Оксана ЗабужкоВідгук на публікацію в “Українській правді” Оксани ЗАБУЖКО: “In memoriam-1933: Цитата в тему”

Цитата (див. нижче) – це прецікавий спогад російського філософа Григорія Соломоновича Померанца з часів його вчителювання на Кубані. Вирішила поділитися після того, як потрясла мене "до основанья" вістка, що голодомор – то явище "общесоюзне", позаяк був він "не тільки в Україні, а й на Кубані" (!). Тобто, темно було "не тільки в домі, а й у кімнаті". Древні софісти відпочивають. Чи й справді, при наших суцільних провалах пам'яті, Кубань уже сьогодні настільки не сприймається українською?

Можна, звичайно, політкоректно викреслити з нац. гімну давній рядок про "бій кровавий від Сяну до Дону". Можна забути історію колонізації того краю нашими козаками-чорноморцями, і розкішну "кубанську" прозу Василя Мови-Лиманського (обожнюю!) й Михайла Старицького, і книжку нарисів Докії Гуменної 1930 р. – документальне свідчення, що до початку колективізації Кубань ще офіційно трактувалася в СРСР як український ареал, і Харків тримав над нею "культурне шефство"... Все можна забути – людська пам'ять і взагалі коротка, а коли її цілеспрямовано одбивати, то й поготів. Фантастично інше – те, як примудрився цей ареал упродовж 200 років законсервуватись і "тримати оборону" своїм традиціям у чисто середньовічній – військовій, козацькій – стилістиці, яку хіба тільки з давніх літописів нині і впізнаєш... І голодомор не вбив того духа, і введена по ньому переселенська "демографічна ін'єкція" – не переломила. (Пам'ятаю, як ще в кінці 1980-х деякі наші молоді літератори спеціально їздили "на Кубань по мову" і хвалилися, що такого джерельно чистого, від 19-го ст. практично незайманого "грінченківського словника", як там, в УРСР уже не збереглося).

Ось як це запам"ятав Померанц (взято звідси, підкреслення мої):

«В 1953 году я начал работать учителем в станице Шкуринской (бывшего Кубанского казачьего войска), и вот оказалось, что некоторые школьники 8-го класса не говорят по-русски. Мне отвечали по учебнику наизусть. Кубанцы – потомки запорожцев, их родной язык – украинский, но за семь лет можно было чему-то выучиться... Я решил обойти родителей наиболее косноязычных учеников и посоветовать им следить за чтением детей. Начал случайно с девочки, у которой была русская фамилия. Допустим, Горкина. Мать ответила мне на нелитературном, с какими-то областными чертами, но бесспорно русском языке. С явным удовольствием ответила, с улыбкой. "Так вы русская?" – "Да, мы из-под Воронежа. Нас переселили в 1933 году вместо вымерших с голоду". – "Отчего же не выучили дочку своему родному языку?" – "Что вы, ей проходу не было! Били смертным боем!"

Оказалось, что мальчишки лет пяти, дошкольники, своими крошечными кулачками заставили детей переселенцев балакать по-местному. В школе это продолжалось. За каждое русское слово на перемене – по зубам. По-русски только на уроке, учителю. Запрет снимался с 8-го класса. Ученики старших классов – отрезанный ломоть, они собирались в город, учиться, и им надо говорить на языке города. Действительно, к 10-му классу мои казачата уже сносно разговаривали. Вся эта автономистская языковая политика стойко продержалась с 1933-го (когда была отменена украинизация) до 1953-го и продолжалась при мне, то есть до 1956-го. Дальше не знаю.

Я не думаю, что сопротивление было сознательно организовано взрослыми. Организацию выбили бы в 1936-1939 годах или в 1944-м, во время ликвидации неблагонадежных, сотрудничавших с немцами. Нет, никакой организации не было. Было казачье самосознание, которое дети чувствовали».

Якщо полтавсько-черкасько-київських дядьків-"повстанців" 1920-х рр. ми собі вже уявити негодні ніяким напруженням уяви, то після цих "казачат" 1950-х починаєш краще розуміти "товаріща Сталіна со боярє", – таки ж не брехали наші класики 19-го ст., грізною силою мусило бути українське село з його "казачьим самосознанием"! Вічною зачаєною вибухівкою, якій тільки й бракувало – підпалу... Так підпал і усунули ще в 1930-му – пустивши під ніж українську інтелігенцію, числом не багато, не мало – 30 тис. по одному тільки процесу СВУ...

І нудно, їй-богу, слухати сьогоднішніх софістів – обстоювачів теорії "негеноцидного голоду" й "перегибов на местах"... Не дурили б уже самі себе – війна це була, шановні. Війна. І не просто за "колективізацію сільського господарства" – а за владу в Україні. Війна з тим, хто від віку вважав себе тут господарем, за логікою аграрної цивілізації, яка витримала натиск Степу: ти, приходню, як прийшов, так і підеш, а мій хутір/станиця – моя держава. І якщо ти, суко, прийшов до мене розказувати, що мені сіяти, що будувати, якою мовою говорити і яким богам молитися, то одержиш від мене "по зубам".

І так воно й велося століттями – аж до 1933-го (померанцевські "казачата" – це вже відблиск мертвої зірки).

А після 1933-го "нові господарі" змогли одержати "по зубам" – вже тільки на Заході України...

Оксана ЗАБУЖКО,

письменниця, віце-президент Українського ПЕН-центру

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Григо́рий Соломо́нович Помера́нц (род. 13 марта 1918, Вильно, Литва) — философ, культуролог, писатель, эссеист. Муж поэта, писателя, эссеиста и переводчика Зинаиды Миркиной. В 1940 г. окончил ИФЛИ; в 1941 г. пошел на фронт добровольцем, дважды ранен. В 1949 г. арестован по обвинению в антисоветской деятельности, в лагере до 1953 г, реабилитирован в 1956 г. Работал библиографом в ИНИОН РАН. Участник диссидентского движения.

http://ru.wikipedia.org/wiki/Григорий_Померанц

Отклик на статью Оксаны Забужко

С большим интересом прочитал замечательное эссе несравненной Оксаны Забужко об украинцах Кубани. Как всегда, написано талантливо. Конечно, для меня, родившегося и всю жизнь прожившего на Кубани, в ней нет больших откровений. В одной из своих статей, опубликованной 5 лет назад в нашем кубанском "Вiснике", я прямо (и, надеюсь, аргументированно) написал, что голод 1933 года был на Кубани этнической чисткой, направленной против украинцев. Украинцев - иногородних (в начале 20-го века их было больше казаков и они сохраняли свою идентичность, называя себя хохлами) и украинцев-казаков (которых было уже меньше и у которых этническая идентичность была затуманена сословными представлениями о казачестве как особом народе, хотя по культуре (языку, обычаям) они были стопроцентными украинцами).

То, что увидел в середине 50-х годов философ Григорий Померанц, я часто наблюдал собственными глазами, особенно когда нас, студентов филологического факультета Кубанского государственного университета, отправляли на сбор винограда в самые отдаленные уголки исторической Черномории, чаще всего - на Тамань. Туда же мы ездили в обязательные для студентов 1970-х гг. диалектологические и фольклорные экспедиции. И потом, когда я начинал свой трудовой путь в краевой центре народной культуры, по заданию которого приходилось частенько выезжать в командировки.

Вспоминаю, как в 1973 году нас отправили собирать солнечные гроздья в станицу Старонижестеблиевскую. Поселили на первом этаже новой  школы, где уже вовсю шли занятия. Поскольку я как человек пишущий работал не на грядках, а корреспондентом местного колхозного радио, освещавшего ход уборки, то, собрав до зари сводки, большую часть дня  проводил затем в школе, готовя сценарий передачи.

Наблюдая за жизнью невольных соседей, не переставал удивляться. Когда раздавался звонок на перемену и школьники высыпали на улицу, все они говорили только по-украински. А вслед за ними (и это меня особенно поражало) выходили их учительницы и тут же, еще не покинув пределов школы, переходили на местную балачку.

Весь месяц за мной по пятам бегали двое казачат-первоклассников, поставивших перед собою цель подружиться со студентом. Видимо, в глазах их сверстников это было очень престижно. Все мои попытки заговорить с ними по-русски закончились упорными ответами только по-украински. Так я и не услышал от них до конца "трудового семестра" ни одного слова по-русски. Мне кажется, они даже не поняли, чего я от них добываюсь.

Так ли там сейчас? Сомневаюсь. Прошло уже 35 лет. Время размывает этнические берега "малых народов", если их всячески не укреплять.

Увы, такую задачу украинские авторы не ставят. Не говорит об этом и уважаемая Оксана Забужко. Как и все, она только восхищается крепостью остатков казачьего духа на Кубани и тем, что мы здесь все еще без всякой поддержки с Украины (правовой, моральной, культурной) еще не вымерли окончательно. Если так пойдет и дальше, то скоро вам, дорогие друзья, восхищаться будет нечем.

Виктор ЧУМАЧЕНКО,

профессор, г. Краснодар

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Віктор Чумаченко

На світлинах: Оксана Забужко. Віктор Чумаченко.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Уфимський філіал МДГУ ім. М.О. Шолохова

Уфимський  філіал МДГУ ім. М.О. Шолохова