Проблеми та перспективі етнокультурного розвитку української меншини Урало-Сибірського регіону
Українська меншина Урало-Сибірського регіону є однією з найбільших у Російській Федерації. На території регіону діє доволі значна кількість українських національно-культурних осередків. Ці острівці українства очолювані справжніми ентузіастами ведуть плідну роботу зі збереження і відродження української культури, мови і традицій у далекому від етнічної батьківщини краю. Проте, однією з головних проблем подальшого розвитку української меншини у регіоні і сьогодні залишається поступова асиміляція українців чисельно переважаючим російським населенням.
Однім з головних чинників асиміляції є урбанізація населення цілої Росії і Урало-Сибірського регіону, що значно прискорилася починаючи з 1930-х років. Збільшення частки міського населення у складі української меншини веде до розмивання національної ідентичності за рахунок впливу специфічної міської культури. Однією з ознак і водночас наслідком такого впливу є неухильне збільшення числа національно змішаних шлюбів. Так, у Башкортостані їх число складало у 1933 р. 41,28%, 1939 р. – 67,62%, 1949 р. – 71,82%, 1959 р. – 70,96%, 1970 р.– 80,29%, 1979 р.– 88,8% всіх шлюбів, що уклали українці [1, 203]. У цілому, по Російській Федерації з 51 700 українців і 47 200 українок, що взяли шлюб у 1988 р., частка браків на міжнаціональній основі складала серед чоловіків 87,9%, серед жінок – 86,8% [2, 27]. У результаті цього в українок Росії, за даними російських вчених, від 40 до 90% дітей народжується саме в таких шлюбах [3, 89].
Така шлюбна поведінка сприяє поступовому розпорошенню українців, оскільки діти у таких родинах майже завжди записуються росіянами. Особливо несприятлива у цьому відношенні ситуація складається в середовищі української національної меншини, що сформувалася протягом 1970-1980-х рр. у північних районах Західного Сибіру. Переселенці з України оселялися переважно в новозбудованих містах і селищах міського типу, і на них відразу починали впливати чинники, властиві міському типу міжетнічних відносин.
Важливу роль у відносно прискореному процесі асиміляції відіграють також історичний і культурний чинники. Асиміляція в середовищі української національної меншини Урало-Сибірського регіону провокується і багато в чому спрощується споконвічною мовною і культурною близькістю українців і росіян. Як зазначав відомий радянський етнолог С.І. Брук, одним з головних чинників, від якого залежать темпи асиміляції, є близькість мови і культури мігрантів та корінного населення [4, 80].
Особливо яскравий вплив чинника близькості української й російської мови та культури ілюструє порівняння рівня збереження національної ідентичності українського населення з іншими національностями, що мешкають у регіоні. Наприклад, у 1989 р. у містах Уралу рідною мовою назвали українську 37,4% українців. У той же час рідною визнали мову своєї національності 72% башкир і 80,1% татар [5, 60]. Навіть, якщо врахувати той факт, що більшість башкир і татар є корінним населенням регіону, слід взяти до уваги, що урбанізація також впливає на них, як і на українців. Проте, вони демонструють удвічі більший рівень збереження національної ідентичності.
Певною мірою такий стан речей пояснює і той факт, що близько двох третин українців Російської Федерації не володіють або слабо володіють своєю національною мовою. Причому, виходячи з того, що у відносно недавно заселеному українцями Ямало-Ненецькому окрузі тих, що називають українську мову рідною вдвічі більше, ніж в Оренбурзькій області (68,2% і 32,9% відповідно), можна допустити, що абсолютна більшість тих, хто володіє мовою, вивезли її з України. Переважна ж більшість дітей мови не знає й не може вивчити, оскільки в умовах відсутності системи освіти рідною мовою, єдиним притулком української мови залишається сім’я.
Проте, зі зміною поколінь і в результаті міжетнічних шлюбів українська мова перестає вживатися і в сімейному спілкуванні. Зокрема, соціологічне дослідження, що було проведено на початку 1990-х рр. серед городян-українців у п’ятнадцяти регіонах Російської Федерації показало, що в сім’ях українською мовою спілкуються лише 4% респондентів і ще 13% розмовляють вдома двома мовами – російською й українською [6, 19].
Значний вплив асиміляційних чинників на етнічний розвиток українського співтовариства в Росії пояснюється ще й тим, що за радянських часів українці були позбавлені такого важливого засобу збереження національної культури, як релігія. Войовничий атеїзм, що володарював у СРСР, жорстоко переслідував усі прояви релігійної свідомості, що, формуючись впродовж багатьох століть, ввібрала в себе народні традиції, звичаї й були засобом передачі нагромадженого народом культурного і морального досвіду.
Найважливішу роль, яку грає релігія в збереженні національної ідентичності, ілюструє той факт, що традиційно-побутова культура українців, зокрема, Американського континенту зберігається, головним чином, у сфері релігійної обрядовості – у храмових святах, на які запрошуються рідні й знайомі, хрестинах, різдвяних і пасхальних урочистостях і тому подібних заходах [7, 262]. У той самий час, українці, що жили у різних республіках СРСР за радянської доби, не мали можливості дотримуватися цих звичаїв.
Результати такої політики держави не пройшли безслідно. За підсумками соціологічних досліджень, проведених в Оренбурзькій області, тільки 12% респондентів заявили, що знають народні звичаї і традиції. Причому, слід зазначити серед чинників, що понад усе об’єднують націю, 46,3% опитаних українців на перше місце поставили саме традиції і звичаї [8, 110].
Істотні зміни у відносинах держави і церкви, що відбулися останнім часом на пострадянському просторі, зробили певний вплив і на зміну релігійної ситуації. Проте, ці процеси в деякій мірі можуть навпаки прискорити процес асиміляції, оскільки православні віруючі-українці Урало-Сибірського регіону стали прихожанами храмів Православної Церкви Московського Патріархату, що природно не можуть бути центрами відродження української релігійної обрядовості. Більш того, вони сприятимуть подальшій втраті національної ідентичності українців, оскільки саме у взаємодії з іншими, людина має можливість порівняти себе з ними і сприйняти себе відмінною від них. У такій взаємодії вирішальну роль грає відчуття несхожості, яку американський соціолог Р. Роуз виразив у формулі „Ми – вони”. У реалізації цієї антитези первинними ознаками виступають або духовно-культурні, або фізичні характеристики, або ж їх сукупність [9, 38]. Виходячи з цього відродження релігійності в середовищі української національної меншини Урало-Сибірського регіону швидше за все сприятиме подальшій уніфікації, нівелюванню духовно-культурної своєрідності українців регіону.
Істотний вплив на етнокультурні процеси в середовищі української національної меншини Урало-Сибірського регіону здійснюють і морально-етичні чинники. Хоча частина політв’язнів, відправлених на заслання, репресованих і примусово переселених за часів розкуркулення селян у загальному міграційному потоці і була свого часу значною, а політична еміграція і депортація як правило більш національно свідома і схильна до збереження свого національного відчуття і передачі його нащадкам, в умовах жорсткого тоталітарного режиму вони не спромоглися стати центром українського національно-політичного життя у регіоні.
Значну масу переселенців другої половини ХХ ст. складала молодь яку комуністична пропаганда вабила „запахом тайги”, чарувала романтикою „цілинних просторів”, спрямовувала на „комсомольські будівництва”. Іншу частину мігрантів складали холодні прагматики, які розуміли, що на Уралі і в Сибіру легше пристойно заробити, одержати житло.
Саме ці, трудові мігранти, а не постраждалі від політичних переслідувань, становлять нині більшість української національної меншини Урало-Сибірського регіону. А трудова міграція як правило оцінює ситуацію з погляду відчутної і реальної вигоди. Не дивно, що багато з тих переселенців і зараз байдужі до проблем збереження національної культури, традицій і мови.
Разом з цим, істотний вплив на самовизначення українців Урало-Сибірського регіону здійснюють наслідки панування комуністичної ідеології. Українцям, що перебувають в інтернаціональному оточенні, поза своєї історичної батьківщини й українського культурного простору, важко позбавлятися від менталітету “нової історичної спільноти – радянський народ”. Природним наслідком такої невизначеності статусу є певна пасивність українців Урало-Сибірського регіону, ухилення від активної боротьби за свою культуру, мову, традиції. Це, у свою чергу, викликає думки про те, що широкій громадськості українців Росії не потрібні національні школи, газети і книги українською мовою, що вони практично вже асимілювалися і не потребують національного відродження.
Проте, саме тут слід зазначити, що розвиток процесів національно-культурного відродження не зумовлюється лише кількістю активістів. Радянський філософ і психолог О.Г. Спіркін свого часу писав: “...лишь передовые представители этнической общности способны подняться до осознания ее настоящих общих интересов” [Цит.: 10, 169]. Отже, самосвідомість етнічної спільноти може бути виражена лише окремими її представниками. Виходячи з цього, історик і етнограф Ю.В. Бромлей зазначив, що для визнання факту існування етносу як такого зовсім не обов’язково, щоб усі його члени мали відповідну етнічну свідомість, достатньо “концентрованого” виразу цієї самосвідомості в особі найбільш свідомої й активної її частини [11, 177].
Отже, невисока активність більшої частини української національної меншини не може бути підставою для відмови у задоволенні наявних національно-культурних потреб і не може свідчити про втрату національної ідентичності. Як зазначав англійський історик і соціолог А. Тойнбі, „творческие личности при любых обстоятельствах составляют в обществе меньшинство, но именно это меньшинство и вдыхает в общественную систему новою жизнь” [Цит.: 12, 260]. Проте, у цілях забезпечення спадкоємності, вкрай важливо, щоб до представників старшого покоління, які сьогодні складають основу організованих українських громад, приєдналася сучасна, мисляча молодь, з лав якої згодом вийдуть нові діяльні й авторитетні лідери.
Таким чином наявність національно-культурних осередків свідчить про прагнення української меншини зберегти свою національну ідентичність. В той же час щоб не згасло українське національне відродження на теренах Урало-Сибірського регіону, вже сьогодні потрібні й українські школи, й українські бібліотеки, а також розвинене національне українське суспільно-культурне життя в районах компактного мешкання українців у Російській Федерації.
Література
1.Бабенко В.Я. Украинцы Башкирской АССР: поведение малой этнической группы в полиэтнической среде. – Уфа: Башкирское книжное издательство, 1992. – 260 с.
2.Заставний Ф.Д. Східна українська діаспора. – Львів: Світ, 1992. – 176 с.
3.Богоявленский Д. Д. Этнический состав населения России // Социологические исследования. – 2001. – № 10. – С. 88 – 93.
4.Брук С.И. Население мира: Этнодемогр. справ. / Отв. ред. П.И. Пучков; АН СССР, Ин-т этнографии им. Н.Н. Миклухо-Маклая. – 2-е перераб. и доп. изд. – М.: Наука, 1986. – 828 с.
5.Реммлер В.В. Этническое самосознание украинцев Западной Сибири и прогнозирование национальных процессов // Етнографічна спадщина і національне відродження: Тези доповідей та повідомлень міжнародної наукової конференції. – К. – 1992. – С. 270 – 271.
6.Грушевський О., Кутковець Т. Українці Росії. Експрес-аналіз за результатами соціологічного дослідження Фонду „Громадська думка” та Акціонерного товариства БКМ // Схід.– 1995. – № 1. – С. 14 – 20.
7.Культура і побут населення України: Навчальний посібник / В.І. Наулко, Л.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко та ін. – 2-е вид. доп. та перероб. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.
8.Виноградова Э.М. Особенности национального сознания украинцев Оренбургской области (по результатам социологических исследований) // Украинцы в Оренбургском крае: Материалы научно-практической конференции посвященной 150-летию со дня прибытия Т.Г. Шевченко в Оренбургский край. – Оренбург, 1997. – С. 109 – 111.
9.Бромлей Ю.В., Козлов В.И. Этносы и этнические процессы в современном мире. В кн.: Этнические процессы в современном мире. – М.: Наука. – 1987. – 467 с.
10.Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. – М.: Политиздат, 1972. – 303 с.
11.Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. – М.: Наука, 1983. – 412 с.
12.Тойнби А. Дж. Постижение истории: Пер. С англ. / Сост. Огурцов А.П.; Вступ. ст. Уколовой В.И.; Закл. ст. Рашковского Е.Б. – М.: Прогресс, 1991. – 736 с.
Марат ЗАКІРОВ,
доцент кафедри теорії та історії держави і права Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка, кандидат історичних наук.
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
На світлині: Марат Закіров на фоні пам'ятника Кобзарю у Львові.