Про зустрічі з земляками у столиці Примор’я
3 листопада, 128-й день подорожі. Зранку, ще до схід сонця, Валентин Пилипчук і Рустем Завгаров провели мене в Єлізово, в аеропорт. 51 день перебування в Камчатському краї (з них 23 дні в Петропавловську-Камчатському і 14 днів – на Командорських островах) залишились в історії і в моїх щоденникових записах. Чи побачу ще колись цю надзичайно красиву землю? Не знаю. Але пам’ять про Камчатку залишиться назавжди. Приємна пам’ять про Авачинський вулкан і Бистринський природний парк, про Нижньо-Камчатський острог і Командори, про гостинних і благодушних камчадалів та про камчатських українців. І тому, коли шасі літака Ту-154 відірвались від зльотної смуги і в ілюмінаторі востаннє побачив Камчатку, зникаючу в густій білій пелені наступаючого циклону, згадались слова камчатського поета Валерія Сергєєва:
Самолёт покружит над Камчаткой
И уйдёт на запад сквозь туман.
Навсегда останется загадкой
В небеса нацеленный вулкан…
Подолавши 2200 кілометрів повітряного простору, через 2,5 години літак здійснив м’яку посадку в аеропорту Хабаровська. Треба було рухатись далі, в бік Владивостока. „Відбившись” від надокучливих таксисів, доїхав на автобусі до залізничного вокзалу, сів в електричку до Хора (містечко за 72 км на південь від Хабаровська) і через півтори години був там. Це були знайомі місця, бо за два роки до цього я таким же чином рухався на південь Примор’я. Як і тоді, в 2006-му, позиція на виїзді з Хора виявилась для автостопу незручною, і довелося йти пішки 4 км. Зупинивши за селом Новостройка вантажний ГАЗ-53, проїхав лише 10 км – до Дормідонтовки. А ось далі не пощастило: зупинялися лише „таксисти” (відразу відчув разючий якісний контраст з автостопом на Камчатці), та вже й вечоріло. Добре, що в Дормідонтовці є залізнична станція, звідки я вечірньою електричкою досяг міста Вяземського. Переночувавши на вокзалі, о 5-й годині ранку сів у загальний вагон пасажирського поїзду „Совєтская Гавань – Владивосток” і досипав вже на другій полиці.
...Загальні вагони. Здебільшого вони наповнені людьми, які хочуть проїхати якомога дешевше і особливо не прагнуть до комфорту. Контингент трапляється різний: їдуть селяни, заробітчани, студенти, колишні зеки. Тут п’ють пиво і горілку, лаються, сперечаються за кращі місця (якщо вагон переповнений), сплять на третіх полицях. В неробочих тамбурах дим від цигарок такий, що можна вішати сокиру, а туалети такі, що в них краще не заходити. З рук „золотої молоді” не випускаються мобільні телефони, в яких не замовкає „мертва” поліфонічна музика, що за своїм підбором повністю відображає духовний стан сучасних 15-18-річних підлітків. Розмови про ресторани, більярд, випивку, „амурні” плітки... Здається, цим „діточкам” не потрібні книги, їх не цікавить історія, вони не знають, хто такі Володимир Висоцький і Юрій Візбор, їм не потрібні духовні цінності батьків та дідусів-бабусь. Комп’ютерні ігри, попса, думки і розмови ні про що – ось „коло інтересів” значної частини тієї молоді, яка народилась наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття. Романтики у цього покоління навряд чи вийдуть. Такі невеселі думки з’явились у мене під час 12-годинної їзди в загальному вагоні поїзда „Совєтская Гавань – Владивосток”...
В адміністративний центр Приморського краю прибув надвечір. У Владивостоку планував пробути не більше двох днів, бо в цьому місті у мене було не дуже-то й багато справ: хотів зустрітися із заступником голови українського культурного центру В’ячеславом Чорномазом, консулом України у Владивостоку Олександром Данильченком, земляками-чернігівцями Олександром Кириченком та Олександром Трушем. Усім їм привіз у подарунок примірники власної книги „Автостопом на край світу”. Але була одна проблема – де зупинитися в місті? Дівчини-автостопниці на ім’я Алекс, у якої жив кілька днів у 2006-у році, в місті не було (навчалась в університеті у Санкт-Петербурзі), Іван Григорович Думка, у якого тоді ж зупинявся на тиждень, не міг мене прийняти за сімейними обставинами. Та допоміг В’ячеслав Чорномаз. Дізнавшись, що я вже у Владивостоку, він запропонував зупинитись у свого товариша Віктора Александрова. Зателефонував Віктору і через 40 хвилин був у нього вдома, в мікрорайоні Диомід. Віктору було 53 роки, він виявився творчою людиною, поетом і музикантом, керівником вокально-інструментального ансамблю „Форт Росс”.
- Моя мати українка, з Вінницької області. Люблю українські пісні і тому часто разом зі своїм ансамблем беру участь в музичних заходах, які проводить українська громада Владивостока.
Я поцікавився, звідки у ансамбля така назва – „Форт Росс”, і чи не має він чогось спільного з Тотьмою (в цьому місті на Вологодщині, яке я дуже люблю, народився і похований Іван Кусков – засновник і комендант форту Росс в Каліфорнії).
- З Тотьмою спільного нічого. А „Форт Росс” тому що, навчаючись на істфаку Далекосхідного університету, я серйозно займався темою освоєння Російської Америки.
Як кожна творча людина, Віктор виявився цікавою і непересічною особистістю. Кілька років жив у Канаді, гастролював з ансамблем по Південній Кореї, тричі був жонатий, має четверо дітей і одного онука. Щоправда, атеїст.
Першу половину наступного дня у Владивостоку разом з Віктором гуляли по місту. Побували у філармонії (в репетиційній кімнаті ВІА „Форт Росс”), дельфінарії (в ньому плавали дві великі білухи), музеї „Владивостокська фортеця”. Що найбільше здивувало – наперсники в центрі міста. Я-то вважав, що часи легкого „розводу” громадян на гроші (чим і займаються наперсники) вже минули, аж ні. Виявляється, ще є чимало таких, кого легко пошити в дурні за допомогою „безкоштовного сиру”.
Біля Дальзаводу (колись це було одне з найбільших промислових підприємств міста) зустрівся з В’ячеславом Чорномазом, подарував йому свою книгу. Разом пішли в старовинний двоповерховий будинок на розі Світланської і Алеутської вулиць, в Генеральне консульство України. Консул Олександр Петрович Данильченко зустрів мене як давнього знайомого. Розпитував про нинішню подорож, цікавився станом справ в українських громадах Колими і Камчатки. У свою чергу розповідав про особливості своєї нелегкої роботи (робочий стіл консула був завалений листами і документами).
- Дуже багато роботи, адже в моєму підпорядкуванні знаходиться величезна територія, на якій проживає кілька мільйонів етнічних українців. Багато листів, багато питань, багато рутинної роботи. Добре, що хоч помічник є. Інколи доводиться працювати і спілкуватися взагалі з „унікальними” суб’єктами. Якось прийшов у Консульство справжнісінький бомж, оброслий бородою, приніс довідку про те, що він ... генералісімус світу і що йому треба видати документи для безкоштовного проїзду за маршрутом Владивосток – Москва – Київ, оскільки він хоче зустрітися з Президентом України Віктором Ющенком, до якого має „срочнейшее дело”...
Але не завжди буває так смішно. Інколи стає й сумно.
- В Міністерстві закордонних справ України є Програма допомоги закордонним українцям. Консульство разом з українською національно-культурною автономією Владивостока попросило грошей на випуск книги-збірника матеріалів Конференції українців Приморського краю та на проведення Фестивалю української культури. Отримали відповідь: „У зв’язку зі світовою економічною кризою МЗС України зменшує витрати...” У черговий раз рідна країна „бортонула” своїх співвітчизників за кордоном.
Поспілкувавшись з Олександром Данильченком і В’ячеславом Чорномазом в дружньому колі за пляшкою французького коньяку, я розпрощався з ними і пішов на наступну зустріч – із заступником голови міської думи Владивостока Олександром Кириченком. Він з вдячністю прийняв книгу „Автостопом на край світу”, один з розділів якої був присвячений нашій першій зустрічі в приморській столиці в жовтні 2006 року. Інший примірник книги я підписав і передав для ще одного нашого земляка Олександра Труша. У Владивостоку його в цей час не було, він відпочивав на Сингапурі. Через місяць після повернення з подорожі, на початку січня 2009 року до мене дійшла трагічна звістка – Олександр Труш загинув, розбившись на вертольоті. Йому було лише сорок п’ять...
Пам’яті Олександра Труша
...Людське життя – річ невблаганна. Смерть завжди ходить десь поруч і з’являється здебільшого раптово, несподівано, коли людина сповнена бажання жити, творити і вірити. Ще у вересні під час перебування на Камчатці на мій мобільний зателефонував колишній бахмаччанин Олександр Васильович Корпал (на той час – голова адміністрації одного із селищ Надимського району) і повідомив, що в Надимі помер наш земляк і спільний друг Михайло Костюк. Двадцять років відпрацював він на Півночі, керував Центром дитячої творчості в одному з найбільших міст Ямало-Ненецького округу, виховував у дітях почуття прекрасного, завдяки його ентузіазму і турботам з Чернігова до Надима приїхало працювати близько трьох десятків творчих людей. Саме Михайло Костюк приймав мене у Надимі під час мандрівки-експедиції 2007 року по „мертвій” залізниці Салехард – Ігарка, організував чимало цікавих зустрічей, допоміг безкоштовно дістатися з Салехарда у Надим і у зворотному напрямку. Коли прощалися, Михайло Миколайович сказав: „Ось відпрацюю ще рік, зароблю „північну” пенсію – і все, повертатимусь додому”. У липні 2008-го серце Михайла Костюка раптово зупинилось. Він повернувся у рідний Чернігів, але в домовині...
І ось – нова смерть. Олександр Труш був одним з найуспішніших бізнесменів Владивостока, засновником виробничо-торговельної фірми „Ратимир”. Він народився у Салтиковій Дівиці на Куликівщині і дуже любив свою малу батьківщину. У рідному селі на власні гроші побудував церкву і придбав для неї іконостас. Я познайомився з ним у жовтні 2006 року у Владивостоці, під час своєї першої Далекосхідної подорожі. В японському ресторані „Едем”, куди запросив Олександр Владиславович, ми спілкувалися кілька годин. Знайшовши за тисячі кілометрів від дому людину з Чернігівщини, я хотів розпитати про його життєвий шлях, про вчора і сьогодні, про те, чим він живе і про що мріє. Так би мовити, зібрати журналістський матеріал. Але він попередив мої розпити: „Про мене писати не треба. Ти краще про себе розскажи. Не кожного дня у Владивосток приїжджають автостопом з Чернігова”. Тоді я так і не взяв інтерв’ю у Олександра Труша. Думав, що ще встигну, адже життя таке довге. Не встиг. 26 грудня 2008 року вертоліт, на борту якого перебував Олександр Труш, зазнав катастрофи поблизу приморського села Лауха. Поховали його на батьківщині, в Салтиковій Дівиці.
Я звик не забувати добра. І тому вважав своїм обов’язком побувати на могилі Олександра Труша. А ще – побачити Свято-Микольську церкву у його рідному селі, у відбудову якої він вкладав особисті кошти. Ця поїздка відбулась 19 березня 2009 року. В Куликівці мене зустрів Віктор Владиславович Труш – старший брат Олександра. Купили квіти і поїхали на сільське кладовище Салтикової Дівиці. Постояли біля ще свіжої могили, заставленої десятками вінків. Слів майже не було. Лише думки. У кожного свої. Але, мабуть, одна думка все ж була спільною – „45 років... Це дуже мало...”
Сорок п’ять років і ще 11 днів – такий життєвий шлях відміряла доля Олександру Трушу. Але життя людини минає недаремно, якщо вона залишає по собі добру пам’ять і добрі справи. Найкраща пам’ять про Олександра Владиславовича – це Свято-Микольська церква. Храм, у який він вклав свої гроші і душу. Храм, у якому його відспівували. Він стоятиме багато років, сяючи під сонцем золотом куполів і оголошуючи церковним дзвоном небо над Салтиковою Дівицею. Небо, яке так любив Олександр Труш.
Коли я збирався повертатись у Чернігів, Віктор Труш сказав:
- Брат не був публічною людиною і тому, прошу вас, не треба його славити. Він робив так, як на його місці робила б кожна порядна людина...
І на цьому я ставлю крапку.
Олександр ВОЛОЩУК.
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
На світлинах: Залізничний вокзал Владивостоку. Владивостокська фортеця. Центральна площа міста Владивостоку з пам'ятником борцям за владу рад. Село Салтикова Дівиця. Свято-Микольський храм. На могилі Олександра Труша (с.Салтикова Дівиця Чернігівська область).
Від редакції: Наш колега п. Олександр Волощук надіслав нам черговий матеріал - уривок з своєї майбутньої книги "Назустріч сонцю".І 24 червня вирушив в нову подорож: Фінляндія - Санкт-Петербург - Карелія - Мурманськ - і назад з відвіданням Пскова і Великих Лук.