lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Борис Єльцин: ескіз портрету харизматичного ювіляра
Друк
Розділ: Вісті (Єкатеринбург)

Перший Президент Росії Борис ЕльцинПогляд на державного керівника, при якому його рідний Свердловськ-Єкатеринбург став одним із найбільш демократичних міст в Росії

Фігура першого президента Росії Бориса Єльцина багатогранна і неоднозначна. Мабуть з цим погодиться більшість аналітиків, а от в деталях почнуться дуже різнобічні і контрастні оцінки.

Недавно був немало здивований, коли  почув результати опитувань російських громадян, які в більшості дали негативну оцінку періоду його правління. Скажу попередньо, що він здавна викликав у мене людську симпатію, тому я уважно слідкував за його життям. Пам’ятаю як вперше  звернув увагу на його неординарні виступи перед студентами тоді ще свердловських вузів, де мені приходилось працювати. Вони явно виходили за рамки радянських штампів можливої поведінки першого секретаря обласного комітету КПРС. Такого раніше система своїм провідникам не пробачала. Але вже почалася “Перебудова”, тому важко сказати, чи сміливість секретаря обкому була продиктована його тонким відчуттям кон’єктури, чи бунтівним  характером натури. Його енергію, працьовитість, рішучість помітили у Москві. Однак для тих, хто його власне запросив (Михайло Горбачов, Єгор Лігачов), він скоро стане непримиренним ворогом, а трохи пізніше позбавить своїх благодійників влади.

Очевидно тільки в Москві, будучи в опалі, Борис Єльцин - продукт тоталітарної системи, попадає під вплив демократів першої хвилі. Між іншим, на цей час у Москву із тодішнього Свердловська переїхало багато блискучих інтелектуалів, яких, на жаль, сьогодні навіть не згадують. Серед них, мабуть, найбільш  ерудованим і наполегливим був філософ Геннадій Бурбуліс, що деякий час після 1991 року працював Державним секретарем РФ. Одну із ключових ролей в трансформації тодішнього суспільства зіграв прекрасний юрист, спеціаліст в області конституційного права, директор свердловського Інституту філософії і права, професор Сергій Алексєєв.

Треба, мабуть, згадати, що на той час Свердловськ-Єкатеринбург був одним із найбільш демократичних міст в РФ. Під час відомого референдуму 17 березня 1991 року, коли радянські люди ніби-то проголосували за збереження СРСР, тільки свердловчани  дали негативну відповідь. Нагадаю багатьом сьогоднішнім прихильникам вердикту згаданого референдуму, що в ньому пропонувалося голосувати „...за обновленный Союз, в котором будут сохраняться права человека...”. Як хитро сформульовано! Консерватор - комуніст голосував „за”, бо робив акцент на збереженні Союзу, а ліберал, демократ мав би, по задумці авторів тексту, також голосувати „за”, бо хотів оновлення держави, в якій би зберігались його  людські права. Я тоді  хотів оновлення держави, а не збереження старої, як тепер трактують результати  того референдуму нинішні комуністи.

Сьогодні прихильники Бориса Єльцина вважають піком його слави 1991 рік, на броні танка, на чолі нової демократичної Росії. Не стану заперечувати, але вважаю, що найважливішим і воістину історичним моментом, який не знайшов в сучасній історіографії достойної оцінки, було його проголошення себе головнокомандуючим військами СРСР. Саме на цьому акцентую особливу увагу. Адже військові частини Радянської Армії були розташовані в усіх союзних республіках, які вже проголошували свою незалежність. Згадаймо, що довгий час Прикарпатським військовим округом командував відомий державник і до якого часу послідовний комуніст, а в 1991 році – головнокомандуючий всіма Сухопутними військами в Радянському Союзі генерал армії Валентин Варенніков. Не маю сумнівів, що при його оцінках тодішніх  трансформацій радянської імперії, він був готовий в любий момент силою зброї задушити бунтівні, на його погляд, області Західної України, які проголосили незалежність від Москви. Сам був свідком того, як на колону демонстрантів у центрі Львова в 1990 році заходили в піке винищувачі, що базувалися недалеко - на Стрийському літовищі. Залишалося дати команду „Вогонь!” і трагедія була би неминучою. Так могла початися громадянська війна, якої не змогла уникнути європейська Югославія. Адже справа в першому пострілі – далі процеси стають неконтрольованими. Лише така сильна постать, як Борис Єльцин, змогла утримати вареннікових, ачалових, макашових від кривавої бойні по югославському взірцю. Пригадаймо інциденти кінця 80-х - початку 90-х в Закавказькому чи в Прибалтійському військових округах... Все було на грані воєнного конфлікту, із якого знайти вихід було б майже неможливо. Це була б трагедія всього слов’янського світу.

Хтось може нагадати мені, що саме Борис Єльцин почав війну в Чечні. І я не стану сперечатися, більше того, скажу що це самий великий гріх, який лежить на його совісті. Знаю що саме так раніше вважав сам Борис Єльцин, бо він і публічно про це заявляв. І мав мужність підтвердити у 1996 році Хасав’юртівську угоду, яка припинила чеченську війну. Тому з великим здивуванням почув із його уст нову версію гріха, яка прозвучала зовсім недавно у фільмі Ніколая Сванідзе „Б.Н.”. Тепер, коли російська політика у відношенні до чеченської війни скорегована, перший президент „забув” про цей головний гріх свого життя. Виявляється, що тепер він жалкує про свої марні обіцянки покращити життя рядових росіян. Йому, очевидно, незручно за відому обіцянку „лягти на рейки”.

Мабуть тільки сам „Б.Н.” міг би розкрити ті детермінанти, які впливали на його поведінку. Без сумніву, багато з них були інстинктивними, згадаймо диригентську палочку в руках перед оркестром в Німеччині. З гіркотою згадуються, мабуть спровоковані тодішнім керівником ФСБ генералом Михайлом Барсуковим, коментарі президента РФ про те, як наші снайпери слідкують за всіма терористами в захопленому бойовиками Первомайську, що не завадило останнім вийти з оточення  без особливих  втрат. На жаль, таких непривабливих моментів  в житті  президента не бракувало. Але було і протилежне.

Вважаю, що завдяки його волі і рішучості вдалося уникнути громадянської війни восени 1993 року, коли реванш комуністичних сил здавався реальним. Сьогодні в Росії, на жаль, не вважається „модним” об’єктивний аналіз Біловезької угоди, яка юридично закріпила неминучий кінець радянської імперії мирним шляхом. Цього не можуть втямити собі  багато політиків Росії, ангажованих імперською ідеєю. Вони вважають що Біловезька угода була потрібна лише лідерам республік, щоб стати президентами чи “царями”. Для таких цинічних політиків народи – бидло, яке не хоче мати своєї хати, своєї держави, йому подавай хліб з маслом і все буде гаразд. А виявилося, навпаки, і простим людям, і національним елітам  потрібна воля і своя окрема хата. На референдумі в грудні 1991 року, який мав, на відміну від згаданого про „обновлённый Союз”, чітко сформульовані питання про українську незалежність, більше 90 відсотків громадян колишньої УРСР сказали „Так!”

На жаль, Борис Єльцин сьогодні уникає згадувати про історичні події в Біловезькій пущі, які в майбутньому стали бар’єром для розвитку подій по югославському взірцю. Мені це здається аксіомою, оскільки сама угода була важливим історичним компромісом. З одної сторони, вона юридично закріпила неминучий  розвал імперії,  відкривши для народів шлях для побудови незалежних держав. А, з другої сторони, створення Співдружності Незалежних Держав - СНД до якоїсь міри заспокоїло яструбів з імперською ментальністю і забезпечило співпрацю на теренах колишнього СРСР. Три президенти слов’янських держав, на мій погляд, можуть гордитися досягнутим у Пущі. В сьогоднішній Росії говорити про це не прийнято із зрозумілих міркувань...

Великою заслугою колишнього президента вважаю його повагу до незалежної преси, без якої не може бути демократичної держави. Через деякий час його правління  ми вже вважали, що незалежна преса в Росії буде завжди, і навіть президенти не матимуть індульгенцій. Яких тільки випадів преси, деколи зовсім несправедливих, проти Бориса Єльцина ми не бачили... Випадків помсти не знаю. Це ж при ньому виходили „Итоги”, газета „Сегодня”, працювала незалежна телекомпанія НТВ тощо. А у недавні ювілейні дні журналісти пожаліли колишнього президента, не спитали про його оцінку преси сьогоднішньої.

Хоч його і називали деколи “царем Борисом”, але антиімперську прищепу йому встигли зробити, тут пригадується самміт глав СНД у Кишиневі. Значить вмів вчитися, сприймати нове, відмовлятися від пережитків минулого. Розумів необхідність декомунізації держави, рішуче відмовився від старого гімну, затвердив новий, на музику Михайла Глінки. Вже як пенсіонер протестував проти відновлення для Росії музики гімну колишнього СРСР. Але, здається, то був останній протест Єльцина - політика. Тепер він „щаслива” людина, як сам заявив недавно. А щасливі, як відомо, часу не спостерігають... Чи, може, тут зворотній зв’язок?  „Неспостереження” виступає запорукою щастя?

Нещасливим він був, як виявилося, до останнього дня ХХ-го сторіччя, поки не здав своїх повноважень президента. Скільки в цих заявах щирості, а скільки гри – знає, мабуть, тільки він сам. Зміна реформаторського пафосу в молодості на сімейну ідилію в старості – звичайне явище для пересічних громадян, але, на мій погляд, не зовсім підходить для Бориса Єльцина. Думаю, що щасливе сьогодення для політиків такого рівня – результат важких компромісів між власною совістю і навколишніми реаліями. Не може дозволити собі Борис Єльцин критику на адресу нової влади, яку створював своїми руками. Колишній популіст, борець з привілеями, який по столиці їздив на старому „Москвичі”, сьогодні дозволяє собі висловлювати невдоволення типом літака, що возив його в Астану на інавгурацію Нурсултана Назарбаєва. Після таких душевних компромісів люди, апріорі, не можуть підтримувати революцій, типу Помаранчевої в Україні. Їм вже є що втрачати, оскільки слова комфорт і конформізм, здається, звучать як побратими. Тому останні признання першого президента Росії викликали у мене деяке розчарування, навіть здалося, що його оцінки свого щасливого сьогодення сказані, скоріше, щоб переконати в цьому самого себе.

Отже, для мене президент Борис Єльцин був, перш за все, рішучим і вольовим політиком, який без громадянської війни привів тоталітарну країну до нових економічних і політичних реалій, а російський маятник при ньому був максимально відхилений в сторону демократії і соціального прогресу. Як всяка людина, робив помилки, деколи надто значні. Але, на мій погляд, позитив значно переважає негатив. На жаль, прості громадяни часто оцінюють своїх лідерів, образно кажучи, по кількості хліба з маслом  на столі. А нафта і газ в період його владарювання коштували занадто мало, щоб важкі переломні часи можна було пройти без особливої напруги.

Важко погодитися з твердженням про те, що 90-і роки були бездарно втрачені для економіки Росії. Реформи Єгора Гайдара заклали міцний фундамент майбутніх перетворень. Але і тут проявилася непослідовність російського президента. Єгор Гайдар не працював і року, але встиг  взяти на себе всю людську немилість за неминучі, обумовлені минулим режимом втрати простих громадян... Хоча мав гарантії від президента, який на всю країну обіцяв не дати його на поталу народним депутатам. А пізніше почалася чехарда з прем’єр-міністрами... Навряд чи можна пред’являти Борису Єльцину серйозні претензії за економічні негаразди, за створення так званої „сім’ї” – майбутніх олігархів. Він не був економістом, ринкова система була для нього „терра інкогніта”.  Не думаю, що в часи владарювання він мав цілеспрямовані власні меркантільні інтереси: в  його тіні їх успішно реалізували більш кмітливі  представники „сім’ї”.

Непослідовність і протиріччя  у внутрішній політиці – характерна риса 90-х років президентства Бориса Єльцина. Були, без сумніву, прояви „барства”, волюнтаризму, але не було диктатури. В країні була реальна багатопартійність і свобода слова. Багатьом здавалося, що ця людина не може віддати владу із своїх рук. Він любив робити не прогнозовані ”загогуліни”, і зробив одну із них напередодні нового тисячоліття - самочинно віддав владу. І попросив у народу пробачення... Це також було по-єльцинськи.

Сумарні успіхи у зовнішній політиці у першого президента Росії , мабуть, все-таки  перевершують внутрішні. Він, вслід за Михайлом Горбачовим, відкинув застарілу радянську хворобу – параною (хворобливу підозрілість) і почав дружити з лідерами західних країн, яких в часи СРСР вважали непримиримими ворогами. Появилася нова традиція в міждержавних відносинах – зустрічі без галстуків. Інтенсивні переговори з державами НАТО привели до спаду воєнного протистояння. В цьому, звичайно, є велика заслуга і його попередника - Михайла Горбачова, але це окрема тема.

Саме при президенті Єльцині у Росії почали реально розвиватися національні об’єднання, виходити національні газети. Влада не заважала цьому процесу, але на жаль і не сприяла йому. Був своєрідний нейтралітет – беріть суверенітету скільки зможете. Порівняйте ситуацію з сьогоденням. Як показала реальність, створити помітну інфраструктуру для національного відродження силами самих національних меншин без допомоги держави не вдалося. Що ми і бачимо на прикладі нинішніх українських громадських структур федерального рівня (ОУР-ФНКА УР). За кілька днів до других президентських виборів 1996 року Борис Єльцин підписав закон „Про національно-культурну автономію”, який, на жаль, довгий час залишався непрацюючим, декларативним документом.

Проти путчу 1991І, нарешті, треба торкнутися позиції Бориса Єльцина щодо  країн пострадянського простору. Тут знову спостерігаємо безліч протиріч. З одного боку, згадується його погрозливе питання „Что будем делать с Украиной?”, а з іншого, – звернення до росіян і перш за все до російських можновладців з пропозицією, прокидаючись зранку, думати, що можеш зробити для України. Він, без сумніву, захищав інтереси Росії, але саме його часи були найбільш сприятливими для розбудови української держави. Пригадую, як в дискусіях на теренах Західної України, я неодноразово доводив моїм співбесідникам, що за українську незалежність, яка дісталася без крові, треба подякувати і президенту Росії. Вважаю, що час підтверджує мої тодішні висновки, оскільки тепер, мабуть, мало хто сумнівається в тому, що в сьогоднішніх умовах це було б майже неможливо.

Творці Біловезької угодиГадаю, президент Борис Єльцин був, до деякої міри, романтиком, але одночасно і рішучим політиком, був реформатором, але з великим комплексом барських звичок, успадкованих від радянської номенклатури, був лібералом, але не уникнув візантійщини в своєму оточенні. Він зітканий з протиріч - і тому живий, цікавий і знаковий, одним словом, харизматичний.

На фото: Перший президент Росії. Проти путчу 1991 року. Творці Біловезької угоди.

Професор Стефан ПАНЯК,

головний редактор сайту „Кобза – Українці Росії”.

10.02.2006