Про Виставку українських рушників Карельського товариства української культури „Калина” в Республіканському центрі національних культур Карелії
Під час проведення Днів української культури в Карелії з успіхом пройшли виставки народного прикладного мистецтва. Особливе захоплення жителів Петрозаводська викликала Виставка народних українських рушників. Під них була виділена окрема кімната в Республіканському центрі національних культур.
І то було на що подивитись! Бо ж були рушники і XVIII-го століття, і сучасні. Дивовижно різноманітними була колекція рушників родини Іванченко - Бовкун з Полісся - Рівненщини та Житомирщини.
Був серед них і рушник, вишитий інвалідом Великої Вітчизняної війни Василем Бовкуном В 1948 році він вишив його хрестиком однією лівою рукою!
Декілька слів про деяких авторів робіт на виставці, бо вони - моя родина.
Людмила Григорівна Бовкун. За фахом – провізор. Заслужений працівник охорони здоров'я. Вишиває більше 30 років, її роботи виставлялись на різних виставках і завжди викликали захоплення. Дуже любить поезію, гарно співає, чудова кулінарка. Має доньку Ларису і онуку Дашу.
Василь Платонович Бовкун народився в селі Копище на Житомирщині. Це село в роки війни було повністю стерто, спалено. Йому випала доля така сама, як білоруській Хатині, ТІЛЬКИ ПРО ЦЕ МЕНШЕ ЗНАЮТЬ… В 1986 році вийшла книжка «Дзвони пам’яті», де є і про Копищанську трагедію. На сторінці 127 цієї книги прізвища тих, які були наживо спалені. І серед них мої родичі: Бовкун Палажка, Бовкун Катерина, Бовкун Палегія, Бовкун Семен, Лозко Олександра з чотирма дітьми, Бовкун Ганна і її четверо дітей. Це рідні і Василя Бовкуна, бо він мій рідний вуйко. На війні був з перших днів. Пішов на неї в 17 років. Прийшов без правою руки. В селі роботи довго не міг знайти. Щоб допомогти жінкам, пробував щось ремонтувати, шити, а потім і вишивати. Вишивав рушники і всім дарував. У мене залишився один-єдиний його рушник.
Подальша доля дядька Василя - в 60-і роки приїхав до брата, мого батька Григорія Платоновича на Рівненщину. Батько працював директором школи (математик), а потім завідуючим райвно. Дядько закінчив якісь курси бухгалтерів і знову повернувся в село.
Зараз нікого вже не залишилось в живих – ані батька, ані дядька Василя… Тільки його рушничок несе тепло його рук, тепло його душі…
Парасковія Олексіївна Іванченко - це моя мама, яку я не пам’ятаю. Вчителька, красуня, з чудовим сопрано. ЇЇ вбили німці, коли мені був лише один рік. Це було під Києвом. Бабця казала, що я не поцілувала маму, коли її ховали… І я все життя про це пам’ятаю…
Чим старша стаю, тим більше прикро, що ніколи не знала свою маму. Один раз за все життя вона мені приснилась… Така молода, привітна і гарна. І так мені усміхається… А я їй: «Не можу згадати, де я Вас бачила?» А вона мені: «Ларочка, я ж твоя мама!..»
Чудом збереглась доріжка, вишита мамою, яку вона закінчила 16 квітня 1941 року. За два місяця до тої страшної, великої війни, ще до мого народження. І ця доріжка для мене – СВЯТИНЯ.
Лариса СКРИПНИКОВА.
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
На світлинах: Рушник «Отче наш», робота Людмили Бовкун. До відкриття виставки залишилось 10 хвилин... Нінель Рубцова, одна з перших членів товариства «Калина». Куточок виставки вишитих рушників Карельського республіканського товариства української культури „Калина”. Ще один куточок виставки. Колекція рушників роботи Людмили Бовкун з родини Іванченко-Бовкун 1941 - 2000 рр. Рушники і XVIII-го століття, і сучасні. Робота інваліда Великої Вітчизняної Василя Бовкуна - рушник, який він вишивав лівою рукою. Роботи моєї неньки - Параски Іванченко.