Кавалер ордена України «За заслуги» Євген Вікторович Савенко
Кавалер ордена України «За заслуги» Євген Вікторович Савенко

Многая літа головному «вербичанину»!

Намагаюсь жити за принципом,

який висловив давній приятель Валентин Іващенко:

„Ми не шматок відірваний, ми – частка України”.

Євген Савенко.

Євген Вікторович Савенко народився 25 жовтня 1955 року в місті Находка на Далекому Сході. В ті часи немало української молоді шукало кращої долі вдалині від розореної війною, голодом і колективізацією України. Коли Євгену виповнилося шість місяців, батьки перебралися до Воронежа, а сина залишили у бабусі Марії Прокопівни Донченко в районному місті Розсош.

Його батьки з півдня Воронезької області. Дідусь по батькові (родом з запорозьких козаків) жив до 1928 року за Харковом біля Мерефи. Під час розкуркулення виявив спротив, був заарештований, деякий час сидів у в’язниці, потім був примусово висланий в Розсошанський район Воронезької області, радгосп "Начало" де і познайомився з його бабусею. Вона родом з селища Ольховатка Воронезької області. Це поселення Слобідської України. Українці, які раніше жили десь біля Острогу, оселилися там ще у 1651 році, після поразки Богдана Хмельницького під Берестечком.

Багато чого пережила його бабуся - Громадянську війну, тиф, колективізацію, голодомор, німецьку окупацію, але зберегла в серці людяність, любов до української пісні, і чудову українську мову. Євген Вікторович згадує дошкільні роки у бабусі як найкращі роки свого життя. Невелика мазанка, крита очеретом, з долівкою, призьбою і шипшиною під вікном стояла майже на краю міста, фактично в степу. Довкола був яблуневий садок, де влітку ночували на трофейному розкладному ліжку. Коли вітер хитав гілля дерев, крізь них проглядали такі загадкові й принадні зірки. А ранком всі прокидалися від гуркоту падаючих яблук. Чомусь вони падали саме на світанку.

Українським вихованням Євгена ніхто спеціально не займався, воно жило в ньому природно й завжди.

Коли прийшов час, його забрали в школу до Воронежа. Найбільш в школі його вразило те, що його української мови російські діти (хоча й з українськими прізвищами) майже не розуміють. І що Бога нема... як сказала вчителька. В їдальні його дуже вразив чай: за сім років свого життя він пив тільки узвар, молоко, по святах - ситро.

Потім потяглися довгі роки навчання в школі, в медичному училищі, де він був росіянином, але кожного літа на вакаціях у бабусі він знову відчував себе українцем. Потім була армія, де він дослужився до старшини, навчання в Воронезькому медичному інституті, три роки роботи лікарем в селі Нова Калитва на березі Дону. Там зустрів він і свою долю - Ольгу Юріївну. У 1988 році родина Савенків вже з донечкою Анастасією й сином Віктором, перебралася до Нижнєкамська. Більше тридцяти років Євген Вікторович та Ольга Юріївна віддали лікарській справі.

Початок 90-х років в Татарстані був дуже складним. Набирали сили національні рухи народів Поволжя, і не завжди вони були доброзичливими до іншомовного населення.

Прихильником української мови й культури Євген Вікторович був завжди, але робота, й родині обов’язки міцно втримували на землі Татарстану. Восени 1995 року він їхав з п’ятирічним сином Вітьком в трамваї, який обігнав жовто-блакитний молоковоз. Вікторович звернув увагу сина на кольори молоковозу українською мовою, а син, відчувши, що до нього звернулися не по-російськи, почав відповідати англійською (його дитячий садок був з іноземною мовою). Це спонукало батька на рішучі кроки.

Через тиждень в міській газеті він подав оголошення про збори 7 жовтня українців міста. Відгукнулося немало зацікавлених, багато прийшло просто подивитися, дехто тільки поспівати, але прийшли люди й для свідомої роботи в українському русі, збереження і розбудови української культури.

Особливою турботою Євгена Вікторовича завжди був підбір людей, які хочуть і вміють працювати організаторами і свідомо несуть важкий хрест українського відродження на теренах Росії. Ця робота дала непоганий результат. В товаристві «Вербиченька» склався міцний колектив однодумців, який очолює Рада. З як нею можна влаштувати будь-який захід і подолати будь-які проблеми.

З 1996 року при товаристві працює недільна школа для дітей і молоді, яка ще ніколи не припиняла своєї діяльності, працює хоровий колектив «Вербиченька», який вже двічі ставав лауреатом фестивалю-конкурсу ім. О.Кошиця в Москві, розбудовано міський Український культурний центр, друкується українська сторінка в регіональній газеті. В цьому всьому - велика організаторська робота Євгена Вікторовича. Його діти в свій час також брали активну участь в українському молодіжному русі в Татарстані.

Та участі в фольклорі для Євгена Вікторовича завжди було мало. Він завжди шукав нових форм діяльності. Зовсім нелегко було дістати дозвіл татарського Уряду на роботу в Державних архівах. Але з 2004 року архівні знахідки Євгена Вікторовича дивують навіть професійних істориків.

Ним віднайдено невідомі раніше матеріали про перебування на засланні в Казані президента Української народної республіки Михайла Сергійовича Грушевського в 1915-1916 роках. Нещодавно віднайдено унікальні матеріали, які висвітлюють обставини захисту в Казанському університеті магістерської дисертації видатним українським істориком Дмитром Івановичем Яворницьким в 1901 році. В архіві Федеральної служби безпеки Республіки Татарстан їм віднайдені засекречені матеріали про перебування в адміністративному засланні в Казані в 1934-1936 роках видатного українського археолога, етнографа, мистецтвознавця Миколи Омеляновича Макаренка.

По результатам знахідок та з ініціативи Євгена Вікторовича товариством «Вербиченька» встановлено в Казані меморіальні дошки колишнім казанським українцям – великому історику і політичному діячу Михайлові Грушевському (2006 р.), видатній українській співачці Оксані Андріївні Петрусенко (2008 р.), всесвітньо відомому художнику-футуристу Давидові Давидовичу Бурлюку (2009 р.).

Євген Вікторович не тільки успішно керує організацією, а й веде велику просвітницьку роботу. За його ініціативою регулярно проводяться урочисті літературні, музичні, історичні вечори, зустрічі, лекції, доповіді на рівні товариства, міста і республіки, на яких він знайомить присутніх з видатними політичними, громадськими, культурними діячами України, розповідає про видатні історичні події. Учасниками і слухачами цих заходів бувають не тільки українці. Їх відвідують зацікавлені люди всіх національностей. Євген Вікторович виступав з лекціями в містах Набережні Човни, Казань, Димитровград, Ніжин, Чернігів, Львів - і завжди з незмінним успіхом. Завдяки неабиякому лекторському таланту Євгена Вікторовича такі зустрічі перетворюються на справжні свята української культури.

Савенко щорічно бере участь у заходах Об'єднання українців Росії, круглих столах Асамблеї народів Татарстану як керівник однієї з найактивніших громад республіки, неодноразово був делегатом форумів Світового Конгресу Українців і Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), брав участь і був доповідачем на численних наукових конференціях.

Його виступи завжди носять конструктивний і ініціативний характер. Активна життєва і громадянська позиція Євгена Вікторовича відбивається в його численних статтях і публікаціях на сторінках газет не тільки Татарстану, але й українських газет багатьох держав, з якими «Вербиченька» веде багаторічне листування.

Плідна робота Євгена Вікторовича не лишилась непоміченою Україною. Він має низку Почесних грамот від Посольства України в РФ, УВКР, Державного комітету національностей та міграції України, Уряду Татарстану. В 2006 році його нагороджено державним орденом України «За заслуги» ІІІ-го ступеню. Його ім’я занесене до Книги Пошани «Україна і українці. Цвіт нації, гордість країни», а також до енциклопедії «Лучшие люди России».

Розпочата і успішно налагоджена Євгеном Вікторовичем справа має велике значення для розвитку українського руху, підвищення національної свідомості, виховання підростаючого українського покоління і молоді в діаспорі. Вона дає змогу людям, закинутим долею далеко від історичної Батьківщини відчути єдність, дружнє плече і підтримку своїх земляків.

Євген Вікторович Савенко – керівник нового часу, людина невичерпної енергії та працездатності, величезного діапазону поглядів. Він користується великим авторитетом серед співробітників лікарні, мешканців міста, свідомих українців російської діаспори й численних українських діячів світового рівня.

Людмила НАЙДЕНКО,

заступник голови Нижнєкамської національно-культурної автономії

«Українське товариство «Вербиченька».

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Така у нашого беззмінного голови любов - мила його серцю «Вербиченька»
Така у нашого беззмінного голови любов - мила його серцю «Вербиченька»

На світлинах: Кавалер ордена України «За заслуги» Євген Вікторович Савенко. Така у нашого беззмінного голови любов - мила його серцю «Вербиченька».

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s