lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 "Ну що б, здавалося, слова..."

Розповідь кубанського українофіла про "Кобзарі" свого життя і долі.

Щороку, у перші дні весни, я беру з книжкової полиці одне з видань «Кобзаря», щоб відшукати вірш, яким за традицією відкриється черговий шевченківський номер нашого кубанського «Вісника». І відступає геть дратівливість постперебудовчих буднів, і серце починає битися по-іншому, підкоряючи чарівної гармонії вірша:

Ну що б здавалося, слова...

Слова та голос – більш нічого.

А серце б'ється  – ожива,

Як їх почує!.. Знать от бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!...

Видань цієї безсмертної книги грізних пророцтв, святих молитов і сумних сліз про рідну Україну у мене багато. Серед особливо шанованих: «Кобзар», видрукуваний коштом Д. Е. Кожанчикова в Санкт-Петербурзі в 1867 році в друкарні Імператорської Академії наук. Товста книга (677 сторінок) у шкіряному плетінні з тисненою золотом назвою на корінці, прикрашене літографічним портретом Тараса Григоровича роботи Н. Брезе. Поруч притискається більш скромне львівське видання того ж року, зроблене накладом К. Шушкевича в друкарні закладу імені Оссолінських. Відшукав я його не дуже давно за тисячі кілометрів від Галичини – у Новосибірську.

Далі дивно красивий томик 1908 р., що кидається в очі віддаля. Він  народився в книгопечатні Шмідта в Санкт-Петербурзі. Теж у шкірі і зі тисненням на корінці й обкладинці, де крім видавленої золотом назви додана до болю знайома квітка рідних степів, що пам'ятаєш і любиш з дитинства, але так ніколи і не запитаєш якось знавця рослин, як вона називається. Це повне видання «Кобзаря» з передмовою В. Доманицького, що вийшла турботами «Общества имени Т. Г. Шевченка для вспомоществования нуждающимся уроженцам Южной России, учащимся в высших учебных заведениях С.-Петербурга» та «Благотворительного Общества издания общеполезных и дешевих книг». Дане видання дороге  ще і тим, що дісталося воно мені з особистої бібліотеки кубанського українського письменника Пилипа Капельгородського, про що свідчить його власницький штамп на титульній сторінці. Автора епічних романів про революцію і громадянську війну розстріляли в 1938-м, а книга жива і незабаром їй виповниться сто років.

“Кобзар” 1908 року, що прикрашає мої книжкові полиці, – це вже друге повне видання «Кобзаря». Перше вийшло роком раніше, третє – двома роками пізніше, а потім воно ж було повторено кубанськими українофілами в Катеринодарі у 1919 році, у “Видавництві Кубанського центрального союзу установ дрібного кредиту”. Його в моїй особистій бібліотеці, на жаль, поки немає, але місце для цього першорозрядного раритету на моїй шевченківській полиці завжди найдеться.

Звичайно, у мене багато радянських видань Т. Шевченка, але особливо скажу лише про одне. Це «Кобзар» за редакцією І. Айзенштока та М. Плевака, надрукований масовим тиражем у Харкові в 1930 році в «Державному видавництві України” під егідою Інституту Тараса Шевченка. Ви запитаєте, що змусило мене зупинитися, коли я побачив цю книгу на краснодарському книжковому розвалі в Першотравневому гаю? По-перше, розуміння того, що куплена вона була колись на початку 30-х років на вулиці Красній в магазині української книги, який постачало новинками Краснодарське представництво “ДВУ”, що знаходилося тут же. А по-друге, записи на її сторінках зроблені на кубанській мові і свідчать, що належала вона кубанцю на прізвище Бабич – був такий жвавий студент у Північнокавказькому українському педагогічному інституті імені М. Скрипника (тепер Кубанський державний університет), відомий мені тому, що пописував критичні замітки в місцеву українську пресу. Немає давно ні видавництва, ні його представництва в кубанській столиці, ні студента Бабича, чиї кісти, певне, навічно холонуть у далеких колимських снігах...

У кожного мого «Кобзаря» своє життя і доля, і я завжди пам'ятаю про це, коли в черговий раз рука тягнеться до книжкової полиці. У залежності від настрою береш те або інше видання, за покликом душі шукаєш той єдиний твір, що здатний угамувати твою сьогоднішню спрагу. Щось читаєш  вже вкотре, слідом за поглядом проговорюючи давно знайомі рядки, на щось звертаєш увагу вперше. Напевно, читав і раніш, а за живе зачепило, луною відгукнулося, відрезонувало в душі чомусь тільки зараз. Виходить, прийшов час зрозуміти і прийняти, пропустити через себе цей струм високої напруги. В останні роки ловлю себе на думці, що все частіше відкриваю томик шевченківських віршів на останніх сторінках, де так багато сказано ним про приреченість творчої людини на самітність, віру і безвір'я:

Якби з ким сісти хліба з'їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі...

А доведеться одиноким

У холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись...

Спочатку не розумію, чому схвилювали саме ці вірші, а потім згадую, що поет дійсно пішов з життя в 47 років, почивши в холодній казенній хаті при Російській академії мистецтв. Так що усе в цих рядках сказано, начебто, про мене...  

Чи міг я, у юності жагучий шанувальник поетичних одкровень С. Єсеніна, О. Блока, М. Цветаєвої і інших велетнів російського «срібного віку», навіть подумати тоді, що на схилі років знайду найбільш гармонійне для себе співзвуччя в ліриці пізнього Тараса Шевченка? Звичайно, ні! Хоча б тому, що в дитинстві на зорі юності, коли вірші особливо туманять кров, жодного із сьогоднішніх заповітних томиків «Кобзаря» у мене не було, та й бути не могло.

Згадую, як у зовсім рожевому дитинстві, освоюючи навколишній світ, запитував у матері:

– А чому в нас таке прізвище: Чумаченко!

                      Тому що вона українська, – відповідала вона.

Потім хтось приніс переписаний у зошит вірш: «Садок вишневий коло хати...». Слухачі бурхливо захоплювалися цим простеньким віршиком, подобався він і мене. От тільки тоді не розумів чому. Адже поезія квітучого саду і вечеряючої коло хати родини була для нас у кубанській станиці звичайною справою, способом існування. Принадність її розумієш лише тоді, коли, залишивши благодатні місця, переселяєшся в місто, навіть таке зелене, як Краснодар. Але зате вже тоді я довідався і запам'ятав, що по-українському можна писати вірші і що краще всіх їх писав рідною мовою Тарас Григорович Шевченко.

Радянська влада суворо заборонила українську мову на Кубані ще наприкінці 1932 року. І все-таки українське слово, вірші і пісні на слова Тараса Шевченка зрідка долітали до нас і пізніше: то у вигляді чергового концерту артистів Української РСР із домашнього проводного радіоприймача, то – неждано-негадано – на уроці літератури народів СРСР із метою зміцнення інтернаціоналізму задавали вивчити (українською мовою!) безсмертний «Заповіт». І тоді вся школа, від двієчників до відмінників, з якимсь небаченим досі ентузіазмом і захопленням повторювала десятками юних голосів: «Як умру, то поховайте на Украйні милій...». Не інакше: просипалася в козачатах на мить генетична пам'ять споріднення з далекою і ніколи небаченою батьківщиною предків, що пізніше з них благополучно викорчовували.

Іноді я думаю: що ми, нечисленні сьогодні кубанські українофіли, могли б зробити для нових поколінь кубанців, небайдужих до українського слова. І приходжу до думки, що в умовах, коли доля двовікової культури «козачої України», як називав Кубань незабутній Кобзар, зовсім не цікавить політиків Москви, Києва і Краснодара, а у самих у нас немає ні сил, ні засобів на великі справи, найбільше, що ми можемо зробити, це – любовно підготувати і віддрукувати в Краснодарі збірник найбільш улюблених кубанцями шевченківських віршів. Адже спромоглися ж зробити це наші предки в ще більш несприятливих умовах громадянської війни!  Може бути, кубанський «Кобзар» стане тим єдиним маячком українства в задушливій кубанській ночі, що покликає до себе і розбудить не одну юну душу словом і справою послужити матері Україні. Покличе тоді, коли і нас, останніх кубанських українофілів вже не буде.

 

Віктор ЧУМАЧЕНКО,

голова Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка

(Кубань).

“Вісник ТУКК” № 1 (41) –2005

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка