Про поїздку представників українських громадських організацій в Сандармох та на Соловецькі острови для вшанування пам'яті жертв політичного терору
З 2 по 11 серпня 2010 року відбулася поїздка представників громадських організацій України в урочище Сандармох Республіки Карелія і на Соловецькі острови Архангельської області - на місця масових страт в'язнів ГУЛАГу для участі у міжнародних днях пам'яті жертв політичного терору. Очолював делегацію народний депутат України Ярослав Кендзьор. Започаткували ці поїздки колишні українські політв'язні ще 90-х роках минулого століття. Цьогорічну поїздку, як і три попередні, організував Український інститут національної пам'яті.
У столиці Карелії Петрозаводську відбулась зустріч делегації з України з представниками Карельського республіканського товариства української культури "Калина". Голова правління Лариса Скрипникова розповіла про напрямки роботи, здобутки і проблеми товариства. Добрі відносини з місцевою владою допомогли товариству отримати нове приміщення, що покращило умови праці для членів "Калини". Звучали нарікання на те, що українська влада не звертає уваги на потреби українців за межами України. Прозвучала критика на адресу голови президії УВКР Дмитра Павличка який ігнорує всі звернення і пропозиції керівництва "Калини". Приводимо листа пані Лариси Скрипникової.
Зустріч, як завжди, як вже 12 років, пройшла чудово: тепло, приязно зі слізьми на очах… Бо приїжджають чудові, милі, прекрасні, душевні люди, котрі люблять нас, а ми їх. Очолював делегацію вперше (!) народний депутат Верховної Ради України 6-и скликань пан Ярослав Кендзьор. Він (після прочитання мого звернення в УВКР), в присутності усіх дав слово підняти це питання на самому високому рівні і в наступному році привезти в Сандармох не менше 20 депутатів.
На зустрічі з українцями Карелії, ми розповіли про наше життя, а гості про нашу неньку Україну, подарували чудові нові книги. Ми ще не все прочитали, навіть подивитись не встигли. Але я звернула увагу на нову, чудово видану книжку поезії про Соловки та Сандармох пані Антоніни Листопад. І там є фраза: «…появився Хрест в Сандармосі…», і все. Жодного слова, що то ми, громадська організація, безкоштовно на громадських початках будували його…Боже, люди добрі, як «появився?» З неба впав? Хтось подарував? Чи може держава (Україна, Росія) хоч копійку дала? І вже п’ять років ми його доглядаємо, недавно провели перевірку міцності фундаменту, зробили великі, затратні інженерні дослідження…
А так – все чудово. Ми спілкувались, і чай пили, і до чаю було. А потім гуляли по нашій чудовій набережній, і співали, співали… І нікому не хотілось прощатись, але раненько треба їхати в Сандармох.
Біля Соловецького каменю на загальному траурному мітингу раптом «забули» надати слово нашому пану Ярославу. Прийшлось мені попри всього вийти на трибуну і оголосити голову самої чисельної української делегації. Цікаво, що пересічні громадяни мені за те аплодували, а ось наші чиновники трохи образились та ще й зробили мені зауваження.. Та я якось те переживу.
А потім, біля нашого Хреста, як завжди, була відслужена панахида по убієнним дітям України, я відкрила мітинг (додаю свій виступ).
В прекрасній, холодній Карельській землі лежать тисячі невинно убієнних людей різних національностей – фінів і росіян, вірмен і білорусів, карелів і німців, поляків і українців... Українців, наших українців...
Ми часто чуємо і вживаємо вираз: “Нашого цвіту по всьому світу”.
Ми радіємо з того, пишаємось тим. Рахуємо і, навіть, приблизно знаємо, де і скільки українців живе у світі...
А чи знає хто-небудь, скільки нашого Цвіту, знищеного сталінськими катами, лежить у землі України, Сибіру, Європейської Півночі!?
Ми відкрили тільки одну невеличку сторінку. подумайте -
У Карелії в ті роки було 370 тисяч місцевого населення, а через її табори пройшло більш як 3 мільйони в’язнів!
Безперечно, репресії зачепили всі народи, що мали нещастя залишитися в Російській імперії
Але я українка і мені болить те, що було з моїм народом, з моєю Батьківщиною. Тому далі я говоритиму про українців, бо наш народ, з його працьовитістю, вмінням господарювати, глибокою вірою в Бога і почуттям особистої гідності, цілком не годився для будівництва ні соціалізму, ні комунізму.
Тут у цьому урочищі назавжди залишились видатні люди, цвіт української нації, високе духовенство, вони відомі на весь світ і ми їх завжди згадуємо поіменно, але більшість із страчених – невідомі наші земляки. Вони не мали наукових праць, не мали вищої освіти, не обіймали високих посад, деякі були неписьменними. Я впевнена в одному: вони були працьовиті, чесні, глибоко релігійні люди... Серед них більше 20 жінок – чиїхось дружин та наречених, матерів та сестер. Страшно собі уявити, що вони пережили! Деяким було по 20–30 років. Вони страждали, як усі – мерзли, голодували, тяжко працювали. Та ще ж були вони молоді й гарні, їх принижували, з них знущалися, ґвалтували... Нібито незручно про це казати, ми соромливо опускаємо очі – та це ж було! Замість ніжних рук чоловіків, наречених – нахабні пики, брудні лапи катів!.. і матюки, матюки, матюки...
Тепер ми багато знаємо, але ще більше про них не знаємо. Ніколи не будемо знати, про що думали страждальці у свою останню мить... Чи хотіли жити? Чи молили Бога, щоб закінчилися їхні страждання?
“Боже всесильний, чи зміг би ти видумать муку ще більшую, гіршую, тяжчую?” Може, це про них писав Олександр Олесь?
Дай Боже, щоб нікому, ніколи не судилася така доля. І ніколи не повторилися страшні шляхи до Сандармоху і Биківні, Левашово і Красного Бору , Бесовця і Сулажгори, Колими і Магадана...
Хочеться впасти на коліна і кричати на весь світ: “Прости нас, Господи!”...
Я вірю - душі страчених відчувають, що ми бережемо пам’ять про них, передаємо спогади про їх життя , про їх страждання дітям та онукам. у них не народились діти, на них закінчився їх рід...
Відомий український поет Олександр Олесь ніколи не був в цих краях, не міг знати про Сандармох, а мені здається, що саме про Сандармох, і саме про ці два козацьких Хреста, які тут установлені, написані геніальні слова, які хочеться ще, і ще раз їх читати:
Ах, як стогнали ми, як плакали в вигнанні, Який тягар з нас кожен ніс!
Моря б повстали б з наших сліз, Затихли б бурі в нашому зітханні.
На площах ми чужі стояли босі й голі, І кожний кидав камінь в нас...
Ми стільки винесли образ, Ми стільки бачили сваволі!!
І все за те, що ми свій край любили, що рвались сонце в темряву внести.
...І понесли в світи хрести Та сиві голови похилі...
Виступали і люди похилого віку, і що мене дуже радує - молодь. Я вірю, що і коли нас не буде, молодь не забуде це страшне, це святе місце.
На закінчення заспівали Гімн України та «молитву за Україну.
Дай Боже нам усім сили, натхнення, любові один до одного.
Лариса СКРИПНИКОВА,
голова Карельського республіканського громадського товариства «Калина». 15.08.10
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
На світлинах: Козацький Хрест «Убієнним синам України» з українськими рушниками. Хорошії гості в хату йдуть. В президії депутат Верховної Ради України Ярослав Кендзьор. Загальна молитва. Виступає Тетьяна Сібєлєва, солістка хору. В Сандармох з хлібом на рушнику і національними прапорами України. Слово народному депутату Ярославу Кендзьору ми надали самі. Олег Місілюк, Олександр Полонський, Сергій Колтирін. Меморіальна дошка на місці розстрілу соловецького етапу. Живі квіти під Козацьким хрестом в Сандармосі.
Фото Олега Мисилюка.
Додаток:
Лист в УВКР
Голові Президії УВКР пану Дмитру Павличку, членам президії УВКР
Вельмишановні колеги! 5 серпня виповняється 5 років офіційного відкриття пам’ятника Козацького Хреста „Убієнним синам України», в урочищі Сандармох (Мевежегорського району, Карелія). Пам’ятник збудований нашим товариством на пожертви українців усього світу. Був чорний день для України... 3 листопада 1937 року, за один тільки день в Сандармосі було страчено 139 українців(!)
Серед них поет-неокласик професор Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, Антон, Остап і Богдан Крушельницькі, письменники Валер'ян Підмогильний, Павло Філіпович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріз, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики академік Матвій Яворський, професор Сергій Грушевський, науковці Михайло Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР голландець родом професор Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз... Цвіт нації, надія нації.. І хто знає, яким шляхом пішла б Україна, яких висот могла б досягти з цими людьми...
Як завжди, відбудеться жалобний мітинг, покладання траурних вінків до пам'ятника, відслужена панахида по страченим українцям…Щороку до Пам’ятника прибуває українська делегація, у складі якої, головним чином, представники громадських організацій України.
Ми не одноразово запрошували високих посадовців України , членів українських організацій Росії, та мало хто зголосився приїхати, мало хто має фінансові можливості....
За всі роки нам також не виділено жодної копійки на охорону та догляд за пам’ятником, на проведення траурних заходів, та все ж ми це робимо, бо
гідне вшанування світлої пам’яті мучеників і таврування вічною ганьбою їхніх мучителів необхідне для того, щоб запобігти повторенню подібних злочинів у майбутньому, бо кожна доба народжує як світлих геніїв, так і злобних ненависників істини, що надто часто торжествують свої тимчасові перемоги на цьому тимчасовому світі…
21 травня 2007 року був підписаний
УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 431/2007
«…З метою належного вшанування пам'яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам'яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства та у зв'язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937 – 1938 років, на підтримку ініціативи громадськості постановляю:
2. Кабінету Міністрів України розробити разом із Службою безпеки України, Національною академією наук України передбачивши, зокрема:
організацію Українським інститутом національної пам'яті із залученням Українського добровільного культурно-просвітницького правозахисного благодійного товариства «Меморіал» ім.В.Стуса, Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих, інших громадських організацій, які безпосередньо займаються вивченням проблем політичних репресій, заходів щодо забезпечення участі у серпні 2007 року та наступних роках української делегації у традиційних днях пам'яті на меморіальних місцях, пов'язаних із трагічними подіями масових політичних репресій 1937 – 1938 років, зокрема в урочищі Сандармох та на Соловецьких островах (Російська Федерація)…»
Саме сьогодні, в складний для України час, ми повинні об’єднатись і прагнути зберегти та передати молоді пам'ять про тих, хто поклав своє життя за Україну, берегти почуття гідності патріота своєї Батьківщини. І, саме Сандармох, може і повинен стати нашою Вічною Прощею…
Пам'ятаймо: Сандармох стався і тому, що неукраїнський за складом і духом уряд Радянської України у 20 – 30-х роках здав Україну Росії. Він навіть своїх в'язнів не мав права утримувати на своїй території.
Прошу голову УВКР, вельмишановного пана Дмитра Павличко, запросити членів Уряду України, депутатів прийняти участь в жалобних заходах по увічненню пам’яті страчених українців в урочищі Сандармох
Закликаю всіх членів Президії УВКР прийняти участь у цьогорічних заходах в урочищі Сандармох!
З належною пошаною
голова правління КРГТ «Калина», член Президії УВКР
Лариса Скрипникова, 22.06.10.