lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Висока доля Миколи Макаренка
Друк
Розділ: Вербиченька (Нижнєкамськ)

Євгеній СавенкоДо 130-річча з дня народження видатного українського вченого-мистецтвознавця, розстріляного в Томську за постановою „трійки” в 1938 році

Далеко від України розташований Татарстан, але життя досить міцно пов’язало береги Дніпра та Волги долями українців, які жили і працювали в Казані. Були між тими українцями люди, які не з власної волі опинилися далеко від Батьківщини. Один з таких бідолах був Микола Омелянович Макаренко, щирий українець, „бывший надворный советник Министерства народного просвещения”, професор мистецтвознавець, фахівець всесвітнього рівню по рунічних письменах і врешті решт просто порядна й мужня людина.

Україна, і Київ зокрема, багато чим зобов’язані йому. Нажаль у мене нема змоги відзначити цю постать на належному рівні, але все, що залежить від мене я мушу зробити. До цього мене спонукає не лише борг українця і вдячність інтеліґента за збереження української культурної спадщини всесвітнього значення. Я захоплений чоловічою мужністю Макаренка, він знав чим має розрахуватися за свою нескореність, але це його не зупинило.

В 2007 році виповнилося 130 років з дня народження Макаренка.  Вчений, патріот, непересічна особистість, нажаль нині його ім’я не дуже відоме, і не кожен громадянин України зараз знає, що ця людина зробила для Батьківщини.

Про життя і громадський подвиг Макаренка я дізнався від Олександра Капітоненка, який очолює Фундацію імені Давида Бурлюка в місті Суми. Я дуже вдячний йому за його неспокійне серце, бажання допомогти, підтримку планів. Постать Макаренка спочатку мене зацікавила, згодом просто захопила, я став наполегливо працювати, щоб його ім’я стало широко відомим в Росії і в першу чергу між українцями діаспори.

В березні-квітні 2007 року, перебуваючи в Казані, я багато часів провів в пошуках історичних матеріалів і місць перебування Макаренка в засланні. Це не було просто. На моє звернення до Національного архіву Татарстану через два місяці прийшло повідомлення, що ніяких документів нема. Але це мене не зупинило. Я звернувся до спадкоємиці ДПУ-НКВС-КДБ нинішньої ФСБ. (З працівниками цієї установи кілька разів тісно спілкувався під час встановлення нашим товариством меморіальної таблиці першому президенту УНР Грушевському в Казані на вул. Кремльовській 15/25, де якийсь час жив під час заслання Михайло Сергійович).

Працівники ФСБ мене чемно зустріли, уважно вислухали, пообіцяли допомогу. Через деякий час виявилося, що матеріали про Миколу Макаренка в архівах є, але важко сказати в якому (раніше міліція і служба безпеки належали до одного міністерства, і при його розділі документи могли потрапити до архіву будь-якого з них).

Пішов я до „міліцейського” архіву. Зустріла мене досить суворого вигляду жіночка, влаштувала мені допит „по повній програмі”, але переконавшись в чистоті моїх помислів, потеплішала, почала допомагати. На превеликий жаль в тому архіві зберігається лише формуляр, який заповнюється при арештах, а самої кримінальної справи нема.

Напевно на моєму обличчі була така розпука, що ця „міліцейша” змилостивилася наді мною. Зателефонувавши кудись, вона докладно розповіла про мене, мої пошуки, стан речей, і попрохала допомоги. Вона ніби передала мене „з рук на руки”. Посміхнувшись на прощання, сказала, що її улюблений дідусь також був українцем, і співав чудових пісень (нашого цвіту...).

Через кілька хвилин я вже підходив до масивного сірого будинку Управління ФСБ РФ по Республіці Татарстан. Черговий уважно перевірив мого паспорта, запитав про справу, покликав офіцера, який займається справами репресованих. Вийшла миловидна татарочка з російським прізвищем, запросила до свого кабінету. Пам’ятаючи про „допит”, з порогу почав розповідати хто я, звідки, що мені потрібно і хто такий Макаренко. Слухала уважно, обіцяла допомогти, попередила, що саму справу переглядати, читати протоколи допитів і оперативні матеріали не можна.

Через тиждень я був знову запрошений на зустріч. Кримінальна справа є, мені назвали її номер, є фотознімки, але потрібен офіційний запит. „Роздобув” я офіційний запит, приніс наступного дня. Через два тижні одержав офіційну відповідь, архівну довідку, ксерокопії фотознімок.

Поза офіційною справою мені було сказано, що Макаренко поводився на слідстві дуже достойно й гордо. Разом з ним по одному звинуваченню і одній справі проходило ще три особи. Всіх фотографували в однакових умовах. Арештовані мають заляканий вигляд, на відміну від них Макаренко спокійний, навіть трохи позує. Фотознімки зберігаються в конверті, вкладеному в справу. Можна впевнено сказати, що це є останнє фото Макаренка, зроблене в 1936 році в Казані.

В міліцейській довідці було вказано адресу, за якою в 1934-36 роках проживав Макаренко, і де його було заарештовано. Пішов я шукати те помешкання на вулиці Достоєвського біля так званого Чеховського ринку. Будинок не зберігся. В 70-ті роки при будівництві проектного інституту було знесено цілий квартал старих дерев’яних будинків, в тому числі і № 27. Саме на тому місці стоїть брудно-сіра бокова стіна інституту, скупо освітлена березневим казанським сонцем. Придивився уважно – стіна тріснула зверху до низу, і замазана аби як. Мені здалося ця тріщина дуже символічна. Навіть земля не витримала і просіла під тягарем неземного горя і несправедливості. Вона символізує розколоте життя не тільки Миколи Макаренка, а й мільйонів таких же невинних жертв сталінських репресій.

Постояв я біля стіни, прочитав молитву, випив пляшку поганого казанського пива і замислився. Бідна Україна! Скільки століть твоїх кращих синів і доньок нищили й вивозили іноземні господарі за твої обрії! Скільки горя і сліз було вилито по тобі по всіх куточках нашої Землі! Як лають тебе зараз з численних мегафонів і екранів! А я хочу стати перед тобою на коліна. Якою б ти не була – іншої нема. Тебе треба любити, такою, яка ти є. Як тебе не катували, ти збереглася і є! Тому напевно, що народ твій перемогти неможливо. Серед твого народу ще багато таких патріотів, як Макаренко.

Я йшов з вулиці Достоєвського до Казанського університету. Напевно цим же шляхом ходив і Микола Омелянович до університетської бібліотеки. Я намагався подивитися навколо його очима:

- Ось школа, в якій в 1917-1927 роках неодноразово давала концерти видатна українська співачка Оксана Петрусенко. Вдячна казанська публіка влучно називала її „нашим українським соловейком”, а представники старшого покоління згадують її спів і понині.

- Ось будинок з червоної цегли, це катедра медичного інституту, в якому в 1896-1917 роках працював видатний український вчений-мікробіолог Іван Григорович Савченко. Інститут працює і до цих часів.

- Трохи далі будинок сучасної гімназії №3. 110 років тому тут була розташована Художня школа, в якій в 1898-1901 роках вчився художник-новатор Давид Давидович Бурлюк, „український батько російського футуризму”, як характеризував його товариш Володимир Маяковський.

- Напроти гімназії театр імені К.Тінчуріна, в якому Оксана Петрусенко працювала, починаючи кар’єру оперної співачки.

- Далі, на розі Пушкінської і Горького Музичний театр, де співав Анатолій Соловяненко, 75-річчя якого ми відмічаємо в ці вересневі дні. В ті часи це було подією в культурному житті Казані.

- Звернув наліво. За 50 метрів будинок, в якому під час І світової війни, коли Холмщина була окупована німцями в 1915-1918 роках було розташовано маґістрат міста Холм – столиці держави Данила Галицького в ХІІІ ст., батьківщини Михайла Грушевського.

- Перейшов через дорогу, піднявся кількома сходинками до Казанського університету. Саме тут в неділю 29 квітня 1901 року о 13-00 захищав маґістерську дисертацію Дмитро Яворницький.  

Та хіба можна перелічити всі пам’ятки, пов’язані з українцями в цім краю! Скільки їх працювало на користь великої імперії і склало за неї голови. Можна уявити собі, якою була б Україна, якби всі талановиті українці доклали своїх зусиль на її розвиток на її землі! 

В Художньому училищі, в якому Макаренко викладав історію мистецтв матеріалів про той період не збереглось. Працівник училища ввічливо зустрів мене, поговорив, але запевнив, що коли під час війни в училищі по черзі перебувало декілька госпіталів, то після них не те що документів, а й кількох скульптур не дорахувалися.

Коли друзі дізналися, що я цікавлюсь постаттю Макаренка, я отримав з України багато матеріалів про його життєвий шлях. Все, що я бачив в Казані давно відомо, скрізь публікується остання знімка Макаренка, відомі прізвища людей, які проходили по одній кримінальній справі з Макаренком, відома адреса, по якій він жив і був заарештований. Навіть публікуються витяги з протоколів допитів (на які мені не дали подивитися), наводяться прізвища „стукачів” і навіть тексти цих наклепів. Відомо фактично все. Але я не жалкую часу, який провів в пошуках в Казані. Кожна літера присланих матеріалів як зерно в добрий ґрунт лягла в мою душу, і пройшла через моє серце. 

Можна вважати, що мої пошуки були марними, але борг свій я виконав, все що міг знайти – віднайшов. Попереду публікації, лекції, заходи по вшануванню видатної людини. 

Біографічні дані Миколи Омеляновича Макаренка.

Макаренко народився 4 (16 ст. ст.) лютого 1877 року в селі Москалівка Роменського повіту, колишньої Полтавської губернії (нині Сумська область). Вчився в Лубенській гімназії. В Петербурзі закінчив Художньо-промислове училище барона Штігліца за І розрядом зі званням художника. Вищу освіту здобув в С-Петербурзькому археологічному інституті, який закінчив в 1905 році. Навчанню в інституті сприяв і матеріально допомагав відомий етнограф В. Мілорадович. За рекомендацією викладача археологічного інституту М. Г. Філянського, з 1911 року Макаренко почав працювати в Петербурзькому Ермітажі. Перебуваючи на службі в імператорському музеї, весь час намагався вносити в музейну справу поліпшення, особливо дбаючи за якнайкращу документацію пам’яток мистецтва їх реставрацію, охорону та популяризацію. Працюючи в Ермітажі, Макаренко друкувався в столичному часописі „Зодчий”, видав в 1916 році путівник „Художні скарби Ермітажу”.

Але Микола Омелянович не був „кабінетним вченим”, щорічно бував в Україні, керуючи археологічними розкопками скитських курганів, досліджував місця, де збереглися старовинні церкви, ретельно їх обмірюючи і описуючі. Довгі роки він збирав репродукції всього, що могло бути цінним для історії українського мистецтва з часів старовинних до початку ХХ сторіччя. Маючи чудовий фотографічний апарат, Микола Омелянович все знімав сам. Фотографуючи, намагався використовувати, як сам часто говорив: „ефекти рембрандтівсько-шевченківського зосередженного освітлення”. 

Наполеглива й ретельна робота Макаренка була відзначена керівництвом Ермітажу і колами творчої інтеліґенції Петербургу. Макаренко мав звання „надворного советника Министерства народного просвещения”. Він задумав скласти і видати історію українського мистецтва. Макаренко і другий мистецтвознавець Кость Шароцький (1886-1919) користувалися традиційною з часів Тараса Шевченка прихильністю мистецьких кіл петербуржців до них, як обдарованих пристрастю до всього представників „поэтичной и солнечной Украины”.

В 1914 році професор М. Макаренко виїздив до Німеччини на вивчання музейних справ і студіювання пам’яток мистецтва романської доби. В 1917 році Російська академія висилала його в службове відрядження до Туреччини. Російська армія в той  час захопила значну частину прогерманської Туреччини і Макаренко мав там вивчати мистецтво передісторичних часів.

До революції з-під його пера вийшли книжки „Покровська козацька церква в м. Ромни” 1907р., „Пам’ятки українського мистецтва” 1909р., „Архитектурний стиль українських дерев’яних церков” 1909р., „Українське народне мистецтво” 1910р, „Церкви м. Полтави” 1912р., „Собор Мгарського монастиря в Лубнах” 1914р.

Жовтневу революцію Микола Макаренко зустрів прихильно. Він сподівався, що в Україні будуть зміни на краще. Тому навесні 1919 року він залишає почесну посаду в Ермітажі і переїздить до Київа. Тут він бере активну участь у роботі історико-філологічного відділу ВУАН (Всеукраїнської академії наук). Разом з колегами створює бібліографію всієї літератури про київську архітектуру часів середньовічча, складає технічну документацію та кошторис для реставрації старовинних храмів. Ґрунтовно вивчає книжкову графіку і видає твір „Орнаментація української книжки XVI-XVIII ст.” (1926р. Київ). Захоплюється мистецькими виробами з емаллю. Складає твір „Борзнянські емалі і старі емалі України” 1928 р. Видає твори про архітектуру і скульптуру старокнязівської доби, ілюстровані чудовими авторськими акварелями з натури „Біля Черніговського Спаса” 1928 р., і „Скульптура і різьба Київської Русі передмонгольських часів” 1930 р.

Як досвідчений музеєзнавець, Макаренко брав активну участь у створенні на основі приватної збірки картин подружжя Ханенків музею мистецтв ВУАН імені Ханенка. В 1920-1925 роках був директором цього музею (зараз музей мистецтв Богдана і Варвари Ханенків).

В ті часи повною мірою розкрився талант Миколи Макаренка як археолога. Світове визнання йрому принесли розкопки могильника епохи неоліту на території будівництва заводу „Азовсталь” в 1930-1931 роках. Про ці розкопки Макаренко в 1933 році видав монографію „Маріупольський могильник”.

В 1930-1931 роках Макаренко професор Одеського художнього інституту. Про нього згадують як про бездоганно чесну і пряму людину, науковця, здатного захоплюватися певною темою до самозабуття, і як професора, чиї лекції студенти слухали в стані зачарування. Характер Микола Омелянович мав складний, ніколи не боявся відверто висловлювати свої думки і точку зору. Його давній друзь, український митець монументального малярства, професор Одеського художнього інституту Максим Гронець говорив про нього: „Золота людина, але якась дитяча, наївна прямота не доведе його до добра”. За Руданським, народна мудрість каже, що треба з анголами і чортами лагідно жити”. Але так жити Макаренко не міг.

З 20-х років минулого сторіччя Микола Макаренко активно працював в установах з охорони культурної спадщини України, займався реставрацією храмів по всій країні, разом з Б.Реріхом і І. Могілевським ретельно досліджував Софійський собор.

Але часи круто мінялися. Спочатку було знищено духовенство: священики і монахи. Під час лютого Голодомору в 1932-1933 роках у „кращі світи” пішли мільйони віруючих, але Радянській владі цього було мало. Вона методично нищила в Україні церкви і монастирі. Насамперед це були споруди князівських часів та козацько-гетьманської доби. По всій Україні були зруйновані майже всі архітектурні шедеври наших великих предків. Під цей злочин більшовицький уряд намагався підвести науковий ґрунт. Була створена так звана „ліквідаційна комісія”, яка готувала наукове підґрунтя для знищення старовинних церков в Україні. Уряд заохочував до цієї діяльності відомих вчених, але не всі погоджувалися працювати і мовчати. В протоколі ВУАН від 20 лютого 1922 року вказано, що М. О. Макаренко „рішуче відмовився з особистих мотивів бути представником у ліквідаційній комісії”. Після цієї відмови за Макаренком було встановлено нагляд ДПУ і в 1924 році його було вперше заарештовано.

В 1934 році столицю Радянської України було переведено з Харкова до Києва. В центрі Києва планувалися архітектурні зміни. Потрібен був новий „урядовий радянський центр” і для цього було вирішено знести Софійський собор, Михайлівський монастир, Трьохсвятительську церкву. Згодом храм Софії вирішено було залишити, а на місці монастиря і Трьохсвятительської церкви збудувати два палаци: Раднаркому і ЦК КП(б)У, а між ними поставити велетенський пам’ятник Леніну. Такі варварські плани схвилювали свідомих українців, і в першу чергу інтелігенцію. Професор Макаренко рішуче виступив проти цих проектів, він надіслав телеграму Сталіну, в якій вказував на безглуздя подібних рішень. Був Макаренко і на аудієнції у Павла Постишева, який на той час керував Україною. Микола Омелянович намагався довести, що не можна руйнувати церковні святині, які за віки пережили половців і татар, турків і поляків, але Постишев рішуче сказав „Нет!”. Коло замкнулося. Макаренко зрозумів, що доля України вирішується в Москві і не на користь Україні.

26 квітня 1934 року Макаренко був заарештований київським міським відділом ДПУ. Звинувачення: „член контрреволюційної організації”. 23 травня 1934 року його було засуджено на „административную ссылку” терміном на три роки і відправлено до Казані.

Під час проживання в Казані Макаренко працював у бібліотеці Казанського університету. За словами однієї літньої бібліотекарки, з якою мені вдалося поговорити, в той час багато в університеті працювало людей з подібною біографією. Хтось з керівників університету „пригрівав” бідолаг. Хто був цей невідомий добродій, встановити не вдалося з відомих причин. Макаренко працював консультантом в Казанському центральному музеї, викладав історію мистецтв в Казанському художньому технікумі. В деяких джерелах вказано, що Микола Омелянович брав участь в реставрації Петропавлівського храму в Казані, але в матеріалах кримінальної справи, яка зберігається в Казанському відділі ФСБ є „только упоминание о посещении им собора с целью произведения фотоснимков его отдельных частей”.

Жив Микола Омелянович в Казані на вулиці Достоєвського, у будинку 27 квартира 4, з дружиною Анастасією Сергіївною Федоровою (померла в 1971 році).

24 квітня 1936 року Макаренко був вдруге заарештований казанським НКВС. Звинувачення: „принадлежность к контрреволюционной фашистски настроенной группе, систематическом проведении антисоветской агитации среди коллег и студентов”. Постановою „Особого совещания при НКВД СССР от 21 августа 1936 г. осужден к трем годам исправительно-трудовых лагерей”. І хоча за офіційними документами 29 серпня 1936 року був відправлений в місто Маріїнськ (СібЛАГ), але опинився Макаренко в Томську в ВТК (виправно-трудівничій колонії) № 2.

15 грудня 1937 року літнього вченого знову арештовують вже в таборі по звинуваченні в участі в „кадетско-монархической контрреволюционной повстанческой организации „Союз спасения России”. 26 грудня 1937 року постановою „трійки” Миколу Макаренка було присуджено до розстрілу. 4 січня 1938 року вирок було виконано десь у Томську. Місто поховання невідоме.

Те, що я надав у статті – невелика частина знань і матеріалів, які мені вдалося зібрати. Часто матеріали суперечать один одному. Наприклад, в справі ФСБ дається адреса в Казані вул. Достоєвського 27, кв. 4. Інші джерела дають квартиру № 10. Я на власні очі бачив невеликі дерев’яні півтора, або двоповерхові будиночки, в яких не могло буди 10 квартир.

Якщо цю статтю прочитає людина, яка цікавиться постаттю Макаренка, не байдужа до історії – прошу звернутися до мене, я відкритий до спілкування.

Євгеній САВЕНКО.

Вважаю себе порядньої людиною, тому не можу не дати прізвища людей, які займалися дослідженням постаті Макаренка до мене і матеріалами яких я користувався.

В.Колязин – Каковський – вчений з Одеського університету, який надрукував свої спогади про Макаренка ще в 1975 році.

Анатолій Ситник - відповідальний секретар Всеукраїнської спілки краєзнавців,

Л.Кучугура – старший науковий співробітник Маріупольського краєзнавчого музею.

Олександр Капітоненко – голова Фундації ім. Д.Бурлюка м. Суми.

Іван Гаврилович Шовкопляс – колишній директор Археологічного музею Академії наук України, доктор історичних наук. Він перший ще в далекі 60-ті роки почав дослідження трагічної долі Макаренка.

Д.Є. Макаренко – дослідник життя і родич Миколи Омеляновича, який в 2006 році в видавництві Хрещатик видав кригу про М.О.Макаренка.

Не можу не сказати ще про одну людину, яка стоїть поруч з Макаренком, стоїть ніби в тіні, але поруч. Це Анастасія Сергіївна Федорова-Макаренко. Перший шлюб Миколи Омеляновича розпався. В тому шлюбі був син Орест 1910 року народження. під час дослідження Густивського монастиря на Прилуччині в 1927 році син втопився в річці Удай. Коли побралися Микола Омелянович і Анастасія Сергіївна мені не відомо, але в 1931 році вони разом вже працювали на Маріупольському могильнику. Після вислання Миколи Омеляновича до Казані, Анастасія Сергіївна залишила київську квартиру в академічному будинку на вул. Левашівській 17-А, і виїхала до чоловіка, мов декабрістка, в 56 років покинула комфортні й зручні умови і поїхала жити в дерев’яний будиночок, де воду треба було носити з вулиці і „все удобства во дворе”. В Казані Анастасія Сергіївна влаштувалась на роботу консультантом реставраційного відділу Казанського музею. Після чергового арешту чоловіка, Анастасія Сергіївна доклала всіх зусиль, щоб допомогти Миколі Омеляновичу. Вона надіслала листа  на ім’я К.П. Пешкової, першої дружини Максима Горького, яка працювала в „Товаристві допомоги політв’язням”, яке тоді діяло в СРСР як відділ міжнародного комітету Червоного хреста і Червоного півмісяця. Вона була переконана, що її чоловік ні в чому не винен. В квітні 1966 року 83-літня Анастасія Сергіївна звернулася в Томське управління КДБ з проханням переглянути справу М.О.Макаренка. Одержавши довідку про його реабілітацію вона невдовзі й померла.

Перед мужністю Миколи Омеляновича Макаренка хочеться схилити голову, а перед його вірною Анастасією Сергіївною Федоровою хочеться стати на коліна. Дай Боже всім чоловікам таких дружин.

Савенко Евгений Викторович.

просп. Химиков 57. кв. 218.

г. Нижнекамск.

Татарстан, Россиия 423570.

тел. (8555) роб. 37-51-43, дом 34-72-24.

E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.  

На світлині: Євгеній Савенко.