Росія як дзеркало української національної самосвідомості

"Коли вашим дітям заманеться ремствувати на Францію, прошу вас, скористайтеся моїм рецептом, скажіть їм: поїдьте до Росії! Ця подорож корисна для будь-якого європейця. Кожен, хто близько познайомився з царською Росією, радий буде жити в якій завгодно іншій країні. Завжди корисно знати, що існує у світі держава, в якій немислиме щастя, бо за самою своєю природою людина не може бути щасливою без свободи", - писав, звертаючись до французів, у своїй мемуарній книзі "La Russie en 1839" (відомій у нас під назвою "Миколаївська Росія"), маркіз Астольф де-Кюстин. Нещодавня подорож прикордонними містами і селами Російської Федерації, яку організувала Українська всесвітня координаційна рада, справила на її учасників таке ж враження, що й на пана де-Кюстина його мандрівка понад 150 років тому.

Громадянство РФ - за дві годин

Організатори другого туру європоходу УВКР "Консолідація-2002" (перший відбувся у травні дорогами Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Югославії і Болгарії) мали на меті ознайомитися з життям, побутом і проблемами мешканців російсько-українського прикордоння, де проживають переважно етнічні українці. Маршрут проліг Білгородщиною, Курщиною, Вороніжчиною, Ростовщиною, Кубанню. Учасники туру - журналісти, працівники освітніх і наукових інституцій, керівники громадських організацій - зустрічалися з місцевими українцями та представниками влади, дарували українські книги і раз-по-раз відчували нерозуміння. Однак не на мовному грунті, а на світоглядному. Адже Росія й досі продовжує жити в ідеологічно-міфічному просторі Радянського Союзу і ретельно плекає міф про україно-білорусо-російський "трієдіний народ".

Тому поняття "українська громада", "діаспора", "права українців" підмінялися "взаємодією між народами", "товариствами дружби", спільними україно-російськими спортивними змаганнями, конкурсами, виставками "народного господарства". А "основна проблема" - кордони і митниці - так непокоїть (не без допомоги російських ЗМІ) представників "трієдіного народу", що навіть поважний професор Курського університету переконував, ніби тепер не може відвезти родичам у Сумську область мішок картоплі й кусень сала. Делегація постійно відчувала на собі жалісливі погляди (часто цілком щирі) місцевих мешканців і звідусіль чула: "Біднесенькі, як ви там виживаєте самі у своїх злиднях... От у нас..." А голова Спілки журналістів Білгородщини Володимир Кучеренко прорік: "Очень больно смотреть на украинских коллег. Бедные редакции..."

Місто Білгород зустріло нас новим університетом - із зимовим садом, внутрішнім двориком з фонтанами і бібліотекою, яка не передплачує жодного українського видання. Екскурсія університетом, за планом господарів, забрала близько двох годин часу, тому на "спілкування з українською громадою" залишилося всього півгодини. Хоча про громаду так і не вдалося нічого дізнатися - господарі говорили тільки про "зв'язки між народами".

"Якщо людина народилася в Росії, жила і навчалася в Україні і є доктором наук, то в нас вона за дві години отримує громадянство РФ і квартиру університету, - хвалився ректор Білгородського університету Леонід Дятченко, показуючи рукою на величеньку громаду колишніх викладачів харківських вузів, які вже змінили громадянство. - Ми раді також, що Путін визначив пріоритет роботи зі студентами СНД, і вже підписано угоду про взаємне визнання дипломів України і Росії. Нарешті ми виходимо з дурдому і хоч тут ділити нічого не будемо". Мабуть, основне, що не хотів би ділити пан ректор - це мова. Тому так важливо, щоб основний постачальник кадрів для Заходу Росії - Харків - був надійно закріплений як російськомовний.

"Село у нас хохляцьке"

"На обеспечение взаимодействия народов Украины, России и Белоруссии направлена областная программа, - розповів голова товариства "Білгородський слов'янський собор" Віктор Овчинніков. - Для серьезных людей понятно, почему сегодня, в современном мире, многие силы заинтересованы в том, чтобы между нашими народами существовало какое-то непонимание". Пан Овчинніков поетично змалював способи для поліпшення "поніманія": "дуб єдінєнія" на місці зустрічі Богдана Хмельницького з Георгієм Ромодановським; "Храм славянских народов" (цікаво, чи знають про нього чехи або словени), де під "колокольней единения славян" зустрічалися три світочі - Путін, Лукашенко і Кучма; собори слов'янських народів у Москві та щорічні заходи для молоді.

"Пять молодежных славянских встреч на Белгородщине, в которых приняли участие 50-60 районов Украины, Белоруссии и России, показали, что молодое поколение высказывается за то, чтобы президенты, парламенты, власть всех уровней Украины и Белоруссии в ближайшее время сделали максимально все, чтобы разрушить те границы, которые мешают развитию трех государств", - сказав Овчинніков.

За старим добрим звичаєм українську делегацію завезли у зразково-показовий колгосп імені Фрунзе в селі Безсонівка. "Село у нас хохляцьке, - каже голова колгоспу Василь Горин. - Головний агроном, хохол, так і не навчився по-людськи російською говорити". Окрім цього, тут багато переселенців із Західної України, звідки запрошували дівчат "на буряки". Про українську громаду голова так нічого й не зміг сказати, окрім того, що "на весіллях і в празнікі всі хохляцьких співають". Натомість розповів про надої молока і поголів'я худоби. Тим часом на сцені клубу в застиглих позах мерзли, чекаючи на гостей, учасники самодіяльного хору. Жінки в сарафанах і кокошниках і троє чоловіків у косоворотках (в одного з них була велетенська бас-балалайка) привітали киян "Слов'янським гімном" Городецького зі зворушливим приспівом:

А жили мы вместе, как сестры родные -
Сестра Белоруссия, Украина, Россия...
Мы вместе - единая семья!

У Суджі (Курщина) делегацію зустрічали словами: "Дорогіє братья-славяне-украинцы, приветствуем вас на славянской русской земле". І заспівали:

Гей, славяне, гей, славяне,
Москали и киевляне
Нам ли с вами Родину делить?

Вороніжчина - батьківщина багатьох видатних українців - Миколи Костомарова, Марка Вовчка, Євгена Плужника. У Воронізькому українському селі Россош учасниці фольклорного колективу, вбрані в сарафани і "кораблики", привітали гостей зі своєї історичної батьківщини зворушливою піснею:

Щиро вітаємо, друзі, щиро вітаєм, брати!
Жилі ми в братском Союзє, дружбу храня от бєди...
"Кто - в тюбетейке, кто - в халате"

А потім дитячий гурт виконав, за словами ведучого, "мєждународний танець вальс". Дивлячись це "кіно в житті" з відвертим "пунктиком" на міжетнічних стосунках, не хотілося одного - щоб таке ж почалося в Україні. "Ми відчували себе у 80-му році в ролі американських шпигунів", - каже один з учасників туру, голова товариства "Гуманітарна колегія" Максим Розумний. Слід відзначити рівень "культури" міжетнічного спілкування в Росії: з вуст навіть освічених людей раз-по-раз зривалися слова "хохли", "кацапи", і про багатющі знання росіянами історії та особливостей сусідніх народів, зокрема "братнього" нашого.

"У меня жена хохлушка наполовину, но не знает украинского языка, на что я указываю, как на недостаток. Потому что украинский язык своим благоуханием подвиг, наверное, многих поэтов на большие творения, - розмірковував депутат Воронізької думи Рудаков. - Мне кажется, что в России раньше в отношении украинской культуры было больше возможностей. Это ж государственная линия была, когда дети - кто в тюбетейке, кто в халате, кто гопак танцует - приобщались ко своим национальным культурам".

Я довго допитувалася у місцевого водія, що означає слово "хохлушка". "Ну... ето ж украінка! Знаєтє, наши всєгда стараются в жони взять хохлушку - она і ласковєє, і готовіт вкуснєє". Місцеві газети теж якось дивно пропагують дружбу, швидше, пробуджуючи войовничість. Т.Дєточка ("Вести Чертковские" Ростовщини, 12 лютого 2000 р.) пише: "...какие бы границы не воздвигались между нами, дружбу и сотрудничество никогда не задушить". П.Кругликов у статті "Бдітельность - наш общий союзник" до дня працівників органів безпеки РФ (газета "Россошь", 18 - 24.12.02) створив словесний шедевр: "В поле зрения Россошинского отдела УФСБ находится государственная граница России с Украиной, подступившая к нашему порогу и разделившая земли Кантемировского и Россошинского районов Воронежской области с Марковским и Новопсковским - Луганской".

У Краснодарі зустріч у міській держадміністрації відмінили. І від поїздки до кубанської станиці Лазаревської поблизу Сочі відговорювали: і дороги там позамерзали, і стовпи попадали, електрики немає... Хоча в станиці нічого "крамольного" не було. Навпаки, місцевий Центр національних культур виявився "старим знайомим".

"Наш центр ми почали створювати одразу ж після втрати СРСР, - розповів заввідділом у справах культури і мистецтв Сочинської держадміністрації Крикор Мазлумян. - І ми влаштували свій маленький Радянський Союз. І займаємося тут передусім політикою. Не буває культури без політики. Україна, Білорусь, Вірменія - це простір, який ми вже освоїли".

Упродовж поїздки мене постійно цікавило - чому така увага в РФ до вірмен, така підтримка, державне фінансування шкіл... Аж поки пан Мазлумян не розкрив "таємницю": "Зараз вірмени і киргизи відчувають себе часткою СРСР. А вірмени - це опора Росії на Кавказі".

Ярослава МУЗИЧЕНКО.

Білгород-Краснодар-Ростов-на-Дону.

(продовження - у номері "УМ" за 23 січня)

Передача української літератури на Кубані на тлі результатів військово-патріотичного виховання.

Українські танці в Росії.

Довідка "УМ"

За переписом 1989 року, в РФ проживало 4363 тисяч українців. За неофіційними даними, у Росії нині проживає понад 10 мільйонів українців. В Україні росіян, за даними останнього перепису, - 8334 тисячі, для них сьогодні діє 14 державних російських театрів, понад 2000 державних шкіл з російською мовою викладання. У Російській Федерації для українців немає жодної державної української школи і жодного театру. Проте щороку понад 2,5 мільярда рублів Росія виділяє на пропаганду російської мови у країнах СНД.

За даними соціологічного опитування, здійсненого серед українців РФ 1996 року, підтвердженого нещодавно експертним опитуванням, на питання "Чи відчуваєте себе українцем?", "так" відповіли 69 відсотків опитаних, "ні" - 16, "важко сказати" - 15 відсотків. 12 відсотків зазначили, що відчувають труднощі через свою етнічну належність, а освічені українці (освітній рівень серед українців - вищий, ніж середній по РФ) визнавали, що їм психологічно важко в РФ. Стосовно володіння мовою, то 36 відсотків відповіли, що вони українською розмовляють, 26 - розуміють, 27 - розуміють загалом, 11 - не володіють. Серед опитаних п'ятнадцятилітніх не володіють українською вже 18 відсотків.

Основним джерелом знань про Україну для мешканців Росії залишаються приватні листи від родичів і друзів.

Довідка "УМ"

Українську Всесвітню Координаційну Раду (УВКР) було створено на підставі рішення І-го Всесвітнього Форуму українців, що відбувся у серпні 1992 р. у Києві. Головною метою діяльності УВКР є сприяння "утвердженню інтересів України та світового українства у всіх сферах світового простору - економічній, політичній, правовій, науково-технологічній, освітній, інформаційній, етнокультурній, спортивній та ін. - шляхом координації діяльності громадських організацій в Україні й українській діаспорі та співпраці з вітчизняними і закордонними урядовими, підприємницькими та громадськими структурами".

До Ради належать понад 389 організацій. Головою УВКР на ІІІ Всесвітньому Форумі українців (серпень 2001) обрано відомого громадського діяча Михайла Гориня. З 2002 року УВКР фінансує держава. Однак у той час як 3-мільйонна Словаччина щороку витрачає 1 мільйон доларів на свою діаспору, 48-мільйонна Україна виділила на потреби потужної діаспори всього 100 тисяч доларів.

"Україна молода" 2003.01.21

"Мы служим Путину. Мы в его структуре"

Ідея "славянского единства" в Росії нерозривно пов'язана з культом глави держави

Продовження. Початок - у номері "УМ" за 21 січня ц. р.

"Негайно перевести діловодство на російську"

Україна ніяк не навчиться бути справжньою опорою Росії. Незважаючи на кількасотлітній інтенсивний "навчальний курс". "Українство - як підводна справа, люди бояться відкриватися, - каже голова товариства українців Вороніжчини "Перевесло" Микола Бірюк. - У 33-му році за наказом Сталіна тут закрили всі українські школи. Горіли книги, чорні воронки забирали активістів..." До цього на українських етнічних землях Вороніжчини, Курщини, Кубані видавалися десятки українських газет і часописів, діяли українські школи та вищі навчальні заклади, адже в деяких регіонах частка українського населення складала близько 80 відсотків.

Нещодавно минуло 70 років, як на Кубані офіційно заборонили українську мову: 14 грудня 1932 року вийшла постанова ЦК ВКП(б) і СНК СРСР "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області", підписана Молотовим і Сталіним ("З метою розгрому спротиву хлібозаготівлям куркульських елементів та їх партійних і безпартійних прислужників ЦК і СНК Радянського Союзу постановляють..."), де в пункті "Д" сказано: "Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів "українізованих" районів, а також усі газети й журнали з української мови на російську, як більш зрозумілу для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладання у школах на російську мову. ЦК і СНК зобов'язують крайком і крайвиконком терміново перевірити і покращити склад працівників шкіл в "українізованих" районах".

"Йде велика колективізація, яка супроводжується тим, що називається "саботаж козацтва і його пособників". Населення у станиці залишилося мало. Частина виселена за межі станиці за спротив колективізації, частина розбіглася, а частина, як оця, померла..." - читаємо у записі 17 лютого 1933 року щоденника Івана Полєжаєва, опублікованому в часописі "Родная Кубань" (N 3, 2002). "З листопада 1932 по січень 1933 року рішенням Північно-Кавказького крайкому ВКП(б) на "чорну дошку" було занесено 15 станиць - 2 донські і 13 кубанських, - пише дослідник А. Дейневич. - Із станиць Полтавська, Медведівська і Урупська було виселено до Сибіру всі мешканці - 45 тисяч 639 чоловік. Уманська, Урупська і Полтавська були позбавлені своїх історичних назв і перейменовані в Ленінградську, Совєтську і Красноармєйську. Окрім тих станиць, що потрапили на "чорні дошки", будь-яка торгівля була припинена у дев'яти районах з десяти; було наказано повністю вивезти всі товари. Каральні акції прокотилися по багатьох станицях. Так, спеціальна каральна експедиція з трьох загонів особливого призначення (латиші, мадяри і китайці - всі кавалери ордена Красного Знамєні) тільки в Тихоріцькій на станичному майдані за три дні розстріляли близько 600 літніх козаків!.."

"Виховували з нас громадян слухняних, що ні в чому не сумніваються, не цікавляться минулим, не схильні до аналізу сьогодення, - пише дослідник кубанської історії Т. Вакуленко. - Все загрожувало тюрмою, а що ми в ній жили, тільки не за стінами, а оточені болотними трясовинами - не розуміли". Сьогодні про голодомор 1933 року у російському прикордонні мало хто пам'ятає. "Як ми можемо знати про 33-й рік, якщо народилися у 50-му?" - дивуються мешканки Білгородщини. "Об этом можно спросить в краеведческом музее, - порадила голова товариства україно-російської дружби Світлана Калашникова, яка постійно наголошувала, що "нам треба пам'ятати нашу історію". - Историю люди знают, но только основные ее вехи. Голод - это, если глобально посмотреть, песчинка в мировой истории".

Козакові - воля, солдатові - служба

У Краснодарі зберігається Євангеліє Петра Калнишевського. Коли тут обирають мера або губернатора, вони присягають на ній на вірність Кубані. Колоритний отаман кубанського козацтва Володимир Громов (дід його був Гром, але, записуючи до метрики батька, секретар сільради додав до прізвища дві "скромні" літери) розмовляв з нами українською, пересипаючи її прислів'ями і приказками. Але наголошував, що "балакає по-кубанськи". Він має ступінь кандидата історичних наук і очолює департамент міської думи у справах козацтва і виховання допризовної молоді. У залі, де збирається Козача рада в Краснодарі - галерея портретів отаманів, що ведуть початок від запорожців. Прізвища нинішніх членів правління війська зворушують: Перемішко, Матвієць, Харченко, Косенко, Палюк, Охріменко... Вітання у кубанців до болю знайоме: "Слава Кубані!" - "Героям слава!" "Для України Кубань - найближча рідня", - каже отаман Громов.

У краї нині діє понад 150 різних козацьких навчальних закладів, серед них - ліцей закритого типу на зразок суворівського училища. Є державна домовленість, за якою козацькі формування, у разі потреби, воюватимуть тільки на території Краснодарського краю, і на сьогодні не беруть участі у військових діях у Чечні. Проте юнаки-кубанці, йдучи до армії Російської Федерації, не убезпечуються від смерті в чеченській бойні. Офіцерський склад кубанського війська - 13 тисяч колишніх офіцерів радянської і російської армії. На плечах у козаків погони з п'ятикутними зірочками.

Кубанці мають свою законодавчу й судову владу, Козачу Раду, але Статут війська затверджує президент РФ. Кубань має свій гімн - "Ты - Кубань, ты наша родина", проте з мобілки козацького отамана лунає мелодія "Союза нєрушимого". "На егодняшний день главная державная поддержка - это от казачества, - визнав керівник Центру козачої культури що в станиці Лазаревській, Леонід Литвиненко. - Потому что мы служим, как раньше царю-батюшке, так теперь президенту Путину, мы в его структуре".

"Україна не стала тилом для українців"

Кубанський козачий хор під орудою Віктора Захарченка колись уперше відверто, на сцені Палацу "Україна" заспівав гімн "Ще не вмерла Україна". Кубань першою в РФ затвердила свою символіку - гімн, герб і триколірний прапор (малинова барва - на честь козацтва, синя - на честь України, червона - у пам'ять того, що козаки прийшли на мусульманські землі). Проте сьогодні тутешніх українців не підтримує не те що Росія - навіть українські державні установи, що спеціалізуються на діаспорі.

"Україна не стала тилом для етнічних українців у Росії, - каже голова Товариства української культури Кубані Микола Сергієнко. - За даними перепису, Кондратенків, Захарченків і Василенків на Кубані - близько 3 мільйонів. Але навіть у "рік України" ніякої уваги до себе як до українців вони не відчули". Хіба що під егідою посла РФ Черномирдіна Краснодар відвідав київський Російський драматичний театр ім. Лесі Українки і вперше за 11 років зі столиці надійшов урядовий подарунок: українські костюми для місцевих артистів. Консульство України відкрили не в Краснодарі, а чомусь у Ростові. А посол України під час свого візиту до Краснодара так і не зустрівся з українцями.

У одній з Кубанських станиць - Лазаревській - вже понад 10 років діє Центр національних культур: вірменської, грецької, адигської української, білоруської, російської громад. Кожна громада має свою кімнату, на оформлення якої виділяються місцеві кошти. В українській кімнаті, на відміну, скажімо, від вірменської - замість інформації та ілюстративного матеріалу про історію і культуру - розмальовані "під петриківку" стіни, мисник та кілька музичних інструментів. Навіть прапора й герба України немає. Можливості громади в Центрі неабиякі - 14 штатних одиниць, непогана платня, два хорові колективи. Навіть є можливість відкрити у станиці українську школу, вже проводяться уроки української мови.

Але, за словами директорки Ганни Гніденко, не вистачає фахівців - музикантів, хормейстерів, хореографів, народних майстрів, які б добре володіли українським матеріалом. Пані Ганна склала програму Експериментальної лабораторії традиційної культури українців у Росії і списала багато паперу, посилаючи листи і цілі пакети документів в урядові установи України з проханням підтримати громаду - фахівцями, можливістю навчання й стажування їх в Україні, а також літературою, освітніми програмами, касетами з українською музикою, фільмами. Голова Українського культурного центру міста Сочі Віктор Антонюк ще чіткіше сформулював пропозиції до України: "створити супутникове українське телебачення, налагодити кращу чутність "Радіо Україна", домовитися з РФ про трансляцію на державних телеканалах інформаційно-культурних передач українських телекомпаній, створити у федеральних округах РФ інформаційно-культурні центри України".

"А зачем? Мы должны быть вместе"

"Рівнем прав і можливостей національних меншин визначається рівень демократії в державі, - каже голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Горинь. - Ми не побачили доказів того, що колишня Російська імперія демократизується. Українські громади прикордоння суттєво відрізняються від інших українських громад світу. Та й громад як таких, за окремими винятками, немає. Є хіба що "товариства українсько-російської дружби". Організоване українське життя у прикордонні перебуває у зародковому стані, не відчувається підтримки ні від Росії, ні від України".

Ні в Білгороді, ні у Воронежі, ні в Курську досі, незважаючи на Рік України, немає жодного кіоска, де можна було б придбати українську газету чи книгу. Натомість у книгарні міської думи Воронежа продавець захоплено пропонувала купити товстелезні книги про Сталіна ("оказиваєтся, чистєйшей души бил человєк, дєтєй любіл, стіхі писал!..") і Путіна. Вартість української періодики в РФ утричі вища за її ціни в Україні. На Кубані, щоправда, є українські передачі по радіо - раз на місяць по 25 хвилин.

Найболючіше питання - українські школи чи хоча б класи. Для них не вистачає всього: підручників, освітніх програм та методик, приміщень, учителів, відваги батьків і хоча б невтручання місцевої влади. Адже скільки було випадків, коли батькам відмовляли в українському класі навіть після того, як вони збирали 20-25 заяв охочих. Ніби не помічаючи цих фактів, представники влади твердять одне: українці самі не хочуть вивчати свою мову.

"Ми готові ввести спецкурси української мови, - каже представник управління освіти Курської міськдержадміністрації Микола Болотов. - Поки що звернень з української сторони для введення цих курсів немає". Збереження української історико-культурної спадщини на теренах Білгородщини, Курщини, Воронежчини - окреме питання. "У нас взаимообмен культур, - пояснила глава адміністрації Безсонівського округу Білгородщини Раїса Жаворонкова. - В хоре поют и украинцы, и русские. Есть специальные краеведческие часы - там тоже перекликаются украинская культура и русская. Классный руководитель всегда напоминает, что рядышком - граница с Украиной, что у нас родственные связи".

"А не можна розрізнити: оце - українська культура, а це - російська?", - питаю. "А зачем? Славянские же народы. Мы должны быть вместе".

У Курській області проживає понад 22 тисячі українців. До зустрічі представників України громада добре підготувалася: після офіційної частини в Курському педагогічному університеті зібрали повен зал молоді на концерт студентів музичного факультету (мають багатий український репертуар) і двох учасниць євротуру УВКР - студенток Київської музичної академії Оксани Степанюк і Ганни Панченко, які невтомно дарували російським українцям пісні упродовж усієї поїздки. У Воронежі - 1 мільйон населення, з них офіційно 137 тисяч українців. "У нас кожен другий по крові - українець", - каже викладачка кафедри слов'янської філології Воронезького університету Марія Авдєєва.

На цій кафедрі викладають українську мову. Але не тому, що тут компактно проживають українці. Просто півстоліття тому завкафедрою, шанована професор Валентина Сабіннікова вдалася до хитрощів і переконала вузівське начальство, що російську неможливо досконало вивчити без другої слов'янської, і найліпше підходить для цього українська. Сьогодні до української групи щороку набирають по 10 - 12 студентів. Цього року - 16, охочих більшає. Проте не вистачає літератури, немає коштів на передплату газет і журналів з України. А, вивчивши мову, випускники не можуть знайти роботу за фахом - періодики рідною мовою для своїх українців область не видає, шкіл, та навіть класів з викладанням української - немає жодного. От хіба що останнім часом українською зацікавилися митники, потребують перекладачів.

"Мнє Россія дала всьо..."

Місто Ростов (Ростов-на-Дону) назване на честь святого Дмитра Ростовського (Туптала), українця. У селищі Міловому Ростовської області за ініціативою батьків діють дві українсько-російські школи. У Ростові останнім часом активно формується українська громада, яка допомагає землякам у працевлаштуванні. "Наші предки пережили і русифікацію, і сталінізацію, але ми пам'ятаємо, що ми є вихідцями з України", - каже голова правління Ростовської організації "Український національний союз" Михайло Остапенко. Організація має офіс, отримує і поширює серед своїх членів українську періодику та літературу. Молодь має власне підприємство, налаштована заробляти гроші і вкладати їх в українську справу, передусім - у створення української школи і книгарні.

Серед населення Краснодара - 193 тисячі українців і близько 500 тисяч представників "нової народності" - "козаків". Понад 12 років у місті діє середня школа народного мистецтва, де діти навчаються співу, танців, гри на музичних інструментах (навіть бандурі) і готуються стати зміною учасникам Кубанського козачого хору. З 5 по 9 клас вони раз на тиждень мають урок "кубанского нарєчія", яке вивчають за київськими підручниками "Материнка", "Біла хата", і за місцевим посібником "Козак Мамай". На запитання, що ж це за дивне нарєчіє, вчителька Тамара Прокоп'єва відповіла: "Так це ж українська мова! Просто так назвали, щоб дали дозвіл на викладання. Діти завжди кажуть,що йдуть на урок української мови. 200 років тому ці землі заселили українці, сьогодні 80 відсотків мешканців станиць розмовляють українською. На мою думку, в школі повинен бути звичайний предмет - українська мова". Учні знають напам'ять багато віршів Шевченка, добре розуміють українську. Постійним нагадуванням про те, що вони все ж не в толерантній Україні, є велетенський тиражований плакат у вестибюлі: "Осторожно, терроризм!", де на картинках намальовано, що треба робити дітям у випадку збройного нападу на школу.

"Мнє Россія дала всьо - інстітут, работу, жильйо. Что ж я теперь вдруг начну про ето "світове украінство"? А вот єслі била б возможность - варєнічную открить... Ми б там собіраліся, пєлі, танцевалі. Чтоб бил такой маленькій, наш центр", - висловив мрію багатьох курських українців літній член товариства "Україна-Сейм" у Курську. Люди, незважаючи на потужну пропаганду "взаємодії культур", хочуть свого. Але розвиток свого українцями, за досвідом минулих поколінь, завжди призводить до "сепаратизму свідомості", а згодом - до вимог свободи. Навіть якщо починається все зі скромної вареничної або українського класу.