Василь Коломацький про Майдан, Путіна, війну і про «маразм крєпчал»
- Пане Василю, розкажіть що Ви думаєте про нинійші часи, про війну і про мир?
- Нинішні часи вганяють у велику депресію, але водночас спонукають до роздумів і відкриттів. Руйнуються стереотипи, певні гіпотези, з якими ми жили. Істрія ніби відкриває покрив, і ти чіткіше бачиш ті сили, які реально існують. Тому ці часи також і цікаві, і змістовні.
Перше відкриття - що московський імперіалізм нікуди не зник. Він був частково прихований за побутовими речами, побудовою економіки, створенням середнього класу, видимістю лібералізації інформації (переважно через появу кількох сайтів у Росії). Але 28 лютого рушили колони бронетранспортерів на Сімферополь, і спала омана з очей. Стоїть той же Кремль, що морив голодом Калнишевського, вводив війска у Париж, окупував Варшаву, нищив Кавказ, нищив голодомором Україну, творив ГУЛАГ, підписував пакт Рібентроппа-Молотова. І не треба ілюзій - це і є справжня Росія. А все інше, що ми бачили за останні 20 років - це поступова втаємничена підготовка до всього, що трапилося нині. Раніше держава накопичувала сили, а нині показала, для чого вона існує. Росією править тиран, якого обожнює безправний народ. Форма правління Росії - рабовласницька імперія, де ошийшник раба заміняє зомбоящик та періодичні виклики в ФСБ для попереджень і залякувань. Як двісті, як і чотириста років тому. Ось це істина, від якої мороз по шкірі. Для мене це особливо гірко, оскільки у 91-му я був захисником Білого дому і вірив, що буде побудовано нову Росію. Це були ілюзії. Ось це я зрозумів.
Друге відкриття - в ставленні Росії до України. Росія вважає, що Україна це ефемерне утворення, з якого вона може черпати території, населення і славу військових перемог. Щось типу як британці дивилися на тубільців у Північній Америці в 19-му столітті. Тобто, всі розмови про «братерство», «православну єдність», «тайожний союз» - усе це було міфом, спрямованим на приховання агресії. У ставленні Росії до України є щось расистське, щось, що виходить за рамки нормальної людської гідності, цивілізованості, якогось природнього бажання жити на цій землі і бути з нею у мирі. Це якийсь масовий суїцид, гра зі смертю. Якась ірраціональна саморозкручена ненависть, очевидно, наслідок якогось розтравленого комплексу імперії, що не відбулася. Але, водночас, і самого етносу, що не відбувся. Адже війна - це наркотик. Нормальному самодостатньому народу війна не потрібна.
І третій роздум про те, наскільки Революція зможе мобілізувати свої сили і захистити себе від інтервенції. Це вже погляд в саму Україну, в ті сили в народі, що перемогли авторитарний режим в Україні. Слідкую, скільки грошей зібрано на Армію, як швидко мобілізується Національна гвардія, наскільки ефективно діють спецслужби, і т.д. Тут питання, чи можуть українці тримати дихання на дистанції і досягати цілей в середньостроковій перспективі. Питання відкрите.
У Шпенглера є цікава думка. Він пише, що цивілізація є такою, якою її побачить наступна війна. Тобто війна є точкою відліку, з якої ми оцінюємо попередній етап. Це не означає, що нація живе для війни, але духовне здоров'я нації виявляється саме на зламах історії.
Якщо про війну і мир. З миру ми вийдемо дуже охолодженими до Росії і до всього періоду в три з половиною століття, що ми провели разом. Залишиться неприємний душок, буде кинуто тінь на весь період проживання в одній державі. Ось, скажімо, перемога у Другій світовій війні. А за що воювали, якщо через 70 років іде окупація зі Сходу? Візьмемо Православ'я. Чому мовчить Патріарх Кирил, коли танки стоять на кордоні з Україною, а озброєні банди з Криму наводнюють Луганськ і Донецьк? Свого часу, коли розпочалася І Світова війна, Папа Римський протестував на всі боки, як самотній голос в пустелі. А що ж Патріарх у Москві? Ось вам ретроспекція на наше ставлення до московського Православ'я за ці три століття. І так далі. Із війни ми вийдемо, очевидно, через розвал обох держав, знищення інтелігенції обох держав, і в перспективі конфлікту на роки вперед. Це буде жах.
- Як реагують українці Росії на згадані події?
- Уявіть собі ситуацію українців, коли вони живуть в авторитарній країні, яка веде війну із батьківщиною їхніх предків. Це щось подібне, як почували себе німці в СРСР після нападу Гітлера.
Під час окупації Криму була заява протесту керівників українських організацій Росії проти війни. Українці масово брали участь в анитивоєнних демонстраціях, несли прапори України. На жаль, останнім часом щось демонстрації припинилися. Москвич Тарас Миколайович Дудко писав і особисті протести, і репортажі з московських мітингів. Пригадується виступ Сергія Винника із Омську проти війни. Москвич Валерій Семененко розсилав прохання про фінансову підтримку української армії. Професор Стефан Паняк багато виступав у місцевих ЗМІ Єкатеринбурга, поки не надійшла вказівка у ЗМІ припинити його інтерв'ю. Андрій Литвин із Петрозаводська подав в органи влади заявку на проведення Маршу миру, після чого отримав виклик в ФСБ на «проробку». Я упевнений, що більшість керівників українських організацій «тягають» на бесіди в органи, де їм роз'яснюють «політику партії». Попутно залякують. Такою є реальність Росії. Українцям важко, гірко, але тримаються вони гідно. «Українці уповають на Бога», - як мені написав із Москви Тарас Дудко. Влучна формула. Якщо порівнювати із середнім оскаженілим російським загалом, то українці це демократи. Вони протестують, але вплинути на уряд невзмозі. Нагадаю, що громадська організація Український Конгрес Росії так і не зареєстрована владою і очевидно, що й не буде зареєстрована путінським режимом. Якщо ви почуєте, що УКР зареєстровано, це означає, що Путіна вже доставили у Гаагу.
- У чому завдання Кобзи на нинішньому етапі?
- Завданням Кобзи я бачу подачу інформації про позицію українців Росії. Ми пишемо як про активних громадян-патріотів, так і про тих, хто зрадив Україну і додав свій голос в унісон шовіністичній кремлівській пропаганді. Ми визбируємо факти і про тих, і про тих. Безперечно, Кобза - це один із майданчиків Майдану. Ми й протягом першого Майдану були з народом, і нині також. По духу ми ліберали, правозахисники, прихильники достовірної інформації і наукового аналізу. Такими ми й лишаємося і в час війни.
- Кобза часто пише про події у Сумах. Чому саме про цей регіон?
- По-перше, у Сумах жив і загинув від Голодомору мій прадід Семен Вязьмін. В Сумах я закінчив десятирічку. По-друге, у мене там багато джерел і контактів, тому я можу легко добувати інформацію з перших рук. Там і Віктор Казбан, і Геннадій Іванущенко, я також знайомий з депутатом Олегом Медуницею. Ми розуміємо, що потрібно робити не лише передруки зі столичних сайтів, але й давати інформацію із провінції. Не забудемо, що двоє членів Редакції мешкають у Сумах. Тому Суми було обрано базовим інформаційним регіоном. У нас особливо тісна інформаційна співпраця із обласним об'єднанням «Майдан», яке очолює пан Віктор Казбан.
- Повернемося до подій на Майдані. У чому їх суть, на Ваш погляд?
- Я не буду оригінальним. По-перше, це антикорупційна мирна революція, організована інтелігенцією. По-друге, бажання нації бачити себе у Європі. Це виявлялося ще з часів Гетьмана Івана Мазепи, потім за це боровся Симон Петлюра. Це підтверджений історичний шлях України. Особливою рисою Майдану була його безкомпромісність. Стояли б і рік. Це відбулося тому, що перший Майдан не дав очікуваних змін. Тому від другого Майдану очікували саме незворотності вибору вектору розвитку - і політичного, і геополітичного. В ньому була відчайдушність нації, що опинилася на межі і не мала права на помилку. Цей же настрій лишається і нині. Не можна помилитися.
- А що Ви думаєте про Президента Володимира Володимировича Путіна в світлі подій?
- Ви знаєте, до війни ми в Редакції притримувалися певних правил і не знущалися над цим кадебістом. Мовляв, перша особа в державі, будемо поважати. Війна зняла це табу.
По-перше, коли Борис Єльцин поставив його до влади, я був охоплений жахом - як можна ставити представника КДБ керувати країною?! Але Борис Березовський свого часу порадив кандидатуру, і це сталося. Колосальна помилка!
По-друге, я підозрюю, що Путін все-таки людина хвора. Якісь психічні речі, мабуть, є. Звідси це бряцання зброєю, оголений торс, «замочім в сартірє», «ми с етім государством договоров нє подпісивалі», ненависть до інтелігенції, до ліберальної ідеї, до проявів вільної думки, до правозахисників, до нацменшин, і т.д. Якісь в цьому комплекси, якийсь страх нормального життя в його різноманітті. Замість соціальної творчості превалює ось це «замочім». Мабуть, має місце психічна агресія, особисті риси характеру. Це тривожний симптом.
По-третє, освіта кадебіста дається взнаки в усьому. Політиком по професії Путін так і не став. Країна живе в стані спецоперації, що триває проти власного народу. Для прикладу, ви ж Сталіна політиком не назвете. Це був підпільник і бандит, що дорвався до влади. Політиком в цивілізованому сенсі він не став. Саме тому він відправляв у табори дружин свої соратників, знищив родичів по лінії першої і другої дружин, створив у Кремлі глобальну систему прослуховування, депортував народи. Та ж історія і з Путіним - не політик. Можливо, диверсант. Можливо, топтун. Можливо, оперативний працівник - організатор мережі стукачів. Можливо, спеціаліст у сфері дезінформації. Можливо все це разом. Але не політик.
Відзначу, що не зміг стати політиком і Віктор Янукович, як був бандитом, так і на найвищій посаді в Державі залишався бандитом. Золотий батон - ось символ його правління.
По-четверте, Путін до певної міри сам загнав себе у глухий кут. Відійти від влади після всіх злочинів, скоєних проти людства, після всього награбованого, йому неможливо. Тому Путіна чекає інсульт чи інфаркт, а далі суд в Гаазі (якщо інфаркт не буде обширним).
А ось як його згадуватиме російський народ, це цікаво. Видається, що російський народ ліберальних вождів цінує нижче, ніж авторитарних. Тому у Путіна є всі перспективи стати «отцом».
Особисто у мене Путін викликає таку відразу, що я щасливий жити від нього подалі у Канаді. Мені здається, коли я емігрував у 1996 році, я щось подібне інтуітивно відчував, тому що я бачив розчарування середнього росіянина «дерьмократією», як вони це називали (а жив я у Москві, де прошарок інтелігенції був помітним). Було інтуїтивне відчуття, що Совок ще не здох, і жити в ньому не хотілося зовсім. Нині я бачу, що сам тип радянської людини виявився живучим і перевершив усі можливі прогнози. Як американський марсоход перевищив свій ресурс у 20 разів, так і радянська людина перевершила свій передбачуваний історичний горизонт. А відповідь у тому, що породив її саме російський етнос. У ньому ж радянська людина і продовжує жити. Читайте «Истоки и смысл русского коммунизма» Бердяєва, ця робота написана ще в 30-х роках. Читайте також «Восстание масс» іспанця Хосе Ортега-и-Гассета, це робота 20-х років. В останній книзі передбачено поведінку мас часів тоталітарної доби. Маси реагують неселективно на все. Це вже загальнолюдський вимір.
Але й війни України із Росією я передбачити не міг. Це вже індивідуальний маразм Путіна. «Маразм крєпчал», - ось що можна сказати про наші дні.
- Що робить місцева громада у Торонто для допомоги Україні?
- Проводить постійні мітинги протесту під Консулатом Росії. Був мітинг біля парламенту Онтаріо у Торонто (здається, й не один). Виступали парламентарі. Все це було в новинах. Постійно чую на СВС коментарі Голови КУК Павла Грода. Між іншим, Росія включила Павла Грода у список нев'їздних у Росію. Він єдиний у списку українець із Канади. Проходить збір грошей для потреб української армії. Громада активна. У Канаді не потрібно пояснювати українцям, що Росія це агресор. Це відомо апріорі.
- На завершення, Ваш прогноз.
- Буде те, що складеться у голові цього не зовсім здорового і немолодого кадебіста. Що складеться, те й буде. Або війна, або мир. Ось це сумно, що світові рішення довірено недалекій імпульсивній особі, яка дивиться на світову історію як на поєдинок дзюдо. Адольф свого часу дивився на історію, як на оперу Вагнера, де він бачив себе у ролі Зікфріда. Поки що історія в формі дзюдо виглядає безпечнішою, але час покаже...
В середньостроковій перспективі Росія дійде до такої ганьби перед світом, що люди у Європі обертатимуться на вулицях, почувши російську мову. А Путін стане для цивілізованого світу тим, чим десять років тому був Бін Ладен.
В довгостроковій перспективі вся ця ідея будування нового совка безперечно потерпить крах. Як провалився перший совок, так провалиться і другий. Нині історія працює на держави з ліберальною моделлю. Це дух часу. Тому в довгостроковій перспективі Росії знову доведеться пройти через болючий перезапуск держави і тоді громадянам буде соромно за їхні нинішні дії з підтримки авторитарного режиму.
Василь Коломацький
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
На світлині: Василь Коломацький.
Додаткова інформація:
Хосе Ортега-и-Гассет: