Логотип сайту 'Кубань Українська'
Логотип сайту 'Кубань Українська'

Українська культура на Кубані: проблеми та шляхи вирішення

Павло Єфремов з Краснодару разом з Олександром Данильченко-Водолазьким, істориком-краєзнавцем з Адигеї, є засновниками сайту prosvita.ucoz.ru ? одного з перших Інтернет-ресурсів, присвячених українській культурі на Кубані. Спеціально для «Української Кубані» вони розповіли про те, які проблеми в цій галузі існують сьогодні та чи є шляхи їх вирішення, чи робить щось влада для відродження культури і чи взагалі потрібно це кубанському населенню.

«Українська Кубань»: Що надихнуло Вас на створення сайту, присвяченого українській культурі?

Павло Єфремов: Це прозвучить дивно, але надихнула саме відсутність такого сайту. Українська культура для тих, хто живе на Кубані - це не культура братського слов'янського народу, це ? наша культура, у нас іншої немає. Можна було б сказати, що нема нічого дурного в тому, що вона зникає потрохи: чим російська культура гірша? Для багатьох людей це і є головним аргументом, який вони висувають тим, хто закликає до відродження. З усім цим і я міг би погодитися: справді, навіщо йти проти течії? Але українська культура для кубанців як була рідною, так і залишається. Зробити чужу, хоч і близьку, культуру іншого народу своєю може окрема людина, яка живе у відповідному оточенні, але замінити культуру цілого народу ? неможливо. «Тому треба перестати відхрещуватися від того, хто ми є, перестати вважати нашу культуру та мову атрибутами неосвіченого селянства, як це прищеплювалося в царські часи та весь радянський період після 32-го року», ? так я писав колись. Відверто кажучи, мені зовсім не подобалися мовчання навколо цього предмету в Інтернеті та водночас ? потоки брехні, які ллються з обох боків: українці кричать «Поверніть Кубань!», росіяни кричать «Українців як народу взагалі не існує, тим більше на Кубані!». І головне, що все це лише словоблуддя людей, які не мають жодного уявлення про те, що таке Кубань, чим вона жила і живе. Вони квапляться інтерпретувати, якщо не відверто сфальсифікувати факти так, щоб віртуальна суперечка розв'язалася на їхню користь. Хіба не логічно, нарешті, в наш інформаційний вік мати якийсь ресурс, де можна було б отримати доступ до творів кубанських письменників, які писали українською мовою (тим більше, що в 1933 році всі українські фонди кубанських бібліотек було спалено, незалежно навіть від змісту видань), де можна було б поспілкуватися передусім з земляками з Кубані, попрактикуватися в українській мові, ну і, звичайно, отримати доступ до найбільш об'єктивних історичних досліджень нашого краю, яких, на жаль, не так багато.

Олександр Данильченко-Водолазький: Приводом для створення сайту стала наша спільна думка, що потрібно щось робити для того, щоб українство Кубані не залишилося лише надбанням історії. Це не перша спроба діяльності в подібному напрямку, але до цього часу в інформаційному плані українці Кубані, проблеми збереження їх етнічної належності ніяк не були представлені в Інтернеті. Не можна ж вважати успішними і ефективними групи в соціальних мережах. Співпраці з Павлом Єфремовим сприяв і той факт, що Павло, людина молода, щиро вболіває за долі українства, цікавиться історією та культурою українського народу. А це зараз дуже рідкісне явище. З іншого боку, потяг до свого коріння зіграв у цьому не останню роль: серед моїх предків майже всі - вихідці з Полтавщини та Харківщини. Із раннього дитинства в моє життя увійшли казки, легенди, родинні перекази, колядки, щедрівки, пісні українською мовою, розповіді про минуле з уст прабабусі.

«У.К.»: Як відбувалася реалізація проекту?

П. Є.: Спочатку це була просто група у соціальній мережі. Звісно, що значну кількість людей, особливо старшого покоління, важко охопити соцмережею. Так вийшло, що я був не єдиним, хто мав бажання створити такий проект: на одному з кубанських форумів я познайомився з Олександром Данильченком, який вже мав досвід адміністрування веб-сайтів. Саме він і запропонував мені створити новий інтернет-ресурс.

О. Д-В.: Ідеєю створення я поділився з Павлом Єфремовим у його блозі на інформаційному порталі «Жива Кубань», де ми обговорювали проблеми українства Кубані. Реалізувати проект довелося самому Павлу: він відповідає за інформаційне наповнення сайту, я ж даю йому деякі матеріали новинного характеру.

«У.К.»: Створивши принципово новий Інтернет-ресурс, присвячений українській культурі на Кубані, Ви постійно аналізуєте все, що відбувається в цій галузі. Чи можете Ви назвати основні її проблеми?

П. Є.: Передусім це байдужість людей, свідомість яких було понівечено за роки тоталітаризму. По-друге, байдужість влади, бо хіба не повинна вона виправляти ті злочини, які були скоєні тими, правонаступниками кого вони не посоромилися себе назвати? Але потрібно пам'ятати, що влада ? це продукт народу: адже ті, хто перебуває при владі - це не орда, яка захопила все і керує, це такі ж люди, як і всі інші. Проте їхня байдужість, їхня обережність, котрі інколи стають ворожістю - це ті ж самі почуття, які живуть і в решти населення.

О. Д-В.: Головна і дуже гостра проблема - це стрімке зникнення українців Кубані як етнічної групи, в регіоні, де значна частина історичного минулого, культури, традицій і побуту пов'язані з Україною. Останні відомості перепису населення виявили цю сумну тенденцію: у 2002 році в Краснодарському краї налічувалося 131 774 українців або 2,6%, тобто всього за вісім років їх чисельність впала до 83746 осіб або до 1,6%. Кількість людей, що усвідомлюють своє українське коріння, зменшилася майже на 50 тисяч! Ще тривожнішою є ситуація в сусідній з краєм Республіці Адигея: з 2002 по 2010 рік їх чисельність зменшилася з 9091 до 5856 осіб, або з 2 до 1,3%, тобто практично на половину. При цьому нагадаю, що в 1926 році на Кубані (в тодішньому Кубанському, частині Армавірського і Чорноморського, південних районах Донського округів) українці становили більшість, а в тодішній Адигеї Черкеської автономної області українці становили 23,3% (трохи поступаючись росіянам), в Майкопському окрузі Північно-Кавказького краю - 21%, при цьому, наприклад, в Натирбовському (сучасний Кошехабльський) районі Адигеї їх налічувалося більше 34%, в Хакурінохабльському (сучасний Шовгенівський) - майже 30%, а багато хуторів були майже повністю українськими. Тому, вважаю, що на наших очах розгортається останній акт непомітної трагедії зникнення цілої етнічної групи. Ім'я цієї трагедії - деетнізація, а зовсім не асиміляція, бо асимільовані стають частиною іншого народу, а у випадку з українцями Кубані і Адигеї, цього не відбувається. Українці часто просто втрачають власну етнічність, стаючи при цьому росіянами, тільки за назвою! Вони не вважають великоросійські традиції, звичаї, мову, фольклор своїми: все це чуже для більшості «росіян» Кубані. Вони досі продовжують користуватися уривками культурної спадщини України - це помітно і в прізвищах, і в мові (балачці, хоча й вона на межі зникнення), і в культурних традиціях. Сьогодні можна з упевненістю сказати, що до 40% росіян Краснодарського краю і Адигеї в недавньому минулому були українцями.

«У.К.»: І якими ж є причини ситуації, що склалася?

О. Д-В.: Причини нинішньої ситуації різноманітні. Вони, на мій погляд, пов'язані з тим, що минуле регіону до кінця не вивчено. Кубань перенесла кілька хвиль переселення українців: це і переселення сюди запорізьких козаків, які стали основою Чорноморського, а потім Кубанського козацьких військ, селянську колонізацію після закінчення Кавказької війни, з формуванням великої групи «іногородніх» - українців, і внутрішню міграцію українців за радянських (в основному в 50-90-х роках минулого століття) часів. Аналогічні процеси відбувалися і серед великоросів (сучасних росіян). Причому, якщо українці були більш однорідні як етногрупа, то росіяни на Кубань переїжджали з дуже різних в діалектному і етнокультурному відношенні регіонів Росії. Тому в обох етнічних групах спостерігалися активні процеси змішування локальних варіантів культури. Процеси кристалізації етногруп були перервані в 20-30-х роках минулого століття. У результаті деетнізаціі на виході тримали якийсь «радянський російський народ», від народу в якому залишилася тільки мова і уламки народної культури, дозволені для збереження державою.

Суттєву роль у трагедії українства Кубані зіграли і події періоду Жовтневого перевороту (саме так іменували свою «революцію» самі більшовики аж до середини 20-х років) та Громадянської війни, які також ще не отримали належної оцінки. Помилкою «самостійників» Кубані, котрі виступали за автономію, потім - незалежність і союз з Україною у справі державного будівництва, була ставка тільки на чорноморське козацтво і черкесів при повному ігноруванні проблем «іногородніх», більшу частину яких становили саме селяни-українці. А якщо ще згадати і проблеми з козаками-лінійцями (росіянами за своїм походженням, або глибоко обрусілими до того часу українцями), то зрозуміло, чому спроба опору більшовизації краю була безуспішною. Можна сказати, що «суверенну Кубань» згубили «земельне питання» і нездатність козацтва відмовитися від різних привілеїв, дарованих йому царською владою. Еліта Кубані не змогла знайти опору серед більшості населення краю, яким до того часу були «іногородні». Бачачи небажання козачих верхів вирішувати їхні проблеми, «іногородні» масово пішли за більшовиками. Взагалі ж маловивчений вплив України і подій в ній на історію Кубані цього часу служить підґрунтям для народження різних міфів довкола історії.

«У.К.»: Ви можете навести приклади таких міфів?

О.Д-В.: Наприклад, в Україні спостерігається стійке переконання в тому, що Кубанська Народна Республіка номінально входила до складу України. Однак це переконання є помилковим і не підтверджується жодними джерелами: кубанське козацтво в 1918-1919 рр. тільки виявило прагнення до об'єднання з Україною, з вельми неясними перспективами, але й ці наміри, враховуючи відомі історичні події в самій Україні, не отримали конкретного втілення. Те ж можна сказати і про більш пізні факти історії регіону: українізацію, Голодомор, період Великої Вітчизняної війни. Наприклад, останнім часом в Україні широко описується діяльність якоїсь Кубанської визвольної повстанської армії (КОПА) 1943-45 рр. Однак, дослідження документів того періоду, свідчення очевидців не підтверджують того значення цього підрозділу, його впливу на населення Кубані, які йому приписуються. По тих міфах в історії краю, які успішно конструюються сьогодні і з російського боку також, можна говорити довго. З новоявлених міфів хотілося б відзначити той, що також є поширеним в Україні: про те, що населення Кубані тільки й чекає як «скинути московське ярмо і повернутися до складу Неньки». На жаль, це не так: для подібного прагнення немає ні соціальної, ні національної бази. Відверто кажучи, більшість населення Кубані асоціює себе з Росією. Історія регіону повинна бути правдивою та неупередженою, тільки тоді можна отримати справжню картину минулого і зрозуміти коріння багатьох сучасних проблем.

«У.К.»: Чи є шляхи вирішення проблем українства на Кубані?

П. Є.: По-перше, не потрібно нічого чекати від влади. Мене трохи смішить, коли люди починають обурюватися: чому влада нічого не робить для вшанування пам'яті загиблих від репресій, для визнання того, що Голодомор - це великий злочин, скоєний державою проти власного народу, про який треба пам'ятати. А хто буде це робити? Ця зверху донизу корумпована бюрократична система? А про те, що коїться зараз, можна взагалі не говорити... Ні, від влади, яка не визнала своїх злочинів, яка продовжує розпалювати в людях цей найгірший з усіх обманів - обман патріотизму - я нічого не чекаю. Якщо б вона і взялася за якесь «відродження», то, певно, зіпсувала би й саму ідею, як це було з введенням предмета «Кубанознавство» до програми кубанських шкіл.

На мою думку, перший крок на шляху подолання ситуації, яка склалася в галузі культури, це намагання об'єднати небайдужих людей, які шукають істини, а не розігрують свої політичні карти. Другий крок ? кожен має популяризувати українську культуру всюди, де він є. Не нав'язувати, бо це тільки відштовхує, а показувати її красу. За цих умов люди самі потягнуться до неї, як це, наприклад, сталося зі мною: адже в моїй родині всі, крім бабусі, розмовляли російською мовою.

О. Д-В.: Як мені здається, альтернатив процесу дальшого зникнення українства на Кубані в умовах непростих російсько-українських відносин, конструювання на Кубані власної «кубанської російської ідентичності», нема. Процеси деетнізаціі українців Кубані зайшли занадто далеко, і, на мій погляд, практично незворотні. Свою ідентичність якийсь час будуть зберігати невеликі групи українців.

«У.К.»: Ви кажете, що на владу не потрібно розраховувати, але все-таки вона ж хоч щось робить? Яку участь у розвитку української культури беруть Україна і Росія? Чи є якісь державні програми підтримки культури?

П. Є.: Стосовно допомоги з боку України, кубанцям тут, на превеликий жаль, залишається лише гірко зітхнути. Адже коли на Кубані - в найбільш українському з усіх регіонів Росії - немає українського культурного центру, який, між іншим, є навіть в Москві, немає жодної крамниці, жодної спеціалізованої бібліотеки, де можна було б купити чи ознайомитися з тим, чим живе «Ненька Україна»... Дивлячись, як люди, незалежно від національності, ходять в московський український культурний центр, я абсолютно впевнений, що коли б такий центр був тут, на Кубані, люди б потягнулися до української культури. Але його немає. Я не хочу знову заводити стару пісню про стосунки з Україною: свого часу одна з засновниць громадської організації «Кубань-Україна» пані Скибицька про це добре написала.

Щодо допомоги з російського боку, то вона є, але слід зауважити, що підтримується культурна освіта взагалі, а не саме українська культура. В межах музичних шкіл існують колективи фольклорного напрямку, найкращі з яких отримують фінансову підтримку. Одразу згадується колектив «Козачата» з Майкопа, який є постійним учасником міжнародних фестивалів у Росії, Польщі, Словаччині. Ну, а про вихованців творчих колективів Кубанського козачого хору, я думаю, й говорити не варто. Проте державних програм підтримки на Кубані саме української культури, а не культури взагалі, нема ані в Росії, ані в Україні.

О. Д-В.: Ні Україна, ні Росія жодної суттєвої і цілеспрямованої державної підтримки розвитку української культури на Кубані не надавали і не надають. Скажу простіше: одним «все ніколи», іншим «вже нема причин» це робити. Боюся, що слова «Пробач, Україно - ми були останніми!» для українців Кубані стануть через десяток-другий років реальністю ... Хочу зазначити, що в цьому є і вина сучасної України. Діяльність нечисленних українських культурних організацій не отримала практично ніякої гуманітарної підтримки на історичній батьківщині й до сьогодні.

«У.К.»: Чи діють на Кубані якісь товариства, спільноти, котрі опікуються цим питанням?

П. Є.: Нині товариств української культури, котрі ще активно діють, залишилося дуже мало. У 90-ті роки в цій галузі був певний «ренесанс», але скоро робота таких спільнот зійшла нанівець. Серед об'єднань варто відзначити «Співдружність Кубань-Україна» ? одну з небагатьох ще дійсно «живих» організацій. Кожного року вона проводить конференції, присвячені одній з подій чи дат, які пов'язують Кубань з Україною. У них беруть участь учені з кубанських та українських навчальних закладів, кубанські краєзнавці. Видання чергового збірника праць цієї організації (вони в повному обсязі викладені на нашому порталі «Просвіта-Кубань») ? це справжня подія в українському культурному житті Кубані, бо матеріали проходять відбір та редагування таких заслужених діячів, як, наприклад, професор В. К. Чумаченко, людини, чий внесок у повернення історичної пам'яті кубанцям та знайомство нас з творами кубанських українських письменників важко переоцінити.

О. Д-В.: Вага українських організацій на Кубані, як і раніше, невелика. Наприклад, чи багато хто знає в Україні про «Співдружність Кубань-Україна», яка об'єднує нечисленних ентузіастів збереження української культури Кубані, і на одному лише ентузіазмі збирає щорічні науково-практичні конференції україністів Кубані, випускає щорічні збірники з унікальними матеріалами з історії українства Кубані? Чи багато хто в Україні знає про роботу Літературного музею Кубані імені Кухаренка, що повертає забуті імена кубанських письменників і поетів, які писали українською мовою? Що відомо про роботу єдиного у своєму роді Лазаревського центру української культури (м. Сочі)? І так далі. Я навмисно залишив за дужками численні фольклорні колективи на Кубані і в Адигеї, які не є офіційно українськими, але зберігають і пропагують по суті український фольклор під маркою «козачого». Подібних колективів чимало і вони мають підтримку влади, але звичайно в межах дозволеного. Серед них і бренд Кубані - Кубанський козачий хор, і творче об'єднання «Дзвіниця» зі столиці Адигеї - міста Майкопа, яким керує заслужений працівник культури Росії та України Наталія Уварова, і десятки інших станичних і хутірських ансамблів. Але збереження та пропаганди фольклору зі сцени для збереження української культури мало. Її проблеми залишаються на плечах нечисленних ентузіастів. Варто відзначити, що сьогодні на Кубані ніяк не представлена українська преса, книговидання (навіть у радянські часи в книжкових магазинах краю можна було знайти дитячі книжки українською мовою), жителі Кубані і Адигеї (крім західних прикордонних районів) не мають можливості дивитися українське ТБ, хоча в пакетах супутникового ТБ у Росії є татарський, чеченський, дагестанський, німецькі, французькі, англомовні канали.

Вражає, але факт: на Кубані є національно-культурні автономії корейців, вірменів, курдів, інших народів, але української серед них немає. Розрізненість і нескоординованість роботи - це, на мій погляд, одна з основних проблем. Втім, з огляду на ситуацію з федеральними українськими організаціями, це загальна хвороба.

«У.К.»: Українська культура на Кубані часто асоціюється з козацтвом. Чи дійсно воно відіграє значну роль у відродженні культури в краї?

П. Є.: Козацтво... Маю сказати, що я не зовсім розумію, що сьогодні потрібно розуміти під словом «козацтво». Тих, хто мав серед предків кубанських козаків? Вони є такою ж частиною населення, як і всі. Якщо ж казати про так зване Кубанське козаче військо - воно складається з різних людей, і не тільки з українців за походженням. Чесно кажучи, я не розумію сенсу існування цієї організації - хіба що як народної дружини для патрулювання вулиць. Козацтво відразу почало відроджувати не українську культуру, а свою станову свідомість, бажання відокремитися від решти народу. Проте саме це свого часу його й згубило. Ні, сучасне «козацтво» в українському питанні відіграє зовсім невелику роль. Козацтво - це показне благочестя, марші через місто ? це «ряджені», як їх глузливо називають, це робота для військовослужбовців у відставці.

О. Д-В.: Сучасне реєстрове козацтво Кубані в особі Кубанського козачого війська, повністю вбудованого в державні структури РФ і краю в цілому, стоїть осібно від проблем українства Кубані. Нечисленні угруповання нереєстрових козаків також далекі від цього. Спроби відродження козацтва з опорою на українське минуле регіону на початку 90-х років минулого століття не отримали підтримки на Кубані.

«У.К.»: Як молодь Кубані зараз ставиться до традицій української культури?

О. Д-В.: На це запитання складно відповісти - для цього потрібне соціологічне дослідження. З одного боку, до козачих (найчастіше українськомовних) фольклорних колективів молодь йде, і не тільки слов'янська. З другого, бути українцем на Кубані і в Росії - це доля ентузіастів, котрі по-справжньому люблять рідну мову, історію та культуру, людей, які цінують своє коріння.

П. Є.: Казати за всю Кубань, я, звичайно, не можу. Серед тих, з ким спілкувався, живучи в Краснодарі, дуже багато росіян, тому їхнє байдуже ставлення зрозуміле. Ну, і серед нащадків українців ті ж самі настрої панують: люди вважають, що слухати реп чи метал - це круто, ну а щось ліричне, що справді бере за душу… З цього глузують. Але мені здається, що така ситуація зараз спостерігається майже скрізь на пострадянському просторі.

Спілкувалася Анастасія ЄРМАКОВА

Передрук: Сайт «Кубань Українська» http://kuban.in.ua/index.php/Аналітика/українці-кричать-поверніть-кубань-росіяни-кричать-українців-як-народу-взагалі-не-існує.html

Головна і дуже гостра проблема - це стрімке зникнення українців Кубані як етнічної групи
Головна і дуже гостра проблема - це стрімке зникнення українців Кубані як етнічної групи
Фестиваль козачої культури в Тульському (червень 2012)
Фестиваль козачої культури в Тульському (червень 2012)

На світлинах: Логотип сайту 'Кубань Українська'. Головна і дуже гостра проблема - це стрімке зникнення українців Кубані як етнічної групи. Фестиваль козачої культури в Тульському (червень 2012).

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка