеє життя надоїло…”
Але була і інша правда… Прискуленим оком – вікном, з відвертою зверхністю, дивилася Хата, в якій ґаздував Господар, на ту Хату, що бідкувалася без хазяїна. Все так, як у людському житті… В цьому разі саме Господар додавав Хаті статусу хазяйської Хати. А як вже гонорувалася Господиня… З-під лоба споглядала на самотню жінку, або вдову. І про це відає неперевершена народна пісня.
Знає наша народна пісня і про те, як сварилися в Хаті… Яку Хату минула сварка?! Та, ніяку! Інша справа, як сварилися, і хто перший зачинав бучу?! Бувало чується:
“Ой, люди добрі, чи ви чули, чи не чули, як жінка чоловіка змолотила?!” Але то якийсь виняток, або знов - таки щось із жартівливої народної пісні…
Добрий Господар завжди дбав про те, аби була в господарстві суха вільна деревина (колоди) на той випадок, якщо доведеться щось доладувати до Хати, або ж підремонтувати її. Відтак, часто – густо біля двору лежали добрячі дубки, або вільхи і на цих колодках, аж до саменьких “досвіток”, тобто, до перших півнів “дівувала пісенька”. Після многотрудного дня молодь, та і молодиці, купчились біля Хати з колодками і місце біля такої Xaти називалось “вулиця”.
Правувала тут пісня, танець, - охочі до веселощів рясно сипали дотепами і жартами. Всі тут жвавилися веселою балачкою, а молодиці на колодках знали про все і про всіх…
А по Хатньому Димрю все село знало, яка в Хаті Господиня, чи рано, а чи пізно встає до роботи – “управлятися”, бо саме Димар непідкупно свідкував, коли затоплена в Хаті Піч. А топили рано, ой, як рано… Вдосвіта… А на печі вигрівались і додивляли сни діти.
Наче тільки, осьо-сьо, мама проказувала: “Спи, дитино, хай твоя Доля росте…”, або ще так: “Спи, дитино, бо люди ніч розберуть…” , - а вже й ранок… Правду казала мама, - люди ніч розібрали…
…Кожна Піч українська – фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти…
Були часи, коли Піч була свідком страшного нелюдського безчинства, – геноциду над українським народом – голодомору 32 – 33 років. Пам’ятає українська Піч, як валяли її, рушили, шукали схованку з зерном.
Страждання… І страх біля печі.
І той тридцять третій п л а ч !..
Не піч проштрикали. Предтечу!
Усе пам’ятає рогач.
Історична довідка: кожну хвилину в Україні вмирало 18 невинних голодних Душ. І таке лихо діялось терміном у півтора року. Українські Хати під час Голодомору осиротіли на 4-7 мільйонів своїх мешканців в ті страшні роки 1932- 33 років.
А хто знає, що означає народитися в кочергах? Є така українська приповідка, що коли хтось народжується в неробочу днину, та ще пополудні, та ще коло сміття, або у кочергах, той буде невдахою, пустуном і гультіпакою. Отакої! Хочете вірте, а хочте, як хочте…
Кожна Хата плекала свою думку - надію. Одна Хата чекала на молоду помічницю – невістку, а інша, завчасно подбавши про новеньку скриню для дівки, що має віддаватися, тобто брати шлюб, чепурилася святочними рушниками, і виглядала на сватів з старостами. А ще й так ! Та Хата, в якій жила проворна дівка, була мічена на глухій стіні, яку мазали рудою глиною, трьома вертикальними смугами. Ці смуги наносились глиною різного відтінку. Це означало, що вже можна засилати сватів. Аж, ось і вони, - з веселощами і примовками, та з такими, що хоч старій бабці заходься до вінця.
- Добрий день, хазяєвам господи, йшли ми довго шукаючи броду.
Полювали ми на дику птицю, шукаючи красну дівицю…
Нам говорили по дорозі, що десь тут вона літала,
Що в оцій осьо г о с п о д і гніздечко звивала…
Жартома сперечаються господарі Хати, все перепитують, кого таки старости шукали, а чи дівицю, а чи таки Птицю? Сперечаються, а самі раденькі, що свати – старости не минули їхню Хату, а дівка, дівиця, сором’язливо зустрічає бажаних гостей. Пов’язує рушниками, а молодого ще й хусточкою.
Буде на горищі пір’я, а в нашій Хаті Весілля!
Нічого не гасло знічев’я.
Уміли уникнуть спокус.
Коханому – квітка перев’язь.
А нелюбу – горе – гарбуз.
Гарбузи хай поїдять корови, а нашим молодим, Миколці та Наталці щиросердно зичимо: “В добрий час на довгий вік!”
А вже яких весільних пісень виводять дівчата? Годі й говорити…
Але, не кожна Хата зазнала такої ласки. Не до кожної Хати завітали свати та старости, особливо, коли це була вдовина, або зовсім бідняцька Хата і плакала тоді дівчинонька в батька на порозі…
Але, коли таки справувалося на весілля, в деяких місцевостях України цікавим був обряд входження молодої до Хати молодого перед тим, як увійти з нареченим на першу шлюбну ніч, - “пониження з висоти”. Молода лягала під порогом Хати молодого, аби він її перейшов. Вона лежала ниць, лицем до долівки, затуляючи обличчя руками і промовляла: “Переходіть” Переступивши ЇЇ, і поріг, молодий опускався перед нею на ліве коліно (від душі, від серця), тулився до її голови чолом, відривав її руки від лиця, підіймаючи усю на свої руки, і таким чином переносив через поріг у Хату, у світлицю – на нове життя, у якому жінка тримає три кути, а чоловік – один. А швидкоплинний час не забариться заповісти жінці на чекання своїх дітей з дальніх тернистих доріг.
Дороги – дороги… Дорога до рідної Хати починається з дороги від Хати. І для того, щоби збагнути, що значить для тебе рідна Хата, що для тебе значить отой щемливий скрип дверей, ба навіть така ріднюсенька клямка на тих дверях, аби усвідомити, який дорогий для тебе отой привітний осміх приземкуватих вікон, потрібно напевно, хоч деякий час побути відірваним листочком від отого родинного затишку. Виростають сини, манять їх путі – дороги, пригоди та мандри. Та чи всі і вертаємо з тих мандрів?! І мамин заповіт щемно бентежить серце.
Проведи нас, мамо, до воріт,
Ми тобі поклонимося в ноги.
Тільки возвеличим білий світ,
То й додому знайдемо дорогу.
На прощання нам такої, мамо, заспівай,
Щоб ніколи не забули ми про рідний край.
Пам’ятаєте, як написано в вірші Василя Симоненка?
“Все на світі можна вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину…”
Такий заповіт матері діти мають пам’ятати, куди б не закинула їх доля, та чи всі пам’ятають?!
Мама, Хата, Колиска – це однаково невід’ємні чесноти і щемні спогади. Чи хтось коли зможе підрахувати, скільки пісень нам виспівали мами, скільки квітів, мальв та чорнобривців, викохали їх невтомні руки. А скільки сліз виплакали мами, виглядаючи синів з лихих воєнних доріг?!
Заснули мальви коло Хати.
Їх місяць вийшов колихати.
І тільки мати не засне,
Жде вона мене.
Ой, мамо рідна, ти мене не жди.
Мені в наш дім ніколи не прийти.
З мойого серця мальва проросла
І кров’ю зацвіла…
Не плач же, мамо, ти ж бо не одна…
Багато мальв засіяла війна…
(Володимир Івасюк)
…Багато мальв засіяла війна… к р о в о ц в і т о м л ю д с ь к и м з а с і я л а… Така страшна сповідь у війни… Але так у світі є. Борони, Боже, кожного з нас і кожну Українську Хату від нападників і зайд, від спалаху війни, бо кров людська – не водиця.
Хай легенько ікнеться всім Мамам в усіх Українських Хатах. Хай Щедрий Господь огорне ласкою і опікою наших Мам, бо поки живі Мами , ми радіємо духмяному хлібові, який спекла наша мама, - нам є д о р о г а у т е п л о.
Шкода, що немає у світі такої статистика, яка б знала , скільки людей народилося просто в Хаті?! Не в лікарні! В Хаті! Але ми визначили статистичну кількість людей, народжених в Українській Хаті, серед гостей, які завітали на наше свято.
Господь відчиняє нам браму.
У Храмі наш кожен прихід.
Тут мама кричали: “Ой, мамо!”,-
Як я появлялась на Світ.
Відтак, ті наші гості, а їх виявилося чималенько, які народилися в Українській Хаті одержали від нас пам’ятну керамічну, а дехто паперову медаль “Народженому в Українській Хаті” та книгу - поему Антоніни Листопад “Родова Хата” Годі й казати, як були зворушені люди, і плакали і сміялись і обіймались. Розчулено пригадували все українське і рідне.
Лелека на Хаті – мир на землі і радість Родині, що мешкає в Хаті, бо старий лелека, стоячі на Хаті молиться до зір і просить для добрих своїх Господарів, аби Бог послав нащадків Господарям Хати. Мудрий хазяїн сам припрошує до Хати лелек – він влаштовує на даху Хати колесо, яке має шість вісей – радіусів і вважається солярним “громовим знаком”, який вартує оселю від грому і блискавиці. Кожної весни повертається лелеча пара до свого гнізда, але, якщо птахи весною не повернуться - то є недобра прикмета, станеться в оселі лихо. Народна мудрість застережує, аби люди не руйнували лелечих гнізд, бо “лелека Хату спалить”.
Так, гордий лелека сам не зробить шкоди, але може помститись за ганьбування свого гнізда. І сам лелека, і його “шлюбна лелечиха”, тримаються в гнізді на одній ніжці і тим проголошують Велику істину: “Нащо й клад, коли в сім’ї лад”. Як не тісно в лелечій Хаті – гнізді, але любов і злагода вивершують над усім земним і тлінним.
В народі кажуть: “Лелеча Доля”. То напевно мовиться про таких людей, як оце ми, відірваних від рідної землі життєвими обставинами і обов’язками. І назвали ми свою Громаду не випадково - “Лелеки” А ще, Лелеча Доля має особливість вертати додому, якщо не насправді, то хоч на крилах пісні і згадки про те,
Як проростає смерека…
Хоч мертвий, а вернеш назад.
На колесі грають лелеки.
В капусту несуть немовлят.
Хор української пісні “Лелеки” виконав пісню “Лелеча доля ” В такий спосіб відбулася прем’єра пісні, яку давно чекали на творче вивершення.
Калина біля Хати.
В ній наш родинний український корінь, бо в кожній українській усадьбі росте - чепуриться червона калина. Бувало, що калина пережила увесь сільський рід і залишалась одненькою ріднею і заступницею отому листочку, що урвався у світи. Я прочитала відомий вірш Івана Драча “Лист до калини” В залі настала урочисто - натхненна тиша, а потім знову сльози, спогади і знову сльози…
Кожна українська хата утаємничена старими любовними таїнами, - була свідком залицянь, присягань вірності і любовної зради… Деякі Хати в своєму багатолітньому житті не раз бували співзмовниками в душевних тугах і уболіваннях закоханих, бо справжнє людське життя часом викрешувало такі таїни, що тільки до Хати і можна було висповідатись, тільки Хаті можна було доручитись своєю високосною невтішністю. Саме тут прислужилася українська народна пісня “Ой, у полі озеречко ” Немає їй аналогу, цій пісні, - хіба що саме життя…
Хата – Рід – Ближня і дальня Рідня…
Іноді гостре відчуття підказує, що хтось тобою журиться. Аякже, не журитись!? У тебе одна дорога, а у Рідні сто думок, отже, турбуються, уболівають. Об тім і пісня.
“Ой, у саду вишня з - під кореня вийшла.
Ой там моя родинонька пить гуляти вийшла.
Вона п’є, гуляє і мене споминає.. “
Кожна Українська Хата успадкувала історичну пісенну давнину… Сьогодні відлуння Новітньої історії пише свої пісні. А в пору дівування наших бабусь співалось про ще давнішу давнину і все те чула Українська Хата. Чула і приховала той непідробний документальний скарб у вузлик своєї зворушливої незрадливої Пам’яті.
Пам’ятаєте?: “…Гаєм, гаєм зелененьким ходив Довбуш молоденький”, співала Хата про легендарного Івана Гонту, співала про Максима Залізняка, або пригадайте:
“…Орлику, Чураю, забили тебе ляхи у своєму краю… “,
або: “…Ой Морозе, Морозенку, наш славний козаче!
За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче…”,
або: “…Ой у Полтаві на риночку, п’є Байда мед горілочку”. Це про того Байду Вишневецького складала пісні Українська Хата, що й на тім світі соромився свого онука Ярему Вишневецького, - запроданця і зайду:- “Висіти на турецькій палі, то іще не мука, як тепер дивитись на такого онука…”
А згадаймо разом: “…За Сибіром сонце сходить. Хлопці не зівайте… Ви на мене, Кармелюка, всю надію майте…” На цих словах не втрималась, аж трошки наспівала, а зал мені підспівав. Так, пам’ятала Хата про своїх заступників. Ховала їх в духмяному сіні, холодом льоху огортала, теплом печі рятувала, складала і співала пісні про своїх давніх і більш сучасних героїв, таких, як герої Української повстанської армії.
А яка ж українська Хата без вишневого садка?! Пам’ятаєте?
…Садок вишневий коло Хати,
хрущі над вишнями гудуть.
Сім’я в е ч е р я б і л я Х а т и …
Всі пам’ятаємо, що це написав Пророк – Тарас Григорович Шевченко. Вишневий садок біля Української Хати надихав українських поетів і піснярів на найкращі поетичні рядки, що стали перлинними і незабутніми, особливо в любовній ліриці.
Вийшли наші дівчатка прегарнюсенькі такі, та як заспівали: “Ой у вишневому садку, там соловейко щебетав. Додому я просилася, а він мене все не пускав” І оце ті наші дівчатка, які на проби хору прибігали, за вимогою сучасної моди, з оголеними пупцями, зараз вбравшись у чудові українські дівочі строї, припасувавши до них гарненького віночка, отако гарно співають, що аж дух переймає… А жіночки наші, усвідомивши етнографічну абетку, гарно пов’язані чепурними хустками, стоять та згадують… Пасує нам все українське, але треба не забувати отих старовинних етнографічних заповітів в одягу, в пісні, - тоді буде все, як насправді…
І знову сум огортає душу:
…На пустищі дикім росте бузина,
Сіріє край поля Хатина сумна.
Облуплені стіни, полин, спориші, -
Не видно й не чути навкруг ні душі.
І тільки при місяці, пізно вночі,
Коли над хатиною стогнуть сичі
І вікна примарливим блиском горять, -
З сіней у світлицю крадеться мов тать,
Якась неземна, потойбічна мара,
І груша в дворі завмирає стара,
І чути, як в миснику дзвонять миски,
І хрестяться лячно побожні жінки,
І світять очима коти з темноти,
І хочеться швидше те місце пройти,
Де буйно і дико росте бузина,
Де пусткою Хата сіріє сумна.
Це вірш Миколи Луківа. Тяжкий зміст вірша, але правдивий, як саме життя. Хата – пустка… Тяжка Доля такої Хати. Тяжка і Сумна,
бо ж колись її будували з радістю, з піснями, а тепер покинута і непотрібна… Скільки їх в Україні, спустошених Хат !? Зміліло наше Село, відтак і Хати – сироти, - вони примруженими сумними вікнами заглибились в самотність. Іноді старенький, наче земна підкова, полотняний дідусь, доживає самотньо один Душею на ціленьку вулицю, але не покидає своєї Хати, бо тут, у цій Хаті, він тішився щастям, а тепер…- тепер він вдовий і самотній. Нещадний час… і нещадне право життя… – розлучати …
Пісня сучасного поета – пісняра Владлена Ковтуна “Однієї Долі два крила ” нікого не залишила байдужим, бо у багатьох в Україні залишились тато без мами, або навпаки – мама, а тато вже помер. Часто оця повсякденна метушня відносить нас від реальності, навіть листа написати все відкладаємо та відкладаємо, а життя тим часом спливає, наче листя за водою, бо ж роки, як розсідлані коні…
І досі діди і бабусі
Самотньо вдивляються в Шлях.
Синочку, чи слух є у вусі?
Ой, дочко, чи зір є в очах?!
Задаймо собі німе питання: - коли ми останній раз тішили листом, або телеграмою нашу рідну далеку Хату? А вона ж так на них чекає і виглядає!.. Напишіть листа до Хати… Сьогодні ж і напишіть, поки ще є куди писати…
Навіть до порожньої Хати напишіть, а краще завітайте… Теплом і воздасться…
Чекання… Одвічне чекання! Як докір в лице молодим…
Двадцять років тому Українську землю Поліщуків та землі сусідніх областей і регіонів зробила страшною непоправною пусткою Чорнобильська катастрофа.
Нові хати – ні краю, ні кінця.
І де тепер знайти собі розраду?
Ані в саду свойого деревця!
Ані малої стежечки до саду.
Це віршовані рядки належать письменниці Оксані Пахльовській. Є ще й другі… Не пам’ятаю, хто написав ці рядки, але переклад Івана Сльоти: “…Дерева вмирають тоді, коли перестають розпізнавати пори року. Вода вмирає тоді, коли не розуміє, куди їй текти і вже нікому не тамує спраги. Земля вмирає тоді, коли перестає родити хліб і виколисувати пісні…” Такої непоправної втрати зазнала Чорнобильська земля. А скільки українських хат, нових, облаштованих, стали сиротами? , а скільки людей стало беззахисно – безпритульними, хоч і мали свою рідну Хату, там, на землі Поліщуків, на Чорнобильській землі…
Гостинна і Благодатна Українська Хата і тому, хто приходить до неї з миром, - миром і воздасться. Але ніхто не має жодного морального права накидувати їй свою волю. В Українській Хаті має жити сама Україна, її звичаї, її пісня, її мова і її Лад.
Бо написано у Пророка: “В своїй хаті своя правда, і сила, і Воля”
Плаче і сумує Хата - Україна, коли за висловом Кобзаря “Гірше ляха свої діти її розпинають”
Чи є Вкраїна вдома, чи не є?
Хтось душу знову з Хати продає.
З душею – і прадавні рушники…
І топче мови дивні пелюстки.
Отже, хай вічним і безхмарним буде небо над Хатою - Україною, над Хатою - Державою. Хай повернуться до Хати всі діти, яких видивляє з дальніх тернистих доріг Хата - Україна, - Господь проклав нам зоряну дорогу, Чумацький шлях додому...
Допоки є Рідність між нами,
Цвістимуть в очах васильки.
Ця Хата – і Пам’ятник, й Пам'ять.
На всі Українські віки!
Історія пише кантату.
Розплата – своїми дітьми.
І буде Вкраїна багата,
Допоки в цій Хаті є ми.
Гуло перехрестя Героїк.
Здіймалась Нова Хоругва.
Ця Хата із Тризубом Волі!
Ця Хата – твоя Булава.
У ній - наша Правда і Право.
І Святість Синівських Присяг!
Та Хата – то н а ш а Держава.
В тій Хаті – Державність уся!
Ми вклонились Святій Українській Берегині – Українській Хаті.
Так, – Б е р е г и н і, бо саме Хата заклала в нас чесноти Правди і Гідності, зберегла для нас нашу перлинну українську мову, сорочку - вишиванку, тепло печі, ранішній запах свіжоспеченого хліба і віру в Бога. Хата передала нам утаємничені чари зимових вечорниць і літніх “досвіток”, терпкий присмак материнки, деревію і калини, що вдалими жмутиками прикрашають і животворять нашу Українську Хату. Хата навчила нас не нищити павучка – “листоношу” і господаря обійстя, ласуна полунички, - вужачка, шанувати трудівницю – бджілку. Хата благословила нас ласкою і мудрістю Маминої Пісні. Хата назавжди заповідала нам смак Різдвяної Куті і Великодньої Паски, колядку, щедрівку, і непідробне почуття бути самими собою – Українцями. Ми завітали до тієї Хати, що колись навіть замка не мала. Примикали її лише деревинним дрючком, який встромляли у клямку дверинну, - побачиш, бувало, ту деревинку, або дубця у дверях, ото й знаєш, що Господарі десь у справах, або на городі. Деревинка та слугувала і замком і чатовим водночас.
Щемною Пам’яттю Дитинною озвалась до нас Хата Слобожанщини, Київщини, Хата степів Таврії, Хата Поділля, Хата Закарпаття , Хата Полісся, Хата Волині. Змахнула росяну сльозу і вклонилась до нас Хата моєї Сумщини, Донеччини, заслала нам уклін Хата з гордовитих чубатих і вічно зелених Карпат, Буковинська Хата пригорнула нас піснею, а стиглим “Симиренківським” яблуком посміхнулась до нас Хата Черкащини.
Щиросердно – уклінно і красно подякували ми всім, хто завітав до нашої Хати і причастився нашою Щиросердною Пам’яттю. Наші гості в залі під фонограмне звучання пісні “Ясени” ще довго не розходилися.
Дякували, плакали, обіймали. Були телефонні дзвоники на другий і в подальші дні. Дехто оповідав, що навіть запах глини відчули, сидячі там у залі театру, отієї глини, що сам колись ноженятами босими місив. А ще зворушливо розповідали, що додому, до рідної Хати, зателефонували, у кого була така можливість, і у день вистави і ще й на другий день.
Тема проекту послуговувалась цікавим пісенним доробком, в якому кожна пісня за змістом відповідала певній інформаційній задачі. А ще тема проекту цілком відповідала гаслу року – 2006 - Рік Українського села. Запропонований проект створює особливий національний настрій, бо у такій Українській Хаті відбувалися родинні зустрічі та розлуки, у такій хаті протягом віків виховувалось не одне покоління української молоді.
В сценарії доброта і пошана до того місця на землі, де стояла або може, ще стоїть Рідна Хата. Наша Берегиня - символ, оточує ореолом святості та національною ідеєю рідні пороги, бо власне тут і кувалась з любов’ю та почуттям патріотизму така трагічна і водночас знаменна Невмируща Доля нашого Народу.
В сценарії відведена особлива роль гуртуванню Родини, утвердження особи Господаря і Господині - бо це і є те ядро, яке існувало, існує, і буде існувати доти, доки існує український народ.
Тема, що окреслена в проекті, завжди актуальна і невичерпна, заслуговує на подальше розлоге дослідження і доповнення. Проект Має суто національну направленість, насичений природними рисами української ментальності, вершинно доводить невмирущість Народного Українського Духу.
Яка родина - така й країна,
Які традиції - такий народ!
Висловлюю щиросердну подяку за поміч в підготовці і фактичній реалізації проекту всім моїм "Лелекам":- художникам, дівчатам, які аж з саменької України привезли з відпусток китиці цибулі та часнику, завчасно заготували жмутики сухих трав? Не полінувалися нести з дому подушки, рушники, скатерки, макітри та глечики. Дякую нашим хлопцям, які виготовили тин та всілякі підсобні дріб'язки. Учасникам Хору "Лелеки" дякую уклінно, бо в пісні аж Душу вкладали! Дякую музичним керівникам Наталії Мороз та Віктору Ширяєву за роботу з хором. Уклінно дякую щирому, але скромному українцеві за фінансову підтримку проекту. Велике спасибі Юрію Листопаду, який підготував чудове документальне слайд - шоу з тих родових фотокарток, які ми позносили з дому та ще тих, що за допомогою сканера Юра долучив до кіно - сюжетів. Показ цього слайд - шоу було влаштовано на великому екрані, ліворуч від сцени і переносило воно нас в справжню Україну, починаючись ще заздалегідь від початку і аж до саменького кінця вистави. Були тут і фото старовинних українських візерунків, українських строїв, малюнки маленької української художниці - Олесі Вакуленко, відбитки гуртових сільських фото, сорочок, рушників, а ще фото стареньких Українських Хат, біля яких історія і стародавній фото - прогрес нам залишили людей, які жили до нас і залишили нам у спадок цілу Україну… Перлинну і незабутню…
Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Використані джерела:
Василь Скуратівський - серія книжок і дописів з Української етнографії.
Марія Влад - "Стрітення", видавництво "Український письменник", 1992 р.
Гарафина Маковій - "Затоптаний цвіт", вид. "Український письменник", 1993 р.
Мирослав Стельмахович - "Українське родинознавствo", Івано-Франківськ, 1994 р.
Оксана Пахльовська - вірш "Чорнобильські села", (уривок)
Валентина Козак - вірш "Замість епілогу" (уривок)
Антоніна Листопад - поема "Родова Хата", (уривки)
Володимир Бровченко - вірш "З матір'ю прощаються сини", (уривок)
Володимир Самійленко - уривок вірша про Піч.
Сватальна примовка старостів була записана на Сорочинському ярмарку, літом 2005 р. зі слів Вадима Собка з с. Козельщини Полтавської області.
До канви сценарію була залучена фонограма пісні "Ностальгія" у виконанні Олени Кухти.
Моя Пам'ять…
Олександр ДОВЖЕНКО: “Слово про Хату”
Напишу я слово про хату за тисячу верст і за тисячу літ від далеченних сивих давен аж до великого мого часу всесвiтньо-атомної бомби. На Україні и поза Вкраїною сущу. Біду, з теплою солом'яною стріхою, що поросла зеленим оксамитовим мохом, архітектурну праматір пристанища людського.
Незамкнену, вічно одкриту для всіх без стуку в двері, без «можна?» і без «войдіте!» високонравственну людську оселю. Бідну і ясну, як добре слово, і просту, ніби створили її не робочі людські руки, а сама природа, немовби виросла вона, мов сироїжка в зеленій траві.
Опишу її неповторну зовнішність, привітну її веселу, часом сумну, молоду й стареньку вдовицю, чепурну і уважну, журливу і ніколи не горду. У полі, на горі й під горою, на городі серед квітів весною і влітку, серед насіння восени. Насіння у ній і на ній од стріхи до самого долу. Здається, щезни вона, і спустіє земля, заросте бур'яном, споганіє, і світ стане чорний від голоду й злоби.
Опишу її внутрішній образ. Все, що в ній є й чого нема й не було ніколи, хоч і могло би бути. А не було й нема в ній безлічі речей. Нема в ній челяді, немає гайдуків, прислужництва нема. Немає кабінетів, віталень, спалень, де довго сплять, і не було в ній розпусти й лінощів паразитаризму. Немає на стінах фамільних портретів і скарбів нема в сундуках, і ковані панцирі предків не красуються по її кутках, бо билися гаразд лицарі — дідкі-небораки без панцирів з одверто голими грудьми. А потім погнили онучі, потрухли клейноди до нитки, не стало й сліду на землі.
Не змовлявся в ній ніхто й ніколи заволодівати світом чи поневолювати сусіда, не було в ній бучних бенкетів ні великих урочистих зустрічей, не грали органи ні оркестри в її тісних стінах і ніколи не засідали далекорозумні дипломати. Не було в ній, будемо говорити, щастя, не було тривалих радощів. А було в ній плачу і смутку багато і вельми багато журби поміж насінням отим І квітами.
А знала вона багато розлук і прощань безутішних. І співала вона здебільшого, і так талановито й натхненно, як ніяка оселя в світі, журбу, І прощання, і спогади про далеке минуле, коли ріки були глибші, риба більша, трави густіші, коні прудшi й шаблі гостріші.
Опишу я покинуту хату. Споконвіку кидали її, і хто кидав, мало вертався. Носило його скрізь усіма вітрами, чи сам, мов собака, бігав усе життя за чужим возом і Лише згадував її, як щасливе дитинство, занедбану свою совість і мову занедбану свою. Покидав він у хаті свою мову, І вона оставалась там жити, і так чомусь сталось на світі, що поза нею вона в'яне, як квітка на дорозі.
Люди, що годують хлібом, молоком і медом других людей, живуть у хаті на землі, що подарована вже їм законом новим навіки у вічне, в обов'язково вічне користування, себто в обов'язок неухильний і неодмінний. Вони розмовляють мовою хати і поля. Коли ж нагода, доля чи случай сують їм під руку портфелика хоч завалящого і дешевенького, вони кидають хату і міняють мову, бо з нею ніяко по завідувати чимсь (портфелик же велить завідувати пильно і общепонятно). І тільки в деякі, здебільшого лихі, часи, в часи утрати портфелика всемогутності, чи примусової відпустки, чи по загибелі корабля після чудесного уникнення смерті, вертаючись на час до хати, вони пригадують, хоч і погано, її мову, тоді немовби блуд сповзав з них, і видно тоді сором і навіть страх побитої собаки, що прокидається тоді в їх непевних душах. Опишу, як воювала колись хата з палацами західного Ренесансу, з кам'яними фортецями розумних ворогів, як легко її завжди було підпалити, як палає вона довгі століття і ніяк не згорить, мов неопалима купина. І люди — тихі удовиченки, роботящі руки, женці, косарі, молотники, пасічники, пастухи, шахтарі, майстри, воїни — палають на своїх вогнищах жертовних, посилаючи всьому світу, нащадкам своїм, самі не знаючи куди, палкі свої заповіти під грізні гуки щирих і фальшивих проклять чи могильну тишу біля своїх автодафе.
Я не славословлю тебе, моя хатино стара. Не хвастаюсь твоєю драною правобережною і лівобережною стріхою, і не пишаюся коморою твоєю, що її одняли від тебе і розвіяли вітром опустошені духовно некрасиві люди. Я навіть забув уже, що біля тебе був хлів і клуня з чорногузом, який приносив до тебе щовесни наївне дитяче щастя з далекого теплого краю.
Хай не дорікають мені вороги холоднодухі і лживі, що я превозношу, чи прославляю тебе, чи ставлю над всіма оселями світу. Я прощаюсь з тобою. Я кажу тобі — згинь з моєї землі. Хай тебе не буде. Обернись в хороми, покрий ся залізом, красуйся великими вікнами, вирости, піднімись над травами, над житами і над садами.
Вирости вгору І вшир. Хай не прощаються на бувших перелазах, не тужать в кожних сінях і попід стріхами вдови й сироти. Хай бігають по твоїх просторих покоях веселі діти, хай одпочивають досхочу в твоїх спальнях і любляться в щасливих лінощах твої. люди. Хай се вже будеш не ти. Хай прийдуть до тебе добробут і гідність і сядуть на покуті, щоб зникли сум і скорботи з твоїх темних кутків, і пічурок, і холодних твоїх сіней. Я не захоплююсь тобою, не підношу тебе до неба перед світом.
Ні, я кажу тобі, сивий: ой хатонько моя, голубонько, спасибі тобі — прощай.
Мені жаль розлучатись з тобою. В тобі так гарно пахло давнішою, рутою м'ятою, любистком, і добра щедра піч твоя пахла стравами, печеним хлібом, печеними і сушеними яблуками і сухим насінням, зіллям, корінням. А в сінях пахло макухою, гнилими грушами і хомутом.
В твої маленькі вікна так приязно заглядало сонце, і соняшник, і всякі інші квіти, і зілля всілякі пахучі. А на покуті понад столом і темний сивий бог у срібних шатах, і Шевченко, і козак Мамай, і Будьонний, і Георгій Побiдоносець па білих і рижих конях, і ще якісь люди і боги дивляться через стіл па піч, і на кочерги, і на всякого доброго чоловіка, що входить у двері, вже не скидаючи у сінях шапки, дивляться мрійно і мирно, ніби припинивши навіки тяжке є змагання, і проживають в мирному товаристві й згоді, розмовляючи, коли нема людей у хаті, з домовиком, що живе за комином в трубі, і з тихим, зовсім уже кволим українським чортом, і сняться всі вкупі разом бабусі, поки не перехреститься вода з переляку у сні, бурмочучи крізь сон — “омя оца-сина”.
Нема в мене хати. У втомленій уяві лиш гола піч серед руїн під небом, а біля печі плаче Удова.
Про хати мого дитинства
Я народилася в місті Харкові, однак, моя дитинна пам'ять рясніє спогадами не тільки про це велике промислове місто, яке я впізнаю навіть по запаху, а ще й про зелений і дуже благодатний куточок на Землі, - село, в якому я з’явилася на світ моя, бабуся Василиса, мама, а також ближня і дальня рідня. Село має назву - Пушкарне, а нині Грабовське, бо саме в нашому селі в 1864 році народився відомий український поет-народник Павло Арсенович Грабовський, що в 37 літ закінчив свій життєвий шлях в російському Сибіру. Але по залізниці, де ходить – плазує робочий потяг, воно таки “Пушкарне” (може було родинним для соратника Богдана Хмельницького полтавського полковника Мартина Пушкаря). Дехто наголошує на тому, що в Пушкарному колись відливали пушки, - можливо колись дістанусь повітового архіву і заглиблюсь в те далеке минуле. Більш рідна назва Пушкарне, або, як називають його старші люди, простонародно – “Пушкар на”. Так і казали: Пушкарна на Сумщині, Краснопільського повіту...
Дідо мій, Наступнєв Іван Корнійович, - “курський соловейко”, однак, як і багато інших російськомовних курських сімей сім’я діда мешкала в нашому ж селі. Коли дідо засватав бабусю, то вони жили один від одного не так вже й далеко. Мама моя - Гордієнко Марія Іванівна, з дому Маруся Наступнєва. Але як і всі родини в українському селі, наша родина також мала, таку собі, народно – псевдонімну прізвиську – кличку. Кличка вулична в нас була “прилічна”, бо за ім’ям батька-діда, були ми ,,Корнійчукови,,.
Довго “строїлись” бабуся з дідом, десь років із десять. Заходились “строїтись” на тій же вулиці, на якій бабуся з дідом жили відразу по одруженні.
І вистроїли вони Хату, - велику, і все з розмислом… Мама часто любила згадувати, як через ту хату і довгі сіни в погану годину можна було попасти, не виходячи на двір, до корови. Був дуже розкішний садок і родючий город.
В 1937 році діда забрали… Бабуся, за спогадами мами та тітки Галі, занурившись в своє невтішне горе і самотність часто – густо тихо співала, виглядаючи свого Івана Корнійовича, а потім, бувало, як заплаче… Пізніше всі переїхали до Харкова, але в час воєнного лихоліття бабуся, тьотя Галя, мама з двома маленькими дітками, тобто з моїми старшими сестрою Любою і братом Славою були в селі. Жили по людях, в старих Хатах.
З приходом німців, бабуся зібрала нехитрі пожитки і подалася в свою Хату.
Отже війну мої рідні перебули в своїй рідній Хаті, але потім Хату колгосп перетягнув в поле і то була їдальня серед поля. Я ніколи не бачила тієї Хати, але завжди шкодувала і уболівалася гіркотою від страшної несправедливості, якої зазнали мої рідні. Тільки замислитись… Десять років стягуватись, все на собі тягали, нарешті відбудуватись і нещадний крах від лукавого, - інакше не скажеш… Дідуся реабілітували десь на початку 60-х років, але живим його ніхто так і не діждався. Пам’ятаю вже сама, бо було то за моєї пам’яті, як раділа бабуся тій папері про реабілітацію, розшукались люди, які засвідкували в тім, що працювали з моїм дідом і бабуся призначили мізерну пенсію. Страшна правда… Люди раділи тому, чому ще можна було порадіти… Хоч папері про реабілітацію. Вже під час перебудови я поцікавилась судьбою нашої Хати… Час не пошкодував труда моїх пращурів. Хати не було і сліду, навіть там у полі. Я, як спадкоємиця, могла одержати від колгоспу відшкодування… 2 мішки цукру.
Взяти отой цукор в моїй свідомості означало позбавити себе права на Пам'ять і обректи себе на довічну внутрішню ганьбу. Відтак, я полишила за собою оте святе право Пам’яті і пошанівку до моїх рідних і до тієї поганьбленої, вже неіснуючої Хати, яка невидимим вогником і теплом приваблює і кличе мене до тієї Святої землі на Сумщині, по стежкам, якої я вчилась ходити і на якій я почула перші українські пісні. Буваючи там, милуючись цариною того різнотрав’я і лісистих пагорбів я промовляю: -“Яку гарну Землю створив, Ти Господи, Дякую Тобі, Отче, що маю таку радість – пригортатись душею і зором до таких Щедрот Твоїх”.
В дитинстві разом з мамою мені доводилось жити в справжній українській Хатині. Не розкішній, а в отій класично-бідняцькій. В отій, де і пісень здебільшого співали сумних і гіркополинних, - де пряли, вишивали, вишіптували чирку, гомоніли про життя непідробно – трудодневе.
Мені доводилось бувати в багатьох українських Хатах, але таких Хат, пам’яттю, яких я причащаюсь і правдою, яких я відбілюю обтяжену душу в моєму житті чотири. Ці Хати справили на мене, маленьку дівчинку, великий вплив. Вони прищепили мені моє нинішнє українство. Саме ці Хатки, а точніше щемкий теплий спогад про них став поштовхом для створення тетралізованного проекту “Проща до Української Хати”.
Цю свою розповідь про українську хату я готувала скрізь спогади свого дитинства. І тому як ілюстрацію до неї вважаю за необхідне додати своє дитяче фото (стою у верхньому ряду) на фоні хати з жінками і дітьми із свого Пушкарного. Ця стара Хата хоч була і не наша, однак стояла на тому ж обійсті, (щоправда трохи поодаль того клаптя землі), де стояла Хата, яка прийняла мою бабусю молодою Господинею, а вже потім будували Хату нову, оту, яку забрали так, як і забрали діда, - несправедливо і нахабно.
Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА.
На світлинах: Авторка 49 років тому - стоїть перед Українською Хатою з жінками і дітьми із свого Пушкарного. З мамою і двоюрідними братиками Сашком і Миколкою в неньчиному селі. 1958 рік. Народженому в Українській хаті. Фото 1-8 - окремі моменти вистави “Проща до Української Хати” на сцені Мурманського театру Північного флоту. 26 січня 2007 року.