Думки вголос делегата IV Всесвітнього форуму українців
“Несли й несемо Справжні Хоругви.
Народність є серед мого Народу!”
Антоніна Листопад
Наближається Свято світового українства, наближаються життєдайні і бажані миті зустрічей з старими друзями і наявна можливість нових цікавих знайомств.
Не лукавлю, я хочу в Київ, я чекаю на ті миті Родинної злуки “східних” і “західних”, “дальніх” і “ближніх”, зовсім старших і молодших, я чекаю на зустріч з українською молоддю, яка виросла вже в незалежній Державі, я хочу почути слово Президента , бо це і мій Президент. І пуста річ, що в мене російське громадянство, бо генетично і природно я кожною клітинкою своєї істоти – Українка, відтак і громадянство моє викарбуване в душі і в свідомості важить не менш ніж оте статусне, засвідковане паспортом.
І хоча сьогодні в багатьох ЗМІ пульсує думка, що майбутній Форум – це просто тусовка друзів, приємності від розмов та ще добрий концерт, - то я дозволю собі з таким твердженням категорично не погодитись.
Я певна, що IV Всесвітній форум українців, який невдовзі відбудеться, - це Форум новітньої історії України, це якісно інший Форум. Бо як би там не було, а жорна часу вивершують на не вороття …
Згодна, не все так, як вбачалося, не все так, як мріялося, - дійсно, ще далеко все не так. Але…
Україна ще в стані тяжкої реанімації після страшної кризи. Людина, яка щойно перенесла тяжку форму інсульту, ой як довго виборсується з хворобливих лещат і присмаку смерті, а тут Держава, хронічно хвора і окрадена, Держава багатонаціональна та ще й саме та Держава, на яку повічна облава зайд - сусідів - “благодєтєлєй”.
Перший Форум українців 1992 року був ейфорійним і піднесеним. Другий – ейфорія під прохолодним душем. Третій – розчарування з добрим концертом на десерт. І все ж – ми відчули одні других, ми поріднішали і згуртувались, ми доросли до єдиномислія і бажання працювати, як просвітяни і свідки Новітньої історії своєї Батьківщини. Багатолітній досвід громадської праці в українознавчих громадах і такі “форумні” зустрічі виховали нас, як політиків – самоуків, загартували нас, як сподвижників – допоміжників в справі утвердження Українського Ладу в Україні.
Так, це буде якісно інший Форум, бо на ньому зустрінуться ті, хто на всіх світових материках в вирішальний для нашої Вітчизни час підхопив отой струм української гідності і самоповаги.
Попередні президенти сприймали діаспорян, як “ближніх”, так і “дальніх”, якось зненацька - умовно, аморфно, та зрештою, ніяк не сприймали… За тою мальованою багатовекторністю.
Хібащо, чекали на користь фінансового донорства з боку “дальніх”. Цікаво, як тепер, наш новий Народний Президент, Віктор Андрійович Ющенко, сприйме нас, діаспорян? Тепер ніхто не наважиться сказати, що національна ідея не спрацювала? Ця ідея, луною Майдану тріумфально прокрокувала по всім світовим широтам і вкотре визначила українців Незламним Народом.
Ця ідея – Українська присутність. І Віктор Андрійович відчув наше плече, побачив нашу небайдужість. Президент переконався в нашій силі, а ще і в тому, що майбутнє України кується в кожному куточку Світу, де мешкає бодай один свідомий Українець!
Форум відбудеться в той непевний для України час, коли її ще з усіх боків коливає від розбрату і зради, бо в човен напхалось, як це часто буває, не переможців, а переможених і вони не розуміють, що творять… Прости ім., Боже, їх невір’я…
Ми, українці терплячі. Відтак, не тішимося марними надіями на те, що першочерговими проблемами в Україні стануть проблеми російського і світового українства.
Але вже сьогодні жевріє та віра, що набудуть чинності ті тези і програми, якими нас, українців світової діаспори, пусто-порожньо і лукаво підгодовували попередні урядовці.
Ми розуміємо, що не перші на черзі, але й крайніми бути занадто притомились.
Я хочу в Київ, дуже хочу… а після Києва, хоч на пару днів подамся в Суми, на Родинний форум побачення з ріднею, а ще й задля того, щоби ще і ще раз пересвідчитися в тому, що не помилялась на початку дев’яностих… бо тоді, на саменькій зорі відродження моєї України я дуже вірила в зоряний ріст зовсім крихітних її малюків.
Я говорила собі і всім тим, хто ладен був мене почути, що пройде з десяток літ і ті діти, які тоді, на початку 90-йшли до 1-го класу української школи, ба навіть ті, що в тих таки початкових дев’яностих тільки народилися, вирісши в Державі, по державному і заурядують.
В телефонних розмовах зі мною, моя старша сестра Люба, яка мешкає в Сумах,
хвалькувато – зворушливо ділиться тим, що її семирічна онучка Мар’янка всю сім’ю навчає української мови… Мої рідні в Сумах і раніше розмовляли українською, але сестра каже: “Bід Мар’янки навчаємося справжньої мови…” Отакої! “…Справжньої мови…”
Я не помилялась… Патріотичний засів 90-х (навіть на мовному рівні) починає родити новим українським мисленням і державним розмислом. Підростає наша зміна… Ще крихітку підросте і заурядує – по справжньому, по-українськи заурядує…
Молодь, яка виростає у власній Державі не схибує вороттям до прірви… Не схибує!
А ті дядьки - урядовці, навіть не помітивши, що “наші” вже підросли, розбурхуючи запроданські зрадницькі хвилі, за споконвічним законом фізики і моралі, в тих таки хвилях і опиняться. Розгойдування човна - небезпечна річ, і не тому, що це я такої думки… , але тому, що такому гниличному човну завжди куце плавання…
А коли розгойдувачі самі опиняються під розгойданим ними ж човном - це все, та ж сама фізика, або класичний фінал спокути за безвідповідальність.
Нове покоління Українців, оте, що вивчилось ходити вже по землі Незалежної Української Держави, не прийме старосовківських правил буття – ця молодь стане до керма нового кораблю, якому не страшні ні свіже повітря, ні горизонти Атлантики...
На світлинах: редактор сайту “Кобза-українці Росії” Наталя Литвиненко-Орлова. Авторка разом з головою УВКР п. Михайлом Горинєм.
Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА
Мурманськ
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.