Слово
про першого
українського космонавта,
нашого
великого співвітчизника, який уособлював
у Москві щиру й щедру, совісну й талановиту,
теплу й добру, красиву й співочу українську
душу
За кілька днів до свого 79-річчя пішов від нас Павло Романович Попович - легендарний льотчик-космонавт, соратник Юрія Гагаріна, двічі Герой Радянського Союзу. Таким його знають в Україні та Росії, в усьому світі. Моє скромне слово - про інше, про нашого великого співвітчизника, який впродовж десятиліть уособлював у Москві щиру й щедру, совісну й талановиту, теплу й добру, красиву й співочу українську душу. Про дружбу Павла Поповича з Культурним центром України в Москві.
В одній з перших російських інтернет-публікацій після смерті Павла Романовича було визнано, що в московських інтерв'ю він «обов'язково згадував про Український культурний центр на Арбаті». Один із засновників першого в Москві Товариства української культури «Славутич» і тепер уже довічний його почесний президент, Павло Романович стояв біля колиски Культурного центру України в Москві наприкінці минулого століття. Він пишався цим і постійно цікавився його роботою. Нам залишився такий відзив про Центр:
«Вже багато років я живу в Москві, але ніколи, ні на мить не забував про Батьківщину, про те, що я найперший український космонавт» (Павло Попович говорив: «Я все життя пишаюся, що я українець. З Леонідом Каденюком у нас немає ніяких розбіжностей: він - перший космонавт незалежної України, а я - перший український космонавт»).
З роками ностальгія за рідною землею зростає, тому все частіше буваю в Культурному центрі. Тут особливо гостро відчуваю свою причетність до України, тут український дух, тут звучить українська мова, слово Сковороди, Котляревського і Шевченка. В Центрі завжди зустрінеш людей, які люблять Україну і якими вона гордиться. Сюди тягнуться й наші друзі - російські діячі культури і науки.
Особлива, тепла атмосфера, яку відчуваєш, як тільки переступаєш поріг, створюється Вами - колективом Центру... Ви - подвижники важливої справи, яку Вам доручила Українська держава. Ви справді добилися того, що Україна постійно й гідно представлена на Арбаті, 9.
З любов'ю. Ваш П. Попович, льотчик-космонавт, двічі Герой Радянського Союзу».
Павло Романович приходив до Культурного центру завжди, коли ми його запрошували. Траплялося, що для цього він утікав із шпиталю. Він нас підтримував, оберігав, допомагав, навчав. Важко переоцінити реальну підтримку Павла Поповича в той час, коли мали місце зазіхання на перетворення Культурного центру в комерційну установу.
Спасибі вам, Павле Романовичу!
Часто він телефонував мені сам і говорив: «Дядьку, я заїду!» Приїжджав, і ми пили чай, каву та й не тільки, говорили годинами (чому не записував?!). Цей час - щасливий у моєму житті. Поруч із Павлом Романовичем не могло бути інакше. Він добре знав історію України, вміло користувався фактами в доведенні своєї позиції, мав унікальне відчуття гумору. У нього виходило, що винахідниками підводного човна й космічного корабля були запорізькі козаки. Знав безліч українських пісень, охоче й красиво співав. Говорив справжньою, соковитою українською мовою. Дуже переживав за міждержавні негаразди в стосунках України і Росії.
Заходили мої заступники, працівники Центру, він усіх знав по імені, з усіма був у дружніх стосунках: Попович у Центрі! Він мав дивовижно теплу ауру, всіх об'єднував, згуртовував навколо себе. Ніколи не зустрічав іншої людини з таким оптимізмом і такою життєрадісністю.
Познайомився з Павлом Романовичем лише вісім років тому, але він став мені рідним. Як старший брат. І він знав про це. Бачив, що на моєму робочому столі стоять дві фотографії - його (та, що вміщена в газеті, він любив її і сам подарував) і Богдана Ступки. Таке сусідство йому подобалося. Багато віддав би для того, щоб він жив. Але що я міг зробити?
Простіть мене, Павле Романовичу!
Під час візитів високих гостей до Культурного центру - від Президента України до міністрів українського уряду - Павло Попович обов'язково був поруч із нами. Коли 12 лютого 2008 року в Центрі побував Президент України Віктор Ющенко, великий українець Павло Попович сказав у своєму виступі: «Ми зібралися з вами в Культурному центрі України в Москві, який для нас уже став рідним домом. Я знаю, що колектив Українського дому огортає теплом і гостинністю кожного, хто справді бажає з ним співпрацювати».
Тоді ж Павло Попович акцентував, здається, найголовніше в державній роботі з українською діаспорою в Росії:
«Необхідно повною мірою усвідомити, що багатомільйонна українська діаспора в Росії є величезним політичним, культурним, інтелектуальним ресурсом української держави.
Вже давно назріла необхідність створення федеральної програми розвитку української культури в Російській Федерації. Лише на державному рівні можна розв'язати серйозні проблеми, зокрема: створення системи української освіти в Росії з повноцінним методичним забезпеченням; створення на федеральному рівні українських засобів масової інформації; цільове державне фінансування Культурного центру України для здійснення культурологічних програм».
В українській діаспорі в Росії не було постаті масштабнішої, значнішої, впливовішої, світлішої. Не всі це визнавали і далеко не всі величезні його таланти та можливості були задіяні в ім'я України. Тепер, коли маємо вчитися жити без Павла Поповича, час навчить і переконає всіх.
Так і буде, Павле Романовичу!
Він дихав Україною на повні груди, марив нею, ніколи не відмовлявся від поїздки на Батьківщину. Його часто запрошували, з щирою радістю зустрічали, його любили в Україні. Проте за вісімнадцять років незалежної України влада так і не зрозуміла, не визнала, що справжній герой України, який підняв українську мову до космічної висоти, живе в Москві. Та що там... Кілька разів, не без відома Павла Поповича, звертався до високих державних установ, щоб Музей космонавтики його імені, що діє на громадських засадах у Білій Церкві, набув статусу загальнодержавного або хоча б обласного. Павло Романович був готовий передати в музей чимало безцінних речей. У відповідь - формальні відписки.
Четвертого радянського і першого українського космонавта визнано на всій Землі, його іменем названо гірський хребет в Антарктиді і мала планета, а, головне, що воно завжди було і вже назавжди невіддільне від України. Та що це значить для чиновників... Знаю, точно знаю, що Павло Попович переживав від недоданої уваги з боку українських можновладців.
Простіть їм, Павле Романовичу!
Насправді, то були житейські дрібниці. Ще за життя Павла Поповича було зовсім ясно, що він навічно зайняв місце в першому ряді українців, які впродовж століть працювали в Росії, в Москві «на славу нашої преславної України» (Шевченко). Не могло бути інакше! Павло Попович тільки мудро посміхався, коли говорив йому, що він плідно працює в російській столиці значно довше, ніж будь-хто з них.
Це саме так, Павле Романовичу!
За кілька днів до несподіваної смерті він зателефонував і сказав, що хоче з дружиною, Аллою Федорівною, поїхати в Коломию і Яремче. Чи немає в мене знайомого, який посприяв би в цьому? Вирішив це питання швидко і вже через півгодини набрав його мобільний телефон, але відповіла Алла Федорівна. Сказала, що Павло Романович не може взяти трубку, бо ... чистить рибу після вдалої рибалки (був фанатичним і неперевершеним рибарем!), його захоплюючі розповіді можна було слухати безкінечно. Невдовзі Павло Романович зателефонував, і ми коротко поговорили про їхню поїздку на Івано-Франківщину.
Не судилося...
Я завершую цей спомин 5 жовтня 2009 року - в день народження Павла Поповича. Хочу, щоб усі знали: щороку до цієї події він обов'язково приходив до Культурного центру України. Перед від'їздом із Москви, до якої він повернувся в труні, Павло Романович доволі докладно говорив зі мною про відзначення в Культурному центрі його 80-річчя в 2010 році.
Так само в Культурному центрі України в Москві він збирався презентувати свою книгу «Не могло бути інакше», що готується до друку в Києві в Державному спеціалізованому видавництві «Либідь».
Ми зробимо це, Павле Романовичу!
Не може бути інакше! Вічна Вам пам'ять!
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
генеральний директор Культурного центру України в Москві
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
На світлинах: Ця фотографія Павла Поповича стоїть на моєму столі - він любив її і сам подарував. Рідну українську пісню співають на Арбаті, 9 Павло Попович, Посол України в РФ Микола Білоблоцький і народний артист України Микола Гнатюк.
Біографічна довідка:
П.Попович народився 5 жовтня 1930 року в м. Узин на Київщині в родині робітника. Під час Другої світової війни знаходився на окупованій території України. Закінчив 7-річну школу і ремісниче училище в м. Біла Церква (1947), Магнітогорський аероклуб та Індустріальний технікум трудових резервів у Магнітогорську (1951), Центральні авіаінструкторські курси удосконалення офіцерського складу ВПС (1954), Військово-повітряну інженерну академію ім. М.Є. Жуковського в Москві (1968).
Здійснив два космічні польоти:
12-15 серпня 1962 р. - як пілот на космічному кораблі "Восток-4" за програмою першого групового польоту на кораблі "Восток-3";
3-19 липня 1974 р. - як командир космічного корабля "Союз-14" і військової орбітальній станції «Алмаз» ("Салют-3").
З 1993 года - генерал-майор авіації.
До вересня 2009 р. Павло Романович працював головою Ради директорів Всеросійського інституту сільськогосподарських аерофотогеодезичних досліджень. Автор книг "Людина обживає космос", "Космос і книга".
Був обраний депутатом Верховної Ради УРСР 11-го скликання (1984-1988). Почесний громадянин міст Біла Церква, Полтава, Запоріжжя, Калуга, Магнітогорськ. Герой Праці Демократичної Республіки В`єтнам.
Нагороджений Орденом Ярослава Мудрого IV ступеня.
Почесний голова Товариства української культури "Славутич".