Ці вічні істини зіграли, на думку одного з подвижників Православ'я на Північному Сході Росії, далеко не останню роль у недавному порятунку аварійного батискафа АС-28 біля берегів Камчатки
Про ланцюг фатальних “випадків”
Не знаю чому, але ми завжди живемо у нашій Батьківщині тривожним очікуванням... Так густо зачорніли дати трагічних подій у рідній нашій Росії, що волею-неволею замислишся: а що відбудеться ще? І коли 5 серпня рознеслася тривожна звістка, що на батискафі хлопці залишилися під водою на 200-метровій глибині, то, як не кощунственно це звучить, у голові відразу вишикувався логічний ланцюжок від колишніх недавніх прикростей. От і ще одне лихо прийшло!.. Звичайно, страшно. Це важко усвідомити, але коли все-таки намагаєшся уявити собі маленьку посудинку, що застряла глибоко під водою, і ловиш кожну звісточку, то всією душею бажаєш, щоб, дай Боже, хлопці врятувалися, щоб усе пройшло успішно. І, звичайно ж, від Руської Православної Церкви пішов заклик молитися.
Коли це трапилося, у храм прийшла дружина одного з тих, хто був у батискафі. Зрозуміло, повні сліз очі, але в них – тверда віра, надія на щасливий кінець. Про одне вона попросила: “Давайте, панотець, помолимося! Звернемося до Бога, щоб якомога швидше врятували наших чоловіків!” Служили молебні, і за всіх просили: “Господи, дай щасливий кінець цій ситуації!”
Вершина торжества
Звичайно, масштабність рятувальної операції, коли з усього світу прилетіли фахівці, вселяла надію. А потім була радісна звістка, що всі живі, всі на поверхні... Через якийсь час хлопці приїхали з родинами в храм, попросивши попередньо, щоб був відслужений вдячний молебень, і це була вершина торжества, свято. Усе закінчилося, і ми дякували Господа за цей, можна сказати, чудесний порятунок.
Відверта бесіда в мене із хлопцями поки не відбулася, оскільки було багато репортерів навколо. Але, думаю, час для такої бесіди ще наступить. Мені приємно відзначити: прості російські хлопці, без особливої богатирської статі, так мужньо витримали найтяжкі випробування, що випали їм. Втішно було також довідатися, що ще на глибині вони вирішили: якщо врятуються, обов’язково прийдуть у храм Петра і Павла, і слово своє виконали. Один з них був не хрещений; він разом з родиною після молебню прийняв таїнство хрещення.
Дорога до храму
Загальновідомо, що люди частіше звертаються до Бога саме у хвилини лиха й катастроф. У Вдячному Акафісті є такі слова: “Господи, як ти близький у дні хвороби! Ти невидимо присутній у страждальницького ложа!”... Коли є зовнішнє благополуччя, людина швидко забуває про душу і про Бога. Здається, що людина могутня, сама може багато чого зробити, що вона центр Всесвіту. Але, коли приходить лихо, людина найчастіше звертається саме до Бога. Це свого роду цілющі ліки для душі, що Господь нам посилає. І людина відразу реально оцінює своє положення в цьому світі, свої можливості, починає шукати дорогу до храму, згадуючи давно забуті слова молитов... Я спостерігав це під час сильного землетрусу, коли хрестив хворого в травматологічному відділенні обласної лікарні. Коли раптово затрясло, я був весь у штукатурці, хрестинний ящик ледве не полетів з тумбочки, але я продовжував читати молитви. Багато хто прибігав із сусідніх палат, просили свічку, запалювали й стояли зі свічкою, давали свічки лежачим, запитували, чи є якийсь молитвослов, коли в храмі проводиться богослужіння.
Випробування, які посилає нам Господь, - це ліки для душі, щоб ми отямилися, зупинилися, щось переоцінили у своєму житті, щось змінили у своєму ставленні до життя і до оточуючих.
Я завжди говорю: ми повинні пам’ятати про Бога не тільки коли щось у нас скоїлось, про Бога потрібно пам’ятати і коли радість і благополуччя. Думки про Бога як би додають тверезості людині, уберігають від дурного вчинку, дурних слів, поганих думок. Коли людина на якийсь час віддаляє від себе Бога, вона починає жити собі на втіху, намагаючись, часом, догодити своїм внутрішнім, схованим страстям і порокам. Навіть якщо тільки в мріях, або на словах – це вже зародження гріха, і при зручному випадку він це зробить. А пам’ять про Бога відсікає порок одразу.
У Святому Писанні є такі слова: “Пам’ятай годину смертну”. Не дивися, що ти, приміром, молодий, сильний і багатий – будь-який день може, на жаль, стати останнім, і такі приклади ми бачимо часто. А пам’ять години смертної – це не розпач, цим ти, навпаки, намагаєшся усвідомити радість свого буття. Ти радуєшся життю, і намагаєшся кожну мить її використати во благо. Це прекрасний стан. Я бажаю всім такої гармонії в душі – з нею людині дійсно під силу великі досягнення.
Протоієрей отець Ярослав ЛЕВКО,
настоятель храму Святих апостолів Петра і Павла,
Почесний житель міста Петропавловська-Камчатського.
«Батьківщина»,
серпень, 2005
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.