Задля збереження своєї ментальності, Україна має проводити культурну «деокупацію» держави
Повномасштабна війна росії в Україні пришвидшила процес дистанціювання від російської культури й аналіз її суті не за лекалами власне країни-агресора. Одночасно важливим є питання, чим наповнювати репертуар українських театрів, які ще з імперсько-радянських часів представляли багато творів того ж Петра Чайковського, який мав козацьке коріння, часто бував в Україні, однак є російським композитором, яким уже понад століття возвеличують «вєлікую росію». Скажімо, у Києві балет «Лускунчик» показували водночас три театри, оперу «Євгеній Онєгін» - два.
Максим Стріха - перекладач, письменник; доктор фізико-математичних наук, професор; заступник міністра освіти і науки України у 2008—2010 рр. та в 2014-2019 рр., не перший рік просуває ідею повернення театралам відомих зарубіжних опер українською мовою. Він – автор дослідження «Український переклад і перекладачі: між літературою і націєтворенням». Тож логічно вибудовує взаємозв’язки між довоєнною, минулорічною прем’єрою у Львові опер Дмитра Бортнянського «Сокіл» і «Алкід» до 270-ліття з дня народження українського композитора, перекладом Михайлом Старицьким шекспірівського «Гамлета» й Емським актом.
- Пане Максиме, ви переконані, що повномасштабне вторгнення в Україну росії у ХХІ столітті - це й наслідок меседжів діячів різних років країни-нападниці, найкрасномовнішим із яких є слова Пушкіна: «Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? Вот вопрос». Чому Україні варто очиститись від імперців й українофобів минулого у царині топонімів і театрів?
- Кожна нормальна нація живе у власному культурному просторі, а ми - донедавна - існували переважно в чужому. Назви вулиць і площ, програми телебачення й радіо, набір книжок на полицях книгарень переконували українців, що вони є якимось регіональним додатком до «велікой русской культури». Вже виходячи з цього, треба було якнайшвидше повернути нормальний баланс між українською культурою (яка все ж повинна бути на цих теренах головною) і культурами інших народів (серед яких російська є ані єдиною, ані найбільш привабливою).
Адже ця культура століттями плекала в росіян почуття власної національної вищості, зневаги до представників інших народів, які наважуються вголос заявляти про свою окремішність і право на власний шлях. «Ідеологічна» квінтесенція Пушкіна – це справді цитовані вами рядки з ганебного вірша «Наклепникам Росії» (ганебним назвав його ще старший поетів товариш граф Петро Вяземський). У них прямо проголошено: росія може існувати, лише поглинаючи інші слов’янські народи, в іншому випадку - вона загине.
Отже, відкиньмо балачки про поганого путіна й доброго Пушкіна й чесно визнаймо: сьогодні на теренах Україні рашисти прямо намагаються реалізувати заповіт свого великого поета. А раніше на штурм Грозного вели їх інші пушкінські рядки: «Смирись, Кавказ: идет Ермолов».
Затятий ксенофоб Фьодор Достоєвський (який для світу досі є одним з головних виразників «загадкової російської душі») відверто заявляв: «русскому скитальцу необходимо именно всемирное счастие, чтоб успокоиться: дешевле он не примирится». В перекладі на нормальну мову це означає: тих, хто бачать своє щастя інакше, ніж росіяни, можна і потрібно знищувати, за переконанням Достоєвського.
- Із ближчих у часі представників росії багато горщиків б’ється з приводу прізвища Бродського.
- Нащадок традиції руського «срібного віку» Нобелівський лауреат Йосип Бродський свій вірш «На незалежність України» завершив («вишукано» пославши спершу українців «по адресу на три буквы, на стороны все четыре») такими словами:
"С Богом, орлы и казаки, гетьманы, вертухаи,
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
Будете вы хрипеть, царапая край матраса,
Строчки из Александра, а не брехню Тараса".
Вдумайтеся: Бродський щиро вірить, що для нас, українців, справжнім є саме Пушкін (і цю справжність ми в смертну мить неминуче визнаємо перед самими собою). А ось Шевченко – це тільки інструмент якоїсь брехні, інтриги (в історії послідовно – австрійської, польської, німецької, американської), яка прагнула перетворити мирного малоросіянина на якогось зловорожого українця...
І тому той російський солдатик, який розстрілював Шевченкове погруддя в Бородянці, теж виконував заповіт російського поета-нобеліанта. І все це ми повинні пам’ятати, визначаючи своє ставлення до «великої російської культури».
- Як ви прокоментуєте таке твердження: «Чайковський нічим перед Україною не завинив й імперського шовінізму в його творчості та житті не було, а якщо десь якась тінь і сковзнула, то не більше, ніж на багатьох наших геніїв у той час. Пам’ятники чи інфотаблиці на його честь десь у Кам’янці, Тростянці чи Низах цілком можуть бути, адже він там бував і у своїй творчості данину цьому гостюванню сплатив сповна...».
- Для Чайковського Україна справді важила багато. Але для нього то була не Україна, а саме Малоросія, провінція Російської імперії («Дія відбувається в Малоросії» - стоїть у клавірі його опери «Мазепа», написаної за поемою Пушкіна). Коли Чайковський творив на слова Шевченка – то тільки в російських перекладах Мея (дуже далеких від оригіналу). Коли пропонував Лисенку допомогти з постановкою «Тараса Бульби» - то лише за умови перекладу лібрето російською (на що Микола Віталійович не погодився).
Пам’ятники та інфотаблиці на честь Чайковського в Україні справді бути можуть – оскільки світової композитор бував і працював тут. А ось коли провідний український музичний виш – Національну музичну академію – названо ім’ям російського композитора Чайковського, то це вже є виявом кричущого малоросійства.
Майбутнє музики Чайковського в Україні передбачити поки складно. В Ізраїлі досі фактично не виконують Вагнера, - жива ще генетична пам’ять про газові камери, до яких композитор дотикання не мав, але творці яких вважали Вагнера символом своєї «арійської культури». Так само й Чайковський є символом «великої російської культури». І тому в донедавна улюбленому Першому фортепіанному концерті для мене (боюся, не лише для мене) стали звучати вибухи й постріли Маріуполя, Харкова, Бучі... Коли цей біль притихне – сказати поки не беруся.
- Наведена вище цитата належить Антону Дробовичу, керівникові Українського інституту національної пам'яті. А наступне запитання: якою має бути межа здорового глузду між тим, щоби дистанціюватися від російської культури? Як на мене, в музеї Булгакова можна робити музей УНР, частково зберігаючи теперішню експозицію, бо у тому приміщенні у Києві жив й Олександр Кошиць. Висловлюючи таку ідею, добре розумію, що на нові музеї у воюючої України грошей найближчим часом не буде, й іноземні доброчинні фонди не бездонні.
- Ви підказали одну з можливих ідей. Тільки, скоріш за все, це мусив би бути не музей УНР (адже для такого музею значно більше пасує той будинок, де працювала Центральна рада), а музей Києва доби визвольних змагань, де на тих самих вулицях ходили уенерівці, гетьманці, денікінці, «червоні», де розгорталися запаморочливі сюжети, а з людьми часом відбувалися дивовижні трансформації.
- Чи повністю на місцеву владу та установи, навчальні заклади варто покладати у період дії воєнного стану в Україні відповідальність за перейменування, реорганізацію музеїв? Яка участь має бути Міністерства культури, Українського інституту національної пам’яті?
- Як показує сумний (чи радше скандальний) випадок із вченою радою Національної музичної академії України, яка зажадала зберегти ім’я Чайковського, оголосивши його водночас «українським композитором», - навіть поважні академічні спільноти можуть помилятися. Тому Мінкультури та УІНП повинні дістати законодавчі повноваження виправляти такі помилки – на додачу до своєї методичної функції (адже пошук нових імен – завдання саме по собі дуже непросте, і повинне враховувати багато чинників).
- Ви не раз піднімали питання про постановки опер в українських перекладах. Однозначно, це зрозуміліше для глядачів. Але в чому ота глибинна суть: націєтворча складова такого підходу?
- Це питання має багато вимірів: і популярності опери як жанру (про що скажу трохи згодом), і статусності мови, якою оперу виконують. Сто років тому до опери всі ставилися як до музичної драми, де музика й слова мали однакову вагу.
Тому, коли в оперних театрах України в 1926 році мову виконання змінили з російської на українську, це стало одним із найбільших здобутків політики «українізації». Адже опера була найстатуснішим тоді мистецьким жанром, а, отже, й мова наша дістала офіційне підтвердження свого високого статусу.
Нагадаю: Емський акт 1876 року допускав «літературу для хатнього вжитку на малоросійському наріччі» (з ускладненою цензурною процедурою і з дотриманням «загальноросійського правопису»). А ось переклади на українську було заборонено цілковито.
Тому й наш Театр корифеїв був суто «побутовим» - геніальна Марія Заньковецька так і не зіграла ніколи Офелії, Марії Стюарт чи леді Макбет. І за тим стояла продумана імперська політика – адже переклади з чужих мов негайно переводять «малоросійське наріччя» (існування якого не визнати було неможливо) до статусу самостійної європейської мови (що вже категорично заперечувалося).
А коли на цьому «наріччі» зі сцени заговорили (а трохи згодом – і заспівали) персонажі не лише в постолах, але і в коронах – це мало колосальне значення для сучасників. Бо тим самим було спростовано міф про неповноцінність української мови, її начебто неспроможність адекватно виражати всі порухи, почуття й думки.
Джерело: газета «Наш дім», №3 (113) за 2022 р.
На світлині: Максим Стріха.