lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Історія Нижнєкамської «Вербиченьки»

Про чвертьвіковий шлях товариства розповідає його голова Євген Савенко

7 жовтня 2020 року Нижнєкамській національно-культурній автономії «Українське товариство «Вербиченька» виповнилося 25 років. У житті людини 25 років - величезний відрізок, а для громадської організації - це ціла епоха. Товариство «Вербиченька» виникло самостійно, можна сказати, стихійно, без будь-яких вказівок і будь-якої підтримки. Ці роки ми пройшли разом з українською державою, радіючи її успіхам і переживаючи її невдачі.

У 1999 році на українському фестивалі в Уфі я прочитав чудові слова: «Ми не шматок відірваний, ми – частка України!» Ці слова з вірша діаспорянина Валентина Іващенка не тільки залишилися в пам'яті назавжди, вони стали керівництвом до дії, маяком, по якому звірявся курс руху товариства. «Вербиченька» - не тільки один з небагатьох «довгожителів» в українському русі Росії, вона, поза всяким сумнівом, одна з яскравих, успішних, самобутніх українських організацій, яка зробила багато славних і унікальних справ. У чому ж причина такого довголіття і успішності в роботі? На мій погляд, їх кілька.

Деякі українські організації в Росії складаються з керівника, печатки, та комп'ютера, вони жваво відгукуються на будь-який скандал і активно в ньому беруть участь. Я завжди пишався, що «Вербиченька» є «товариством» в самому прямому значенні цього слова - колективним розумом, який не допустить політичного епатажу і необдуманих, шкідливих для громади  рішень.

В українському русі Росії існуть колективи, які, по суті, є хорами, клубами любителів української пісні. Є талановитий концертмейстер - є організація, немає концертмейстера - нічого немає. За 25 років існування у «Вербиченьки» бували моменти, коли не було музичного керівника, ми співали за столом для себе, робота набирала дещо інші форми, але вона ніколи не припинялася, і українською організацією ми залишалися завжди.

У Статуті ми зареєстровані як «товарищество», але я хочу підкреслити, що в наших душах організація є саме «товариством». Це чудове українське слово, яке не має дослівного перекладу на російську і яке дуже зрозуміле українцям. Так, як слова «святкувати» і «гуляти» мають на увазі різний зміст. Найкраще про те, що таке товариство сказав Микола Гоголь вустами Тараса Бульби: «Вот в какое время подали мы, товарищи, руку на братство! Вот на чем стоит наше товарищество! Нет уз святее товарищества! Отец любит свое дитя, мать любит свое дитя, дитя любит отца и мать. Но это не то, братцы: любит и зверь свое дитя. Но породниться родством по душе, а не по крови, может один только человек». Тарас промовляв ці слова українською, і «товарищество» звучало як «ТОВАРИСТВО». Товариство - це співдружність людей, близьких не по крові, а по духу, об'єднаних спільною справою.

У товаристві «Вербиченька» переважають жінки, але буйні звичаї і демократичні традиції запорізьких козаків виявлялися в ньому завжди. В організації не було авторитарних відносин, вони просто не мали права на існування. Всі питання у нас завжди обговорюються на зборах, і ніякими силами неможливо змусити громаду робити те, що вона не хоче. У нас існує негласне правило: «Організація для людей, а не люди для організації». Думаю, що багато в чому завдяки цьому, «Вербиченька» активно існує вже чверть століття.

Посада голови товариства виборна, обирається він щороку (правда, ще жодного разу мене не змінили). Реально товариством керує Рада з п'яти чоловік, яку очолює Галина Артем'єва. Вони спільно вирішують масу нагальних питань, що постійно виникають. Я їм надзвичайно вдячний за те, що маю можливість зосередитися на головному. Не раз вони зупиняли мене, коли мне «заносило» в грандіозні плани, або говорили мені безсторонню правду, яку я сам не бачив. У складі товариства ніколи не було людей багатих, знаменитих, чиновників високого рангу. «Фінансовий дощ» ніколи не падав на наші голови. Допомогу словом і ділом ми отримували від осіб і організацій, які вірили в доброту і корисність нашої справи, в нашу щирість і безкорисливість.

Створення «Вербиченьки»

Навіть саме виникнення української організації в Нижнєкамську є досить незвичайним. Похмурого ранку вересня 1995 року я віз п'ятирічного сина Віктора в дитячий садок. Трамвай обігнав жовто-блакитний молоковоз, і ці кольори нагадали мені  кольори українського національного  прапору. Нахлинула ностальгія, і я звернувся до сина: «Синку, ходи до мене». У садку син вивчав англійську мову, і, почувши неросійські слова, відповів мені англійською. Стало сумно - онук не розумів слів, які його батько і дід знали з раннього дитинства. Це стало останньою краплею, я прийняв рішення створювати українську організацію.

5 жовтня 1995 року в Нижнєкамській газеті було опубліковано оголошення, в якому я запросив на зустріч українців, нащадків українців, людей, які жили в Україні  і зберегли тепло цієї землі. Першою підтримала ідею створення організації  Євгенія Федорівна Риковцева , а на зустріч 7 жовтня прийшло 11 осіб. Обстановка серед присутніх була напруженою - не знали, що сказати один одному, боязко перекидалися окремими словами. І тут в коридорі гримнули двері, задзвеніло перевернуте відро, в кімнату увірвалася невисока жінка і голосно, ні до кого конкретно не звертаючись, запитала: «А чому українці раніше не збиралися?». То була Раїса Іванівна Степанова. Вона говорила українською голосно і швидко. У колективі відразу «потеплішало», розговорилися, а потім і заспівали. Домовилися збиратися один раз на два тижні.

На другу зустріч я не прийшов, був у відрядженні. Степанова рішуче взяла кермо влади в свої руки і провела «організаційні» збори, обравши головою мене, а заступником, фактично «комісаром», стала вона. Відразу придумали назву організації. Назвали не голосно і пафосно, а скромно і лірично, дуже по-жіночому   - «ВЕРБИЧЕНЬКА». Ось що про це писала Тетяна Винничук: «Точно пам’ятаю, що було дуже багато пропозицій, але як тільки прозвучало слово «Вербиченька», всі одразу на нього погодилися, і жодних заперечень не було. Тобто це відбулося дуже швидко і беззаперечно».

Потім почалися будні нашої української організації. На зустрічі приходили різні люди. Дехто з'являвся тільки один раз з метою «чим тут можна поживитися?», але були й люди, які йшли до товариства з допомогою. Поступово сформувалося діяльне патріотично налаштоване ядро, команда, яка цементувала «Вербиченьку»,  і вела її вперед по важкому вибоїстому шляху, на якому організація потім зробила чимало славних справ.

Про українську недільну школу «Лелеки»

Я б назвав створення недільної школи однією з найбільш важливих подій в роботі товариства. Школа успішно пропрацювала більше 22 років і була для Російської Федерації явищем унікальним.

26 січня 1996 року на  чергову зустріч в товаристві прийшла Людмила Найденко з чоловіком. Про неї ми вже чули. У місті говорили, що в якомусь дитячому садку є вихователька, яка збирає дітей з українським корінням і проводить уроки в національному українському дусі. Познайомилися, поговорили про Україну, про необхідність організувати дітей товариства, про плани створення недільної школи. Наші уявлення про це були тоді досить смутними. Але вже через місяць, 26 лютого 1996 року, Людмила Валентинівна Найденко відкрила український клас при Чуваській недільній школі. Завдяки цьому школа набула статусу «багатонаціональної».

Нашій недільній школі дуже пощастило, що Людмила Валентинівна була не просто шкільним учителем, а саме вихователем. Адже діти шість днів на тиждень навчалися в загальноосвітній школі, і повертатися за парту ще й в неділю витримає не кожна дитина. Але Найденко вміло знаходила шляхи до дитячих сердець, вміла зацікавити їх темою, в легкій ігровій формі розповідала дітям про Україну та її культуру. Діти займалися з задоволенням. Дорослі, хто як міг, допомагали. Знайшли календар - проводилося вивчення українських місяців року і дат. Принесли макітру - проводився урок з розпису українського посуду. Зібрали українські рушники - проводився урок з вишивання. Я вів уроки географії - діставав монету в 5 рублів, і просив знайти певне місто на мапі України. Монету-приз отримував той, хто знайшов місто першим. Потім я розповідав про історію даного міста і події, пов'язані з ним. Уроки проходили весело, хоча траплялися казуси. Одного разу я попросив знайти Миколаїв. Через хвилину діти знайшли на мапі України три Миколаєва. Мені довелося «розщедриться» на трьох. Згодом у нас з'явилася хореограф, і діти із задоволенням стали ще й вчитися танцювати.

Підвищивши кваліфікацію викладання предметів українознавчого циклу, Людмила Валентинівна Найденко створила авторську програму, зібрала масу необхідного дидактичного матеріалу, давала дітям знання з української мови, літератури, історії, фольклору. Але, я вважаю, що головним предметом, який вона викладала в недільній школі, була любов до України – «українолюбіє». Найденко підготувала шість поколінь дітей, які брали участь в роботі української організації, виступали з нами в усіх святкових програмах і поїздках. У 1998 році діти створили молодіжне крило «Лелеки», листувалися з молодіжними організаціями Росії і України, проводили свої заходи, влаштовували свята і вечори.

У Культурному центрі України в Москві на Арбаті вже 17 років проводиться Всеросійський конкурс на краще читання поетичних творів Тараса Шевченка. Всі ці роки діти і молодь з Нижнєкамська беруть участь в читаннях, без призів жодного разу не поверталися. Робота молодіжної організації протягом 22 років - унікальне явище. І ми цим пишаємося.

Друковане слово «Вербиченьки»

31 жовтня 1996 року у міському виданні  «Ваша газета» була надрукована сторінка українською мовою під назвою «Вербиченька». Пропозиція один раз на місяць друкувати безкоштовно свою сторінку в газеті надійшла від самого видавця - Адіса Карієвича Сулейманова. Це був подарунок долі. Спочатку сторінку готувала Тетяна Винничук, після її від'їзду в Україну кілька номерів робила Наталя Калнагуз, а потім, протягом двадцяти років це було дітище Людмили Найденко. Цим ми пишаємося по праву. Сторінка «Вербиченьки» була єдиним українським друкованим словом в Татарстані, а після того, як перестали друкувати «Промінь» в Самарі - єдиним в Поволжі. Вийшло у нас більше 140 номерів. Потім друковане  слово стало платним, якийсь час нам вдавалося знаходити спонсорів, але закони ринку невблаганні, і ми були змушені піти з газети.

Крім того товариством за 25 років видано шість друкованих видань: збірка віршів поетів-аматорів, які пишуть українською мовою «Мов зерна колосу на теренах життя», збірки статей про діяльність товариства «Ластівки з-за океану» і «Вербиченька. Українці Татарстану», два буклети-брошури до 200-річчя Т.Г.Шевченка «Шануємо тебе, Тарас», спогади ветеранів війни «Ми пам'ятаємо роки фронтові». Автором і упорядником цих видань також є Людмила Найденко. Та на цьому ми не зупиняємося. Щорічно готуємо звіти про виконану роботу у вигляді ширм-буклетів, супроводжуючи їх значною кількістю фотографій.

Архівна робота «Вербиченьки»

Вона теж унікальна. У Національному архіві Республіки Татарстан та інших архівах мені вдалося виявити унікальні історичні документи про перебування в Казані:

- Михайла Сергійовича Грушевського, який в 1915-1916 роках знаходився в Казані на засланні;

- Давида Давидовича Бурлюка, «українського батька російського футуризму», який в 1889 році вступив до Казанської Художньої школи і два роки навчався в ній;

- Дмитра Івановича Яворницького, який в 1901 році захищав магістерську дисертацію в Казанському університеті;

- Миколи Омеляновича Макаренка, відомого українського історика, археолога, етнографа, який в 1934-1936 роках відбував заслання в Казані.

Вдалося нам сказати своє слово і у світовому «шевченкознавстві». У Казанському університеті доучувалися соратники Кобзаря по Кирило-Мефодіївському братству Іван Посяда і Георгій Андрузський. У Казанському архіві мені вдалося знайти цікаві документи про подальшу долю цих студентів.

Повернувшись із заслання до Нижнього Новгороду, Тарас Шевченко хотів одружитися на молоденькій акторці Катерині Піуновій. Одруження не відбулося. А Піунова-Шмітгоф потім протягом двох десятиліть була зіркою Казанського театру. В архіві ми знайшли документи про казанський період життя цієї «музи», Тараса Шевченка, яка нею так і не стала.

Статті про всі ці архівні знахідки були опубліковані в наукових журналах Росії та України, я виступав з доповідями про них на конференціях в Мюнхені, Києві, Чернігові, Москві, Нижньому Новгороді.

Про меморіальні дошки

В історичному центрі Казані товариством «Вербиченька» встановлені меморіальні дошки М. С. Грушевському (2006 р.), легендарній українській співачці Оксані Петрусенко (2008 р.), художнику-футуристу Д.Д.Бурлюку (2009 р.). Пояснюючі записи на дошках виконані трьома мовами (татарською, українською та російською), гарно оформлені, шановані мешканцями і гостями міста. Нами були організовані урочисті церемонії відкриттів цих пам'ятних знаків із запрошенням офіційних осіб Посольства України та Уряду Татарстану, професорів Київського, Чернігівського і Уфимського університетів, артистів Большого театру Москви, Казанської опери та Київської філармонії, керівників українських організацій Росії та безлічі інших почесних гостей. Чи багато в Росії знайдеться організацій, здатних подужати стільки роботи? Було нелегко, але ми гідно впоралися. Тепер біля цих дошок завжди лежать живі квіти. Пишаємося цим по праву.

Літературно-музичні вечори

Вечори, присвячені видатним діячам української культури і подіям української історії, є ще однією важливою частиною роботи «Вербиченьки». Плануючи ще в 1996 році перші зустрічі, присвячені історичним подіям і діячам, були сумніви, чи варто їх проводити, чи потрібні вони людям? Сумніви розвіяла Раїса Степанова: «Історію Єгипту і його пірамід ми знаємо краще, ніж історію України». І ми провели зустріч, присвячену Нестору Махну. Зібралися українці, люди інших національностей, звичайно, прийшли і представники «компетентних органів». Слухали уважно, напружено. А після закінчення зустрічі всі підходили дякувати за отриману інформацію. Потім були зустрічі, присвячені Северину Наливайку, Берестейській Унії, переселенню українських козаків на Кубань.

Згодом зустрічі, що присвячувалися діячам української культури, стали літературно-музичними і супроводжувалися виступами виконавців. Вони були присвячені: Івану Котляревському і його поемі «Енеїда», Соломії Крушельницькій, Лесі Українці, Марії Заньковецькій та Оксані Петрусенко. Проводилися також зустрічі, присвячені Миколі Садовському, Івану Карпенку-Карому, Дмитру Яворницькому, Михайлу Старицькому, Семену Гулаку-Артемовському та багатьом іншим діячам української культури, літератури, науки. Зустрічі проводилися по кілька разів в українських організаціях не тільки Татарстану, але й у інших містах: в Нижньому Новгороді, Іжевську, Сарапулі, Йошкар-Олі, Казані, Набережних Човнах, Уфі, Димитровграді, Волгограді, Тольятті, Самарі, Саратові, Санкт-Петербурзі, Москві і підмосковному Пушкіно, а також в українських містах - Чернігові, Ніжині, Києві, Львові. Всім дуже запам'ятався літературно-музичний вечір на честь Соломії Крушельницької, який ми проводили 30 січня 2005 року в Нижнєкамську. Прийшло привітання зі Львова від директора музею Крушельницької Галини Тихобаєвої, надіслали фото і привітання Любомир і Лідія Крушельницькі з Канади.

До цього переліку варто додати зустрічі, присвячені письменникам Миколі Хвильовому, Івану Багряному, Борису Антоненко-Давидовичу, Давиду Бурлюку. На зустріч, присвячену Олександру Петровичу Довженку, в Нижнєкамськ з Москви приїжджали племінник кінематографіста, професор Тарас Дудко і письменник Іван Шишов. Великою популярністю серед українців користувався також цикл вечорів українського романсу.

2018 рік у товаристві був роком Марка Кропивницького. Літературно-музичні вечори, присвячені «батьку українського театру», були проведені в шести містах Поволжя, а рік 2019 став роком композитора  Миколи Лисенка.

На 2020 був запланований цикл виступів, присвячених українським акторам, фільмам, які залишили помітний слід в мистецтві і музичних вечорів до 120-річчя Івана Семеновича Козловського. І хоча пандемія коронавірусу внесла свої безжальні корективи, наші плани успішно виконуються на інтернет-майданчиках.

Подвижники віри Христової

Важливою темою в роботі товариства стали заходи, присвячені митрополиту Казанському і Свіяжському Веніаміну (уродженцю Полтавщини Пуцеку-Григоровичу). У другій половині XVIII століття він створив на основі кирилиці абетку для народів Поволжя: чувашів, марійців, удмуртів. Чуваська азбука згодом зазнала змін, а марійці і удмурти користуються його азбуками досі майже в незмінному вигляді. Митрополит багато зробив для поширення і вкорінення християнства в Поволжі, похований недалеко від Казані в Седміозерній пустоші. Храм, в якому поховали Веніаміна у 1938 році  було підірвано,тому удмуртами на честь митрополита на подвір'ї встановлено поминальний хрест. Ми докладаємо зусиль, щоб ім'я достойного християнина повернути широкому колу громадськості.

Товариством було проведено цикл заходів «Даром отримали - даром віддавайте», присвячених лікарям, зарахованим до лику святих. Були розглянуті життя Святого Євангеліста Луки, цілителя Святого Пантелеймона, братів Косми і Даміана, монаха Києво-Печерської лаври, першого лікаря Київської Русі Агапіта, доктора Євгена Боткіна, Архієпископа Симферопольського і Кримського Луки (Валентина Феліксовича Войно-Ясенецького). Звичайно, це далеко не все безсрібники, що несли людям зцілення, але і ми на цьому не зупиняємо цю роботу.

Про деякі незвичайні заходи

29 березня 2001 р. відбулася літературно-історична зустріч, присвячена особистості Івана Мазепи. Зустріч проходила в Центральній міській бібліотеці. Афіші про захід були розвішані по місту. Була підготовлена ​​виставка ксерокопій документів про життя і діяльності цієї історичної особистості. Я об'єктивно розповів, що це була за людина,про його позитивні і негативні сторони, його історичну місію. Були зачитані листи Мазепи до Мотрі Кочубеївни. Для багатьох слухачів, які виросли в радянські часи і чули тільки прокляття в бік гетьмана, було дивно слухати про Мазепу, як про людину, про те, що за ним значилися і позитивні справи, на його гроші будувалися школи, притулки, церкви (в яких його потім 300 років проклинали). Ми не прославляли гетьмана, зустріч була спробою зрозуміти його вчинки і особистість. Сергій Іванович Погорєлов зачитав маніфест, який Мазепа видав, переходячи на бік Карла ХІІ. І не було ніяких ексцесів.

У листопаді 2001 року було проведено літературно-історичний вечір, присвячений Симону Петлюрі. Підготовка до нього велася ретельно. Я списався з музеєм Петлюри в Парижі, отримав звідти цікаві матеріали. В рамках вечора розповів про бій під Крутами. Потім цю лекцію повторив в Казані. Обговорення було дуже бурхливим. Вадим Якимович Марчук навіть згадав образливу пісеньку про Петлюру, якому галичани не пробачили передачу їх земель Польщі у 1920 році. Червоними військами, які розгромили українські війська Директорії Симона Петлюри в лютому 1918 року і взяли Київ, керував підполковник Михайло Муравйов,  до речі, колишній випускник, а потім впродовж кількох років і викладач Казанського піхотного юнкерського училища.

Коли я згадую про такі заходи, які тоді ми спокійно проводили, сам собі не вірю. По місту були розвішані афіші, що запрошують до Центральної міської бібліотеки бажаючих. Приходило досить багато людей, і не тільки українців. Зараз, через 20 років, таке навіть важко уявити, але це було.

Про творчі поїздки

Вони також займають важливе місце в житті організації, мобілізують членів колективу, і стимулюють високу виконавську майстерність.

Перший раз ми поїхали всім товариством в березні 1999 року до Уфи на запрошення Башкирського Національно Культурного Центру «Кобзар» на фестиваль, присвячений 185-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка. Фестиваль вийшов чудовим! Було відчуття якоїсь нереальності, великого і світлого свята. Я вперше бачив великий зал, повністю заповнений людьми в яскравих українських костюмах. Добре співав хор «Кобзар», співав і наш хор «Вербиченька». Наша молодь підготувала український «гопачок». Але коли діти вже вийшли на сцену, відмовила звуковідтворююча апаратура. Всі були в розгубленості, пауза затягувалася, але за завісою сидів якийсь літній чоловік східної зовнішності з баяном, готувався до свого номеру. Бачачи незручну ситуацію, вирішив нам допомогти, заграв, що вмів, такти збіглися, наші діти не роздумуючи пустилися в танок. Чотири пари з повною віддачею і натхненням станцювали. Таких бурхливих оплесків дітям чути ще не доводилося! Велике спасибі башкирському музикантові за таку «інтернаціональну» допомогу. Після виступів було безліч зустрічей, спілкування, прогулянка містом і екскурсія. Це була перша велика поїздка «Вербиченьки», яка  дуже запам'яталася.

Потім були чотири багатоденні автобусні поїздки в Україну, в тому числі в 2001 році на святкування 10-річчя Незалежності України. Ми виступали з концертними програмами, виставами і лекціями у Львові, Києві, Чернігові, Ніжині. Ці поїздки також залишили сильні враження і незабутні спогади.

Вахта пам'яті

У «Вербиченьки» були дві великі поїздки по Росії. У серпні 2014 роки ми два тижні колесили на автобусі по місцях бойової слави з Вахтою пам'яті «І низько голови схилимо ...». Відвідали Димитровград, Тольятті, Самару, Саратов, Волгоград, Краснодар, Новоросійськ. Покладали вінки до пам'ятників солдатам Перемоги, проводили урочисті заходи в Будинках культури, біля меморіалів і Вічного вогню, залучаючи представників українських і татарських організацій, ветеранів, блокадників, кадетів, школярів та молодь.

У 2016 році відбулася велика поїздка по пам'ятних місцях в Санкт-Петербурзі, пов'язаних з іменами Тараса Шевченка та татарського народного поета Габдулли Тукая. Вони з Шевченком жили в різних країнах, в різний час, і не зустрічалися в житті, але їх об'єднує те, що в Петербурзі обидва бували. У нас відбулися незабутні зустрічі з українцями Санкт-Перебургу, з відомим філологом, дослідником життя і творчості Шевченка Тетяною Михайлівною Лебединською. У цій подорожі нас підтримало представництво Татарстану в Санкт-Петербурзі, надавши мікроавтобус і сплативши багатоденні послуги екскурсовода Альміри Наїмовни Тагірджанової, яка прекрасно показала Петербург і український, і татарський. На все життя запам'яталося Смоленське кладовище, місце першого поховання Великого Кобзаря. Ми побували в Академії Мистецтв на березі Неви, відвідали меморіальну кімнату, в якій жив і помер Шевченко, побували в церкві Св. Катерини при Академії, де стояла труна з тілом Кобзаря. Поїздка носила назву «Дорогами Шевченка і Тукая йдемо, даруючи тепло рідного краю».

Про поїздки товариства «Вербиченька» до  Москви

18 - 22 жовтня 2000 року ми брали участь у Другому Всеросійському конкурсі-фестивалі українських хорових колективів імені Олександра Кошиця, який проходив у Москві, в Українському Культурному центрі на Арбаті. Після офіційних виступів поїхали в Ногінськ, там була єдина в Росії церква, підпорядкована Київському Патріархату. Нам показали церкву (тоді - колишній гуртожиток дореволюційної споруди для робітників), дозволили виконати на хорах псалом №16 «В пам'ять вічну». Священик зауважив, що «Вербиченька» - єдина організація, яка після фестивалю поїхала в храм, а не на ринок. Ми посіли 2-е місце серед колективів Росії. Нашому музичному керівнику Геннадію Іларіоновичу Мещанінову від Міністерства культури України було вручено нагрудний знак «За розвиток української культури в Росії». Увечері був гала-концерт в інституті ім. Гнессіних, в якому брала участь «Вербиченька».

23-25 ​​жовтня 2002 року в Москві проходив Третій фестиваль ім. О. Кошиця. Ввечері ми приїхали автобусом до Москву, розмістилися в готелі і були здивовані якоюсь дивною тривожністю  навколо. Виявилося, що в цей же час чеченські терористи захопили заручників в театрі на Дубровці під час вистави «Норд-Ост».

Програма Конкурсу була терміново переглянута, значно скорочена, прибрані гумористичні номери. Проте, виступи в концертному залі ім. П.Чайковського були проведені. Ми також стали лауреатами 2-го ступеня. Двічі проводили у Москві грандіозні презентації діяльності товариства «Вербиченька» - у 2008 і 2018 роках.

Літературно-поетичні конкурси на честь Шевченка і Тукая

Не можна не згадати один з важливих і унікальних напрямків діяльності товариства – проведення щорічних конкурсів на честь Шевченка (з 2012) і Тукая (з 2015). Назви вони носять завжди оригінальні: «Люби и знай родной свой край, как Шевченко и Тукай», «Дорогами Шевченко и Тукая идём, даря тепло родного края», «Слово поэта как слово пророка», «Слово звучащее – слово живое». Щорічно в них беруть участь від 100 до 250 учасників з різних регіонів Росії.

Популяризація української культури в Росії і Татарстані

За ініціативи «Вербиченьки» в Нижнєкамську, а потім в цілому Татарстані, було покладено початок проведення багатонаціональних фестивалів дружби під егідою Асамблеї народів Татарстану. За нашою ж ініціативою було проведено чотири Фестивалі українців Татарстану (два з них в Нижнєкамську) і три Фестивалі українців «Калинові грона Поволжя».

Також було проведено в Нижнєкамську два Конкурси вокалістів імені Оксани Петрусенко. Перший 20-22 квітня 2007 був чисто жіночим, а другий, 23-25 ​​квітня 2009 року - змішаним. На конкурси приїжджали виконавці з усієї Росії, України, і навіть з Китаю. У складах журі були музиканти, справжні професіонали своєї справи: солістка Великого театру Галина Черноба (Москва), професор Державної консерваторії Юрій Борисенко (Казань), професор Львівської академії ім. Лисенка Володимир Ігнатенко, викладачі музичного коледжу Володимир Конін і Зульфія Шарафутдинова (Нижнєкамськ). Таким журі можна пишатися.

Все перераховане - лише невелика частина нашої діяльності, згадка лише про кілька важливих подій. І вся ця робота проводиться силами зовсім невеликого, але згуртованого колективу однодумців, які об'єдналися для того, щоб люди всіх національностей знали, що Україна - це не тільки те, що показують на нескінченних «ток-шоу» по телевізору, а ще й давня, багатюща культура, веселі мелодійні пісні, класична література, і добрі люди.

Євген Савенко, голова Нижнєкамської НКА «Українське товариство «Вербиченька» 

На світлинах:
1. Євген Савенко і Людмила Найденко відкривають Свято української музики і пісні «Калинове ґроно» в Казані. 2019 р.
2. Поетичне свято в пам’ять Є.Ф.Риковцевої. 2006 р. 
3.  Різдво в недільній школі. Січень, 2013 р.
4. Урок в недільній школі. 2005 р.
5   Фотозвіт про подорож  до мовного табору у Львові. 2003 р.
6. Людмила Найденко презентує збірку про діяльність товариства «Вербиченька».
7. Голова товариства Є.Савенко: «Про Шевченка говоримо і пишемо»
8. «Вербиченька» біля меморіальної дошки Оксані Петрусенко. Казань, 2008 р.
9. Біля меморіальної дошки Михайлу Грушевському з послом України О.Дьоміним. Казань, 2006 р.
10. Літературно-музичний вечір, присвячений композитору М.Лисенку. Димитровград,  2018 р.
11. Захід з циклу «Даром отримали - даром віддавайте», присвяченого  лікарям, зарахованим до лику святих, 2017 р.
12. Панихида в пам’ять Митрополита Веніаміна в Седмиозерній пустоші. 2017 р. 

13. Біля пам’ятника Т.Шевченку. Делегація «Вербиченьки» в Санкт- Петербурзі, 2016 р.
14. З учасниками конкурсу на краще читання поезії Т. Шевченка і Г.Тукая.
15. «Вербиченька» Спаси святкує. 2020 р.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка