Друк
Розділ: Вісник (Краснодар)
Найбільш читані книги серед школярів Кубані - 'Енеїда' та 'Кобзар'
Найбільш читані книги серед школярів Кубані - 'Енеїда' та 'Кобзар'

Як це було на Кубані

Політика коренізації була маніпулятивним ходом правління радянського центру, вважають історики. Неоднорідна в національному плані Кубань зазнала саме українізації. Як вона впроваджувалась у різних сферах життя краю, 900 тис. населення якого складали українці, історія не приховує.

У 1925 році Микола Міхновський вчителював у станиці Полтавській. Провадив свою роботу український самостійник не лише щодо таблички множення. Він «чуйним і одночасно твердим, переконливим і одночасно наказуючим голосом закликав ... студентів віддати всі сили ідеї національного відродження ... Затамувавши подих, з напруженою увагою слухали студенти ці віщі слова, які падали, немов животворяща волога, на засохлий родючий ґрунт», - констатує сайт хутора Протічки.

Та не ці слова, звичайно, дали початок українізації Кубані. «Українізації Росії», як пізніше назвуть цю насильницьку політику кубанці і не лише. У період 1920-30 років зміцнюється влада Й. Сталіна, який вирішує заручитися підтримкою усіх народів «братнього союзу». Великі надії в цьому плані майбутній диктатор покладав на українців та українських комуністів зокрема, які де в чому були націоналістами. Отже, курс на українізацію мав зміцнити політичний фундамент під ногами Сталіна, бетон для якого замісять українці.

Так політика українізації почала замулювати очі народних мас. Безперечно, вона мала позитивні наслідки для пробудження національної свідомості, особливо на Кубані, де вона створювалася під впливом кількох десятків років. Сенс політики - прищепити мешканцям регіону українську культуру та ідентичність. Українська мова затверджується у школі, пресі, управлінні, діловодстві, культурному житті.

У 1925 р. III з'їзд рад ухвалив створити представництва національних меншин в усіх радянських органах, вести офіційну переписку і шкільне викладання на національних мовах. Національні меншини отримали право створювати власне самоврядування. Проте кубанських українців важко було назвати національною меншиною. До 1926 року вони залишалися найзначнішою етнічною групою Кубані (45,48% населення). У Кубанському окрузі частка українців складала 66,58 %, у Чорноморському - 35,66 %. Щорічний приріст їх чисельності складав 2,55 % .

Найактивніше українізовувалась сфера культури. Ще в післяреволюційний період відроджується «Просвіта», яка в недалекому 1907 році згортала свою діяльність. Активісти «Просвіти» виступали за єдність всіх українців незалежно від станової приналежності, виступали за перетворення Росії в демократичну федеративну республіку. Пізніше - за створення незалежної кубанської республіки в союзі з Україною.

«Українські нитки» пронизували життя Кубані наскрізь, що часто не подобалось і лякало опонентів такої політики, росіянам і зросійщеним українцям Кубані зокрема. Наприклад, запрошений у березні 1926 року до Краснодару виступити на II з'їзді Рад Кубані хор станиці Сергіївської прикрасив свій концерт піснею «Ще не вмерла Україна». В захваті були не всі, звичайно.

Періодика Кубані також зазнала вагомих змін. 1925 року було вирішено перетворити безкоштовний додаток «Советский станичник» до кубанської газети «Красное знамя» на український часопис. Відбувалось це небезболісно. Для табору неукраїнців насамперед, які аргументували свою позицію тим, що«хахляцькою мовою портить газету» не така вже й нагальна потреба. Чимало газет вирішили змінити мову випуску номерів, що не дало очікуваного результату. Так, тираж органу Єйського райкому ВКП (б) «Колгоспний шлях» зменшився з переходом на українську мову з 13 тис. екземплярів до 5 тис. Друковані органи за можливістю намагалися повернутися до російської мови. Проте інтерес до всього українського з'являвся на шпальтах тогочасних газет («Вольная Кубань», «Свободная Кубань»). До редакції останньої входили кілька українофілів, серед яких В. Скидан. Промоція «зробленого в Україні» не приховувалась. Події в Києві навіть покривались шапкою рубрики «З нашого краю».

Освітня галузь була проблемною зоною українізації. Переведення початкової школи на викладання українською мовою не сприймали батьки, які розуміли, що таке чотирирічне навчання призведе до труднощів у вищій школі, яка була російськомовною. Проте така ситуація була не суцільною. У резолюції з'їзду вчителів було відзначено необхідність «негайного введення на навчання рідною мовою», оскільки учні «на занятиях говорят только на малороссийском языке, читают только «Энеиду» Котляревського и «Кобзаря» Шевченко» ( Иллюстрированная газета, № 23). Український «Букварь» з'явився ще за п'ять років до офіційного проголошення курсу на коренізацію.

Найпроблематичніше політика українізації реформувала сферу діловодства. Тут було оголошено навіть своєрідний бойкот української мови. Україномовне діловодство просто заважало працювати. Причина такого явища в тому, що саме росіяни займали більшість робочих крісел в управлінських установах. Наприклад, у 1926 році в районних виконкомах Кубанського округу українці складали 29 %, а росіяни - 66 %. Тому ті, для кого українізація була зовсім не коренізацією, не зважали на примус згори. На одному з хуторів Павловського району голова сільської ради оголосив: «Краще вбийте мене, а в українську мову не навернете». У станиці Старомишастівська голова правління колгоспу все листування українською мовою клав під сукно і не відповідав ні на один запит, надісланий йому українською мовою.

Наприкінці 1932 року Сталін уже не потребував підтримки самостійних союзників. До того ж подекуди український націоналізм виходив за дозволені політикою коренізації межі. Тому до кінця цього року українізацію згорнули, ще більш жорстко, ніж її проводили. Українську мову практично відразу ж було вилучено з офіційного вжитку, преси, діловодства. Багато інтелігентів-українофілів потрапили під дію репресивної машини. Насамперед терор торкнувся співробітників центрів українізації.

Ось так майже десять років українізації, як зазначають офіційні документи, і значно більше часу, як засвідчують ще післяреволюційні події, завершились безваріантним тоді «расстрелять». Кому і з якою метою знадобилось примусово навертати до української мови, не можуть зрозуміти росіяни. Чим і як не встигли скористатися за умов не зовсім декларативної українськодозволеності, чухають лоби нащадки славного українського козацтва. Як там не було, національна свідомість кубанського українства в ті часи не могла спати спокійно. І головне, що кулі сталінського режиму її так і не пробили.

Яна МУРАШКІНА

Передрук: Сайт «Кубань Українська» http://kuban.in.ua/index.php/Історія/коренізація-кубані-чи-українізація-росії.html

Український 'Букварь' з'явився ще за п'ять років до офіційного проголошення курсу на коренізацію
Український 'Букварь' з'явився ще за п'ять років до офіційного проголошення курсу на коренізацію

На світлинах: Найбільш читані книги серед школярів Кубані - 'Енеїда' та 'Кобзар'. Український 'Букварь' з'явився ще за п'ять років до офіційного проголошення курсу на коренізацію.