Коли мова заходить правозахисний рух в колишньому Радянському Союзі, то обов’язково пригадується ім’я Лариси Богораз – фактично його фундаторки та одного з лідерів. На Заході її вважають “російською правозахисницею”, і в цьому є історична неточність. Не слід вважати, що Лариса Богораз і за часів комунізму, і після його повалення, стаючи на захист певної особи, зважала на національність скривдженого. Недарма її називали поза очі “табірною мадонною”, бо вона була заступницею і вже ув’язнениних “інакомислячих”, і тих, кому арешт за інакомислення загрожував. І хрест цей вона несла з юності, з рідного міста.
Народилась Лариса Богораз 8 серпня 1929 року в тодішній столиці України – Харкові. Згодом вона говорила, що найяскравішим й водночас найжахливішим спогадом дитинства були померлі від голоду, штучно влаштованого комуністами в Україні за вказівкою з Москви у 1932-33 роках. Селяни, що в надії на порятунок прагнули до столиці, знаходили в ній смерть, й лежали просто неба на всіх центральних вулицях. На одній з них й жила Лариса Богораз, в будинку № 12 по вулиці Дарвіна (цікавий факт: в цьому ж будинку згодом жили видатні правозахисники – Володимир Пономарьов та дружина академіка Андрія Сахарова Єлена Боннер). 1936 року був репресований її батько. Колишній харків’янин, легендарний український літературознавець й політв’язень Григорій Костюк добре знав “... високого, цибатого, усміхнено-мовчазного Богораза, Йосифа Ароновича, професора економічної історії з ВУАМЛІНу ( Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів), засудженого також через ОСО (“Особое совещание”) до 5-х років”. У своїх написаних на еміграції та виданих в Канаді спогадах “Зустрічі та прощання” Григорій Костюк наголошував : “ Про Богораза хочу сказати дещо більше. На Воркуті ми з ним ... були постійно в приятельських стосунках. Коли у вересні 1940 року мене, в групі з іншими в’язнями відправляли в костромську, а звідти в ярославську в’язницю то Богораз просив мене, коли мені пощастить звільнитись, щоб я обов»язково відвідав його дружину і донечку в Харкові. І дійсно, після звільнення, зупинившись на одну добу (нелегально, бо дозволу не мав) у Харкові, я спробував виконати прохання Богораза. Я пішов за адресою, яку задавалося, добре запам’ятав. Але виявилось, що за тою адресою жила зовсім інша родина, яка нічого не знала про родину Богораза. Чи переплутав я в пам’яті адресу, чи дружина Богораза на той час змінила мешкання – не знаю. В усякому разі мені не вдалося виконати прохання мого воркутського приятеля. Я ніколи так і не зустрів його дружини, а саме прізвище його, з бігом років, залишилось лише в далеких закутках пам’яти. Пройшло понад 29 років. Раптом, серед перших радянських дисидентів промайнуло прізвище Лариси Богораз-Даніель, а пізніше просто Лариси Богораз. Я тоді подумав ( і тепер так думаю), що то була і є саме донька Йосифа Ароновича, якої мені не пощастило побачити ще маленькою дівчинкою наприкінці 1940 року. Про дальшу долю самого Богораза я нічого не знав до 1977 року. Несподівано в журналі “Континент” чч. 3 і 4 читаю повість “Наседка” (“Квочка”), яка потрапила до них як самвидавна література з СРСР. Підпис автора: Йосиф Богораз. Нерви мої наструнчились. Невже? Шукаю за біографічною довідкою, яку журнал цей завжди подає про кожного автора. Знаходжу і читаю: “Богораз Йосиф Аронович – народився 1896 року в місті Овруг (друкарська, помилка, правильно – Овруч) Волинської губернії. З 1919 року член партії. До 1936 року викладав економіку в Харківському та Київському універсітетах. Тоді був звинувачений у троцкізмі, заарештований і засуджений до п’ятьох років таборів (1936-1941). З 1941-го по 1957-ий рік перебував у засланні за Полярним колом.
1957 року регабілітований і відновлений в членстві партії. 1974 року Богораз вийшов з партії, мотивуючи це в заяві так: “ У зв’язку з переконаннями, що не сумісні з перебуванням у партії”.
Так, це той самий високий, трохи сутулий Богораз, з яким ми їхали восени 1936 року на Воркуту й пережили чотири роки нашого спільного там буття. Я знав його як людину науки, як економіста, як політичного коментатора, але що в ньому приховувався ще й добрий талант белетриста, цього я навіть не підозрівав. Але його “Наседка” переконує мене тепер і в цьому”. Лариса, ледве закінчивши школу, попри заборону матері, виїздить до нього на заслання. Так розпочався життєвий шлях “табірної мадонни”.
Лариса Богораз навчалась у Харківському універсітеті й закінчила 1950 року його філологічний факультет. У Харківському універсітеті вона зустріла свого чоловіка – майбутнього поета та політв’язня Юлія Даніеля й переїхала до нього в Москву. В радянській, а потім російській столиці Лариса Богораз прожила до кінця своїх днів, однак з Харкова вона вивезла і любов до нього, і до України, і прекрасне знання української мови.
Активну правозахисну діяльность Лариса Богораз започаткувала після сумновідомого процесу над Андрієм Синявським та Юлієм Даніелем – вона домоглась перелому громадської думки на користь засуджених письменників. Відвідучи чоловіка в мордовських таборах, Лариса Богораз познайомилась з родичами багатьох інших політв’язнів, формуючи в такий спосіб ядро правозахисного руху в СРСР. Лариса Богораз у своїх зверненнях та відкритих листах висвітлила перед світовою громадською думкою до того абсолютно утаємничену проблему радянських політв’язнів. 25 серпня 1968 року Лариса Богораз – учасниця “демонстрації сімох” на Красній площі в Москві на знак протесту проти радянського вторгнення в Чехословаччину. Отриманий за це 4-річний термін вона відбувала у Східному Сибіру.
Лариса Богораз ніколи не втрачала зв’язку з Батьківщиною, з рідним Харковом, куди їхала за щонайменшої нагоди, і де був потужний дисидентський рух в особах Генріха Алтуняна, Володимира Пономарьова, Владислава Недобори, Аркадія Лєвіна, Анатолія Здорового, Ігоря Кравціва та багатьох інших. Лариса Богораз близько товаришувала з багатьма провідними діячами українського руху опору – В’ячеславом Чорноволом, Іриною Стасів-Калинець, Ніною Строкатою, Святославом Караванським, Оксаною Мешко, а надто ж – з легендарним поетом-“шестидесятником” та багаторічним політв’язнем Іваном Світличним. Багато документів українського “самвидаву” були перекладені Ларисою Богораз на російську й передані на Захід, де вийшли друком. А деякі з тих документів буквально врятовані нею. Саме Лариса Богораз вивезла з побачення у мордовських таборах з Анатолієм Марченком інформацію щодо схованки, де зберігались примірники самвидавського журналу “Український вісник”, підготовані Степаном Хмарою, Віталієм та Олесем Шевченком, котрий вони встигли заховати буквально напередодні арешту. Лариса Богораз поїхала до Львова й передала таємницю схованки Олені Антонів, а відтак цей випуск “Українського вісника” не був вилучений КДБ.
Величезна заслуга Лариси Богораз є в тому, що Михайло Горбачов в січні 1987 року розпочав звільнення радянських політв’язнів, адже вона писала звернення щодо їх амністії доти, поки вони, підтримані визначними діячами культури, не були розглянуті на найвищих щабелях КПРС.
В останні роки життя, вже важко хвора, Лариса Богораз прагнула до Харкова, й ця можливість та допомога в переїзді розглядалась її харківськими однодумцями. Цього не сталося, однак Лариса Богораз доклала багато зусиль до утворення Харківської Правозахисної Групи, під сучасну пору - найавторитетнішої української організації. Саме голові Харківської Правозахисної Групи Євгену Захарову Лариса Богораз передала текст свого “Автонекрологу”, заповівши надрукувати по її смерті, котра наступила 6 квітня 2004 року в Москві. Друком “Автонекролог” вперше з’явився за кілька днів по тому в Харкові. “Моє життя, можна сказати, відбулося, і відбулося хоча нелегко, але більш щасливо, ніж я на те заслуговувала. А вам, мої дорогі, ще належить прожити кожному своє важке життя. Не ремствуйте, не впадайте у розпач. Як мовиться, Бог посилає нам випробовування й Він же дає сили подолати їх” – писала Лариса Богораз до всіх нас. “Табірній мадонні” не судилося закінчити свої дні в рідній домівці.
Владислав Проненко,
харківській кореспондент Радіо „Німецька Хвиля”
Прим. Редактора:
Мені та моєму московському другу Руслану Нестеренко випало щастя особисто познайомитися із Ларисою Богораз і потоваришувати із нею. Пригадую дві зустрічі на кухні в її квартирі, запис інтерв»ю для газети «Український вибір» під назвою «Нас було ще менше», її зустріч із читачами Української бібліотеки у Москві, організовану мною (і репортаж про цю зустріч в УВ). Ми спілкувалися більше року до мого відв»їзду в Канаду.
Лариса Богораз справді чудово розмовляла українською, по освіті була українським філологом, дружила із видатними українськими діячами свого часу. Дуже шанувала Василя Стуса і його поезію, і жалкувала, що не була знайома із ним.
Лариса Богораз залишила згадку як людина високого духу, мужня, самовіддана особа, наділена високим почуттям гідності та співчуттям до всіх покривджених тоталітарною системою. В неї зовсім не було страху за себе, вона служила лише ідеї, але при цьому, її тип не можна назвати революційним. Вона скоріше була політично активним інтелектуалом, лідером громадянського суспільства, в той час коли і терміну цього ще не було. Ще одна риса, яка впадала в очі, це була відкритість Лариси Йосипівни у спілкуванні. В правозахисному русі і я і Руслан були ніхто, але вона дуже радо спілкувалася з нами, дозволяла записувати бесіду на диктофон, і навіть розпитувала нашу думку про реформи Єльцина, про наше ставлення до ідеї люстрації, про події у житті діаспори в Москві. Цікаво, що сама Лариса Йосипівна ставилася скептично до люстрації в Росії, і була здається здивована, коли і я висловив подібну думку. І ще було видно її щиру любов до України. Вона сказала «по культурі я скоріше українка», можливо даючи певну фору нашому народу, але роблячи це щиро, з любов»ю. Україна для неї була Батьківщиною.
Лариса Йосипівна була надзвичайно освічена людина і ця культура відразу передавалася в її мові, в спілкуванні. Всю свою душу вона віддала правозахисному руху (фундатором якого вона фактино і була), вважаючи свободу найвищою цінністю. До кінця своїх днів працювала із молоддю, ведучи правозахисний семінар та видаючи його матеріали.
Навіть коротка в часі дружба з такою особою як Лариса Богораз залишає яскравий слід у житті, даючи приклад морального ідеалу та незламності сили духу. «Нас було ще менше», - казала вона про правозахисників свого покоління, порівнюючи із поколінням моїм, а значить, нам має бути легше робити нашу роботу. Чому ж вже багато років пробуксовує створення Правозахисної групи в ОУР? Чому Володимир Манович через місяць після Конгресу відмовився від головування в Комісії церковних справ? Всім би нам ще раз згадати приклад Лариси Йосипівни Богораз.
Вас. Кол. (Канада)