ВаравваПро кубанського поета Івана Варавву 

Історія української літератури складна і непроста. Ми знаємо й читаємо українських письменників, які писали українською мовою й багато зробили для її розвитку. З другого боку, українці ніколи не жили в ізоляції, вони розвивалися в оточенні своїх сусідів. Контакти з ними, багатовікова історія сусідства привела до того, що українці втратили незалежність й Україна перестала існувати як незалежна держава. Українські політики і діячі культури були вимушені жити в Росії, Польщі, Австро-Угорськый імперії. Більшість українських письменників відчувала свій зв'язок з рідною культурою і писала українською мовою. Інші писали польською, російською чи німецькою мовою. Гоголь - найвідоміший російськомовний український письменник і зберіг зв'язок з українською землею. Багато й інших російських письменників мали українське коріння.

У ХХ сторіччі процеси відриву від української мови посилилися і були викликані політичними змінами. Офіційно Радянський Союз декларував "дружбу народів", а де-факто проводив політику асиміляції і русифікації. У такій ситуації багато письменників українського походження вимушено почали писати російською мовою. Особливо гостро ця ситуація відчувалася на Кубані - території, яка історично була колонізована вихідцями з українських земель. Якщо до 1930-х років українці складали половину населення, то після репресій і колективізації вони перетворилися на національну меншину. Деякі з українців асимілювалися, прийняли російську мову і культуру - інші зберегли свою рідну українську мову, українські традиції, продовжили розвиток багатовікової української культури. Але й вони вимушено діяли в російськомовній стихії і були вимушені писати російською. Така ситуація не робить їх творчу спадщину менш цінною ніж україномовна класична й сучасна література.

Іван Федорович Варавва належав до числа таких кубанських українських письменників.  Варавва народився в 1925 році. Свою літературну діяльність він почав у Києві, а, повернувшись до рідної Кубані, продовжив займатися літературою. Довгі роки Іван Варавва писав і публікував вірші російською мовою. У 1990-і роки стало можливим видання його творів і українською мовою. У радянський період його творчість відрізнялася широтою пошуків. Він зберігав український кубанський пісенний фольклор, перекладав твори українських класиків. Поет не був позбавлений цивільної мужності і національної відваги. У 1966 році, публікуючи збірку "Пісні козаків Кубані", він включив туди і текст українського гімну "Ще не вмерла Україна".

Поезія Варавви територіально локалізована, в центрі його творів Кубань, і комплекс кубанських образів достатньо різноманітний. Кубань - частина України, а сама Україна тягнеться від "Карпат до Кубані". Кубань ("О, матір моя, земля моя Кубань!") повстає як батьківщина і вітчизна, як "теплий край, Кубань-річка", "рідний, красивий багатирський, щасливий козачий край". Кубань - це і традиційний селянський український край, Кубань - сільська ідилія: "навколо зеленіють поля і в'ються доріжки і стежинки". Варавва часто декларував свою причетність до Кубані, що свідчить про послаблення української ідентичності в регіоні та її деградації від української до регіональної: "Хто вогонь в гучному серці погасить, хто в ньому вітри угамує і громи? Хто Кубань мою піснею прикрасить, якщо цього не зробимо ми".

Іноді українські мотиви в творчості І. Варавви більше помітні. Наприклад, у деяких віршах помітна тема української єдності. І Кубань і Дніпро усвідомлюються як саме українські поняття, як українські символи: "Над Кубанню, що рветься до моря, гуркоче цілющий грім, а десь бушують прощання вже за студеним Дніпром". Деякі вірші Варавви - своєрідна історична пам'ять про Україну, наповнена козачими мотивами. Тому, він імітував, з одного боку, стиль і ритм української народної пісні, а, з другого, розвивав мотиви Степана Руданського: "Гей, воли… Чого ж ви стали? Або поле жахливо заросло, або іржа сталевий леміш роз'їла, або затупилось чересло? Гей воли! Трава посохнула, і будяки вже вилягли, а чересло і леміш нові… чого ж ви стали? Гей, воли!".

"Їхав козак на Кубань" - показовий вірш подібного плану. Він показовий і знаковий не лише у зв'язку з яскравими українськими мотивами, він має й мовні особливості, оскільки містить більше українських елементів, ніж інші вірші Варавви. Це - поетичний спогад про минулу батьківщину, про Україну, про переселення козаків з українських земель на Кубань: "їхав козак на Кубань, прибрався немов пан, сам - бравий, кінь - буланий - хоч куди козак! Його жінка молода відчиняла ворота. Поряд ставши, хлопця обійняла. Набив люльку тютюном, на коня злетів в'юном, пострибав козак".

"Наспіви предків" у цьому контексті демонструє деякі елементи саме української ідентичності. Кубанці фігурують як люди на межі двох культур і мов, двох рідних країн - і Україна і Росія здаються ним однаково своїми ("скрипіла Байда колиски, гойдаючи ласкаві сни, мені бабця Мар'я пісню співала іншої рідної сторони"). Більш того, кубанці трансформуються в нащадків запорожців, що ще раз підкреслює колись український етнічний характер кубанських територій: "про запорожців - добрих хлопців, про річку Ворсклу і Дніпро, як з чарівного колодязя я пив живе срібло… і ця пісня вусатих предків в мені сміялася й жила".

У цьому контексті слід згадати концепцію відомого канадського українського історика Мирослава Шкандрія про колонізацію України. Аналізуючи, наприклад, образи Тамані в творчості Михайла Лермонтова, він припускає, що вони символізують колонізовану Україну. Тому, за його словами, формується "таємнича колонізована ідентичність", яка характерна і для Варавви. Така ідентичність, зберігаючи деякі свої унікальні, властиві тільки їй, риси вписується в загальний контекст якоїсь іншої, великої, ідентичності. Ідентичність Варавви в такій ситуації вписувалася в радянський імперський тип ідентичності. Цей імперський контекст пригнічував прояви унікального українського тексту, інтегруючи його в якості проявів великого радянського наративу в радянську літературну традицію.  

Страх перед можливою втратою ідентичності (або залишків української  національної самосвідомості) характерний для Івана Варавви. У його поезії присутні мотиви неминучості зникнення й асиміляції. Тому він писав і про "останній запорізький шлях, останні кубанські станиці". У такій ситуації з'являється і образ бандури. Бандура - це матеріалізована історична пам'ять. Образ вмираючого бандуриста - образ показовий, який демонструє те, що у ряді випадків національні українські мотиви в творчості Варавви були сильні. Вмираючий бандурист - це страх перед неминучою загибеллю української Кубані, української мови і культури в регіоні: "Гей, подружко-бандура, козача турбота! Боргів життя мене ти годувала, поїла - жвавих вдів з півночі звала до воріт, боязких дівчат з вечора в сутінок вабила, козаків веселила в поході … так лежи на кургані. Тут вітри з свистом будуть струни твої сиротливі чіпати, доспівають недоспівану пісню бандуриста на татарських полях, на козацьких дорогах".

До цих мотивів близькі і образи матері і батька. Мати втілює зв'язок поколінь, дітей з батьками. Вона - живе підтвердження українського характеру Кубані. Вона і жива пам'ять про українське минуле: "А що ж Мадона? Незграбно він узяв підкову з сурми, перевернув, подумав… Мати і в нашій кузні потрібна". Образ "батька", для опису якого Варавва використовує і лексику українського походження, символізує зв'язок з рідною землею, втілює вікові селянські традиції: "помер батько серед хлібного поля, де колись народився, де ріс… серед поля його поховали, де хліби густі".

Ідентичність Варавви формувалася як колонізована українська ідентичність. Перефразовуючи слова Тамари Гундорової про Буковину як "топос модерності", ми можемо сказати, що Кубань демонструє класичний топос колоніалізму. Творча спадщина поета в такому контексті свідчить про те, що імперії (про імперський статус Радянського Союзу в історіографії йдуть дискусії і немає єдиної думки) відповідним чином описують і конструюють ідентичності колонізованих територій. Тому, ідентичність Варавви була сформована збитковою соціальною громадою, де він ріс і виховувався. Вона і не українська і не російська. У такій ситуації він тільки конструював літературний образ України, який органічно переплітався з російськими наративами, вписувався в них і не мав самостійної цінності без російського літературного контексту. Російськомовна українська література виступала в ролі каналу легітимації експансії російськомовного наративу і витіснення наративів створених засобами української мови на периферію літературного процесу. 

Для Варавви, як і для інших українських поетів, характерне звернення до батька української літератури - Тараса Шевченка. У радянський період саме Шевченко був найзначущішим національно маркірованим і допустимим образом в українській літературі. У Варавви образ Шевченка небагато чим відрізняється від тих, що були створені в радянській українській поезії. Шевченко повстає як український патріот і вимушений вигнанець, який в думках завжди був разом з Україною: "Тут Шевченко непривітним берегом ходив, в думках про Україну, рідну неньку, сіру папаху упустив… в стороні від волі запорізької важка каспійська туга, немов в морі місячна доріжка, Батьківщина Тараса далека". Образ Шевченка - це і український визвольний рух, який Варавва описував в соціальних категоріях: "і в грудях поета купи попелу багаття і… зірка свободи… біль глибокий і гострий". Шевченко виникає в поезії Івана Варавви невипадково. Він пов'язаний з прихованими антиросійськими, але українськими національними, наративами. Ці ідеї вдягалися в соціальні форми. Критика Росії як негативного чинника в українській історії - це критика з соціальних позицій. Російські царі - це своєрідні антигерої поетичної творчості Варавви: "ворожа матір Катерина, що ж ти натворила? Край веселий і багатий - панству роздарувала".

Для Варавви характерне особливе розуміння української ідентичності. Українство поєднується у нього з козацтвом. Його поетична спадщина демонструє особливий дискурс української національної ідентичності, як козацько-української ідентичності. Кубанці - це майже завжди козаки: "сини її, кровні діти, ми здіймалися в козачому сідлі". Примітне те, що козаки у Варавви - це червоні козаки ("за Дунаєм шаблі задзвеніли, то не макі - червоні козаки"). Він ще раз підкреслює так свою лояльність радянській владі. З другого боку, деякі з його козачих героїв мають типово українські риси: "вийшла Ганя війська чекати, заїжджайте соколи-кубанці, я чуприну козаченькам помию".

Варавва писав і українською мовою. Його україномовні вірші, написані кубанським українським діалектом та звернені до Кубані, її історії, козачих традицій. Варавва прагне говорити від імені предків, донести їх козацький подвиг до сучасників. У цій перспективі поезія Варавви - своєрідне втілення нерозривного зв'язку часів і поколінь: "Козачий край - пшеничний край, колосковий... Я чую вість твоїх сумних віків. Я бачу храм твій золотоглавий у світлі візантійських куполів. Ввійду в собор під димчастії зводи, молитвенно - покійно поклонюсь - за всі мої таланти та пригоди, що їх дала мені, моя козацька Русь!". Поет дивно тонко і чуйно передає зв'язок з природою, його лірика пройнята щирою любов'ю до батьківщини, її вільних і безмежних просторів: "Дужий посвист по степу лунає, стогне явір з далеких гаїв, горемишниця вільного краю молить з жалем далеких богів".

Образ Кубані - це образ малої Батьківщини, нерозривно пов'язаний з великою і далекою батьківщиною українських предків. Кубань - це і рідна мати, і добра заступниця: "Хто ти, жінка, підлунниця сива? Болем душу свою не порань. Я заступниця сокола-сина, я козацькая ваша Кубань!". Кубань в поетичній спадщині Варавви - своєрідне продовження України, української землі. Це землі, колись колонізовані українськими козаками, кубанські перекази і легенди про яких Варавва прагне відтворити за допомогою поетичного слова: "Мій десь там зазублений серп та коса в струмках степового розлива. Земля Україна... Безмежна краса - Моє Запорізькеє диво!".

Українська поезія більш національна, ніж російськомовна. Вона несе і поетичні, психологічно важкі і неприємні, спогади про трагедію українського кубанського козацтва, про вимушене вигнання, опоганення козачих святинь і тимчасове забуття українських традицій: "Святий собор заплаче кришталево, давнішніми стодзвонами дзвеня... Мій милий край! Дивитися ганебно на твій Содом загубленого дня... Розриті ралом пам'ятні могили, на ниві безпробудний зимний сон, у лузі коні ковані змарніли, штандарти поховались за кордон!". Українські вірші Варавви на відміну від його російськомовної лірики, більш оптимістичні. Він вірить у відродження українських традицій, в їх продовження і розвиток у майбутніх поколіннях. У цьому контексті його життєстверджуюча поезія явно націлена в майбутнє: "Мій рідний край... У рицарськім весіллі Твої не обломились шабельки. Козачий заповіт спіткає у надії життя, якого дбають козаки!".

Твори Варавви радянського періоду були написані російською мовою та містили багато офіційних моментів, поетичних декларацій лояльності радянському режиму, демонстрували українську самосвідомість. Всі ці чинники зовсім не означають те, що поетична спадщина Варавви позбавлена  значення для історії української літератури в ХХ столітті. У 1990-ті роки українські дослідники визнали актуальність і необхідність наукового аналізу літературної спадщини письменників української походження із США і Канади, які писали чи пишуть англійською. Ймовірно, слід аналізувати і російськомовну українську літературу, оскільки вона демонструє один з дискурсів розвитку і асиміляції української літератури в іншомовному оточенні. Ця проблема не обмежується лише творчістю Варавви, і її подальше вивчення може виявитися корисним для з'ясування загальних тенденцій в еволюції літератури української діаспори, в першу чергу - літературних традицій кубанських українців.

Максим КИРЧАНІВ.

"Вісник Товариства українців Кубані" 

№ (48) - 2006 р.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s