Голова Законодавчої ради Кубані Микола РябоволНарис з історії Кубані

Рід Рябоволів на Кубані відомий здавна, зокрема, він відігравав значну роль у житті Дінського куреня (пізніше станиця Дінська): дід Миколи Рябовола тривалий час був отаманом станиці, а батько понад 35 років працював станичним писарем.

Народився Микола 17 грудня 1883 року. Був першою дитиною в родині Степана Рябовола. Всього батьки привели у світ тринадцять дітей.

З дитинства старший син станичного писаря читав дуже багато книг. "З дитинства ж виявився в нього й інстинкт громадянства", - писав про нього пізніше Г. В. Омельченко в статті "За що і як боролася Кубань в 1917 - 1919 роках..."

Скінчивши однокласну школу, Микола поступив до Катеринодарської військової реальної школи. Будучи учнем 5 класу, щоб допомогти своїй великій родині, працював репетитором. По закінченні училища рік провчителював у рідній станиці. Організував у ній перші народні спектаклі. Слід сказати, що тоді українські народні театри були чи не єдиним освідомлюючим чинником. Така, здавалось, незначна подія як виступ народного театру, пробуджувала в кубанців національні почуття...

Вже в ті роки Микола потрапив під вплив визначного громадсько-політичного діяча Степана Ерастова - ініціатора створення на Кубані українських громадських, кооперативних, просвітніх та економічних товариств. Саме під його впливом та українського поета Миколи Вороного, який переїхав на Кубань, і стає Микола свідомим українцем. А з 1902 р. він близько сходиться з "полтавськими семінаристами" Симоном Петлюрою, Прокопом Понятенком та іншими, які розгорнули на Кубані широку антиурядову працю.

Восени 1905 року Микола стає студентом механічного відділу Київського політехнічного інституту. Позаяк він вступає до інституту в бурхливі часи революції, то зрозуміло, що він "не міг не віддатися цілком цьому рухові". В листопаді 1905 р. Політехнічний інститут став ареною бурхливих студентських виступів. Щоб придушити студентський рух, влада змушена була майже на рік закрити цей вищий навчальний заклад. Повернувшись до Катеринодара, якийсь час Микола працював журналістом "у прогресивній на Кубані" газеті "Зоря".

Лише восени 1906 року відкрили Київську політехніку. Рябовол відновлює навчання, бере незвичайно діяльну участь у громадському житті. Від студентської організації соціал-демократичної партії його обирають до Ради студентських представників. Авторитет Миколи Рябовола швидко зростає і невдовзі він стає головою Української громади Київської політехніки та головою Всеукраїнської економічної комісії. Був він і членом бібліотечної комісії, членом бюра пошуків праці для незабезпечених студентів, членом інших гуртків 1.

Здобути вищу освіту Миколі все ж не вдалося. Чи то через брак коштів, чи то через "надмірну" громадсько-політичну роботу, але з 3-го курсу довелося йому піти.

Оскільки батько в 1907 р. заснував кредитний кооператив, то Микола мусив стати йому до помочі. А 1909 року молодого Рябовола обирають до організаційного комітету із будівництва Кубансько-Чорноморської залізниці. 1912 року статут залізниці затверджено і він обирається одним з її директорів. На той час йому було 28 років.

Восени 1912 р. Микола Рябовол разом з іншим директором залізниці, полковником Орєховим їде до Лондона для організації облігаційної позички. Завдання виконали блискуче. Згідно з канонами англійського бізнесу, їм за працю нарахували як комісійну винагороду 160 тисяч карбованців - величезну на той час суму. Обидва відмовилися від гонорару і передали гроші залізниці. Цей випадок красномовний: він свідчить, що громадські інтереси Микола Рябовол ставив над особистими.

1912 року Рябовол організовує Кубанський союз установ дрібного кредиту, який невдовзі стає могутньою організацією. Його обирають головою ради Союзу. Очолював він у довоєнні роки і Кубанський кооперативний союз 2.

У Києві Микола захопився бандурою. Там її і придбав. Та грав він лише для себе й, мабуть, небагато. Коли влітку 1913 р. в Катеринодарі відкрилася кобзарська школа, Микола Рябовол, звісно, не обминув її. Та все ж часу для повноцінного опанування бандурою в нього не було: адже вже тоді Рябовол був відомим кооперативним та громадським діячем і мав величезні обсяги праці. Короткий спогад про нього залишив керівник кобзарської школи Василь Ємець: "Кубань він (Рябовол) уважав частиною однієї козацької землі, що починалася над Дніпром, а кінчалася під Кавказькими горами... Це був патріот не лише своєї ближчої батьківщини - Кубані, але й старої Козацької Матері - України" 3.

Успіх часто народжує заздрість і ворогів. Внаслідок інтриг 1914 року Рябовол змушений був піти з посади директора Кубансько-Чорноморської залізниці.

1915 року його мобілізували в російську армію та скерували навчатися до воєнно-інженерного училища, яке він успішно закінчив, отримавши звання прапорщика. Службу продовжив у саперній частині у Фінляндії. Тут і зустрів він Лютневу революцію. Як видно, і в армії Рябовол був популярним чоловіком, принаймні, відомо, що його обирають до "ради солдатських та офіцерських депутатів".

У травні 1917 р., йому вдалося повернутися на батьківщину, де його невдовзі обрали головою Кубанського обласного продовольчого комітету, який мусив забезпечувати продовольством Кавказьку армію та прилеглі до фронту райони, "підгодовуючи хлібом і Росію" 4.

Про те, що Микола Рябовол був авторитетним і популярним кубанським діячем, свідчить обрання його у вересні 1917 р. головою Кубанської військової ради. Погляди Рябовола висвітлює виголошена ним промова на засіданні Військової ради 24 вересня 17 року. Вітаючи представників України, він звернувся спочатку до російськомовної частини козаків: "Браття, казакі-лінєйци, я убєждьон, что ви нє осудітє, а поймьотє вашимі сєрцамі тє чувства, какіє наполняют мою душу... і нє только мою, но і души всєх казаков-чєрноморцев... Прівєтствуєм же послов Матєрі-Украіни язиком наших отцов, дєдов і прадєдов" (галас: "Просимо, просимо!").

Далі Рябовол вже говорив українською: "Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матірного догляду... Царі робили все, щоб вибити з наших голів, із наших душ пам'ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері (голоси з місць: "Не діждали б, не діждали б!") . Так, не діждали б цього ніколи! Хоч царі понівечили наші душі, та не вбили. І ми, діти, руки на матір не підняли б... Та минула лиха година... прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорить уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів. Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки централісти всяких проб, ні авантюрники всяких марок, ні спасителі вітчизни від волі... Не звернуть, бо нам із ними не по дорозі..." 5.

Під проводом Рябовола у вересні 1917 р. Військова рада, перейменувавши себе на Кубанську крайову раду, проголосила Кубань республікою під назвою "Кубанський Край". На цій сесії була прийнята також перша кубанська конституція ("Тимчасові положення про вищі органи влади в Кубанському краю"). Згідно з нею, вищим законодавчим органом ставала Законодавча рада, а виконавчою владою - Кубанський крайовий уряд і військовий отаман, що мав президентські повноваження та право вето на ухвалені закони.

Проголошення конституції Кубані стривожило "єдінонєдєлімщіков", які кваліфікували цю подію як "ізмєну Росіі". Російські патріоти почали шалену агітацію проти козаків. З іншого боку наскакували більшовицькі агітатори. Чи не головним об'єктом розгнузданої дискредитації став Микола Рябовол. Та це тільки ще більше згуртувало довколо нього делегатів станиць. І коли в листопаді 1917 р. почала регулярні засідання Законодавча рада, її головою обрали Миколу Рябовола. Його популярність серед кубанців, справді, була величезна. "В Раді він був "божищем" і не було жодного випадку, щоб розбурхане море цієї установи не послухалось його поради" 6. Так, Микола Рябовол був видатним трибуном, а головне - "володарем душ великої більшості... парламенту... що, по суті, був лише за повну самостійність Кубані" 7.

28 січня 1918 р., за кілька днів як в Україні було проголошено 4-й Універсал, Кубанська законодавча рада у складі 46 козаків, 46 іногородніх та 8 горців під проводом Миколи Рябовола проголосила Кубанську Народну Республіку - щоправда як суб'єкт демократичної Російської федеративної республіки, - якщо така буде колись створена.

Оскільки в Росії вже панували більшовицькі експропріатори, для заможної і працьовитої Кубані абсолютно неприйнятні, було вирішено відділитись від такої Росії. І 16 лютого 1918 р. Законодавча рада проголосила вже самостійну Кубанську Народну Республіку, ніяк не пов'язану з колишньою метрополією.

За кілька днів на приватній нараді членів Законодавчої ради ухвалили рішення про прилучення Кубані на федеративних засадах до вже незалежної України 8.

Щоб плани самостійників здійснилися, необхідно було обрати достойного військового отамана, який би дотримувався ухалених рішень і був здатний втілити їх у життя. На жаль, цю посаду обіймав русофіл-лінієць Олександр Філімонов (обраний внаслідок незгоди козаків-чорноморців), він все боявся, щоб Рябовол, Манжула та Безкровний "не віддали Кубань Україні" 9.

Хоч і проголошено було 16 лютого самостійність Кубані, все ж доля її лишалася неясною: адже Кубань заполонили десятки тисяч збільшовичених солдатів Кавказького фронту, які руйнували все на своєму шляху. Було вирішено скликати у Брюховецькій Крайову раду. Оскільки оповіщення було поганим, то приїхали переважно делегати чорноморських станиць. Отож зібрання було названо Чорноморською радою. Питання розглядалося одне: що робити? Більшість (62 станиці) висловилися за продовження боротьби проти більшовиків.

Вже 22 лютого військовий отаман Філімонов скликав нараду з військових, представників уряду та політичних діячів. До єдиної точки зору так і не дійшли. Одні радили тихенько вийти з Катеринодара й розсіятися, але Микола Рябовол, Кіндрат Бардіж, Галушка та інші, виконуючи волю Чорноморської ради, відстоювали думку організовано відступити і перечекати на Закубанні доти, доки очманілі від більшовицької пропаганди козаки "прокинуться й хапнуться за шаблі" 10.

На жаль, на цій нараді було ухвалено хибне рішення виступити в похід без городовиків - делегатів Законодавчої ради. Для цього вирішили припинити сесію, щоб ті розійшлися. Таким чином Законодавча рада сама себе позбавила легітимності та підтримки в майбутньому з боку іногороднього населення (українського за походженням!), яке так само, як і козаки, потрапило під прес більшовицьких репресій і безчинств.

28 лютого надвечір, тихцем, без попереднього оголошення і в повному безладді керівники щойно проголошеної самостійної Кубанської Народної Республіки залишили Катеринодар.

"Населення Кубані дійсного стану не знало, офіційні повідомлення були оптимістичними до останнього дня. Приготувань до виходу ніякого не робилося: ні ліків, ні одежі, ні взуття, ні провіанту не бралося в запас. Всього (цього) на складах інтендантства було доволі, а багато (кубанських) вояків було погано одягнуто й взуто. При зайнятті Катеринодара всі запаси були розграбовані солдатами і населенням" 11.

Внаслідок розгубленості у верхніх ешелонах кубанської влади в кубанському війську "запанувала нездорова атмосфера заколоту і змов" 12, почали відходити окремі люди, навіть частини, зокрема загін найкращої кінноти під командуванням полковника Кузнєцова.

Урядова валка весь час натикалася на більші, чи менші загони більшовиків, вступаючи з ними у бої, або ухиляючись від них. Від повного розкладу втікачів урятувала несподівана зустріч із Добровольчою армією. Довелося кубанцям визнати верховенство у військових справах Лавра Корнілова. Так неждано Микола Рябовол, під керівництвом якого була проголошена Кубанська Народна Республіка, став учасником Першого крижаного походу Добровольчої армії.

Лавр Корнілов, підпорядкувавши волю кубанських керівників, міг із ними далі не церемонитися, але то був ідейний чоловік, козак-текінець, який виступав за право народів і країв на самовизначення, тому він твердо запевнив, що після звільнення Кубані від большевиків буде скликана Крайова рада.

Та 31 березня (за ст. ст.) Лавр Георгійович Корнілов загинув. І кубанське керівництво опинилося в обозі російського великодержавного фанатика Антона Денікіна, який заступив вбитого головнокомандувача...

Перший крижаний похід закінчився втечею Добровольчої армії на Донщину під захист німців, яких Денікін люто ненавидів...

Розходження між керівництвом Кубанської Народної Республіки і командуванням Добрармії виявилося досить швидко. Перша сутичка між Рябоволом і впливовим білогвардійським генералом М. Алексєєвим сталася вже в квітні 1918 року. І генерал Алєксєєв, людина рішуча і жорстка, отримавши відкоша, мусив двічі вибачитися перед Рябоволом, викликавши цим незадоволення присутніх російських офіцерів. Ця перша сутичка показала, що в особі Миколи Рябовола Добровольча армія "має такого супротивника, котрий лише переломиться, а не похилиться" 13.

15 травня 1918 р., перебуваючи на Дону в станиці Мечотинській, Кубанська законодавча рада постановила вислати делегацію до Києва. Мета: заручитися політичною та військовою підтримкою у боротьбі з більшовиками. Очолив делегацію голова Законодавчої ради Микола Рябовол. До Києва кубанці прибули 28 травня.

Місія Рябовола до Києва оповита романтикою братнього єднання Великої України та Кубані. І справді гетьман Павло Скоропадський прихильно зустрів кубанців. Ось як він згадував у своїх "Спогадах" про цю зустріч: "З Кубанню та Чорноморською областю у нас встановилися абсолютно дружні стосунки. Були пропозиції про створення союзу і навіть більше, - щоб Кубань увійшла до складу України на умовах автономії... Я цього дуже хотів... Я хотів відправити (Запорозьку) дивізію Натієва на Кубань і сформувати ще частини для висилки на Кубань. Тоді ж я і почав формування Чорноморського коша в Бердичеві"..." 14.

Слід зазначити, що Чорноморський кіш у 1918 р. очолював кубанський козак зі станиці Кримської, полковник Костянтин Блохін. Так що засяг гетьмана зрозумілий... Немає сумніву, що Запорізька дивізія під командуванням уродженця Кавказу Натієва та Чорноморський кіш гетьманської держави під проводом кубанця мали б велику підтримку на Кубані... І справа об'єднання Кубані з Україною стала б на реальну основу. Були й прохання приєднати до України і Чорноморську губернію. Зокрема, до Києва з такою пропозицією зверталися повноважні представники майже тридцяти політичних, національних, громадських та професійних організацій Чорноморської губернії 15.

На жаль, братня любов українців та кубанців була використана денікінцями в своїх імперських планах... Уже в червні 1918 р. з Української Держави пішли на Дон перші ешелони з озброєнням та іншими військовими матеріалами. Все це потрапило на склади Добровольчої армії. "За свідченням колишнього представника німецького командування на Дону майора Кохенгаузена, Добрармія одержала від німців через кубанців 20 000 карабінів і 10 млн. набоїв" 16.

Більше того, використавши відсутність Миколи Рябовола та його заступника Султан Шахим-Гирея, які затримались у Києві, в Новочеркаську була скликана нарада, на якій під тиском денікінських генералів було ухвалене рішення про союз Кубані з Добровольчою армією. За союз з Україною голосувало лише троє: Кузьма Безкровний, Степан Манжула та черкес Айтек Наміток... Одним з аргументів проти природного союзу з прабатьківщиною подали той, що в Україні "була недемократична влада генерала Павла Скоропадського" 17.

Після ухвалення рішення про союз Кубані з Добровольчою армією Денікін відразу виступив у похід на Катеринодар. Отож Миколі Рябоволу, який нарешті повернувся з Києва, нічого не лишалося як взяти участь у Другому поході Добровольчої армії. Завершився він звільненням Катеринодара від совєтської влади...

В цей час козаки складали 90 % Добровольчої армії, "Кубуряд при певній упертості, - писав інженер Василь Іванис, - міг добитися формування Кубанської армії. Денікін знав, що козаки послухають Кубуряда, а не його, тим більше в такому питанні, як творення своєї армії. Слід додати, що ні серед козаків, ні серед козацьких старшин особливої прихильності до Добрармії не було" 18.

Після того як більшовики залишили Катеринодар, Микола Рябовол та кубанський отаман Філімонов склали візит до генерала Михайла Алексєєва. Генерал з певністю зазначив, що кубанський уряд має першим увійти до своєї столиці - як справжній господар Краю. Та попри обіцянку, Антон Денікін зі своїм штабом 3 серпня в'їхав на центральний вокзал, а затим, не втерпівши, поїхав ще й у місто... Таким чином було чітко і ясно продемонстровано, що з перемогою Добровольчої армії влада Кубанської Народної Республіки не була відновлена: просто сталася заміна влади червоних на владу білих окупантів.

Позицію білогвардійців ясно висловив генерал Драгомиров. Коли до нього прийшла кубанська делегація і голова Крайової ради Рябовол висловив протест проти політики беззаконня денікінського "Особоґо совєщанія", Драгомиров заявив: "Прашу голоса нє павишать. Ми вас асвабаділі і ви должни нам подчініться!"

"Отже прийшли завойовники...", - зробив висновок Василь Іванис, автор п'ятитомних спогадів "Стежками життя" - широкого літопису революційних подій на Кубанщині 19.

Влада Денікіна принесла хвилю позасудових розправ. Козаки масово вчиняли самосуди - переважно над іногородніми, які співпрацювали з більшовиками. Інколи було достатньо тільки підозри. Лише у станиці Медведівський кількість жертв перевищила 50 осіб. Така сама кількість жертв була й в Андріївській... Хвилі сваволі розливалися краєм. Різноманітні військові начальники били людей різками, нагаями, шомполами - і чоловіків, і жінок. Ці екзекуції робилися привселюдно. Окрім того, були введені публічні страти - на майданах станиць і міст білогвардійці вішали, рубали, розстрілювали. Городовиків закопували живими у землю, іншим - набивали рота землею, ґвалтували жінок, інколи й дітей, конфісковували майно, виганяли зі шкіл дітей - лише за те, що вони були іногородніми, а отже могли бути прихильниками більшовиків 20.

Совєтська влада, яка ще утримувалася на частині території Кубані та в Чорноморії, теж була бандитською: нечувані досі репресії впали на кубанське населення. Нікому не вдалося перечекати в надії, що лихо обійде стороною! Жорстокі репресії не минули жодної станиці, жодного міста Кубані та Чорноморії. З особливою люттю більшовики розправлялися з лідерами українського руху, яких вважали "прєдатєлямі Росіі". Так, 9 вересня 1918 р. в Туапсе був захоплений активіст місцевої Української громади Данило Міщенко. "Його вивезли до моря і там штрикали шаблями в живіт, розрубали обличчя й перетяли горло. Саме помешкання Української громади і драматичного гуртка було зруйноване: стіни обдерто, декорації знищено, меблі потрощено. Громада розпалася, а відтак у місті завмерло й українське життя" 21. У подібному становищі опинилися й українські громади Тимошівської, Слов'янської та інших станиць 22.

Тому прихід Добровольчої армії генерала Денікіна на Кубань українське населення сприйняло, як визволення. Ось як описує Василь Іванис зустріч Добровольчої армії в станиці Новоіванівській: "Не встигли зупинитися, як з кожної хати з'явилися жінки з печеними пирогами, млинцями, оладками, вареними яйцями, яєшнями, смаженими курми, качками, гусями, шинками, холодцями, навіть із борщами... За якусь годину 2500 людей було нагодовано... За все це ніхто не захотів взяти ні однієї копійки. Багато ображалися, коли їм хотіли заплатити… Москалі не вірили, що можуть існувати ще такі "патріархальні" люди" 23 .

На цьому теплий прийом не закінчився - до Новоіванівської з сусідньої станиці Незамаївської прибула делегація, яка просила, щоб добровольці не оминули, а загостили й у них. Росіяни не могли начудуватися - після байдужого, а то й ворожого ставлення на Дону і Ставропільщині щиросердечність кубанців підняла їх на дусі, додала віри в перемогу над більшовизмом.

Незамаївці зустріли Добровольчу армію ще на підході до станиці - з хлібом і сіллю. Місцевого отамана оточували його помічники, виборні, школярі. Всі були одягнуті святково: молодь у вишиванках, старші люди в черкесках. "Після привітань розвели цілу армію по хатах, де все вже було приготовано (гори всякого печива, 20-фунтові паляниці з озимої, як золото, пшениці, якого тільки не було м'ясива: кури, качки, гуси, валашки, телята…) 24.

Незамаївці виставили свою охорону з легендарних пластунів і кінних козаків. Близько півтори сотні незамаївців записалися у добровольці 25. Новобранці були озброєні та вишколені. Це підбадьорило керівництво Добровольчої армії - адже внаслідок безперервних боїв особовий склад танув, а у донських станицях приєднувалися лише одиниці.

Тяжкий похід Добровольчої армії несподівано перетворився на приємний відпочинок. Вибухнули гостинністю і наступні станиці - Старолеушківська та Іркліївська…

А що добровольці? Виявили вдячність? Учасник походу Василь Іванис свідчив, що поводження добровольців з місцевими людьми "часто було огидне. Московські люди себе вважали вищою кастою, а населення приймалося за нижчу расу. Оту нечувану для москалів гостинність вони приймали як доказ нижчості (кубанців)…" 26. Росіяни розплатились за гостинність традиційно… Відчувши себе в силі, почали вони екзекуції, контрибуції та реквізиції, як наприклад, у станиці Березанській… Не дивно, що коли добровольці підійшли до хутора Журавського, що в 15 верстах від Березанської, населення в паніці розбіглося. Ситуація повторилася і в станиці Коренівській…

Голова Законодавчої ради Микола Рябовол рішучо виступив проти насильств денікінців. На засіданні Ради 27 листопада 1918 р. він, зокрема, закликав "припинити сваволю, яка має місце по всьому Краю і спричинює величезні жахи й нещастя" 27.

Слід зазначити, що Денікін цілком справедливо вважав Рябовола очевидним недоброзичливцем Добровольчої армії. Не забув російський генерал, що саме під проводом Рябовола Законодавча рада проголосила незалежність Кубані, тобто Рябовол був одним із тих, хто розбив єдність імперії. Яку тепер Денікін намагався відновити терором і масовими насильствами. Рябовол же публічно заявляв, що об'єднання Росії можливе лише "знизу" - у випадку демократичного волевиявлення народів. Кондові ж "єдінонєдєлімщікі" команди Денікіна та Алексєєва намагались реставрувати Російську імперію за допомогою військової диктатури.

В різку опозицію до Денікіна членів Крайової і Законодавчої рад поставила нестримно нахабна, а часом просто дика політика "Особоґо совєщанія" - денікінського уряду, який складався з неавторитетних на Кубані діячів, переважно чорносотенного штибу.

Розуміючи, що кубанське козацтво на фронтах змушене життям та здоров'ям платити за політику пройдисвітів із денікінського табору, Микола Рябовол дійшов логічного висновку, що "потрібно негайно взяти в свої руки зовнішню політику (Кубані) й усунути всіх третіх персон, які розпоряджаються нами. І внутрішні справи мусять також цілком перейти до наших рук!" - говорив він. 28.

Ці думки Микола Рябовол висловив на приватній нараді членів Законодавчої ради 27 лютого 1919 року. Чи Добровольча армія мала агентів, чи хтось із членів Ради вибалакав, але з перших днів березня ворожа преса почала ширити наклепи про якусь змову чорноморців проти козацтва, про їхню "зраду" справи боротьби з більшовиками. Цькування Рябовола та його заступника Султана Шахим-Гирея набирало обертів.

Під час боротьби "Особоґо совєщанія" за диктатуру Денікіна "яскраво виявилися надзвичайні здібності... голови Крайової ради - М. С. Рябовола. Він... надзвичайно спритно витягав Раду з глухих кутів... (куди) вона не раз заганялася єдінонеділімцями" 29. Рада "завжди слухалася" порад Рябовола 30. Чи дивуватися, що Василь Іванис, пізніше кубанський прем'єр, називав Рябовола "чарівником" 31?

Величезна популярність Миколи Рябовола, за висловом інженера Іваниса, "першого охоронника інтересів Кубані" 32, призвела до того, що він став "найненависнішою для росіян фігурою" 33. І це, попри те, що Рябовол вголос не висловлювався за об'єднання Кубані з Україною. Більше того, він офіційно належав до табору федералістів, які прагнули відбудови Росії - але обов'язково на нових, демократичних засадах.

Зрозуміло, що Рябовол називав себе федералістом із дипломатичних міркувань. Та й вкладав він у поняття федерації ідею "вільного союзу вільних народів" - на рівноправній основі, без кермуючого московського центру. Досить згадати його вислів на вересневій сесії Кубанської військової ради: "Нас не звернуть на свої стежки централісти всяких проб...", щоб стало зрозуміло: кубанський федералізм був фактично ідеологією самостійності. Та й політичні кроки Рябовола промовляли самі за себе: адже під його керівництвом створено Крайова та Законодавча ради, кубанський уряд та, врешті, 16 лютого 1918 року, проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку. Не слід забувати, що федералісти були принциповими противниками влади Добровольчої армії та більшовиків 34.

Російський федералізм на Кубані був штучним політичним явищем, бо не мав підтримки в народі. А ось федералістичні настрої у ставленні до України мали "значно глибший ґрунт". Тому денікінці цілком резонно вважали, що "представники течії федералістів, вороже ставлячись до Добрармії, коли-небудь могли суб'єктом федерації поставити Україну, а не Росію". Кубанські самостійники, "мали ґрунт у гущі станиць, вони підтримували всякі течії, які віддаляли Кубанщину від Добрармії, а ослаблювали зв'язок із Росією". Тому ці псевдофедералісти були небезпечні для Добровольчої армії. Отож скільки б Рябовол чи Манжула не говорили з трибун про федерацію з майбутньою демократичною (тобто неіснуючою) Росією, Добровольча армія цілком справедливо вважала їх "за українських сепаратистів і ворогів єдиної-неділимої". Так воно і було 35.

На Дону і Тереку козаки теж виявляли незадоволення жорстокою і безцеремонною політикою денікінців. Для формулювання спільної козацької тактики і стратегії боротьби в Ростові була задумана конференція Дону, Кубані й Тереку - без участі Добровольчої армії.

В день свого від'їзду на конференцію в Ростов над Доном голова кубанської делегації Микола Рябовол обідав у колі близьких приятелів. Були тут Кузьма Безкровний, Султан Шахим-Гирей, Василь Іванис, полковник К. Гончаров. Настрій був веселий, всі жваво говорили, шуткували. Несподівано Рябовол, ніби жартома кинув: "А все ж я певен, що мене добровольці вб'ють, чи тепер, чи в четвер, а таки вб'ють, розбишаки... Москалі вміють свого добиватись..."

На цей вислів ніхто не звернув особливої уваги... Безжурно попрощавшись, друзі розійшлися... Ввечері кубанська делегація від'їхала до Ростова...

Конференція почалася 13 червня 1919 року. Тут зустрілися дві принципові думки: одна була за утворення союзу козацьких військ і єднання їх із Добровольчою армією; пропагандистом іншої був Микола Рябовол, який відстоював ідею об'єднання козацьких країв на умовах федерації, притягнення до неї України, Закавказзя та "інших частин колишньої Росії". Це суперечило планам Денікіна.

В Ростові Рябовол говорив, що необхідно викликати співчуття населення країни, куди йде армія, а в Чорноморській губернії вийшло навпаки - замість співчуття політика Денікіна викликала масове обурення. Те саме сталося і в Ставропольській губернії. "Те ж саме і так скрізь". Від такої політики фронт може розвалитись, попереджав голова Кубанської ради. Визволяючи населення, говорив він, армія повинна "на багнетах йому нести землю і волю, а не дореволюційні ланцюги". Висловив Рябовол і сумнів, що Антанта, на яку весь час покликалося керівництво Добровольчої армії, принесе свободу. Навпаки, Рябовол висловив "непохитне переконання, що від ярма насильників можна звільнитися лише власними засобами" 36.

Ось тези виступу голови делегації Кубанської законодавчої ради Миколи Рябовола: "Кубанщина не могла визнати большевиків і не може визнати також "Особоє совєщаніє", що складається з осіб, нам не відомих. Ми вважали, що треба негайно почати об'єднання державних формувань, які борються проти большевиків, цебто Дону, Кубані, Тереку, України, Добрармії, Грузії та всіх інших... Звичайно, на своєму шляху (ми) зустрічали дуже багато перешкод. Тоді виникло питання про організацію не всіх державних формувань, які борються проти большевиків, а тільки козацьких країв - Дону, Кубані й Терщини. Через хибну політику керуючих Добрармії ми були ізольовані від усіх, і без нас розв'язалася нова війна з Грузією, назрівала боротьба з Чечнею. Нам треба було посуватися вперед, а в цей час у нас наростали нові вороги... Коли прийшли добровольці в Чорноморську губернію і завели там губернаторський режим, то з населенням у 200000 людей вони так упоралися, що геть чисто все обернулося на большевиків, і там тепер іде суцільне вигублення наших козаків... У Ставропольській губернії теж було заведено такий режим, яким ніхто не був задоволений, і нам довелося тяжко боронити цю губернію. В той час як ми мусили вам (донцям) давати поміч, нам треба було надсилати частини війська для придушення повстань у Ставропольській губернії, які були наслідком... режиму, що його насадило "Особоє совєщаніє"..." 37.

Це був останній виступ видатного кубанського політика Миколи Рябовола - в ніч на 14 червня 1919 р. його застрелили офіцери загону особливого призначення генерала Врангеля. Одна куля потрапила в шию, інша - під ліве вухо.

Трагічне передбачення справдилося...

15 червня під впливом останньої промови Рябовола та його вбивства конференція всупереч волі Добровольчої армії ухвалила резолюцію про створення політичного та економічного союзу "державних формувань Донщини, Кубанщини й Терщини"...

А Кубанська рада оголосила триденну скорботу... Як везли труну з Ростова, то починаючи від кордону з Доном, на кожну станцію "виходило притьмом все населення сусідніх станиць" 38. А в Катеринодарі на похорон зібрались десятки тисяч осіб. Домовину поставили на лафет, покривши китайкою. Процесія йшла через похмурі маси народу. Особливо багато було студентів та учнів середніх шкіл, які, виструнчившись, стояли вздовж всього шляху процесії. Поховали Рябовола на Кріпосній площі поруч із родиною Бардіжів...

Московська еліта в цей день сховалася, побоюючись самосудів... І, справді, на вулицях Катеринодара в той день було багато ексцесів - нападів на добровольців, "особливо було горе тим, хто зневажливо висловлювався про небіжчика, а козаче вухо ловило цей вислів" 39. Так, під час похорону мало не стався самосуд на військовим лікарем Олександровим, який вголос непоштиво висловився проти небіжчика...

Слідство в Ростові було проведене формально, вбивць не знайшли - бо ніхто їх не шукав. Не шукав, бо всі чудово розуміли, чиїх брудних рук це справа... Десятки станиць на зборах ухвалювали і посилали в Законодавчу раду приговори такого змісту: "Душогубство є діло рук монархістів, котрі ожиріли від нашого білого хліба... Ми добре розуміємо, що нам вороги не лише большовики, але й монархісти" 40.

До Ради з усіх усюд подавалися внески на будівництво пам'ятника Миколі Рябоволу.

Смерть народного улюбленця стала темою для кількох дум. Автором однієї з них став професор Федір Щербина. Починалася вона так:

Ой поїхав наш Микола
Та свободи добувать,
Забажалось козакові
Сірим людям волю дать.

Смерть Рябовола не розчистила Денікіну шляху до московських дзвонів, бо кубанські козаки, дізнавшись про вбивство добровольцями голови Законодавчої ради почали поодинці та невеликими групами тікати з фронту 41, а кубанські станиці одна за одною ухвалювали протести та приговори проти Добровольчої армії, "загрожуючи не давати більше до її лав своїх синів" 42.

Настрій кубанців був такий: "Як ми будемо битися за Росію, за руських, що тим часом отак порядкують в нашій хаті - стріляють і вішають найкращих наших людей? Цього досить і нам нема чого класти свої голови. Гайда, хлопці, додому!" 43. Цікаво, що дезертирів із Добровольчої армії населення станиць не засуджувало, навпаки - вважало патріотами.

Крах Добровольчої армії ставав неминучим.

Популярність Рябовола після смерті "зросла до обожнювання". Слід сказати, що і соціалістичні партії (есери та меншовики), інші партійні та професійні організації в містах ухвалювали резолюції, які осуджували денікінців за вбивство Рябовола 44.

Напруження в стосунках кубанців і добровольців дійшло до того, що можна було сподіватися розправи над денікінцями 45. "До ще більшого роз'ятрювання спричинялася добровольча преса, яка й мертвого не лишала в спокої. Вона копалася в особистому житті небіжчика і його громадській кар'єрі". Урочистий похорон Рябовола викликав у російської преси глум і наругу 46.

24 жовтня 1919 р. сесія Крайової ради великою більшістю голосів ухвалила рішення на знак скорботи по Рябоволу не обирати більше голови, визначити тільки заступника, а крісло, в якому сидів Рябовол, вкрити скорботним крепом.

Глибокий сум, що огорнув увесь Край, висловив у своєму вірші кубанський козак Дмитро Петренко. Цей вірш, що починався зі слів "Плач, Кубане, краю рідний", став народною піснею.

Кубань, справді, осиротіла... Осиротіла й Україна.

Як прикро, що нинішнє покоління так мало знає, або й взагалі не чуло про Миколу Рябовола - великого кубанського сина українського народу.

Якби мислення керівництва України було соборницьким, то напевно була б вже давно в Києві вулиця імені Миколи Рябовола і меморіальна дошка на київській політехніці, де він вчився, вже давно була б встановлена. На жаль, це поки лишається мрією, та й то небагатьох. Державі нашій байдужа посмертна доля людини, яка проголосивши незалежність Кубані в 1918 році, прагнула здійснити мрію багатьох поколінь українців - об'єднати Кубань із матір'ю-Україною.

Отож бережімо пам'ять про видатних українських синів всіх наших земель. Пам'ятаймо й про тих, хто зараз у неймовірно тяжких умовах продовжує творити українське життя на рідних землях.

Роман КОВАЛЬ,

Микола Рябовол

Среди членов правления  Черноморско-Кубанской жедезной дороги

Убитый врангелевцами Николай Рябовол

На світлинах: Голова Законодавчої ради Кубані Микола Рябовол. Микола Рябовол. Среди членов правления Черноморско-Кубанской жедезной дороги. Убитый врангелевцами Николай Рябовол.

Джерела

1. Омельченко Г. За що і як боролася Кубань в 1917 - 1919 роках (з приводу 5-х роковин зо дня смерті голови Кубанської Ради Миколи Степановича Рябовола). ЦДАВО, ф. 3795, оп. 3, спр. 38, арк. 19, 20.

2. Там само. - Арк. 21.

3. Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. - Голлівуд - Торонто, 1961. - С. 353.

4. Казачий словарь-справочник. - Сан-Ансельмо, 1970. - Т. III. - С. 45.

5. Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. - Мюнхен, 1968. - С. 24 - 25.

6. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. II. - Новий Ульм, 1959. - С. 234.

7. Там само. - Кн. III. - Новий Ульм, 1960. - С. 28.

8. Кубанець. Кубанцям не з руки // Українська трибуна. - Варшава. - Ч. 60. - 1921. - 23 липня.

9. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. II. - С. 78.

10. Там само. - С. 68.

11. Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. - С. 33.

12. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. II. - С. 71.

13. Омельченко Г. Вказана праця. - Арк. 23.

14. Скоропадський П. Спогади. - Київ - Філадельфія, 1995. - С. 237.
15. Сулятицький П. Нариси з історії революції на Кубані. - Український інститут громадознавства у Празі. - Прага, 1925. - Т. 1. - С. 132.

16. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. II. - С. 114.

17. Там само. - С. 121.

18. Там само. - С. 216.

19. Там само. - Кн. III. - С. 27.

20. Там само. - Кн. II. - С. 189 - 190.

21. Українська соборність. - Київ: Українська видавнича спілка, 1999. - С. 225.

22. Чорноморець. - 1918. - Ч. 6.

23. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. II. - С. 36.

24.Там само.. - С. 37.

25. Денікін А. Очерки русской смуты. - М., 1991. - С. 101.

26. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. II. - С. 39.

27. Там само. - С. 190.

28. Там само. - Кн. III. - С. 28.

29. Там само. - Кн. II. - С. 244.

30. Там само. - С. 332.

31. Там само. - С. 266.

32. Там само. - Кн. IV. - Новий Ульм, 1961. - С. 350.

33. Там само. - Кн. III. - С. 142.

34. Там само. - С. 98.

35. Там само. - С. 98 - 99.

36. Омельченко Г. Вказана праця. - Арк. 24.

37. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. III. - С. 102.

38. Омельченко Г. Вказана праця. - Арк. 27.

39. Там само. - Арк. 27.

40. Там само. - Арк. 27 - 28.

41. Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. III. - С. 105.

42. Там само. - С. 109.

43. Там само. - С. 200.

44. Там само. - С. 143.

45. Там само. - С. 140.

46. Там само. - С. 141.

Николай Рябовол - председатель Законодательного совета Кубани

Род Рябоволив на Кубани известен издавна, в частности, он играл значительную роль в жизни Динского куреня (позже станица Динская): дед Николая Рябовола длительное время был атаманом станицы, а отец свыше 35 лет работал станичным писарем.

Родился Николай 17 декабря 1883 года. Был первым ребенком в семье Степана Рябовола. Всего родители привели в мир тринадцать детей.С детства старший сын станичного писаря читал очень много книг. "С детства же оказался у него и инстинкт гражданства", - писал о нем позже Г. В. Омельченко в статье "За что и как боролась Кубань в 1917 - 1919 годах..."

Закончив одинклассную школу, Николай поступил к Катеринодарской военной реальной школы. Будучи учеником 5 класса, чтобы помочь своей большой семье, работал репетитором. По окончании училища год провчителював в родной станице. Организовал в ней первые народные спектакли. Следует сказать, что тогда украинские народные театры были или не единственным освидомлюючим фактором. Такая, казалось, незначительное событие как выступление народного театра, пробуждала у кубанцев национальные чувства...

Уже в те годы Николай попал под влияние выдающегося общественно-политического деятеля Степана Ерастова - инициатора создания на Кубани украинских общественных, кооперативных, просвитних и экономических обществ. Именно под его влиянием и украинского поэта Николая Вороного, который переехал на Кубань, и становится Николай сознательным украинцем. А из 1902 г. он близко сходится с "полтавскими семинаристами" Симоном Петлюрой, Прокопием Понятенком и другими, которые развернули на Кубани широкий антиправительственный труд. Осенью в 1905 году Николай становится студентом механического отдела Киевского политехнического института. Поскольку он вступает к институту в бурные времена революции, то понятно, что он "не мог не отдаться целиком этому двигательные". В ноябре в 1905 г. Политехнический институт стал ареной бурных студенческих выступлений. Чтобы придушить студенческое движение, власть вынужденная была почти на год закрыть это высшее учебное заведение. Вернувшись к Катеринодара, некоторое время Николай работал журналистом "в прогрессивной на Кубани" газете "Заря".

Лишь осенью в 1906 году открыли Киевскую политехнику. Рябовол возобновляет учебу, принимает необычайно деятельное участие в общественной жизни. От студенческой организации социал-демократической партии его избирают в Совет студенческих представителей. Авторитет Николая Рябовола быстро растет и вскоре он становится председателем Украинского общества Киевской политехники и главой Всеукраинской экономической комиссии. Был он и членом библиотечной комиссии, членом бюра поисков труда для необеспеченных студентов, членом других кружков 1.Получить высшее образование Николаю все же не удалось. То ли через нехватку средств, то ли через "избыточную" общественно-политическую работу, но из 3-го курса пришлось ему пойти.

Поскольку отец в 1907 г. учредил кредитный кооператив, то Николай должен был стать ему к помощи. А в 1909 году молодых Рябовола избирают к организационному комитету по строительству Кубанско-черноморской железной дороги. в 1912 году устав железной дороги утвержден и он избирается одним из ее директоров. На то время ему было 28 лет.

Осенью в 1912 г. Николай Рябовол вместе с другим директором железной дороги, полковником Ореховим едет в Лондон для организации облигационного заема. Задания выполнили блестяще. Согласно с канонами английского бизнеса, им за труд начислили как комиссионное вознаграждение 160 тысяч карбованцев - огромная на то время сумма. Оба отказались от гонорара и передали деньги железные дороги. Этот случай красноречив: он свидетельствует, что общественные интересы Николай Рябовол ставил над личными. в 1912 году Рябовол организует Кубанский союз учреждений мелкого кредита, который вскоре становится могучей организацией. Его избирают председателем совета Союза. Возглавлял он в довоенные годы и Кубанский кооперативный союз 2.

В Киеве Николай увлекся бандурой. Там ее и приобрел. Но играл он лишь для себя и, по-видимому, немного. Когда летом в 1913 г. в Катеринодари открылась кобзарская школа, Николай Рябовол, конечно, не обошел ее. И все же времени для полноценного овладения бандурой у него не было: ведь уже тогда Рябовол был известным кооперативным и общественным деятелем и имел огромные объемы труда. Короткое воспоминание о нем оставило руководитель кобзарской школы Василий Емець: "Кубань он (Рябовол) уважал частью одной казацкой земли, которая начиналась над Днепром, а кончалась под Кавказскими горами... Это был патриот не только своей более близкой родины - Кубани, но и старой Казацкой Матери - Украины" 3.

Успех часто рожает зависть и врагов. В результате интриг 1914 года Рябовол вынужденный был пойти с должности директора Кубанско-черноморской железной дороги.в 1915 году его мобилизировали в российскую армию и направили учиться к военно-инженерному училищу, которое он успешно закончил, получив звание прапорщика. Службу продлил в саперной части в Финляндии. Здесь и встретил он Лютневую революцию. Как видно, и в армии Рябовол был популярным мужчиной, по крайней мере, известно, что его избирают в "совет солдатских и офицерских депутатов".

В мае в 1917 г., ему удалось вернуться на родину, где его вскоре избрали председателем Кубанского областного продовольственного комитета, который должен был обеспечивать продовольствием Кавказскую армию и прилегающие к фронту районы, "пидгодовуючи хлебом и Россию" 4.О том, что Николай Рябовол был авторитетным и популярным кубанским деятелем, свидетельствует избрание его в сентябре в 1917 г. председателем Кубанского военного совета. Взгляды Рябовола освещает произнесенная им речь на заседании Военного совета 24 сентября 17 года. Приветствуя представителей Украины, он обратился сначала к русскоязычной части казаков: "Братья, казаки-линейци, я убежден, что вы не осудите, а поймете вашими серцами те чувства, какие наполняют мою душу... и не только мою, но и души всех казаков-черноморцев...

Приветствуем же послов Матери-украини языком наших отцов, дедов и прадедов" (шумиха: "Просим, просим!").

Дальше Рябовол уже говорил украинской: "Дорогие гости! Мачеха-судьба оторвала наших дедов-запорожцев от лона и забросила их на Кубань. Больше ста лет жилы мы здесь сиротами по степям, по плавням, по горам без матирного досмотра... Цари делали все, чтобы выбить из наших председателей, из наших душ память об Украине и любви к матери. Цари хотели сделать из нас душегубов, хотели, чтобы мы, когда придет удобное время, время освобождения Украины, своими руками задавили ту волю, чтобы мы свои сабли пополоскали в крови Матери (голоса из мест: "Не дожидали бы, не дожидали бы!") . Да, не дожидали бы этого никогда! Хоть цари изувечили наши души, и не убили. И мы, деть, руки на мать не подняли бы... Но минул плохой час... пришла воля и мы ожили. Ожили и, как верные дети своей Матери, идем тем путем, который указала она, идем туда, где зорить уже любовь между людьми, где ждет и нас свободный союз свободных народов. Идем, и нас не обратят на свои тропинки централисти всяких проб, ни авантюристские всяких марок, ни спасители отчизны от воли... Не обратят, потому что нам с ними не по пути..." 5.

Под проводом Рябовола в сентябре в 1917 г. Военный совет, переименовав себя на Кубанский краевой совет, провозгласил Кубань республикой под названием "Кубанский Край". На этой сессии была принята также первая кубанская конституция ("Временные положения о высших органах власти в Кубанском крае"). Согласно с ней, высшим законодательным органом становился Законодательный совет, а исполнительной властью - Кубанское краевое правительство и военный атаман, который имел президентские полномочия и право вето на принятые законы.

Провозглашение конституции Кубани встревожило "единонеделимщиков", которые квалифицировали это событие как "измену России". Российские патриоты начали безумную агитацию против казаков. С другой стороны наскакивали большевистские агитаторы. Не главным объектом ли разнузданной дискредитации стал Николай Рябовол. Но это только еще больше сплотило довколо его делегатов станиц. И когда в ноябре в 1917 г. начал регулярные заседания Законодательный совет, ее председателем избрали Николая Рябовола. Его популярность среди кубанцев, действительно, была огромна. "В Совете он был "божищем" и не было ни одного случая, чтобы взбудоражено море этого учреждения ослушалось его советы" 6. Да, Николай Рябовол был выдающимся трибуном, а главное - "обладателем душ большого большинства... парламенту... что, в сущности, был только по полной самостоятельности Кубани" 7.28 января в 1918 г., за несколько дней как в Украине было провозглашено 4-й Универсал, Кубанский законодательный совет в составе 46 казаков, 46 иногородних и 8 горцев под проводом Николая Рябовола провозгласила Кубанскую Народную Республику - правда как субъект демократической Российской федеральной республики, - если такая будет когда-то создана.Поскольку в России уже господствовали большевистские экспроприаторы, для зажиточной и работящей Кубани абсолютно неприемлемые, было решено отделиться от такой России. И 16 февраля в 1918 г. Законодательный совет провозгласил уже самостоятельную Кубанскую Народную Республику, никак не связанную с прежней метрополией.За несколько дней на частном совещании членов Законодательного совета приняли решение о приобщении Кубани на федеральных принципах к уже независимой Украине 8. Чтобы планы самостийникив осуществились, необходимо было избрать достойного военного атамана, который бы придерживался ухалених решений и был способен воплотить их в жизнь. К сожалению, эту должность занимал русофил-линиець Александр Фииимонов (избранный в результате несогласия казаков-черноморцев), он все боялся, чтобы Рябовол, Манжула и Бескровный "не отдали Кубань Украине" 9.Хоть и провозглашено было 16 февраля самостоятельность Кубани, все же судьба ее оставалась неясной: ведь Кубань заполонили десятки тысяч збильшовичених солдат Кавказского фронта, которые разрушали все на своем пути. Было решено сзывать в Брюховецкий Краевой совет. Поскольку оповещение было плохим, то приехали преимущественно делегаты черноморских станиц. Поэтому собрание было названо Черноморским советом. Вопрос рассматривался одно: что делать? Большинство (62 станицы) высказались за продолжение борьбы против большевиков.

Уже 22 февраля военный атаман Филимонов сзывал совещание из военных, представителей правительства и политических деятелей. К единственной точке зрения так и не дошли. Одни советовали тихонько выйти из Катеринодара и рассеяться, но Николай Рябовол, Киндрат Бардиж, Галушка и другие, выполняя волю Черноморского совета, отстаивали мысль организовано отступить и переждать на Закубанни до тех пор, пока очумелые от большевистской пропаганды казаки "проснутся и будут хвататься за сабли" 10.

К сожалению, на этом совещании было принято порочное решение выступить в поход без городовикив - делегатов Законодательного совета. Для этого решили прекратить сессию, чтобы те разошлись. Таким образом Законодательный совет сама себя лишил легитимности и поддержки в будущем со стороны иногороднего населения (украинского по происхождению!), которое так же, как и казаки, попало под пресс большевистских репрессий и безобразий.

28 февраля под вечер, втихаря, без предыдущего объявления и в полном беспорядке руководители только что провозглашенной самостоятельной Кубанской Народной Республики оставили Катеринодар."Население Кубани действительного состояния не знало, официальные сообщения были оптимистичными до последнего дня. Приготовлений к выходу никакого не делалось: ни лекарств, ни одежды, ни обуви, ни провианта не бралось в запас. Всего (этого) на составах интендантства было достаточно, а много (кубанских) воинов были плохо одеты и обуты. При занимании Катеринодара все запасы были разграблены солдатами и населением" 11.

В результате растерянности в верхних эшелонах кубанской власти в кубанском войске "воцарилась нездоровая атмосфера мятежа и заговоров" 12, начали отходить отдельные люди, даже части, в частности отряд наилучшей конницы под командованием полковника Кузнецова. Правительственная валка все время натыкалась на больших, меньшие отряды ли большевиков, вступая с ними в бои, или уклоняясь от них. От полного расписания беглецов спасла неожиданная встреча с Добровольческой армией. Пришлось кубанцам признать верховенство в военных делах Лавра Корнилова. Так нежданно Николай Рябовол, под руководством которого была провозглашена Кубанская Народная Республика, стал участником Первого ледяного похода Добровольческой армии.

Лавр Корнилов, подчинив волю кубанских руководителей, мог с ними дальше не церемониться, но то был идейный мужчина, козак-текинець, который выступал за право народов и краев на самоопределение, потому он твердо заверил, что после освобождения Кубани от большевикив будет созвана Краевой совет.

Но 31 марта (за ст. ст.) Лавр Георгиевич Корнилов погиб. И кубанское руководство оказалось в обозе российского великодержавного фанатика Антона Деникина, который заступил убитого главнокомандующего...Первый ледяной поход закончился побегом Добровольческой армии на Донщину под защиту немцев, каких Деникин свирепо ненавидел... Расхождение между руководством Кубанской Народной Республики и командованием Добрармии оказалось достаточно быстро. Первое столкновение между Рябоволом и влиятельным белогвардейским генералом М. Алексєєвим произошло уже в апреле 1918 года. И генерал Алексеев, человек решительная и жесткая, получив отпор, должен был дважды извиниться перед Рябоволом, вызвав этим неудовлетворение присутствующих российских офицеров. Это первое столкновение показало, что в лице Николая Рябовола Добровольческая армия "имеет такого противника, который лишь переломится, а не похилиться" 13.15 мая в 1918 г., находясь на Дону в станице Мечетинский, Кубанский законодательный совет постановил выслать делегацию к Киеву. Цель: заручиться политической и военной поддержкой в борьбе с большевиками. Возглавил делегацию председатель Законодательного совета Николай Рябовол. В Киев кубанцы прибыли 28 мая.

Миссия Рябовола в Киев окутана романтикой братского единения Большой Украины и Кубани. И в самом деле гетман Павел Скоропадский благосклонно встретил кубанцев. Вот как он вспоминал в своих "Воспоминаниях" об этой встрече: "С Кубанью и Черноморской областью у нас установились абсолютно дружеские отношения. Были предложения о создании союза и даже больше, -, чтобы Кубань вошла в состав Украины на условиях автономии... Я этого очень хотел... Я хотел отправить (Запорозьку) дивизию Натиева на Кубань и сформировать еще части для высылки на Кубань. Тогда же я и начал формирование Черноморского коша в Бердичеве"..." 14.

Следует отметить, что Черноморский кош в 1918 г. возглавлял кубанский казак из станицы Крымской, полковник Константин Блохин. Так что засяг гетмана понятный... Нет сомнения, что Запорожская дивизия под командованием уроженца Кавказа Натиева и Черноморский кош гетманского государства под проводом кубанца имели бы большую поддержку на Кубани... И дело объединения Кубани с Украиной стало бы на реальную основу. Были и просьбы присоединить в Украину и Черноморскую губернию. В частности, в Киев с таким предложением обращались полномочные представители почти тридцати политических, национальных, общественных и профессиональных организаций Черноморской губернии 15.

К сожалению, братская любовь украинцев и кубанцев была использована деникинцами в своих имперских планах... Уже в июне в 1918 г. из Украинского Государства пошли на Дон первые эшелоны с вооружением и другими военными материалами. Все это попало на составы Добровольческой армии. "По свидетельству прежнего представителя немецкого командования на Дону майора Кохенгаузена, Добрармия получила от немцев через кубанцев 20 000 карабинов и 10 млн. зарядов" 16.

Более того, использовав отсутствие Николая Рябовола и его заместителя Султан Шахим-гирея, которые задержались в Киеве, в Новочеркаску было созвано совещание, на котором под давлением деникинских генералов было принято решение о союзе Кубани с Добровольческой армией. За союз с Украиной голосовало лишь трое: Козьма Бескровный, Степан Манжула и черкес Айтек Наметок... Одним из аргументов против естественного союза с прародиной подали тот, что в Украине "была недемократическая власть генерала Павла Скоропадского" 17.После принятия решения о союзе Кубани с Добровольческой армией Деникин сразу выступил в поход на Катеринодар. Поэтому Николаю Рябоволу, который наконец вернулся из Киева, ничего не оставалось как принять участие во Втором походе Добровольческой армии. Завершился он освобождением Катеринодара от советской власти...В это время казаки составляли 90 % Добровольческой армии, "Кубуряд при определенном упрямстве, - писал инженер Василий Иванис, - мог добиться формирования Кубанской армии. Деникин знал, что казаки послушают Кубуряда, а не его, тем более в таком вопросе, как творение своей армии. Следует прибавить, что ни среди казаков, ни среди казацких старшин особенной благосклонности к Добрармии не было" 18.После того как большевики оставили Катеринодар, Николай Рябовол и кубанский атаман Филимонов составили визит к генералу Михаилу Алексеева. Генерал с определенностью отметил, что кубанское правительство должно первым войти в свою столицу - как настоящий хозяин Края. Но невзирая на обещание, Антон Деникин со своим штабом 3 августа въехал на центральный вокзал, а затем, не стерпев, поехал еще и в город... Таким образом было четко и ясно продемонстрировано, что с победой Добровольческой армии власть Кубанской Народной Республики не была возобновлена: просто произошла замена власти красных на власть белых оккупантов.

Позицию белогвардейцев ясно выразил генерал Драгомиров. Когда к нему пришла кубанская делегация и председатель Краевого совета Рябовол выразил протест против политики беззакония деникинского "Особого совещания", Драгомиров заявил: "Прашу голоса не павишать. Мы вас асвабадили и вы должни нам подчиниться!""

Следовательно пришли завоеватели...", - сделал вывод Василий Иванис, автор пятитомных воспоминаний "Тропинками жизни" - широкой летописи революционных событий на Кубанщини 19. Влада Деникина принесла волну внесудебных расправ. Казаки массово совершали самосуды - преимущественно над иногородними, которые сотрудничали с большевиками. Иногда было достаточно только подозрения. Лишь в станице Медведивский количество жертв превысили 50 лиц. Такое же количество жертв были и в Андреевской... Волны произвола разливались краем. Разнообразные военные начальники били людей розгами, нагайками, шомполами - и мужчин, и женщин. Эти экзекуции делались при всем народе. Кроме того, были введены публичные казни - на площадях станиц и городов белогвардейцы вешали, рубили, расстреливали. Городовикив закапывали живыми в землю, другим - набивали рота землей, насиловали женщин, иногда и детей, конфисковывали имущество, выгоняли из школ детей - только по тому, что они были иногородними, а следовательно могли быть сторонниками большевиков 20.

Советска власть, которая еще содержалась на части территории Кубани и в Черномории, тоже была бандитской: неслыханные до сих пор репрессии упали на кубанское население. Никому не удалось переждать в надежде, что беда обойдет стороной! Жестокие репрессии не минули ни одной станицы, ни одного города Кубани и Черномории. С особенной яростью большевики расправлялись с лидерами украинского движения, которых считали "предателями Росии". Да, 9 сентября в 1918 г. в Туапсе был захвачен активист местного Украинского общества Даниил Мищенко. "Его вывезли к морю и там пыряли саблями в живот, разрубили лицо и пересекли горло. Именно помещение Украинского общества и драматичного кружка было разрушено: стены ободрано, декорации уничтожены, мебель потрощено. Общество распалось, а следовательно в городе замерший и украинская жизнь" 21. В подобном положении очутились и украинские общества Тимошивской, Славянской и других станиц 22. Потому приход Добровольческой армии генерала Деникина на Кубань украинское население восприняло, как освобождение. Вот как описывает Василий Иванис встречу Добровольческой армии в станице Новоиванивский: "Не успели остановиться, как из каждого дома появились женщины с печеными пирогами, блинами, оладьями, вареными яйцами, яешнями, жареными курми, утками, гусями, ветчинами, студнями, даже с борщами... За какой-то час 2500 людей было накормлено... За все это никто не захотел взять ни одной копейки. Много обижались, когда им хотели заплатить. Москали не верили, что могут существовать еще такие "патриархальные" люди" 23 .

На этом теплый прием не закончился - к Новоиванивской из соседней станицы Незамаивской прибывшая делегация, которая просила, чтобы добровольцы не обошли, а загостили и у них. Россияне не могли начудить - после безразличного, а то и враждебного отношения на Дону и Ставропильщини искренность кубанцев подняла их на духе, прибавила веру в победу над большевизмом.

Незамаивци встретили Добровольческую армию еще на подходе к станице - с хлебом и солью. Местного атамана окружали его помощники, выборные, школьники. Все были одеты празднично: молодежь в вышивках, старшие люди в черкесках. "После приветствий развели целую армию по домам, где все уже было приготовлено (горы всякого печенья, 20-фунтовые караваи из озимой, как золото, пшеницы, которого только не было мъясива: куры, утки, гуси, валашки, теленки.) 24.Незамаивци выставили свою охрану из легендарных пластунов и конных казаков. Около полторы сотни незамаивцив записались в добровольце 25. Новобранцы были вооружены и вышколены. Это подбодрило руководство Добровольческой армии - ведь в результате непрерывных боев личный состав таял, а в донских станицах присоединялись лишь единицы.

Тяжелый поход Добровольческой армии неожиданно превратился в приятный отдых. Взорвались гостеприимством и следующие станицы - Старолеушкивска и Ирклиивска.А что добровольцы? Обнаружили благодарность? Участник похода Василий Иванис свидетельствовал, что обращение добровольцев с местными людьми "часто было отвратительно. Московские люди себя считали высшей кастой, а население принималось за низшую расу. То неслыханное для москалей гостеприимство они принимали как доказательство нижчести (кубанцев)." 26. Россияне расплатились за гостеприимство традиционно. Почувствовав себя в силе, начали они экзекуции, контрибуции и реквизицию, как например, в станице Березанский. Не удивительно, что когда добровольцы подошли к хутору Журавского, что в 15 верстах от Березанской, население в панике разбежалось.

Ситуация повторилась и в станице Коренивский. Председатель Законодательного совета Николай Рябовол решительный выступил против насилия деникинцев. На заседании Совета 27 ноября в 1918 г. он, в частности, призывал "прекратить завольничал, какая имеет место по всему Краю и вызывает огромные ужасы и несчастья" 27.Следует отметить, что Деникин вполне справедливо считал Рябовола очевидным недоброжелателем Добровольческой армии. Не забыл российский генерал, что именно под проводом Рябовола Законодательный совет провозгласил независимость Кубани, то есть Рябовол был одним из тех, кто разбил единство империи. Какую теперь Деникин пытался возобновить террором и массовым насилием. Рябовол же публично заявлял, что объединение России возможно лишь "снизу" - в случае демократического волеизъявления народов. Кондовые же "единонеделимщики" команды Деникина и Алексеева пытались реставрировать Российскую империю с помощью военной диктатуры.

В резкую оппозицию к Деникина членов Краевого и Законодательного советов поставила безудержно нахальная, а временами просто дикая политика "Особого совещания" - деникинского правительству, которое состояло из неавторитетных на Кубани деятелей, преимущественно черносотенного пошиба.

Понимая, что кубанское казачество на фронтах вынуждено жизнью и здоровьем платить за политику проходимцев из деникинского лагеря, Николай Рябовол пришел к логическому выводу, что "нужно немедленно взять в свои руки внешнюю политику (Кубани) и устранить всех третьих персон, которые распоряжаются нами. И внутренние дела должны также целиком перейти к нашим рукам!" - говорил он. 28.

Эти мысли Николай Рябовол выразил на частном совещании членов Законодательного совета 27 февраля 1919 года. Имела ли Добровольческая армия агентов, вибалакав ли кто-то из членов Совета, но с первых дней марта враждебная пресса начала ширить клевету о каком-то заговоре черноморцев против казачества, об их "измене" дела борьбы с большевиками. Травля Рябовола и его заместителя Султана Шахим-гирея набирала оборотов.

Во время борьбы "Особого совещания" за диктатуру Деникина "ярко оказались чрезвычайные способности... председатели Краевого совета - Г. С. Рябовола. Он... чрезвычайно ловко вытягивал Совет из тупиков... (куда) она не раз загонялась единонедилимцями" 29. Совет "всегда слушался" советов Рябовола 30. Удивляться ли, что Василий Иванис, позже кубанский премьер, называл Рябовола "волшебником" 31?

Огромная популярность Николая Рябовола, за высказыванием инженера Иваниса, "первого охранника интересов Кубани" 32, привела к тому, что он стал самой "ненавистной для россиян фигурой" 33. И это, невзирая на то, что Рябовол вслух не выражался за объединение Кубани с Украиной. Более того, он официально принадлежал к лагерю федералистов, которые хотели восстановления России, - но обязательно на новых, демократических принципах.

Понятно, что Рябовол называл себя федералистом из дипломатических рассуждений. Да и вкладывал он в понятие федерации идею "свободного союза свободных народов" - на равноправной основе, без управляющего московского центра. Достаточно вспомнить его высказывание на сентябрьской сессии Кубанского военного совета: "Нас не обратят на свои тропинки централисти всяких проб...", чтобы стало понятно: кубанский федерализм был фактически идеологией самостоятельности. Да и политические шаги Рябовола говорили сами за себя: ведь под его руководством создано Краевой и Законодательный советы, кубанское правительство и, в конечном итоге, 16 февраля 1918 года, провозглашено самостоятельную Кубанскую Народную Республику. Не следует забывать, что федералисты были принципиальными противниками власти Добровольческой армии и большевиков 34.

Российский федерализм на Кубани был искусственным политическим явлением, потому что не имел поддержки в народе. А вот федералистични настроения в отношении к Украине имели "значительно более глубокую почву". Потому деникинцы целиком резонно считали, что "представители течения федералистов, враждебно относясь к Добрармии, когда-либо могли субъектом федерации поставить Украину, а не Россию". Кубанские самостийники, "имели почву в гуще станиц, они поддерживали всякие течения, которые отдаляли Кубанщину от Добрармии, а ослаблювали связь с Россией". Потому эти псевдофедералисты были опасны для Добровольческой армии. Поэтому сколько бы Рябовол или Манжула не говорили из трибун о федерации с будущей демократической (то есть несуществующей) Россией, Добровольческая армия вполне справедливо считала их "за украинских сепаратистов и врагов единои-недилимой". Так оно и было 35.

На Дону и Тереку казаки тоже обнаруживали неудовлетворение жестокой и бесцеремонной политикой деникинцев. Для формулировки общей казацкой тактики и стратегии борьбы в Ростовых была задумана конференция Дона, Кубани и Терека - без участия Добровольческой армии. В день своего отъезда на конференцию в Ростов над Доном председатель кубанской делегации Николай Рябовол обедал в кругу близких приятелей. Были здесь Козьма Бескровный, Султан Шахим-гирей, Василий Иванис, полковник К. Гончаров. Настроение было веселым, все бойко говорили, шуткували. Неожиданно Рябовол, будто шутя бросил: "А все же я определен, что меня добровольцы убьют, теперь ли, в четверг ли, а таки убьют, разбойники... Москали умеют своего добиваться..."

На это высказывание никто не обратил особенного внимания... Беспечально попрощавшись, друзья разошлись... Вечером кубанская делегация отбыла в Ростов...Конференция началась 13 июня 1919 года. Здесь встретились две принципиальных мысли: одна была за образование союза казацких войск и единения их с Добровольческой армией; пропагандистом другой был Николай Рябовол, который отстаивал идею объединения казацких краев на условиях федерации, притягивания к ней Украины, Закавказье и "других частей прежней России". Это противоречило планам Деникина.В Ростовые Рябовол говорил, что необходимо вызывать сочувствие населения страны, куда идет армия, а в Черноморской губернии вышло наоборот - вместо сочувствия политика Деникина вызывала массовое возмущение. То же произошло и в Ставропольской губернии. "То же и так везде". От такой политики фронт может развалиться, предупреждал председатель Кубанского совета. Освобождая население, говорил он, армия должна "на штыках ему нести землю и волю, а не дореволюционные цепи". Выразил Рябовол и сомнение, что Антанта, на которую все время покликалося руководство

Добровольческой армии, принесет свободу. Напротив, Рябовол выразил "непреклонное убеждение, что от ига насильников можно освободиться лишь собственными средствами" 36.Вот тезисы выступления председателя делегации Кубанского законодательного совета Николая Рябовола: "Кубанщина не могла признать большевикив и не может признать также "Особое совещание", что состоит из лиц, нам не известных. Мы считали, что нужно немедленно начать объединение государственных формирований, которые борются против большевикив, то есть Дона, Кубани, Терека, Украины, Добрармии, Грузии и всех других... Конечно, на своем пути (мы) встречали очень много препятствований. Тогда возник вопрос об организации не всех государственных формирований, которые борются против большевикив, а только казацких краев - Дона, Кубани и Терщини. Через порочную политику управляющих Добрармии мы были изолированы от всех, и без нас развязалась новая война с Грузией, назревала борьба с Чечней. Нам нужно было подвигаться вперед, а в это время у нас нарастали новые враги... Когда пришли добровольцы в Черноморскую губернию и завели там губернаторский режим, то с населением в 200000 людей они так управились, что совсем чисто все обернулось на большевикив, и там теперь идет сплошное вигублення наших казаков... В Ставропольской губернии тоже был заведен такой режим, которым никто не был доволен, и нам пришлось тяжело защищать эту губернию. В то время как мы должны были вам (донцам) давать помощь, нам нужно было посылать части войска для подавления восстаний в Ставропольской губернии, которые были следствием... режиму, что его насадило "Особое совещание"..." 37.Это было последнее выступление выдающегося кубанского политика Николая Рябовола - в ночь на 14 июня в 1919 г. его застрелили офицеры отряда особенного назначения генерала Врангеля. Одна пуля попала в шею, другая - под левое ухо. Трагическое предвидение исполнилось...

15 июня под воздействием последней речи Рябовола и его убийства конференция вопреки воле Добровольческой армии приняла резолюцию о создании политического и экономического союза "государственных формирований Донщини, Кубанщини и Терщини"...А Кубанский совет объявил трехдневную скорбь... Как везли гроб из Ростова, то начиная от границы с Доном, на каждую станцию "выходило притьмом все население соседних станиц" 38. А в Катеринодари на похороны собрались десятки тысяч лиц. Гроб поставили на лафет, покрыв китайкой. Процессия шла через мрачные массы народа. Особенно много было студентов и учеников средних школ, которые, виструнчившись, стояли вдоль всего пути процессии. Похоронили Рябовола на Крепостной площади рядом с семьей Бардижив...

Московская элита в этот день спряталась, побаиваясь самосудов... И, действительно, на улицах Катеринодара в тот день были много эксцессов - нападений на добровольцев, "особенно было горе тем, кто пренебрежительно выражался о покойнике, а казачье ухо ловило это высказывание" 39. Да, во время похорон чуть ли не произошел самосуд на военным врачом Олександровим, который вслух неучтиво высказался против покойника... Следствие в Ростовых было проведено формально, убийц не нашли - потому что никто их не искал. Не искал, потому что все прекрасно понимали, чьих грязных рук это дело... Десятки станиц на собраниях постановляли и посылали в Законодательный совет приговори такого содержания: "Душегубство является делом рук монархистов, которые ожирели от нашего белого хлеба... Мы хорошо понимаем, что нам враги не только большовики, но и монархисты" 40.В Совет из всех усюд подавались взносы на строительство памятника Николаю Рябоволу.Смерть народного любимца стала темой для нескольких дум. Автором одной из них стал профессор Федор Щербина. Начиналась она так:

Ой поехал наш НиколайНо свободы добуватьПожелалось казакуСерым людям волю д

Смерть Рябовола не расчистила Деникину пути к московским звонам, потому что кубанские казаки, узнав об убийстве добровольцами председателя Законодательного совета начали в одиночку и небольшими группами убегать из фронта 41, а кубанские станицы одна за другой принимали протесты и приговори против Добровольческой армии, "угрожая не давать больше в ее ряды своих сыновей" 42. Настроение кубанцев было такой: "Как мы будем драться за Россию, за руских, что между тем так хозяйничают в нашем доме - стреляют и вешают наилучших наших людей? Этого достаточно и нам незачем класть свои головы. Айда, ребята, домой!" 43. Интересно, что дезертиров из Добровольческой армии населения станиц не осуждало, напротив - считало патриотами.

Крах Добровольческой армии становился неминуемым. Популярность Рябовола после смерти "выросла к обожанию". Следует сказать, что и социалистические партии (эсеры и меньшевики), другие партийные и профессиональные организации в городах принимали резолюции, которые осуждали деникинцев за убийство Рябовола 44. Напряжение в отношениях кубанцев и добровольцев дошло до того, что можно было надеяться на расправу над деникинцами 45. "К еще большему раззуживанию влеклась добровольческая пресса, которая и мертвого не оставляла в покое. Она копалась в личной жизни покойника и ее общественной карьере". Торжественные похороны Рябовола вызывали у российской прессы глум и надругательство 46. 24 октября в 1919 г. сессия Краевого совета большим большинством голосов приняла решение в знак скорби по Рябоволу не избирать больше председателя, определить только заместителя, а кресло, в котором сидел Рябовол, укрыть скорбным крепом.Глубокую грусть, которая окутала весь Край, выразил в своем стихотворении кубанский казак Дмитрий Петренко. Это стихотворение, которое начиналось со слов "Плач, Кубане, корню родной", стал народной песней.

Кубань, действительно, осиротелая... Осиротела и Украина. Как досадно, что нынешнее поколение так мало знает, или и вообще не слышало о Николае Рябовола - большом кубанском сыне украинского народа.

Если бы мышление руководства Украины было соборницким, то наверно была бы уже давно в Киеве улица имени Николая Рябовола и мемориальная доска на киевской политехници, где он учился, уже давно была бы установлена. К сожалению, это пока остается мечтой, да и то немногих. Государству нашей безразличная посмертная судьба человека, который провозгласив независимость Кубани в 1918 году, стремилась осуществить мечтаю многих поколений украинцев - объединить Кубань с Матерью-Украиной.

Поэтому бережем память о выдающихся украинских сыновьях всех наших земель. Помним и о тех, кто в настоящий момент в невероятно тяжелых условиях продолжает творить украинскую жизнь на родных землях.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s