Московська експансія на Стародубщину у другій половині 15 століття
Похід московських військ на Стародубщину. Руйнація Стародуба. Дмитро Ольгердович. Московська служба. Князь Олександр Патрикійович. Вигадки російських істориків.
Входження Стародубщини до складу Великого князівства Литовського вельми не сподобалося колишнім її зверхникам – татарам. Золотоординські хани наказують своїм васалам – московським князям нападати на порубіжні литовські землі з метою повернення їх під владу Золотої Орди. Деякі порубіжні литовські князі використовували цю ситуацію для того, аби під личиною друзів московського князя вирішувати власні проблеми та розширяти територію своїх князівств. Так у 1379-му році воєводи московського князя Дмитрія (майбутнього «Донського») напали зненацька на місто Трубчевськ. Трубчевський князь Дмитро Ольгердович не мав часу, аби зібрати військо та чинити опір, тому вирішив відкрити ворота перед московським військом, сподіваючись, що князь московський не робитиме насильства над сином Ольгерда. Узявши Трубчевськ та полонивши Дмитра, пішли московські воєводи на Стародуб. Та стародубці вирішили боротися до кінця із московськими загарбниками. Місто, що тільки-но відбудовувалося після років запустіння, не змогло довго оборонятися проти москвинів, було узяте московським військом, ущент пограбоване та запалене разом із посадами. Але похід війська Дмитрія Московського на Стародубщину був подібним більше за всього до татарського набігу. Пограбувавши стародубські поселення, та довідавшись про те, що у Литві збирається військо для захисту краю, московські воїни втікають із награбованим до рідної Московщини. Разом з ними до Москви потрапляє і полонений трубчевський князь.
Саме в цю пору в Золотій Орді розпочинається внутрішня боротьба поміж місцевими володарями. На землях, що межують з Московським князівством, владу захопив татарський полководець (темник) Мамай. Скориставшись цією нагодою, Дмитрій Московський вирішує не підкорятися незаконному, на його погляд, володареві Мамаю, та перестає платити татарам щорічну данину. Мамай почав збирати військо, аби наказати непокірливого князя. Розпочиналася велика війна поміж Москвою та татарами. У такій ситуації Дмитрію Московському вкрай необхідно було мати у себе досвідчених полководців, які б допомогли йому у розбудові війська. Литовські князі давно вже вважалися на Московщині гарними вояками, які добре знали тогочасну європейську військову науку. Тому московський князь звертається по допомогу до свого полоняника – Дмитра Трубчевського. Трубчевському князю, взамін загубленого Трубчевська, надається у Росії значне Переяславське князівство у Ростовській землі. У 1380-му році Дмитро Ольгердович разом з Дмитрієм Донським іде на Куликове поле, де стає одним із головних героїв цієї перемоги росіян над татарами. Але через два роки сталося несподіване. Законний татарський хан Тохтамиш вирішив примусити Дмитрія Донського сплачувати татарам данину, як і раніш. Велике татарське військо підійшло під московські стіни. Злякавшись татарської сили, кинув Дмитрій Донськой свою столицю напризволяще, а сам побіг рятуватися у далеких костромських лісах. Московські ж мешканці вирішили підкоритися ханові, відкрили перед ним ворота, та визнали себе знову татарськими рабами. Продовжувалася татарська неволя над Росією ще довгі 98 років. Не сподобалося таке холопство Дмитру Ольгердовичу, що вихований був із дитинства ідеєю боротьби із Ордою. Кинув він багате та непотрібне йому Переяслав-Заліське князівство, та повернувся додому, до Трубчевська, де склав присягу на вірність Литовській державі. А 1399-го року пішов разом зі стародубським князем Федором Патрикійовичем та українсько-литовським військом на війну проти золотоординців. Нещасливим був для українців той похід. 12 серпня 1399-го року загинули у бою на річці Ворсклі обидва князі землі Стародубської, загинули, захищаючи рідну землю, загинули, не бажаючи бути татарськими холопами. Загинули, але зберегли Стародубщину від ординського володарювання.
Повернення Дмитра Ольгердовича з Московського князівства наштовхнуло багатьох князів порубіжних уділів землі Литовської на думку, що вони так само можуть піти послужити московському князеві, заробивши гроші за службу, або отримавши для себе чи дітей своїх московські уділи. Адже дробити власні князівства їм не хотілося, а з московської служби можна було, як це зробив і Дмитро Ольгердович, завжди повернутися додому. Першим зі Стародубщини пішов служити Москві Патрикій Наримунтович, залишивши на стародубському престолі свого сина Федора. Після загибелі Федора на Ворсклі Патрикій повернувся, але згодом, у 1408-му році поїхав до Московщини знову. Там він і помер, а його нащадки розпочали відомий у Росії князівський рід Патрикєєвих. Син Федора Патрикійовича Василь, не маючи уділу на Стародубщині, також поїхав на московську службу. Він отримав від московського князя землі по р. Хованці у Волоколамському князівстві, і його нащадки були вже князями Хованськими, з іменем яких пов’язана така історична подія в житті Росії 16 ст., як Хованщина. На Стародубському ж престолі посів інший син Патрикія – Олександр. У 1400-му році він склав особисту присягу польсько-литовському володареві Владиславу Ягайлі, текст якої зберігся до наших днів. У своїй присязі князь Олександр обіцяв: «Не шукати мені інших господарів мимо нашого милого господаря короля Владислава Польського. Й корони польської не відлучитися мені ні яким часом». Вірним цій присязі залишився князь Олександр до кінця свого життя. Під час смути у литовсько-польській державі 1406-го року, зостався Олександр Патрикійович без стародубського престолу, але за вірну службу отримав від литовської влади Корецьке князівство на Україні, і його нащадки стали відомими в українській історії князями Корецькими.
Деякі російські історики натякають на те, що немовби порубіжні литовські князі їздили на службу до Москви через те, що у Литві зневажали їх православну віру та й взагалі мали ці князі якусь незрозумілу симпатію до російської влади. Насправді це не так. Як ми бачимо, порубіжні князі шукали перш за все на Московщині власної вигоди, нової землі та винагороди за службу. Багатьом з них врешті решт швидко набридала служба під керівництвом авторитарних московських князів, і вони поверталися до більш демократичної Литви. Бувало й навпаки – російські удільні князі кидали свої уділи на Московщині, та їхали до литовських князів шукати служби. Із посиленням авторитаризму у Московській державі таких князів ставало рік від року все більше та більше. Православна ж віра ще довгі роки, аж до середини 16 ст., мала у Литві усі державні права. Більшість з князів та великих володарів на Україні залишалася православними, а в Острозі, Львові та Вільні діяли православні друкарні та виходили друком православні книжки (такого не було у Росії тих часів). Тиск на православ’я розпочався у Польсько-Литовській державі тільки з початком Реформації та Контрреформації в Європі, коли всі європейські країни втягнулися поволі у релігійну боротьбу. Ніякої ж особливої симпатії до Росії у литовських князів, природних литовців, Ольгердовичів та Наримунтовичів, теж бути не могло – це зрозуміло. Тому ідеологічні кліше російських істориків 19-20 ст.ст. щодо литовських князів є звичайними імперіалістичними вигадками.
Зигмунт Кейстутович. Московські дисиденти на Стародубщині. Політика Москви та Литви у відношенні до Стародубщини. Початок московсько-литовських війн.
У 1406-му році стародубським князем став Зигмунт Кейстутович, син великого князя литовського Кейстута. Не задовольняючись маленьким сіверським князівством, Зигмунт вирішує розпочати боротьбу за престол Великого Князівства Литовського. Головним суперником Зигмунта у цій боротьбі був Свидригайло Ольгердович, який відстоював незалежність Великого князівства Литовського, опираючись на українську аристократію. Нелюбов до Зигмунта українського стародубського боярства вилилася у шалену неприязнь його до всього українського. У 1432-му році Зигмунт напав на Свидригайла, захопив Вільно і був проголошений великим князем. Намагаючись прихилити на свою сторону українську знать, привілеями 1432 і 1434 років поширив на руських князів і бояр права, якими користувалася литовська шляхта. Але у 1432-му році Зигмунт відступив Польщі подільські землі та території на волинському порубіжжі; після його смерті вся Волинь мала відійти до Польської Корони. У вересні 1435-го року Зигмунт остаточно розбив українсько-литовські війська під командуванням Свидригайла в битві під Вількомиром. Правління Зигмунта зміцнило польські впливи на литовських і українських землях і загострило національну боротьбу. Проти великого князя литовського Зигмунта було влаштовано заколот українцями, і він був убитий у Тракайському замку неподалік від Вільно шляхтичем-киянином Скобейком у 1440-му році.
Новий великий князь литовський Казимир вирішив налагодити мир у своїй державі, припинити громадянську війну та помиритися із тими своїми родичами, які брали участь у тій війні. Так сину Зигмунта Михайлу (православному за вірою), було запропоновано стати новим стародубським князем. Михайло був талановитим полководцем. Саме за його допомогою батько здобув перемогу під Вількомиром, та міцно, хоча й не надовго, сів на литовському престолі. Але незалежний характер Михайла, його суперечки з Казимиром та стародубськими українцями, до яких він, так само як і його батько, ставився упереджено, призвели до того, що Михайло спробував учинити заколот проти Казимира, зазнав поразки, та тікав на Московщину, де й помер у безвісті.
Так у 1445-му році Стародубська земля знову залишилася без свого князя. Але тут уже розпочалися заколоти у Московській землі, коли удільні князі російські розпочали війну проти князя московського Василія ІІ, який намагався підпорядкувати їх землі своїй владі. Саме цього року Василій зазнав поразки, був заарештований та осліплений своїми ворогами (з цього часу він отримав прізвисько Темний, або Сліпий). Прихильники московського князя почали тікати у Литву, опасаючись за своє життя. Литовський уряд вирішив скористатися цим, аби створити на своїх теренах таку собі дисидентську базу противників діючої московської влади, та з допомогою її мати тиск на російську політику. З цією метою Брянські та Стародубські землі було віддано двом втікачам з Московщини – серпуховсько-боровському князеві Василію Ярославовичу та Семену Оболенському. У 1447-му році ці два князі розпочинають похід з Брянська на допомогу Василію Темному. Але здобувши перемогу залишаються у Росії, сподіваючись на вдячність московського князя. Зате тепер тікають до України супротивники Василія ІІ, а серед них найсильніші з його ворогів – князь Іван Можайський, який безпосередньо брав участь в осліпленні великого князя московського та Іван Шемякін, син Дмитрія Шемяки, головного керівника змови проти Василія Московського.
Литовський уряд вважав, що йому вельми пощастило. За допомогою цих двох князів можна було тримати під постійним напруженням московську владу, якій довелося б перебувати у постійному чеканні нової загрози від своїх західних рубежів. Боятися повернення російських князів до Московщини у литовського уряду причин не було, адже у Росії на них чекала лише смертна кара за скоєні злочини проти центральної влади. Тому литовські урядовці вирішили створити міцну базу проти Москви, віддавши князям-дисидентам у володарювання всю українську Сіверщину. Іван Можайський став князем стародубським, приєднавши до свого князівства разом Чернігів, Гомель та Любеч, а Іван Шемякін князем рильським та новгород-сіверським. Треба зазначити, що на той період Стародуб, не зважаючи на всі князівські лихоліття, був найрозвинутішим економічно містом усієї Східної України. Розташування його на півночі українських земель сприяло економічному розквіту, адже південні українські землі все ще знаходилися під тиском постійних татарських нападів, які приводили до обезлюднення та запустіння краю. Через те віддання Сіверщини до рук російських князів було величезною помилкою литовського уряду.
Доки при владі на Сіверщині знаходилися особисті вороги московського великого князя, за долю цього українського краю можна було не побоюватися. Але коли князі-дисиденти померли, до влади прийшли їхні діти, які виховувалися у московському деспотичному дусі, не сприймали того демократичного ладу, яким жила Литовська держава, та сподівалися порозумітися із нащадком Василія Сліпого Іваном Третім, та повернутися до вітчизни своїх батьків. Іванові Третьому вдалося зробити те, що не вдавалося зробити його батьку Василію. Він приєднав до Москви землі Великого Новгорода, позбавився нарешті від золотоординського ярма, яке протягом 250 років тяжило над російськими землями, та звернув тепер свою увагу на захід, на володіння литовських князів. Економічно розвинуті стародубські землі, з міцними містами-фортецями були ласим шматком для московського князя, який, переставши бути татарським холопом, оголосив себе «Государем усієї Русі», єдиним нащадком київських Рюриковичів, якому повинні належати усі українські та білоруські землі. Московські агенти розпочинають плідно працювати при дворах стародубського та новгород-сіверського князів, щедрими обіцянками схиляючи їх на бік московського государя. Крім величезних винагород користувалися вони й звичайним залякуванням. Розпускалися чутки, що влада литовсько-польської держави бажає силоміць принудити православних князів перейти до католицтва, і таке подібне.
Врешті-решт сіверські князі почали частіше прислуховуватися до московських порад. Стародубський князь Семен, який в перші роки свого князювання був вірним прихильником Литовської держави, і у 1493-му році ходив навіть зі своїм воєводою Юрієм Глібовичем війною на Москву, дійшовши до свого родового Можайську, схилявся тепер на бік Івана ІІІ. Литовський уряд побачив нарешті загрозу московської експансії і у 1494-му році змусив таки Івана ІІІ підписати угоду, згідно з якою порубіжні князі литовські та російські не могли переходити на службу до чужих володарів разом із своїми уділами. На цьому литовський уряд і заспокоївся, сподіваючись, що договір та клятви, якими він скріплявся, служитимуть надійною запорукою від московської агресії. Але для московських політиків, з їх татарсько-азійським вихованням, такий договір тільки розв’язував руки для подальших політичних махінацій. На Сіверщині було створено таємничий союз, до якого увійшли стародубський князь Семен, новгород-сіверський князь Василій Шемячич, та дрібні трубчевські князі – нащадки Дмитра Ольгердовича, які давно вже не були реальною силою на Стародубщині. У квітні 1500-го року, зовсім несподівано для литовських можновладців, сіверські князі оголосили про свій перехід під владу московського князя разом зі своїми землями. Московські війська стояли уже напоготові. 3 травня увійшли вони до Стародубщини, та без бою зайняли усі стародубські фортеці, ворота яких були відчинені перед ними князями-зрадниками. Так розпочалася епоха литовсько-московських війн за Стародубщину, які продовжувалися, з перервами, більше ніж сто років, і привели до повного спустошення та зруйнування колись квітучого краю.
ВІРНИЙ зі Стародубщини.
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
На світлинах: Іван III Васильович - гравюра з «Космографії» А. Теве, 1575. Великий князь Іван ІІІ Васильович - малюнок з царського титулярника. Іван III на пам'ятнику 1000-летие России в Новгороді.