Ось вам купол Ватикану

Про подорож ізюмчанки з Татарстану у Вічне місто

Ще під час перебування на навчанні в Німеччині в 2004 році, вкинула в Венеції копійку в Адріатику. Хоч і не було жодної думки туди повернутися, а виявляється забобони спрацьовують. Наступного року знову побувала в Італії, влітку 2006 року були ми з тіточкою Мариною (вона теж за місцем народження ізюмчанка) в Парижі, цього літа відбулася запланована нами після повернення з Франції подорож до Італії. Хочу поділитися дорожніми враженнями про Італію та Вічне місто, як частіше називають Рим.

Рим дійсно-таки вічний. На кожнім кроці відчувається його древність. Дивує тільки, як сучасний народ вміє заробляти гроші, показуючи численним туристам древні каменюки. Так само дуже вражає, що буквально поруч віднайшовши залишки стін 1,5-тисячорічної давнини, люди добудовують на них зверху нові будинки, приміщення і продовжують використовувати їх нині. А молодь взагалі варварською легковажністю розписує древні мури сучасним графіті, не зважаючи ні на що.

Відстань з Москви до Риму (як і до Парижу) займала 4 години. В аеропорту Леонардо да Вінчі привітно зустрів нас ввічливий молодий італієць Юра (чудово вододіючий як італійською, так і російською та українською мовами, бо маму має українку з Чернівців). Закинувши наш багаж і зучно розташувавши нас з тіточкою в шикарному авто, водій-італієць кермував до міста, а Юра швидко й планомірно почав знайомити нас з історією Італії (об’єднання їх обох Гарібальді), Риму, та основними моментами, на які потрібно звернути увагу перебуваючи на преславних Апеннінах (головним з попереджень було стерегти гаманці й документи). Слухали ми з захопленням і увагою, розуміючи важливість інформації. Готель нас приємно вразив зручністю розташування, комфортом, гостинністю персоналу (кількість зірок відповідала).

Вже наступного ранку ми відправилися в Неаполь. Південна Італія від північної відрізняється приблизно як небо від землі. Досить сказати, що південні і північні італійці можуть навіть не розуміти мову один одного, бо то досить різні народи за мовою та ментальністю. Наскільки ми дивувалися італійським порядкам на дорогах, чемності водіїв, ошатності будівель та високому рівню життя на півночі, настільки ж були вражені протилежністю життя на півдні. Жодної непошкодженої машини побачити так і не вдалося, бо ніяких правил дорожнього руху там ніхто не дотримується. Поліція (карабінери) не звертають на порушення й аварії ніякої уваги, такого безладу не доводилося бачити навіть в російських провінціях. Наводили сум пусті зіниці вікон покинутих фабрик і заводів, спустошені будівлі, обшарпані оселі безробітних людей. Але вселяли в нас оптимізм бадьорі коментарі балакучих екскурсоводів про види тамтешнього життя з кращого боку. (До речі мафія там ніякою бідою не вважається, мафій там багато, всі між собою воюють просто на вулицях і правлять на всіх рівнях в державі).

А далі і взагалі наша увага цілком переключилася на огляд двоголової вершини дрімаючого Везувію, про підступність якого багато читали і чули, та бачити його самого, уявляти те страшезне виверження, яке поглинуло навколишню красу і благодать було трішки моторошно.

Оглядати Помпеї почали вже десь опівдні, коли спека саме сягала апогею. Зручність сучасних засобів інформації (мікрофон у гіда, в кожного приймач на шиї і слухавка у вусі) дозволяв вільно почуватися і оглядати що кому заманеться, не бігаючи табором за екскурсоводом, прислухаючись до інформації. Досить літня, але спритна і моложава неаполітанка пані Адріана так докладно розповідала про викопані з-під попелу Помпеї, вулички і площі, оселі і крамниці, палаци і статуї та побут тих часів, що ми просто відчували присутність древніх мешканців, поки не побачили кілька збережених археологами тіл під склом. Брр!!! Напевно для любителів археології повинно бути цікаво. Добре, що Геркуланум (розташований за кілька кілометрів) викопувати не стали.

Далі ми відправилися оглядати Неаполь. Чудовий краєвид відкрився з вершини міста на блакить Неаполітанської бухти, білосніжні вітрильники в порту, острів Капрі, кам’яний масивний замок Яйця на воді (за легендою воно там зберігається як святиня). Накупивши сувенірів і надихавшись морським повітрям, ми відправилися в зворотну путь у зручному й прохолодному автобусі.

Подорожували ми й до підніжжя Апеннін, а потім до центральної частини півострова у Флоренцію. Оглянули її дивовижні собори Санта Кроче (Святого Хреста), в якому поховані Леонардо да Вінчі, Галілео Галілей та інші видатні італійці, Санта Марія дель Фьорі (Святої Марії з квіткою), побували біля будинку, в якому народився і жив Данте Аліґ’єрі та в невеличкій капличці, в якій вінчався зі своєю Беатріче (там вона і похована). Побували ми в знаменитій галереї Уфіцци, де зберігаються всесвітньо відомі твори „Народження Венери”, „Аполлон”, та безліч  видатних творів, які сторіччами збирали численні представники роду Медічі.

Однією з найцікавіших була подорож до містечка Тіволі на віллу кардінала Д-Есте. Таке дивне містечко і саму віллу можу порівняти лише з Софіївським парком в Умані. До речі, обидва вони є претендентами у найкращі парки Європи, які визначає відповідний комітет ООН.

Численні екскурсії по самому Риму були дивовижно цікавими, як і прогулянки його вуличками, площами й парками. Просто вразили всесвітньо відомі фонтан бажань Треві (ми теж вкинули по монетці) та Папський ковчег.

Видалася нагода побувати в соборі Санта Марія Марджорі, який знаходився неподалік від нашого готелю. Вразили не тільки його велич і оздоблення, святі саркофаги і пластикові свічки (кидаєш монету – запалюється одна з лампочок на пластикових свічечках), вразила й витиснула сльози з очей „Аве Марія”, пронизливо виконана дівочим хором.

Особливо вразила екскурсія до Ватикану і його музеїв. Так дивно було мати можливість стояти однією ногою в одній державі, другою – в іншій. Саме так рисочкою на бруківці площі позначено кордон між Італією й Ватиканом. Хоча то цілком окрема і самостійна держава-анклав, віза туди не потрібна. Переконалися, що легенди про численні скарби, переховані під мурами та в підвалах Ватикану мають рацію. Таку державу розбудувати могли лише неабиякого розуму люди (і фанатична віра!). Сотні безцінних скарбів, зібраних зі всього світу, виставлено в численних музеях, вишукані мармурові статуї, грандіозні художні полотна, дивовижні гобелени по 4-5 метрів заввишки, розписи знаменитої Сікстинської капелли і Собор Святого Петра, який містить стоячі 60 000 людей (невеличке місто!), і все це діє, працює, тут же хрестять немовлят і вінчають закоханих.

Саме там я і скористалася нагодою відправити традиційну поштову світлину в Канаду пану Петру Струку (як і з усіх подорожей), адже як нам повідомили, ватиканська пошта працює мов годинник, на відміну від „розгільдяйської” італійської, працівники якої до своїх обов’язків ставляться залежно від власного настрою й бажання. Хочуть листи доставляють, а перехочуть – викинуть у смітник і йдуть пити пиво.

Ще більше сподобався нічний Рим, підсвічений загадковим промінням, і нічний Ватикан з мов кружляючім в темнім небі куполом Собору і двома віконцями кабінету Папи Римського (значить Папа вдома і працює), то було просто казково. 

Як і всюди, де вдавалося побувати, віднайшла я „друзів по цеху”, земляків-українців. Завдяки інтернет-сайту „Кобза - Українці Росії” заздалегідь віднайшла адресу редактора української газети в Римі пані Маріанни Сороневич. Приїхавши в Рим задзвонила їй, домовились про зустріч. Вона прийшла до нас у готель, принесла кілька своїх газет, розповіла про життя української громади в Італії, стосунки з тамтешньою владою і посольством. Надзвичайно цікаво (хоча деякі факти українського життя в Італії є просто жахливими!). Я теж привезла Маріанні кілька матеріалів про діяльність „Вербиченьки”, статті, газети, розповіла про останні події, за звичаєм пригостила татарським чак-чаком. Домовились про обмін інформаціями і подальше спілкування, яке, сподіваємось, буде плідним. 

Такі подорожі надзвичайно збагачують і поширюють світогляд. Дякувати Богу (і тіточці Марині!), що маю змогу подорожувати, пізнавати, дізнаватися.

Після Італії ненадовго заїхали ми в Ізюм, провідати тата й рідню. Нажаль часу на це видалося зовсім мало. Далі через Волгоград (де зараз живе тіточка Марина) повернулася до Нижнєкамську і до поточних справ, які чекали на моє повернення.

На світлинах: Ось вам купол Ватикану! Нове чудо світу.

Людмила ЄЗИК-НАЙДЕНКО.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Нове чудо світу

P.S. Хочу скористатися нагодою передати вітання всім однокласникам, з якими 30 років тому мала щастя навчатися в одному класі, незабутнім учителям школи № 1 і особисто Дмитру Яковичу Стукаленку.

01.07. 2007 р.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Уфимський філіал МДГУ ім. М.О. Шолохова

Уфимський  філіал МДГУ ім. М.О. Шолохова