До 20-річчя створення Товариства української культури “Славутич”
Запрошує Культурний центр України в Москві
Шановні друзі! Товариство української культури "Славутич" - перша українська громадська організація, що була заснована за новітніх часів у Москві. Запрошуємо вас 2 грудня о 18.30 на урочистий вечір та святковий концерт, присвячені 20-річчю створення Товариства української культури “Славутич”. Бере участь Міжнародна хорова капела “Славутич”. Вхід вільний.
Уважаемые друзья! Приглашаем Вас 2 декабря в 18.30 на торжественный вечер и праздничный концерт, посвященные 20-летию создания Общества украинской культуры “Славутич”. Принимает участие Международная хоровая капелла “Славутич”. Вход свободный.
http://ukrcentre.ucoz.ua/news/2008-11-26-33
Вітання українцям товариства української культури «Славутич» у Москві
Вельмишановні і дорогі наші краяни у Москві! Щиро вітаємо Вас зі святом – 20 річчям створення українського товариства «Славутич»! Велика ріка України своїм могутнім голосом пробуджує усіх нас, а вас на чужині, і мусимо бути достойними її другого наймення Славутич. Отож, слава Вам, що зуміли віднайти себе, згуртуватися і утверджуватися у своїм українстві під гордою і славетною назвою!
Історія українців у Москві розпочалася ще до трагічної долі князя Глинського та його родини. Не станемо пригадувати усі складнощі нашого перебування у столиці московського царства – їх прекрасно узагальнила Леся Українка у драмі «Бояриня». Є чимало досліджень про життя відомих і тисяч малознаних наших краян у пізніші часи, які засновували цілі колонії, несли освіту, просвіту, культуру, ба навіть зразки архітектурного козацького бароко. Знаємо і про світочів нашої нації, що часто не могли уникнути перебування у Москві: О. Бодянського, М. Максимовича, А. Мокрицького, Т. Трутовського, М. Гоголя, М. Щепкіна, Т. Шевченка, В. Вернадського, С. Петлюри… Українці Москви створили музично-драматичний гурток «Кобзар», який відзначив 50-річчя з Дня смерті Шевченка. А саме поет у своїх творах нагадав нам про ще одну назву Дніпра – Славутич, яка Вам припала до серця.
Важко нагадувати, що не завжди Москва, яку Ви обрали собі місцем життя, була прихильна до нашої долі, не була об’єктивна до історії тих громадян царства, а згодом імперії, що або вимушено, або й добровільно вибудовували Московській державі і міць, і славу. І навіть ще сьогодні стикаємося з навмисним нерозумінням Москви проблем нашої історії, а тепер, зокрема, Голодомору як геноциду.
Вітаючи з 20-літтям Вашого Товариства, з приємністю відзначимо, що його існування випереджує відновлення нашої незалежності. А це свідчення того, що Ви свідомі свого покликання, своєї місії, що керуєтеся великою духовною потребою жити з Україною, зі Славутичем-Дніпром у серці. Рідна культура, успадкована, поновлена і постійно збагачувана, – запорука повноцінного життя діаспори. Тому пам’ятаємо про Ваш ювілей, цікавимося Вашим життям, радіємо разом із Вами.
Ваше свято майже співпадає із відзначенням сумного ювілею Голодомору в Україні, але «з журбою радість обнялась»: хай Вам буде радісно і світло на душі, бо правда мусить перемогти!
З поклоном з України – від колективу Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»
Директор Ірина Ключковська
Лауреат національної премії України ім. Тараса Шевченка Ігор Калинець
На світлині:
Додаток:
Павло Попович : Пiд лежачий камiнь вода не тече
Інтерв’ю з льотчиком-космонавтом, двiчi Героєм Радянського Союзу, генерал-лейтенантом, Головою Ради директоров ВIСХАГI Павлом Романовичем ПОПОВИЧЕМ, узяте Iваном Михайлiченком 5 березня 2003 р.
Кор. - Павле Романовичу, Ви очолюєте Товариство української культури “Славутич” м. Москви близько десяти рокiв, якi маєте досягнення, проблеми?
П.Р. – По-перше - я являюсь Президентом Товариства , є ще Голова - Антонiв Василь Федорович. Хоча ми досить зайнятi на свoїй основнiй роботi, а ще бiльше суспiльною роботою, все ж ми маємо за цей перiод деякi досягнення, в тому числi вiдкрито Культурний центр України в Москвi. Такий центр був конче необхiдний Українi та українцям Москви; побудовано також капличку на могилi гетьмана України П.Дорошенка в пiдмосковному Яропольцi. Я писав листа до Департаменту Московської областi, вони добре допомогли. Також проводили тематичнi вечори, присвяченi визначним датам української iсторiї - видатним письменникам та поетам, Дню Незалежностi України.
Збираємося, спiлкуємося, поїмо вареникiв, поспiваємо українських пiсень. Вiдкрито недiльну школу, де дiти приходять навчатися разом з батьками, якi можуть теж поспiлкуватися мiж собою.
Кор. - Якi труднощi?
П.Р. - Труднощi починаються зi зборiв. Як кажуть - два українця - три гетьмани. Буває сперечаються iз-за посад.Я їм кажу, коли менi пропонують якicь посади: Не хочу я бути керiвником, давайте я буду замом, я людина вiйськова, звик вирiшувати конкретнi задачi.
При цьому треба розумiти, що не можна жити, не живучи iнтересами та турботами тiєї країни, де ти живеш, хоть будь у тебе розуму палата, тим бiльше, що ми являємося громадянами Росiйської Федерацiї. Ось питання: вiдкрити українську школу. По-перше - обставини такi, що дiтей можуть вкрасти, по-друге - їх необхiдно возити на автомобiлях батькам, а їздити по мicту дуже важко. Друге питання: до 1934 року в Москвi був український театр. Говорять: давайте вiдкриємо театр. А я запитую, чи є у вас кошти?
Кор. - Чи йде московська влада назустрiч для вирiшення тих чи iнших питань?
П.Р. - Iти-йдуть. Друге питання, як воно вирiшується: розглядають-розглядають. Я не хочу сказати, що взагалi нiчого не вирiшують, але не так швидко i часто не так, як хотiлося б. Хоча треба вiдмiтити, що в урядi Москви розумiють, що реально можна зробити, а що нi. Але обов’язково треба проявляти наполегливiсть. Пiд лежачий камiнь вода не тече.
Кор. - Вiдносно українських дiаспор свiту, як на Вашу думку можна було б налагодити взаемодiю?
П.Р. - Треба бiльше дiлових зустрiчiв, а не декларацiйних заяв. Я був у Канадi, Австралiї, потрiбно бiльше спiлкуватися на неофiцiйному рiвнi. Офiцiйно - це доклад для звiту. Проблеми ставляться рiдко. Дiаспора українцiв Росiї та дiаспори українцiв Канади чи США чи Австралiї - це велика рiзниця. В Канадi, наприклад, є цiлi cела, школи, навiть свої театри. У нас в Росiї поки що немае мiльйонерiв-українцiв. Оказання допомоги: нам допомагають, якщо не коштами, то оргтехнiкою, лiтературою, але це знову на особистому рiвнi, так з’являється спiльнiсть.
Кор. - Як би Ви вiдзначили роль України в освоеннi космiчного простору, та якi перспективи в планi cпiвробiтництва можуть бути.
П.Р. - Я б сказав так, що українцi зробили основний внесок в цьому дiлi, тому що вже в ХVI столiттi запорожцi використовували так званi “лiтавки”. Генерал Засядько використовував уже ракети при осадi мiст. Є натяки, що Цiолковський з роду Наливайко, Кибальчич, Корольов, Янгель, Чаломiй, Глушко, Кондратюк. Український народ зробив великий внесок не тiльки в розвиток радянської, але i свiтової космонавтики, тому що те, що було розроблено украiнцями для польотiв на Мicяць, використовували американцi пiд час своїх експедицiй. В теперiшнiй ситуацiї Росiї та Українi потрiбно вести спiвробiтництво обов’язково. Знову ж таки, не повинно бути декларативних заяв. Якщо ми знаємо, що в Українi виготовляють вiдмiннi двигуни, то чому ми не можимо їх поставити на росiйськi лiтаки? В будiвництвi лiтакiв Росiя та Україна можуть i повиннi cпiвпрацювати. Про двигуни “Мрiї” мрiють росiйськi пiлоти. I ми будемо в цьому напрямку працювати.
Кор. - Наближається 9 березня - День народження Тараса Григоровича Шевченка. Як би Ви могли визначити роль Великого Кобзаря?
П.Р. - Дати оцiнку творчостi Тараса Григоровича не тiльки для України, але i для всього свiту можна було б одним словом - це безцiнно, тобто не мае цiни. Я познайомився з творчiстю Шевченка ще до школи. В нашiй сiм’ї його дуже шанували, тато читав його вiршi, а мама плакала, слухаючи їх, а я спiвав його пiснi. Я дуже люблю Тараса Григоровича. У мене вдома є рiзнi видання “Кобзаря”, є також “захалявнi” книжечки.
Тарас Григорович збагатив свiтову лiтературу, його потрiбно добре розумiти i вiдчувати.
Кор. - А потiм вiн був також генiальним художником.
П.Р. - Вiн був взагалi генiальною людиною. Коли б у нього були вiдповiднi умови, вiн змiг би створити набагато бiльше, хоча i те, що вiн залишив - вражує, тим паче, що йому довгий час заборонялось писати та малювати...
Що хотiлося б вiдмiтити ще. Дехто iз українських нацiоналiстiв робить спроби манiпулювати словами Шевченка, забувають, що тепер iншi часи.
Це було актуально в тi часи, вiн писав про те, що вiдчув на своїй власнiй долi, але не треба переносити це на сьогоднi. Нацiоналiсти пробують використовувати його творчiсть для розпалювання вражди мiж українцями та росiянами. Сам Шевченко мав добрих друзiв серед людей рiзних нацiональностей, в тому числi i серед росiян, полякiв. Врештi-решт, хто допомiг йому звiльнитися? Тому я категорично проти того, щоб переносити те, що було 100-200 рокiв тому, на сьогоднi, тому що ми маємо сьогоднi зовсiм iншi умови. Нарештi Україна стала вiльною державою, незалежною.
Потрiбно бути об’єктивними. Той же генерал Засядько мав найвищi нагороди, якi були в Росiї на той час, навiть Суворов не мав таких нагород.
Я - простий селянський хлопець, з 1947 року живу в Росiї, став четвертим космонавтом свiту, генерал, двiчi Герой, менi хiба хтось хоть раз сказав: “Куда ты лезешь, хохол!”? До речi, може хтось не зна, звiдки пiшла назва “хохол”? Колись Катерина-II “c целью укрепления южных рубежей” переселила запорожцiв в Краснодарський край (а насправдi хотiла застрахуватися вiд загрози, що могла бути вiд вiльних запорожцiв). Багато запорожцiв були майстрами на всi руки в тому числi знали ковальську справу. Але мали примхливi прiзвища: Тягнирядно, Покотиполе, Незовименебатько; Попович-це було одне з найпростiших прiзвищ (до речi на Сiчi був курiнь Поповичiв). I коли донський козак збирався поїхати щось пiдправити, його жiнка часто питала: “Ты куда собрался?”, а вiн вiдповiдав: “Да к этому...хохлу”; де йому було запам’ятати таке складне прiзвище i маючи на увазi, що запорожець мае зачiску “оселедець”.
Кор. - Павле Романовичу, на Ваш погляд, якi питання в першу чергу треба вирiшувати українським дiаспорам свiту?
П.Р. - Зараз стоїть одна єдина проблема перед усiма народами - треба спасати Землю. Ми сьогоднi знаходимося в дуже складному становищi.
Якщо в найближчi 15-20 рокiв (це пiдтвержують i iншi фахiвцi) свiт не схаменеться - пiдуть незворотнi процеси.
Кор. - Ви маєте на увазi екологiю?
П.Р. - Так. Чому людство витрачає колосальнi ресурси, щоб убивати один одного? Навiщо? Можна знищити когось, але можна i самим загинути.
Господь Бог чи навряд нас спасе. Вiн бачить, як ми себе нерозумно ведемо. Збираються керiвники країн, а що толку? Роблять заяви, але дальше цього не iде. Як є Господь Бог, так i на Землi повинен бути, на мiй погляд, єдиний уряд, перед яким повинна бути одна задача - розробка заходiв та їх виконання щоб спасти планету Земля.
Кор. - Думаю, що Вам це особливо зрозумiло, тому що Ви власними очима...
П.Р. - Так, Земля маленька i красива, але сьогоднi неозброєнним оком видно негативнi змiни. Це помилка, що земля - це нерухомiсть. Земля - це живий органiзм, живий! Люди видобувають нафту, вугiлля, але природа пустоти не любить - рухаються континенти, виникають урагани, повiнi. Рiвень свiтового океану щорiчно пiдвищується на 2-3 сантиметри. Зникають цiлi острови, Європу заливае вода, в Антарктидi вiдколюється крига - розтає... При тому нiкого звинувачувати не можна. Виннi ми самi. Та по природi я оптимiст. Думаю, що людство схаменеться. Наприкiнцi бесiди хочу побажати усiм читачам здоров’я i успiхiв. А вашому виданню побажаю цiкавих сторiнок. Сподiваюсь, що це буде ще один мiсточок, що буде об’єднувати українцiв всього свiту.
Кор. - Павле Романовичу, щиро дякую, спасибi, що найшли час.
© Iван Михайлiченко, "UkesLink"
http://hghltd.yandex.net/yandbtm?url
На світлині: Президент Товариства української культури “Славутич” м. Москви Павло Попович.