Думки вголос російського українця
В кінці липня, коли почалася моя відпустка в Україні, на київському політичному Олімпі вже кипіли пристрасті, йшли переговори в рамках нової антикризової коаліції. Ситуація спокійного відпочинку не обіцяла, вже кипіло незадоволення розбратом в стані “помаранчевих”. Вони, на жаль, не змогли побороти власних амбіцій, поділити портфелів. Наростала тревога, адже перехід фракції Олександра Мороза в табір недавніх противників різко змінював політичну ситуацію в державі: тепер Партія регіонів стала диктувати свою волю. Ще трохи раніше, з відомих міркувань, мені здавалося можливим включення до складу нового уряду представників Партії регіонів. Але тоді правила гри диктували б “помаранчеві”, а тепер ситуація повернулася кардинально.
Неоднозначне рішення лідера соціалістів зовні, для пересічного громадянина, а тим більше для учасників революційних подій, виглядало як пряма зрада ідеалів Майдану. Чи це дійсно так, покаже час. Яким ввійде Олександр Мороз в українську історію? В нових, нелегких політичних обставинах до процесу підключився Президент України Віктор Ющенко, який зробив максимум щоб зберегти нинішній курс держави, узгоджений на Майдані. Чи досягнув він своїх цілей – також покаже час. Але, на мій погляд, події кінця липня-початку серпня не зможуть розвернути державу на зворотній шлях. Головна «інтрига» нової ситуації – чи буде дотримуватися нинішня урядова коаліція принципів підписаного Універсалу національної єдності. Чи підписання цього акту лише тактичний хід колишньої опозиції? Чи пройшла якась еволюція в поглядах Віктора Януковича і його команди за останні два роки? Поки-що, здається, на ці питання не можна однозначно відповідати «так», або «ні». Скоріше і «так» і «ні». В значній мір ситуація буде розвиватися в залежності від позиції Президента і нового Прем’єр-міністра, від двох Вікторів.
В рішучості відстоювати букву і дух «Універсалу» я мав можливість переконатися підчас тривалої зустрічі з президентом Віктором Ющенком. Невелика група лідерів української діаспори, яка приїхала в Київ на IV-й Всесвітній Форум Українців, була запрошена до Президента України 17-го серпня на його дачу в селі Нові Безрадичі . Це була зустріч без галстуків, в умовах вільного обміну думками. Ми переконалися, що основні принципи Універсалу це глибокі переконання Президента, від яких він не відступить. Адже саме з такими гаслами він виграв недавні президентські вибори, і це його головний аргумент для опонентів.
На перший погляд, Віктор Янукович прийняв правила гри Віктора Ющенка. І це важливий політичний компроміс, який демонструє всьому світові молодий український політикум. Хочеться вірити, що новий-старий прем’єр-міністр сьогодні усвідомлює свою історичну відповідальність перед українським народом, а не перед керівництвом… сусідньої держави. Досягнутий компроміс, у випадку його конструктивної реалізації, міг би ввійти в історію як приклад мирного виходу із гострої кризи, і такий вихід, без сумніву, кращий ніж відомий «розстріл парламенту» в жовтні 1993-го року у Москві, де складалася дещо аналогічна ситуація між Президентом і парламентом. Досягнутий в Україні компроміс у вигляді Універсалу є, на мій погляд, продовженням духу миролюбного Майдану. Остаточні оцінки цим подіям, звичайно, також поставить історія. Але вважаю, що його реалізація має історичний шанс у випадку невтручання зовнішніх сил.
Вважаю підписання Універсалу і подальше формування уряду оптимальним виходом із кризової ситуації. Знаю, що не всі погодяться з цим твердженням. Сам розумію, що події початку серпня в Україні матимуть і свої негативні наслідки. У всякому разі, шлях у Європу буде уповільнено. Знаю, що з цим компромісом не погодиться, мабуть, велика частина відданих Україні людей, які стояли на Майдані. Хотілось би їм сказати, що вони не даремно стояли кілька тижнів на морозі. Майдан і сьогодні відіграє свою роль, нагадує політичним авантюристам, що в Україні народ має границі терпимості, що він не буде більше «бидлом». Сьогодні навіть Віктор Янукович апелює до ідеалів Майдану!
Хочеться мати надію, що політична напруга в Україні буде спадати, а шлях до цивілізованої Європи ніхто не стане піддавати сумніву. А нова урядова команда вимушена буде працювати ефективно, піднімати економіку і щось робити для власного народу. Треба ж доказати людям, що вони професіонали. А до того ж, попереду нові вибори, які вже не вдасться фальсифікувати як у недавньому минулому.
Українська економіка навіть в період кризи зростала високими темпами, на кінець року очікується 7 відсотків росту. А це запорука успіху і у соціальній сфері. За період відпустки мені вдалося побувати в кількох областях України. Всюди відчувається загальне полегшення життя простих громадян, хоча звичку жалітися ніхто не відміняв. Сьогоднішня пенсія в Україні рівняється пожиточному мінімуму, так нам заявив Президент. Проїзд на всіх видах транспорту тут значно дешевший, ніж у Росії. Дешевше коштує плата за житло, на більшість продуктів харчування. Середня зарплата, згідно даних статистики, складає трохи більше 1000 гривень, тобто коло 200 доларів. Це, мабуть, трохи менше, ніж в Росії, але і життя в цілому тут дешевше. Цим хочу сказати тільки, що не сприймаю тверджень деяких російських політологів, які стараються переконати своїх громадян в тому, що в Україні люди живуть у злиднях. Хоч і тут, як і в Росії, росте контраст між бідними і багатими, в Києві, як і в Москві, переважають дорогі «іномарки».
В засобах масової інформації повний плюралізм поглядів, про який ми тут, в Росії, починаємо забувати. В усіх куточках України можна купити російські газети, вони тут називаються «Известия в Украине», «Аргументы и факты в Украине» і т. д. Їх антиукраїнська тональність в порівнянні з 2004 роком дещо знижена. Але всі являються рупором ідеологів Москви. Частина українських телеканалів в значній мірі ретранслюють московські програми: бойовики, гумор тощо. Передачі російською мовою можна почути на всіх телеканалах, включаючи відомий 5-й канал. Тому чутки про утиски російської мови в Україні вважаю видумкою тих самих російських політологів, які працюють по принципу: «Про Україну або погано, або нічого!», виконуючи заявку своїх господарів у Москві. Одним словом, українські журналісти, на мій погляд, перейшли Рубікон, не збираються працювати як при минулих режимах. Чого варте, наприклад, звернення тисячі відомих журналістів до керівництва партії регіонів з приводу недавніх спроб представників нових вже урядовців закрити рот журналістам. Це знакова подія. Журналістський корпус відстоює завойовані на Майдані права. А відомий журналіст Савік Шустер символічно переніс в Київ останню демократичну передачу НТВ «Свобода слова» і повертатися в Москву не збирається.
Тут, в Україні, стверджується, хоч і поволі, реальна демократія. А в Москві в цей час ведеться мова про те, що демократія це така собі химера, видумана американцями для своєї експансії. Мова про таку химеру йшла якраз на першому каналі, який вирішив запитати своїх глядачів, чи може Москва захищати російську мову в Україні дипломатичними методами. Тон задавали ті самі, ще радянські, політологи, які знайшли нове трактування демократії, забувши про те, що згідно Конституції, Росія – демократична держава. Такі політологи тоді не могли сказати фразу, яка мені здається аксіомою: «Так, Росія має право захищати…, але Україна зобов’язана забезпечити функціонування державної мови на своїй території».
На фоні сучасних подій на московському олімпі з утворенням комічного «опозиційного» лівоцентристського крила під керівництвом спікера верхньої палати Законодавчих Зборів РФ таку демократію можна називати не тільки керованою, але і вітринною (фасадною). Бо нова «опозиційна» сила створюється для зовнішнього світу: ось дивіться, у нас як і в усіх демократіях, маємо дві опозиційні партії, які борються за владу. Влучно на «Эхо Москвы» хтось порівняв ці сили з ногами, які виростають з одного місця. А як же Глібу Павловському написати нову програму для нової опозиції? Бо ж треба поділити на двоє програму-лозунг: «Мы за все хорошее и против всего плохого!», яка сьогодні служить головній правлячій партії. Само собою напрошується порівняння: нова партія спікера Сергія Миронова матиме таке ж відношення до опозиції, як ліберально-демократична партія Володимира Жириновського до лібералізму, чи демократії. Не даремно і ЛДПР, як кажуть, виросла із того ж місця, що і партії двох спікерів.
Зовсім в іншому, реальному, а не комічному дусі може розвиватися опозиція в Україні. Як реальна партія, БЮТ, має свою політичну нішу, вона має ознаки соціал – демократії (демократичної партії у США, лейбористської в Англії) і протистоятиме лібералам, які знаходяться при владі. Реальна проблема Юлії Тимошенко у відсутності нормальної структурованості на Південному Сході України. Тут проживає половина населення країни, яке, на жаль, ділить свої симпатії не на лібералів чи соціал-демократів, а на «своїх», або «чужих». І цей поділ, ініційований Партією регіонів, базується не на економічних інтересах, а на залякуванні чужаками (бандерівцями, європейцями чи американцями). По мірі усвідомлення своїх економічних інтересів населення Сходу і Півдня України буде поповнювати електорат БЮТ.
Партію регіонів, по суті важко назвати політичною в звичному розумінні, бо, маючи сильну ідеологічну підтримку сусідньої держави, вона базувалася на ідеях сепаратизму, що суперечить Конституції. Але, з деякою натяжкою, її все-таки можна було б відносити до партій ліберального толку, ідеологія яких близька Президенту України. Якраз тому Віктору Ющенку легше було призначити на посаду прем’єра Віктора Януковича, ніж Юлію Тимошенко.
Сьогодні час працює на Україну. Основними чинниками, які несуть потенціальну загрозу її єдності, на мій погляд, залишаються проблеми з мовою, релігією і інформаційним простором. А вони, в свою чергу, тісно пов’язані з політикою сусідньої держави. Постімперський синдром, який переслідує багатьох політиків у Москві, на жаль, фактично гальмує зближення двох держав. Така позиція Москви, яка могла бути ефективною в минулі століття, сьогодні, принаймі в Європі, сприймається як застарілий релікт імперського мислення.
Таким чином, політичні реалії в Україні мають тенденцію формування двох опозиційних один одному потуг (ліберального і лейбористського напрямку), які зможуть демократичними процедурами, мирно і без потрясінь, перехоплювати владу в державі. Без впливу зовнішніх сил такий варіант розвитку ситуації має всі шанси бути реалізованим у найближчому майбутньому. В такому випадку я буду спокійно приїздити на відпочинок в Україну, бо при лібералах, чи лейбористах не буде загрози зникнення української культури, українства взагалі, як частини європейської спільноти. А періодична корекція економічного курсу, як показує досвід розвинутих країн, має властивість урівноважувати інтереси різних верств населення. Буду приїздити в Україну, а не в географічну провінцію, як на Урал, чи на Камчатку.
Невідворотна інтеграція української економіки в світову – загальна тенденція, яка лежить в руслі світової глобалізації. Її не уникнути. А збереження кожним народом своєї національної своєрідності – процес антиглобалізаційний і, добавлю, також закономірний. Діалектика! На жаль, економічна глобалізація, яка передує етнокультурній, вже нанесла шкоди Україні. За місяць перебування в Україні я не почув народної пісні. Їх (пісні і танці) привезли у Київ колективи самодіяльності… із Америки, Канади, Росії, які приїхали на IV-й Всесвітній форум українців. В ці дні Іван Дзюба в одній із газет писав про те, що сучасна глобалізація несе українській культурі загрозу значно більшу, ніж русифікація чи совєтізація. Актуальне звернення. І це новий виклик для України, і не тільки для неї.
Стефан ПАНЯК,
член президії УВКР, професор.