Про тисячу кроків назад в українському русі
Що не робиться, завжди людині на пробу
(Антоніна Листопад)
Я хотіла в Київ. Дуже хотіла! Дякую Богові, що всупереч нещадним хворобам і страшезній перевтомі я таки побувала в Києві, на Майдані, і у рідні, в Сумах, як і планувала. Оті всі дріб’язкові невдячні балачки, що організація Форуму нікудишня, особисто мене, аж дратує…Люди добрі, навчиться шануватись тим, що маєте. Адже Форум готувався в такий суперечливий для України час, та й, зрештою, це ж не кишенькову конференцію, складом в 10-12 осіб, підготувати. Це Форум! Наш Форум! Складаю Щиросердну подяку тим людям, які билися чолом у всі двері, аби Форум тики відбувся. Велике спасибі керівництву ФНКА в Москві і керівництву УВКР в Києві, - мені, голові Мурманської НКАУ, як і в ранішні роки, не було відмовлено у великому складі делегатів і гостей від нашої Громади.
Над чим є сенс подумати і зробити певні висновки, то це, якраз, стосується стану справ, і в першу чергу організаційних!, в нашому ж середовищі, ОУР та ФНКА “Українці Росії”, тобто, серед нас самих… Раніше, під час проведення попередніх Форумів, все було зрозуміле і досяжне для розмислу, а як щось там і не дуже влучно йшло в парі з мудрістю, то мала місце дискусія, були запитання, відповіді, і певність втому, що буде “не якось”, а буде, таки, по - правді… На цей раз відбігли правди, відбігли прозорості, відбігли отого класичного “шануймося”, як ніколи раніше. Це що, прелюдія до новітнього Батурина, чи післямова до завжди актуального Конотопу?
Знову і знову, тепер вже подумки, кричу “Слава!” Євгену Савенку з Нижньокамська та Мирославі Філіпповій з Томська. Радію безмежно ще й тому, що ці сподвижники українського культурно-просвітянського руху Росії, одержали заслужені нагороди в Новітньому часі і урочисто-публічно. Але, якби би ще хтось поцікавився моєю думкою з цього приводу, то я б не проминула відзначити найвищою Державною нагородою Василя Бабенка з Башкортостану . Але зі мною ніхто не радивсь, хоч я і член ради ФНКА. І знаю чому. Ганьба!!! Якщо ми будемо розкидуватись такими Українцями, як Василь Бабенко, то це ми, всі разом, при крихітному кроці в сумнівний “вперед”, – робимо сто кроків назад. Хтось тішиться думкою, що дошкулив Василеві?! Такою думкою треба картатися і каратися…
Василь Бабенко вже давно гідно і праведно ввійшов в історію Українського культурно - освітнього руху, так само, як і Тарас Шевченко, не маючий жодних нагород, не змалів у своїй безсмертній Величі і Пророцтві. Людська корона – то лише пуста пір’їна. “Терни багатші за вінець…” (Антоніна листопад)
І цього разу, наш незрадливий Василь зробив для нас подарунок, - за його сприяння вийшла у світ книга “Українська публіцистика в Росії”, - є в цій книзі і мій публіцистичний доробок. Питань море, відповідями ж, не те, що не рясно,- їм взагалі ні в кого не розжитись.
Хто мені відповість, хоч тепер, хто ладнав списки людей, що мали зустрічатися з чоловими особами Держави? Пан Валерій Семененко доводить, що він там і близько не стояв, Стефан Паняк також безпорадно і розгублено розвів руками… За логікою речей і пан Василь Дума не міг займатись упорядковуванням цих документів, бо, по – перше, дуже зайнятий, а по друге – він ще зовсім не знає людей, бо ще сам є новою людиною в керівному регістрі ОУР та ФНКА.
Тож, Хто?! В заятрені сивиною скроні стрибає оте глупоче - дитяче: “дід Піхто і баба з пістолєтом” Дурниці якісь. А, якщо серйозно? Отож!
То це були документи Громадської організації, яка шанується кожним своїм членом, чи списки-темники КДБ? Знову пнеться на думку отой нестямно - дитячий гіркий досвід, - це коли виявлялось, що велике красиве яблуко в середині червиве… Перепрошую за нестерпність, але я вже в тому віці, що не хочу бути пошитою в дурні…на тому ж самому яблуці. Відкусивши яблука, я хочу бути вдоволеною, принаймні, хоч тим, що хробак у ньому живий і здоровий … Однак, після Форуму мені така думка, що не менш, як з пів черв’яка, з гаком, я таки проковтнула. Та і хіба тільки я ??? Пасіка думок і запитань роїлась у багатьох, але. Але, ті, хто мали б відповісти на ці запитання, виглядали так, наче їм пороблено.
Гірко і соромно мені і за оту “pаду”, на яку людей запросили без попереднього порядку денного, пізно ввечері, і виключно для того, аби всі проголосували за “єсть такоє мнєніє”. Головуючому на тій “раді” навіть не спало на думку нагадати всім, що нас стало менше… Що така людина, як забитий на смерть, Анатолій Криль, з Владивостоку, заслуговує на вшанування хвилиною мовчання… А чому б, скажіть мені, з нагоди 15 річниці Незалежності України, та не передати через людей з Комі чемну подячну Грамоту, або хоч заслати вітальну телеграму, від усіх нас, тій же Олі Шевчук з Сиктивкару?
Незалежність, і всі подальші перемоги, кували саме такі, як вона…, а не ті, що вміють відсидітись, а потім, після переможної сурми, заслати вітальну телеграму до Києва, отому переможцю, який переміг. Мені й досі болить, як нечемно Ольгу випхали з залу засідань в травні 2005 в Москві, мовляв, не можемо порушити протокол… Та Статути, Закони порушуємо!
А тут, нашу ж Олю, яку ще не так давно шанували і пестили, і відкинули, наче на смітник. Та вона найповнішою мірою заслуговує на те, щоби бути і в залі, будь яких, засідань, і оту Грамоту також. Пораділа б, отримавши, - стала б та паперчина для неї сонцем, повітрям, Ліками! Стала б. Ще зовсім недавно були актуальними рядки: “Умієм шанувати мертвих. Та страшно заздримо живим…” А нині і над цим сором вознеслись. Бо тільки так можна окреслити ту ганьбу, що не згадали про Святої Пам’яті Анатолія Криля? Отакими гоноровими вишкварками ми стали. Оте, як за совєтських часів, “єсть такоє мнєніє”, верхує над нами і дотепер. Наше представництво в Раді Правління УВКР також плекає інтереси виключно своєї Громади, або й особистий імідж. Бо як можна зрозуміти, що в тій книзі, що була видана УВКР, напередодні Форуму, визначення географічного фарватеру українства починається виключно від Карелії і далі на Схід.
Одні “мудровито” підводять до такої думки, другі не розуміють, що бути таким сумнівними “хронографами” і писарями ганебно. Я не привезла в Мурманськ ту сфальшовану книжку, покинула в готелі…, бо є в ній і другі “незрозумілості”, які хай залишаться на сумлінні автора – упорядника ті інших членів редакційної колегії.
Закриття Форуму. Я Вперше на Співочому Полі Києва. Милуюсь краєвидами і думаю про себе: “Яку чудову Землю, сотворив, Ти Господи! Дякую тобі, Творче – Боже, за те, що найкращий її мальовничо - писанковий шматочок наділив, Ти, саме моїй Україні” Дійсно гарно, і по –домашньому тепло і приємно. Очі вбирають в себе всю зелень отав, красу вишиванок на нашій молоді. А сама молодь! Стільки вроди водночас! І хлопці, й дівчатка - гарні, красиві, співочі, Українські! Навіть учасники новомодних рок – груп виглядають якісно – українським зерном на Вкраїнському Полі.
Розпочалось закриття Форуму. Знов за рибу гроші… Закривають Форум представниця від Карелії і старший пан з Австралії. Оце така вперта і незрозуміла “географія” українства, з шкідливістю на брак у декілька географічних паралелей і вагомий від’ємний поклад людських Душ. І отак скрізь, де не ступну, - все та ж сама “підрізана” географія…
Хоч стій, хоч падай! А чому б було не дати слово на закритті Форуму молодому Патріоту з нашої Мурманської Громади, Голові Союзу української молоді Мурмана, Миколі Малусі?! Тим паче, що на Співочому Полі переважна частина присутніх – Молодь! І з географією було б усе гаразд і з усім іншим також. Студент Микола Малуха з Мурманська і старший Пан з Австралії. Подали б один другому руку, обнялися б і через ті обійми, і через те “рукоположення” відбулась би передача Спадкоємності Українського Духу від Старших Молодим. Але сталось так, як сталось… Відсунули молодь і від можливості працювати у складі Ради УВКР. Натомість дали лише маленький моральний кредит у вигляді невизначеного терміну часу чи то на підростання, чи то на досипання… Що ж, ми такі заслужені і неперевершені!
Тоді, незрозуміло чому, замість того, щоб возрадуватись новим силам, їх бажанню працювати в розбудові Вітчизни батьків, а значить і їхньої Батьківщини, ми їх вписуємо до переліку сучасних “мазеп”, зате про свою мосць крадькома подбали у всіх отих темничках про які сказано вище. Ганьба!… В такий спосіб, ми крокуємо не в Майбутнє, - ми як раки, непомірковано?!, (a скоріше навмисне!) сунемо в минуле! Не шануватись молоддю – оце вже 1000 кроків назад! Але я вперто вірю в те , що і крапля може стати морем. Це ми, старші, ще десь там прогальмовуємо на скрижалях історії, а молодь, наче жива вода, вирує пошуком, підноситься над буденним, шукає свого призначення в Новітній історії свого народу. І находить! – Находить генетичні сліди свого Роду, своє місце в сучасному історичному фарватері України, находить тих, хто радо, з Благословенням, передасть у спадок свій великий досвід, завзяття повстанської боротьби і Незгасимий Спалах справжнього Українського Духу. Отже, не дивлячись ні нащо, з Волі Божої, природно-генетичне Стрітення таки відбулось! І відбулось воно на Форумі в Києві. Прийняти моральний клейнод гідності і хоругву Посвяти в лицарі своєї Вітчизни від справжнього ветерана, вояки УПА, для наших молодших делегатів було справою честі і прикладом спадкоємної довіри. Наша молодь за покликом Родового коду сягне Найвищого Духовного виміру Нації, а ви “непохитні авторитети” борсайтесь далі у будяках – чорториях, в отих, що маячать за тисячу кроків поза межею сучасного бачення і здорового глузду.
Було б несправедливо не сказати про щемко – приємні моменти перебування в Києві, а ті всілякі негативи, про які написала вище, для того і мають місце в житті, щоби було з чим порівняти, щоби ще і ще раз пересвідчитись в тому, що Господь посилає нам випробування для очистки Душі Болем, а потім гоїть ту роз’ятрену Душу Животворящими плодами Своїми і Духовними нагородами. Це, наче насолода від споживання смакотющого Хліба, після п’ятничного посту. Відтак, з Хліба і почну!
В перший же день по приїзду до Києва до нас приєднався почесний член нашої громади, студент факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка Юрій Атаманюк. Юрко щойно одружився і привіз мені у Київ великий Весільний коровай, - святково прикрашений тістечними – витівками і квітами. Дякую тобі, Отче – Боже, - моя Україна зустріла мене Хлібом, та ще й яким? Доки українці пектимуть такий Хліб, віншуватимуть молодих піснями і Рідним Словом, доти буде в Україні хлібно і легітно, народжуватимуться нащадки і спадкоємці, буде колоситись жито і зоріти над моєю Землею безмежна голубінь Неба. Завжди, коли доводиться бувати у Києві, обов’язково забігаю в офіси - майстерні Державного Народного Хору імені Григорія Верьовки та Капели бандуристів України. Мене там пам’ятають, не забувають, щиросердно наділяють нотним матеріалом, а то й старенькими костюмами порадують для сценічних виступів нашого мурманського хору. Так було і на цей раз. А ще й пощастило поздоровити з днем народження Великого Українця, шанобливого майстра й Творця української пісні, Народного артиста України, головного диригента хору, - пана Анатолія Авдієвського. Дякую тобі, Боже! За такі Духовні нагороди і щедроти Твої… Дякую уклінно… я чула цю неперевершено талановиту людину, мала можливість спілкуватись з ним, почути його зболене слово про нашу рідну Українську пісню, одержати на пам'ять новеньку, щойно дуже файно видану, збірку пісень “Співає хор ім. Григорія Верьовки” В творчій студії Капели Бандуристів України, щиросердна, і, по-українськи вродлива пані Раїса Чорногуз, одарувала мене нотними збірками для бандури і наділила книжечками для дітей. Одна з книжечок одразу привабила зір і увагу. Це була книга чудових віршиків для дітей письменниці Зої Ружин “Золоті колоски”. Таких філософськи – просякнутих і водночас живих і зрозумілих малюнків, як в цій книзі, я ще ніколи не бачила. Бо то є справжнє Диво. Ще одним дивом для мене стало заочне знайомство з маленькою українською художницею, що малювала ці унікальні перлинні малюнки. Ім’я дівчинки – Олеся Вакуленко, їй усього 13 рочків. Саме тепер, разом з Громадою, я працюю над творчим проектом “Проща до Української Хати” і ця, досі, зовсім незнайома мені дівчинка, наче в думках моїх побувала, - кожна ілюстрація, намальована її талановитою дитячою ручкою репрезентує викоханий мною мій задум. Дякую тобі, Доле моя, за таку зоряну зустріч, бо дівчинка ця, воістину, маленький Божий намісник на Землі. Буваючи в Україні, шукайте цю книгу, купуйте - милуйтесь неперевершеним природним талантом маленької Українки, причащайтесь і мируйтесь світлом від Світла.
Урочисте відкриття Форуму. З великою увагою прослухала і зафільмувала виступ Президента України Віктора Андрійовича Ющенка. Віктор Андрійович дав аналітичну і політичну оцінку останнім подіям в Україні, стану економіки, демографічної ситуації, розлого і доброзичливо довів доцільність своїх останніх рішень в компромісному діалозі з опозицією. Переконливість його слів, якщо й не у всьому, то переважною часткою, була очевидною, а далі своє слово вивершить час і історія. Дуже добра і цікава промова була проголошена Президентом СКУ Аскольдом Лозинським. Щиросердними оплесками приєдналась до присутніх в залі, коли пана Лозинського нагороджував Президент України високою урядовою нагородою.
Велика приємність для мене – побачення з колегою по сайту “Кобза” Стефаном Паняком. Дуже добре, що професор Стефан Паняк побував на прийомі у Президента, бо разом зі Стефаном, то наче й трошки мене побувало на тому історичному побаченні з шанованою, омріяною і разом з мільйонами українців вибореною мною людиною.
Робота по секціям в рамках Форуму. Ця робота відбувалась в стінах Національного університету, Києво–Могилянська академія. Стіни дихають пам’яттю про видатних випускників Академії, - гордості нашої нації. Добре, що нас, гостей і делегатів Форуму від мурманської НКАУ було чимало. Відтак, ми прийняли участь в роботі майже всіх секцій. Молодь наша була зацікавлена питаннями і проблемами, які розглядались на молодіжній секції, пані Ала Марчук була відряджена до участі в роботі жіночої секції, Катерина Ширко окреслила низку питань, які мала пропонувати на розгляд в Духовній секції.
Мені, як одному з редакторів незалежного сайту “Кобза-українці Росії ” було дуже цікаво працювати в інформаційній секції. Великою радістю було для мене побачитись і поспілкуватись з такими Фахівцями українського журналістського Гетьманату, як Сергій Грабовський, Михайло Сидоржевський, Андрій Бондаренко. Мала і сама коротенький виступ, в якому щиросердно подякувала всім тим редакторам і видавництвам, які друкують моє слово, мою писанецьку гайдамаччину. Одразу по виступу, мені з усмішкою і з схвальним знаком великого пальця, передали мій щойно надрукований допис, який я писала вночі перед виїздом до Києва. Несподіванка чергувалась з радістю ще й від того, що то була газета “Донеччина”. Ну хіба це не гостинець з Неба!? Адже, стільки років мрію побувати в моєму юначо-шкільному Донбасі, - от наче і побувала. Спасибі Вам, земляки мої, що не цураєтесь. Не минув мене увагою і генеральний директор Всесвітньої служби радіо України п. Олександр Дикий, запросив на радіо. В останній день перебування в Києві, терміном в цілу годину, я була разом паном Олександром в прямому радіоєфірі на Хрещатику, 26,- це були чудові миті енергетичної душевної злуки з величезною аудиторією українських слухачів.
Кортіло мені побувати і на жіночій секції. Відтак, завітала я і туди. Напевно, від Матінки Божої, в Берегинь Роду нашого Вкраїнського така лагідна і Вершинна Вдача.
Тому в нашій Україні, попри всі негаразди і розбрат, так вишиванково-яблунево, пахне чорнобривцями і материнкою, тому так затишно і світанково-родинно. Я радо зустрілась з Головою Союзу Українок України, паннами Лілею Григорович та Союзянкою Ростиславою Федак, була приємно вражена тим, що мене знає стільки наших славних українок, - навіть і не сподівалась на таку увагу і гостинність. Стели, Боженько, світлий шлях і наділяй тільки Доброю Вдачею наших нескорених Героїнь – жінок України.
І от я вже обіймаю наших сучасних гетьманівн Слова – Антоніну Листопад і Тетяну Домашенко. Щиро і радо зустрічаюсь з поетом – піснярем – паном Владленом Ковтуном. Пані Антоніна дарує мені свою книгу “Почаїв”. Не вистачить слів, аби довести словами, що то за книга. Скажу лише, що такі глибинні рядки Правди нашої Вкраїнської, поезію нашого національного болю, що свідчить про наше призначення і причетність до Духовної місії на рідній Землі, потрібно ЧИТАТИ всім разом і поодинці, аби засівати тим струмом і знаннями, не взятими навзаєм у істориків і хронографів - чужинців.
Була рада можливості познайомити наших російських українців з цими легендарними письменницями, - таких людей варто шанувати вже тепер, коли вони поруч, а не колись…
Вустами Твоїми, Господи, промовляли Пророки, - вустами Пророків спадкоємно говорить до нас наше Українське письменство. Від Тараса Шевченка до сучасників. То з Твоєї Ласки, Боженько, так зорепадно і сонячно в моїй Україні, бо такі велетні сучасного Українського Слова, як Антоніна Листопад, Тетяна Домашенко, Ліна Костенко, поети-піснярі, Владлен Ковтун, Іван Сльота, Микола Луків, прихиляють до нас небо нашої праісторичної Духовності, закликають нас Божим Світлом Твоїм одухотворити Душу та споглянути на Небо, бо, здебільшого, дивимось лише під ноги та ще шукаємось срібняків. Скільки раз намагалась покинути все і усамітнитись у власній хаті, але ще і ще начитаюсь “Антоніни Листопад”, або “Ліни Костенко” і знову - під кулі…
Ці зорі світять всім, тож підіймімо голову і спогляньмо в наше Праукраїнське зорепадне Небо. На Форум вже варто було поїхати ще й тому, що – це зустріч з такими моїми патріотами – улюбленцями, як Голова Київської ОУН, головний редактор журналу “Самостійна Україна” Павло Дорожинський та, тепер вже бувший, Голова УВКР, пан Михайло Горинь. Будь – яка любов має своє визначення, відтак мою любов до цих двох сивочолих чоловіків можна розцінити, як велику шану і захопленість до того покоління Українців, що не відступило і не зрадило своїм ідеалам, які одним реченням могли окреслити і донести до будь-кого, що таке любов до України і довели це на прикладі власного життя. Я ще напишу про цих моїх дорогеньких нескорених сподвижників нації. Обов’язково напишу. Багато років до ряду тішуся дружнім спілкуванням з шанованою в Україні людиною, журналістом, головою Хмельницької Спілки політв’язнів і репресованих, паном Сергієм Албулом. Брак часу, але хоч побачились, та ні де не будь, а на Форумі.
Володимирський Собор. Покоління шістдесятих прощається з Надійкою Світличною. Ще тільки скінчиться жалобна панахида і труну з покійною, що подолала шлях аж з далекої Америки, прийме рідна Українська Земля. Присутня і молодь. Обіймаємось з львів’янками - директором Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету “Львівська політехніка” Іриною Клочковською та Марією Джурою. Вдивляюсь в сумні очі Миколи Жулинського, Михайла Гориня та відомих правдоборців Василя Овсієнка та Євгена Сверстюка. В їх очах причаївся спалах велетенської Вдачі цілого покоління шістдесятників. На моє розгублене: “Шкода, відходить покоління незламних”, - Пан Євген Сверстюк тихо відповів: “Відійшло”. Та ні, кажу, ще трошки, я, а потім он Миколка… Малуха…, а далі будуть, будуть далі… Приємно, що і Президент України Віктор Андрійович Ющенко, відкинув у північному напрямку оте “мнєніє”, яке завжди “єсть” і прийшов схилити голову перед Святою пам’яттю славної доньки України. Цвітом нашим, Господи, рясніє у всьому Світі. І завдяки таким патріотам і впертим носіям національної Ідеї, як Надійка Світлична, навіть в далекій Америці засіяно писанковістю, молитовністю і Великодністю землі нашої.
У справах Громади, члени нашої мурманської делегації, Побували і у МЗС України. Поруч Золотоверхого Михайлівського Собору вклонились пам’ятнику жертвам Голодомору 1932-33 років. Київ, наче велика зелена пам’ятна споруда, справляв враження
Міста - Собору, міста – Прощі і великого пошанівку до сивої минувшини. Майдан. Я завжди люблю бувати на київському майдані. Люблю обійти усіх отих дідів, що мають у своїх скарбницях все українське і вистраждане. Дуже переймалась болем, коли їх розганяли і не давали жодного притулку для торгівлі, яка, якраз, жодним чином не ганьбує і не соромить нашу столицю. Це своєрідний клуб, і кожен отой дід, дуже цікавий співрозмовник і порадник. Люблю це місце нашого Києва, а особливо тепер, коли Майдан став пульсом всієї України, а відповідно й усієї Європи.
Після денних засідань і безлічі зустрічей концерти. Палац “Україна”, під час проведення Форумів в самий чудодійний спосіб наповнюється Українським співом з усього Світу. Я, ані трошки, не злукавила, коли запевняла пана Анатоля Авдієвського в тому, що наша рідна українська пісня, і в першу чергу, народна, вирує над часом і простором, і над відстанями також…
Вершинно зворушливо і дуже фахово відбувся концерт в Національному академічному театрі опери та балету ім. Т.Г. Шевченка “Сміються, плачуть солов’ї”. Шкода, лише, що всі виконавці, українці, є співочими перлинами на чужоземних світових сценах. Адже це наш національний мистецький поклад!..
А руки не мають найменшого відпочинку. На кожному кроці є можливість придбати цікаву книгу, або й набути її в подарунок. Рятує те, що возять автобуси, і мене, і стоси моїх нових книжок. А в автобусах – в цих спекотних автобусах, відчуваєш себе, наче в вулику де рій розмовок і думок. Я наче вощина всотую весь оцей нектар спілкування, оцю ауру Українського подвижництва. Дещо раджу і сама, ділюсь задумами і планами, щось записую, щось обіцяю надіслати. І знову зустрічі. Як добре – навкруг стільки знайомих облич, стільки дружніх обіймів. Ярослава Колотело з Румунії радіє можливості бути корисною і цікавою співрозмовницею нашим студентам, однак дуже переймається тим, що давно не має листів від пана Віталія Фартушного з Петрозаводську. Просить переказати…
Зустрічаюсь з представниками Українського культурного Центру Москви. Переймаюсь гіркотою і болем, з того приводу, що Президент так довірливо привернувся до слів, сказаних паном Василем Думою з необґрунтованого спересердя в бік Центру на Арбаті. У всьому потрібно розбиратись не зопалу, а виважено. Культурний Центр в Москві – завжди привітний до нас, українців Росії, цікавий і рухливий в роботі. Отже, “Не стукайте зопалу злом і дверима…” (Антоніна Листопад)
Існує твердження, що Україна там, де ми. Ніколи ж не побуваю на отому Сахаліні. Можу лише на мапі споглядати, який він є - витягнувся гнучкою “рибкою” у океанську далечінь, що сягає на Схід. І там є наші українці, а значить і там куточок нашої України. А Форум дарує мені зустріч з Миколою і Людмилою Засенками. Дуже славне подружжя, ну такі ж українські, стільки лагідності і доброзичливості на їх обличчях, вся Україна в їх очах. Радію їм безмежно, бо по Інтернету спілкуємось, обмінюємось думками, а тут така зустріч, така непідробна радість…
Оце мапа Українства! Мурманська 69 паралель обіймає Далекосхідний Сахалін, тепла течія Гольфстріму, від саменького зачатку Льодовитого океану, вітається з Тихоокеанськими берегами, вечір Мурманського Заполяр’я радіє ранковому променю Далекого, але такого рідного, Сходу.
Відбулась зустріч з працівниками Російського дипломатичного корпусу при амбасаді Росії в Україні. Цікаві і здебільшого корисні розмови, але потрібно, щоби працювали Закони і програми на користь українства в Росії, а розмови не в змозі зарадити так, як мало б бути.
Але найбільша радість від Тебе, Господи, – це наша новітня Українська молодь. Нашу мурманську делегацію просто – таки приємно вразила молодь на вулицях Києва, в метро, на Співочому Полі. Ми не побачили жодної пляшки пива в руках хлопців, а тим паче дівчат. Нам і самим не вірилось, що так може бути. Відтак, стали придивлятись пильніше і уважніше, однак наша радість була цілковито виправдана – не було того, до чого ми звикли в Росії. Ми не побачили жодного грального автомата, у всякому разі, просто неба, на вулицях, або в магазині. Не було чути і мату, такого розхристаного і повсюди розгульного на вулицях і в громадському транспорті Росії. Навіть на Співочому Полі, де 3/4 присутніх були молоді українці, по закінченні концерту не було насмічено паперками, пляшками, або пакетами. На кожному кроці продивлялось повернення до національних Духовних традицій, - в мові, в одягу, в манері поведінки, в Пісня! Дуже модерно, і в той же час, суто по - українськи, виглядали українські вишивані сорочки поверх модних джинсів на хлопцях і дівчатках.
А коли на сцені Співочого Поля, щось задимлено закурилось, то молодь такого заспівала, що я неприховано плакала сльозами радості і захоплення, бо співали не “зайку”, або “мурку”, а старовинні стрілецькі пісні. Дуже добре і натхненно співали! Я подалася туди, до співу, мені ще, і ще раз, хотілось нарешті побачити “наших”. Так, саме “наших”, Романтиків Нації і вже навіть, не майбутніх, а сьогодняшіх Патріотів України. Оце були справжні моральні ліки, після отого скаженого географічного шахрайства, після фарисейства на “раді” і після отих загадок навкруг списків – темників і неприхованого втоптування в багно одних другими. Дякую Тобі, Боже, - це було саме те, що я і хотіла побачити. Наші підросли, наші йдуть на зміну! Україні бути! І бути їй Державою!
На сумському вокзалі, аж підплигував булькатими кульками веселий дощик. Раділа Сумщина, що я нарешті приїхала. Тільки уявити, цілих 5 років не була я на рідній землі моєї мами. А вже на ранок золотавими променистими шатами мене вітало сумське сонечко. Знало сонечко, що невдовзі повертати мені до сумної і надокучливої Півночі, готуватись до гнітючої Полярної ночі. А я з тим хлібом – короваєм, що ще аж з Івано-Франківщини. Миротворчий клейнод! Святочна хоругва добра і злагоди! Завдяки Хлібові “Схід і Захід в єдинім гроні…” Так має бути завжди – Соборно і Доброчинно –Хлібно.
І тут, на Сумщині, поталанило. Онуки моєї сестри Люби, аж з Підмосковного Корольова завітали до бабусі допомогти з копанням картоплі. А в Сумах на мій приїзд давно чекала найменша з Роду – 8-річна Мар’янка. В селі, серед зелених отав і казкових краєвидів, вся наша родинна молодь заходилася біля моїх українських сорочок. Ото вже міряли і милувались собою, а я раділа і ще більше милувалась ними. І радість ця була неперевершено превелика. Є кому ввірити моє надбання, мої розкоші, вишиті хрестом. Пасують нашим дітям вишиванки, пасує їм Родовідна Вдача, пасує їм Україна.
Пригортались до мене, - і ті, що вже студенти МГТУ ім. М. Баумана, Сергійко і Іринка з Підмосковного Корольова, і маленька Мар’янка, бо так довго чекала на приїзд “молодшої” бабушки Наталі, що так жваво розмовляє з нею по телефону українською мовою, аж із далекого Мурманська. Вбравшись в мою велику довгущу сорочку, саме, в ту, що з тризубами на плічках, припасувавши до неї “добре намисто”, Мар’янка співала мені гімн України. Дивилась на мене своїми великими волошково-сірими очима і щебетала, гомоніла.
Я стомлено, але щемко – зворушливо дивилась на свою зміну, в ясних оченятах якої віддзеркалювалась вся моя Україна. Мар’янчина Україна.
На світлинах: Іринка з гостинцем – короваєм. І в Мурманську є Українці, - це для “хомів невіруючих”. Мурманська делегація під час Форуму в Києві. Несуть труну з тілом Надійки Світличної. Микола та Данило Малуха воїн УПА – братерська спадкоємність патріотів. Авторка з Павлом Дорожинським та Михайлом Горинем. Зоя Ружин і маленька українська художниця Олеся Вакуленко. Малюнок маленької художниці. Авторка з Мар’янкою на Сумщині – спадкоємність. Авторка з поетом–піснярем Владленом Ковтуном. Авторка з письменницями Антоніною Листопад, Тетяною Домашенко і професором Стефаном Паняком.
Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА
Мурманськ
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
10.10.2006