Упокой, Господи, душі невинно убієнних синів України!
Упокой, Господи, душі усопших рабів Божих, невинно убієнних дітей України! Міжнародний інститут освіти, культури та зв'язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» (МІОК) підтримує ініціативу всеукраїнської газети «День», яка оголосила 2012-ий роком «Списку Сандармоху». До того ж планує 27 квітня, у Львові, у рамках традиційної газетної фотовиставки організувати у Національному університеті «Львівська політехніка» спільну подію, на яку буде запрошено пані Ларису Івшину, головного редактора часопису «День», Ларису Скрипникову, голову правління Карельської республіканської громадської організації «Товариство української культури «Калина», Юрія Дмитрієва, дослідника, який віднайшов місця масових розстрілів у Сандармоху. Плануємо говорити про пам'ять як основу збереження нації, наслідки подолання тоталітарних режимів.
Довідка. Урочище Сандармох в Карелії. Тут, в 1937 році, було розстріляно 1111 політичних в'язнів Соловецького концтабору. Багато з них - українці. Козацького хреста загиблим співвітчизникам було встановлено у жовтні 2004-ого року Товариством української культури «Калина» на пожертви громадян України, Карелії, Канади, міста Воркута. Автори пам'ятника: скульптор Микола Малишко та Назар Білик.
У 1997 році Україна вперше почула назву Сандармох. В ефірі Національного радіо прозвучала інформація про те, що в Карелії знайдено місце масових розстрілів цвіту української нації у роки Великого Терору. Ця страшна новина відгукнулася в серцях викладачів і студентів Львівської політехніки. Можливо тому, що серед закатованих була знана українська (і львівська!) родина Крушельницьких, які, повіривши в Радянську Україну, повернулись на рідну землю після 1939-ого року. У Радянській Україні ж були заарештовані, відбували покарання на Соловецьких островах, а потім, як і всі в'язні, були замордовані. А може тому, що свій відлік Великого Терору має кожна українська родина. Уже через кілька днів як по українському радіо пролунала інформація, товариство «Просвіта» Львівської політехніки разом із адміністрацією організували, мабуть, перший в Україні мітинг пам'яті за невинно убієнними.
З того часу і впродовж усіх цих років ми, львів'яни, пов'язані з Сандармохом. Це і контакти, які згодом переросли у надзвичайну дружбу з пані Ларисою Скрипниковою, головою товариства українців у Карелії, її доповіді на наших конгрессах, що пройшли під назвою «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті», презентації перед громадою Львова у рамках нашого проекту «Відкриймо для України українську діаспору», мали ефект бомби. Згодом і ми мали можливість поїхати до Петрозаводська на відзначення 15-ліття діяльності Товариства. Тоді ми ступили на святу (від крові невинно убієнних дітей України) землю Сандармоху, схилили голови та промовили молитву за їх упокій. Делегація від Львівської політехніки - студенти й викладачі - до Петрозаводська приїздили у 2011-ому році, на дні української культури в Карелії.
Відтак ми, львів'яни, приєднуємося до ініціативи всеукраїнської газети «День» вшанувати трагедію - сімдесят п'яті роковини розстрілів української інтелігенції в урочищі Сандармох.
2012-й оголошено Роком «Списку Сандармоху». Однак, це не тільки скорбота, а й наповнений національним чуттям і пам'яттю поступ на шляху подолання фантомів нашого тоталітарного минулого. 75 років тому в листопадові дні (якраз на 20-ту річницю Великого Жовтня!) український цвіт захлинався у крові: катували й нищили найперше інтелігенцію, людей знаних, гордість нації. Микола Зеров, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Лесь Курбас, Мирослав Ірчан, Степан Рудницький... І список здається, безкінечний. Розстріли за вироком сталінських «трійок» - жахливий злочин супроти майбутнього українського народу. Наслідки злодійства і втрат не вповні усвідомлені нами й нині. Не забуваймо: «Список Сандармоху» - більш як 7000 осіб. Усі були страчені.
Із вступного слова до книги «Моя Карелія, моя Україна. До 15-річчя Карельської республіканської громадської організації «Товариство української культури «Калина»:
Українське серце карельської землі б'ється гучно. Його ритм і силу ми відчуваємо тут, на рідній українській землі, і далеко за її межами. Не перестаємо захоплюватися силою духу, великою любов'ю, кропіткою важкою працею тих, хто не очікуючи нагороди і слави, щоденно творить добро для України за тисячі кілометрів від неї, у країні, помережаній озерами і ріками, вкритій густими лісами, ім'я якій Карелія.
Полюбивши всією душею цей багатий край з його відомими на цілий світ пам'ятками дерев'яної архітектури на острові Кіжі, дивовижним водоспадом Ківач, Спасо-Преображенським монастирем на острові Валаам, де із старовинних фресок дивляться на нас лики святих і де розливаєються пахощі меду від свічок, українці Карелії працюють, заробляючи на хліб насущний, ростять дітей і просто живуть.
А ночами сниться Україна… Вона приходить до них , виспіваною маминою колисковою, пахощами материнки, накритим вишиваним обрусом родинним столом у Святвечір, що, як євшан-зілля не дає спокою, манить, нуртує, щоб назавтра прокинутись і почати творити українську справу. І мережиться український рушник добрими справами, кладуться на нього хрестики українських пісень, танців, поезій, гаптується вечорницями, шевченковими днями. До української фарби вплітаються зустрічі і конференції. Барвистим і барвінковим постає він для карельської громади і для світу.
Та не лише веселкою тішить нас цей диво-рушник. Темна важка барва, як криваве річище, лягла на його полотно. Це пам'ять. Це Сандармох. Тисячі невинно убієнних синів України, в'язнів Соловецьких островів, замордованих і закатованих в урочищі, що біля Медвєжегорська. Інтелект, талант і розум мого народу. Проросли німими соснами, сухою зжовклою травою, шумом вітрів, рясними сльозами дощів на землі, імення якій Карелія.
Повернули його до життя ті , хто пройшов крізь горнило життєвих випробувань і за велінням долі опинився у країні озер. Саме завдяки їм, українцям далекої Карелії, прийшли вдруге в життя нашого народу Великі Українці. Уже в іншому вимірі - вимірі пам'яті. Повернулися, щоб залишитися назавжди. І ми сьогодні можемо, проїхавши важкі кілометри українських і російських просторів, ступити на холодну, порослу колюччям і мохом твердь, покриту сотнями квадратів запалої землі, яка впродовж багатьох десятиліть приймала у своє лоно лише краплини живиці, як застиглі сльози дерев, і слухала реквієм вітрів. Можемо прихилити коліно перед козацьким хрестом - цим символом страдницького шляху - відмолити молитву і оплакати врешті-врешт неоплаканих. Як довго вони чекали, щоб промовити до нас із небес: «…І
До слова. Коли ми у 2005 році, готуючи львівський конгрес «Українська діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті», складали списки запрошених, до нас звернувся добродій Михайло Горинь, голова Української Всесвітньої Координаційної Ради. «Не забудьте запросити Ларису Скрипникову. Це - дивовижна жінка».
Так, пані Лариса не прийшла, а увірвалася в життя Міжнародного інституту освіти, культури та зв'язків з діаспорою своєю нестримною енергією, жагою до праці, великою любов'ю до справи, якою займається. Вона не полінувалася - привезла у плацкартному вагоні, із далекого Петрозаводська, меморіальну експозицію, в якій - пошукова робота та встановлення пам'ятника в урочищі Сандармох. І ту виставку побачили делегати-українці, які з'їхалися з 25 країн світу. Тоді ж пані Скрипникова виступила із блискучою доповіддю на пленарному засіданні «Сандармох. Увічнення пам'яті українців, страчених за межами України в роки політичного террору, - справа честі місцевих українців».
Саме тоді до нас прийшло усвідомлення нагальності поширення інформації про наших братів і сестер, які живуть життям України хай і навіддалі від неї. Так народився проект «Відкриймо для України українську діаспору», однією із перших учасниць якого була Лариса Скрипникова, голова Карельської республіканської громадської організації «Товариство української культури «Калина».
Зал завмер, слухаючи пані Ларису. Вона спокійно, просто, без надриву розповідала львівській громаді про великі й малі справи карельського Товариства. А вони, долаючи простір і час, набули для нас обрисів величі.
Така життєва позиція цих скромних подвижників, трударів на українській ниві, викликає захоплення. І делегація нашого Інституту мала честь відчути це на святкуванні п'ятнадцятиліття карельського Товариства. На урочистостях слова вдячності й поваги звучали від представників найвищої державної влади Карелії, Надзвичайного і Повноважного Посла України в Російській Федерації Костянтина Грищенка, який і зачитав вітальну телеграму від Президента України та вручив Ларисі Скрипниковій Орден княгині Ольги (ІІ ступеня). А для нашого Інституту Лариса Скрипникова та її команда - то, безперечно, найліпші друзі. Надійні, відповідальні, чесні, словом,
Нелегко буває нашим краянам, вони сподіваються, чекають на допомогу від України, землі своїх предків, а вона поки сама ще спинається на ноги і так само потребує підтримки. Та світ не без добрих людей, тривалий час Товариство отримувало фінансову підтримку від Олександра Колосніцина, президента «Суднохідної компанії «Оріон». Така допомога дала можливість розгорнути крила і працювати.
Скільки треба мати сил, наснаги, віри в Україну, щоб нести її добре ім'я у світи! Якою багатою і щедрою має бути душа цієї, справді, дивовижної жінки, щоб згуртувати людей, запалити їх бажанням щоденно працювати для розвою своєї Вітчизни. Країни-мрії, країни-казки, країни-страдниці, країни героїчного минулого і великого майбутнього. Далекої і водночас близької! Схиляємося перед патріотами. Українське серце карельської землі б'ється в унісон з Україною!
Ірина КЛЮЧКОВСЬКА
директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв'язків із діаспорою
Національного університету «Львівська політехніка»
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Газета «День»:
http://www.day.kiev.ua/221767/
На світлинах: Рік 2012-ий - рік вшанування Пам'яті жертв Сандармоху. Пам'ятник на місці розстрілів української інтеліґенції - в'язнів Соловецького табору в Сандармосі (Карелія). Соловецька проща: де наші кістки, там і Україна. Урочище Сандармох. Криваві українські жнива. Саме Юрій Дмітрієв віднайшов в урочищі Сандармох приховані енкаведистами місця масових поховань політв'язнів. Родина Крушельницьких, кілька членів якої знайшли вічний спочин у Сандармосі. Смертний вирок, винесений 'трійкою'. Політичні «зека» будують Біломорканал, 1933 рік. Патріоти з Карелії та України, четверта зліва - керівник товариства 'Калина' Лариса Скрипникова.