Професор Віктор Чумаченко. До Дня вшанування пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій

Штучний голод 1932-1993 років жорстоко винищував кубанців - про нього й досі згадують як очевидці трагедії, яким вдалося вижити, так і їхні нащадки. Традиційно тут проводилися заходи з вшанування жертв голоду. Про те, що відбуватиметься в річницю трагедії 1932-1933 років на Кубані цього року, «Дню» розповів голова громадської організації «Товариство українців Кубані» Микола СЕРГІЄНКО.

- За словами директора Інституту національної пам'яті Ігоря Юхновського, голод починався саме з Кубані. Тут про це, звичайно, пам'ятають, постійно виходять публікації в газеті «Кубань Сегодня». Володимир Мокротоваров веде тут свою рубрику - щонеділі виходять його матеріали на тему Голодомору. Раніше цілий номер газети «Родная Кубань» був повністю присвячений цій проблемі. Голодомор вивчають на такому шкільному предметі, як історія кубанського козацтва. Є спецкурси, які присвячені цій темі. Серед населення до трагедії 1932-1933 років існує серйозне ставлення, адже голод по Кубані пройшовся дуже сильно. Заперечувати його - просто язик не повернеться. Але тут Голодомор не прив'язується до національного питання.

У зв'язку з різним підходом керівництва Російської Федерації та України до проблеми Голодомору, зараз неможливо організувати заходи з вшанування цієї трагедії. Акція «Незгасима свічка» була спокійно сприйнята на Кубані. Коли ми запланували проведення цієї акції в Краснодарі в центрі Національних культур, наш план затвердили. Перепон жодних не було. Але коли стало відомо, що до акції причетні державні структури України, з'явилася різка реакція міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова. Тоді, звичайно, на місцевому рівні виявилися різні причини, за якими проведення акції в Краснодарі було заблоковане. Ми всі були готові до зустрічі свічки, яка мала летіти з Санкт-Петербурга, але нам сказали, що державну акцію України проводити не будуть. Тоді «Незгасима свічка» пройшла на території Генерального консульства України в Ростові-на-Дону в досить маленькому холі. Ця акція не мала жодного розголосу.

Також ми планували провести акцію за підтримки Міністерства закордонних справ України. Але вирішення цього питання іде з травня місяця і по сьогоднішній день. То по казначейству не проходять якісь документи, то на інших етапах документи губляться. Але, гадаю, акцію ми таки проведемо; якщо вдасться, то навіть цього року. Наскільки мені відомо, й інші організації української діаспори Кубані та півдня Росії на цей час жодних заходів не будуть проводити.

Один із наших читачів надіслав у «День» матеріал «Сумний ювілей». До 70-х роковин етнічної чистки Кубані 1932-1933 рр.», що належить перу редактора газети «Вісник української культури Кубані» Віктора Чумаченка. Ми вирішили оприлюднити цю статтю з кількох причин. По-перше, трагедія українців Кубані (а вони становили у 20-30-ті роки минулого століття більшість населення цього краю) ще й досі залишається практично невідомою - в кращому разі, маловідомою - нашій громадськості. Якщо лише невеличка частина жахливої правди про Великий голод на материковій Україні донесена до людей (і треба ясно усвідомлювати це!), то що казати про геноцид наших братів-українців (а цей геноцид здійснювався, як видно зі статті В. Чумаченка, у двох формах - штучного голоду та етнічних чисток), котрі жили за межами тодішньої УСРР і були ще меншою мірою захищені від сталінського терору... І, нарешті, по-друге, пропонована читачам «Дня» стаття «Сумний ювілей» дозволяє зробити один, можливо, визначальний для розуміння політики більшовицької влади і щодо власне України, і щодо української Кубані висновок: національне відродження республік СРСР - в першу чергу України і тих регіонів, де українці становили більшість, - розглядалось злочинним кремлівським режимом (небезпідставно!) як найперша загроза своєму пануванню. Звідси - істеричні звинувачення у «націоналізмі» (цей термін, що часто означає просто любов до рідної землі, й досі часто вживають духовні спадкоємці Сталіна), конструювання людоїдських формул на кшталт «українська мова - це форма опору класового ворога Радянській владі» тощо. Отже, пам'ятаймо про це все - аби злодіяння не скоїлися знову!

Підготувала Аліна ПОПКОВА,

«День» №212, п'ятниця, 21 листопада 2008. Фото Руслана КАНЮКИ.

Сумні роковини

Про етнічну чистку Кубані 1932-1933 років

Так сталося, що у дні чорного ювілею - 70-річчя геноциду голодом проти українського населення Кубані й одночасної законодавчої заборони у краї української мови - потрапила мені до рук книжка «Кубань: 2000 років історичного шляху (хроніка, події, факти)». Захотілося дізнатися, як у ній відображені ці страшні події. Довго гортав важкенький том, доки не знайшов усього лише одну «українську» дату: «1920-ті рр. - Політика українізації Кубані, що проводиться згори, авторитарно, викликала різке невдоволення значної частини населення» (стор. 154). І це все, й жодного слова про розукраїнізацію Кубані, підсумком якої стало фізичне винищення корінного населення квітучого козацького краю. Спочатку навіть не повірив своїм очам.

Такі в нас чудові історики! З яким пафосом вони шпетять есесівські душогубки. А як умирати страшною болісною смертю протягом кількох місяців, щогодини спостерігаючи муки й агонію власних дітей - рецепт, складений «полум'яними» й «непохитними» більшовиками? До могил їхніх сотень тисяч жертв і цьогоріч не буде покладено жодної квіточки, не зронено над ними жодної керівничої сльози! Ні, не у весняних повенях утоне ненька-Кубань, а у власній брехні та безпам'ятстві. Чи не за це карає її Бог?

...Весна 1920 р. На кубанську землю прийшла радянська влада. Перші п'ять років вона не особливо звертала увагу на національні проблеми. Українська культура відроджувалася ніби сама по собі, зусиллями її ентузіастів і патріотів. Але вже до середини 20-х років компартія поступово бере під жорсткий контроль усі сторони життя країни. У головах її теоретиків визріває ідея про коренізацію народів, одним із виявів якої можна вважати українізацію - Кубані, Дону, Ставропілля, Терека, Поволжя й Далекого Сходу - місць компактного проживання українців у Російській Федерації. Весна 1925 р. У Краснодарі відбулася крайова конференція секретарів українських секцій при партійних комітетах, на якій і було прийнято рішення про початок українізації на Північному Кавказі та в Донських округах.

Почалися ті сім надзвичайно насичених подіями років, які ввійшли в історію під назвою «українізація Кубані» та скінчилися трагедією 1932-1933 рр., коли партія дійшла висновку про помилковість політики українізації, що проводиться нею. Вона суперечила взятому курсу на створення тоталітарної держави, в якій не було місця для національних культур, відтепер вони замінювалися єдиною соціалістичною культурою. Звісно, основного удару було завдано по Україні, найбільшій національній республіці, з найчисельнішою національно орієнтованою інтелігенцією. Серед перших була розгромлена Українська академія наук, де була зосереджена інтелігенція старої школи, а потім пройшлися і по мистецьких спілках, від яких до початку Другої світової війни лишилися одні уламки. Рятуючись від репресій, що почалися, молоді талановиті письменники, вчені, педагоги тікали за межі республіки. Однією з бажаних адрес нового місця проживання була етнічно рідна Кубань. Другою батьківщиною стали козацькі краї для Василя Барки, Омеляна Розумієнка, Дмитра Нітченка, Федора Малицького, Спиридона Добровольського, Федора Мицика та багатьох-багатьох інших.

Гроза вибухнула восени 1932 року на тлі прорахунків і провалів суцільної колективізації Кубані - непродуманої та волюнтаристськи здійснюваної некомпетентними в сільському господарстві людьми. На початку листопада на допомогу в проведенні хлібозаготівлі першому секретареві Північнокавказького крайкому Борису Шеболдаєву була направлена група членів ЦК на чолі з Лазарем Кагановичем. Відразу ж було оголошено чистки північнокавказьких і особливо кубанських партійних організацій, а два дні потому вийшла інструкція про проведення подібних чисток комсомолу. 14 грудня вийшла постанова ЦК ВКП(б) про перебіг хлібозаготівлі, якою наказувалося поголовне виселення одного з головних центрів української культури на Кубані - станиці Полтавської. Сумної долі повністю або частково зазнали ще півтори десятки станиць північнокавказького краю. Згідно з рішенням Краснодарського виконкому від 26 грудня у триденний термін діловодство, українські газети й журнали, радіо, вищі та середні учбові заклади необхідно було перекласти російською. Українська мова була формою опору класового ворога заходам радянської влади й перебувала поза законом. Уже в лютому було розігнано крайовий український театр. До 1 вересня 1933 р. необхідно було повністю русифікувати всі півтори тисячі українських шкіл Північного Кавказу (з них - 746 кубанських).

На самому початку 1933 року почалися масові арешти кубанських професорів і педагогів за звинуваченням у злочинному бажанні приєднати Кубань до України. Хвиля репресій котилася до самого 1938 року, не лишивши і сліду від української культури, та й від самих українців також. Адже політичні репресії проти окремих груп населення і навіть цілих станиць здалися Йосипу Сталіну дуже малою платою за кубанську вольницю.

Було вирішено покарати всіх відразу і найжорстокішим бузувірським способом - голодом. Майже половина кубанців спочивають сьогодні в масових похованнях, більшість із яких ніяк і нічим не відмічені. Лише останні свідки страшної трагедії приносять сьогодні великодні дари до цих безіменних могил, пов'язують за старовинним звичаєм рушниками, але не хрести, яких немає, а дерева - німих свідків найстрашнішого горя в історії Кубані.

У читача обов'язково виникне щонайменше два питання: навіщо проводилася українізація Кубані (її не поверхневий, а глибинний сенс) і навіщо було влаштовано комуністами штучний голод 1933 року? Кожний вчений має право на свою версію цих поки що мало вивчених подій. Є вона й у мене. Я переконаний, що українізація була своєрідною формою розв'язання козацького питання на Кубані. Вчорашнім козакам пояснили, що вони українці, а решта - станові забобони. Коли прийшла черга вирішувати тепер уже визріле в головах кремлівських вождів українське питання, не вигадали нічого ефективнішого, ніж голод. Таким чином, розкозачування, розкуркулення, розукраїнізація, депортація, голод - усе це на Кубані було ланками одного зловісного ланцюга.

Весна 1933 р. Кубанські українці нагадували великий колективний цвинтар. У кожній хаті лежали мерці, що розкладалися, роздулися, чекали своїх могильників, якими мали стати господарі кубанської землі. Їх привезли в плановому порядку до Росії 1933 го - з центральних районів Росії, згідно з постановою ВКП(б) про заселення Північного Кавказу сім'ями мобілізованих червоноармійців. Підводили «щасливих господарів» до забур'яненої хати: «Подобається? Бери гаки та витягуй хохлів із хати!» Кажуть, не в усіх ставало мужності витягти зі «свого» житла десяток трупів і трупиків, що вже розклалися.

Деякі нинішні кубанські вчені люблять розмірковувати про жахи «українізації Кубані», заразом оспівуючи блага її розукраїнізації. Хочу внести ясність у це питання. Під час українізації не постраждала жодна людина, хіба що хтось не збагатив свій словниковий запас кількома українськими словами. Під час розукраїнізації (депортації, арешти, заслання, голодна смерть) загинуло 80 відсотків українського населення Кубані.

В Україні була ухвалена президентська Постанова про державні заходи щодо 70-х роковин трагедії, що забрала за різними оцінками понад десять мільйонів українців. На Північному Кавказі загинуло близько мільйона осіб. Хотілося вірити, що наша крайова влада згадає сумну дату та вшанує замордованих земляків, що її підтримають у цій святій справі духовенство та козацтво.

Прикро, що мало є тих, хто знає сьогодні правду, яку приховували комуністи не одне десятиріччя. Та за ними стають безмовні тіні мільйонів занапащених життів - згорілі на багатті болісної смерті чоловіки, жінки, діти - генофонд славної нації. Нехай знають спадкоємці катів, що ми все пам'ятаємо, нічого не забудемо, ніколи не вибачимо!

Віктор ЧУМАЧЕНКО,

редактор газети «Вісник української культури Кубані»

http://www.day.kiev.ua/257311 «День» №212, 21.11.2008

Додаток:

«Сказати істину - це обов'язок»

«Шановний пане президенте, Ваша адреса - Москва, Кремль, відома українцям ще з часів п'ятирічок та реального соціалізму. Всі писали й чекали звідти справедливості та милості, оскільки всілякі вищі інстанції були скасовані Кремлем.

Слава Богу, ми повернулися до Найвищої Інстанції, перед якою людині, в тому числі й вам, потрібно сповідатися. Ми повертаємося до Біблії, де вже на перших сторінках описаний подвійний гріх Каїна: перший - вбивство брата, другий - брехня перед Богом і горде небажання зізнаватися в скоєному.

У своєму посланні до Президента України В.А. Ющенка ви відмовляєтеся брати участь у вшануванні пам'яті вбитих Голодомором. Це прикро, оскільки немає сприятливішого випадку заявити співчуття українському народу від нинішнього Кремля і чітко сказати правду, що російський народ не причетний до організації Голодомору, оскільки Сталін із ним не радився, так само як Гітлер не радився з німецьким народом щодо Голокосту. Більше того, обидва вожді не залишили прямих доказів, тому історія нині оперує свідченнями живих свідків.

Дивне те, що в запереченні загальновідомої істини, про яку писали вільні журналісти й доносили іноземні консульства ще 1933 року, про яку написані книжки авторитетних дослідників, ви, по суті, повторюєте сталінську брехню про сьогомиттєву політичну кон'юнктуру, про політичну вигоду й навіть про цинічний наклеп.

При цьому ви говорите про чийсь намір роз'єднати наші народи. Загальновідомо, що об'єднує людей і народи повага до істини та закону. І взаємне співчуття. У нас є підстави співчувати іншим народам та сподіватися на взаємність. Адже всі ж розуміли, що в основі цифри 91% голосів за незалежність України лежала пам'ять про Голодомор... Про страждання народів «республік вільних» повинні писати історики. Але совісні історики не узагальнюватимуть біди, а чесно збиратимуть і досліджуватимуть факти, слідами яких Україна виявиться вписаною на «чорну дошку».

Сказати істину - це обов'язок перед людством і культурний світ завжди буде вдячний тим, хто всупереч політичним вигодам, розголошує факти про злочини проти людства.

Без цього «банку даних», без підмурка істини, пане президенте, посткомуністи залишаються банкротами, правонаступниками моральних банкротів».

Із повагою, президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу Євген СВЕРСТЮК, (maidan.org.ua). «День» №212, п'ятниця, 21 листопада 2008

http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=257312&mainr

Реквієм

На світлинах: Професор Віктор Чумаченко. Реквієм.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s