Друк
Розділ: УВКР
Україна робить крутий історичний віраж. Ми являємось свідками цього процесу, а наші друзі і родичі його учасниками. Вони творять сьогодні своє майбуття. Демократизацію європейських держав в XXI-му сторіччі не зупинити. Громадяни України хочуть жити в більш справедливому суспільстві, а прикладом для них служать розвинуті європейські держави. Що можна протиставити цьому процесу сьогодні? Фактично - нічого.

     Україна робить крутий історичний віраж. Ми являємось свідками цього процесу, а наші друзі і родичі його учасниками. Вони творять сьогодні своє майбуття. Демократизацію європейських держав в XXI-му сторіччі не зупинити. Громадяни України хочуть жити в більш справедливому суспільстві, а прикладом для них служать розвинуті європейські держави. Що можна протиставити цьому процесу сьогодні? Фактично - нічого. Великий спротив зумовлений лише небажанням старої і корумпованої номенклатури віддавати владу, єдиним суб’єктом якої, по Конституції, є народ. Це він тимчасово нанімає собі менеджерів. В кінці нинішнього року народ України нагадав своїй владі, хто господар в державі.

     В пасіонарному пориві народ прокладає собі шлях в Європу, до справжніх демократичних цінностей. Цей порив, який признають і російські політтехнологи, не помічені в симпатіях до України, зумовлений кількома причинами. Тут і ненависть до вкрай знахабнілої влади, і вихована віками українська народна ментальність (згадаймо історію, традиції, щорічні вибори гетьманів, правовий характер Центральної Ради та Української Держави Павла Скоропадського, традиції правозахисного руху тощо), і тяга до волі, безпосереднє знайомство з європейськими цінностями при частих виїздах на заробітки... Але, здається, головною причиною спалаху народного гніву став неймовірний адміністративний тиск, який перед виборами важким катком проїхав по Україні. Тут треба віддати належне пану Віктору Януковичу. Через своїх підлеглих він зумів дійти до кожної бабусі. Залякав її втратою пенсії і відключенням газу в тому разі, якщо не проголосує як треба. Робітників підприємств лякали втратою роботи, а їх “неправильних” начальників стали перевіряти контрольні фінансові органи. Про те, що майже всі ЗМІ (і перш за все головні українські телекомпанії) були на стороні Віктора Януковича, знають навіть тут, в Росії. Куплено було все, що можна було купити.

     Коли я спостерігав це в Україні, враження було гнітюче. Вже тоді мені здавалось, що влада “перегнула палку - так не поважати свій народ не можна. Бачив, що життя в країні організовували не по закону, а “по понятіям”. Виявилось, що не розумів свого народу і президент Леонід Кучма, який сидів на “троні” 10 років. Діям пана Януковича я не дивуюсь, бо у цього “проффесора” були інші університети. А ось правила гри йому диктувала Москва. Результат порад московських політтехнологів привів до дикого парадоксу: претендент на крісло гаранта Конституції держави шантажував свій народ сепаратизмом! Де щось подібне могло бути?! А ще більший парадокс в тому, що керівником штабу цього потенціального “гаранта Конституції” став Тарас Чорновіл, батько якого віддавав життя за незалежність України, демократичну перебудову держави за кращими європейськими зразками.

Але виявилось, що дійсно “Україна – не Росія”. Книгу під такою назвою вважаю головною заслугою Леоніда Кучми перед своїм народом. Але в Москві її так і не прочитали. Там деякі горе-політики і політтехнологи вперто продовжують їздити на Україну, як на Урал чи Алтай. Бо, мабуть, і сьогодні - як це було і сотні років до того, - вважають її російською провінцією. Декому із Кремля здавалось, що достатньо ворухнути пальцем - і проголосують ”как надо”. Не вийшло.

     У мене нема ніяких сумнівів у тому, що масові фальсифікації планувалися заздалегідь. Впевнений, що і в Колонному залі Будинку Спілок на так званому “З’їзді українців Росії за Януковича” були видані обіцянки вкинути цьому претенденту мільйон, а може і більше, голосів російських українців. Наскрізь брехлива газета “Час України”, яка організована якраз на час виборної кампанії, заявила, що за пана Януковича в Росії подано більше 600 тисяч підписів. Чи не тому спочатку планувалося відкрити в Росії 620 виборчих дільниць? Потім їх ставало все менше, поки не дійшло до 41. Пригадую, як часто мене допитували журналісти, скільки в Росії українців? Вони чули про декілька мільйонів, мабуть так спочатку думали і друзі пана Януковича в Москві. А громадян України, які мають право голосувати, виявилось на два порядки менше. В нашому місті Єкатеринбурзі, наприклад, де проживає 40 тисяч етнічних українців, громадян України виявилося лише 450. Пригадую, як тут, в Росії тягнули з відкриттям виборчих дільниць. Поки не була втрачена можливість оформити спостерігачів. Чи можна сумніватися що саме такі умови створюються для фальсифікацій?! Робилося все грубо і цинічно, як це різні пани “павловські” з Кремля звикли робити завжди.

      Брехливі репортажі лилися з ефірів центральних російських ЗМІ. Чого тільки не прийшлося почути і подивитись! А може цей цинізм російських політтехнологів підлив масла в вогонь пасіонарності молодих людей, які стояли на київському Майдані Незалежності?! Думаю - так. Для справедливості треба сказати, що не всі російські журналісти вислужувалися перед владою, як це робив відомий “друг України” Михайло Леонтьев. В перервах між сеансами в Інтернеті я слухав радіо “Ехо Москви”. Правду про події в Україні писала “Новая газета”. Мушу віддати належне єкатеринбуржзьким журналістам, які постійно запрошували мене в телевізійний і радіоефір, деколи прямий. Надіюсь, що після моїх виступів по радіо і телебаченні в нашому місті пану Януковичу було б нелегко досягти перемоги.

    Події в Україні висвітили справжнє обличчя людей, стало очевидно хто є хто. Надіюсь, що тепер мої колеги, керівники регіональних українських організацій в Російській Федерації зрозуміють моє критичне відношення до Голови ОУР, який кудись зник. За увесь період революційних подій в Україні ми так і не почули від пана Олександра Руденка-Десняка його політичної позиції. Але я із великим задоволенням мушу констатувати, що не стояли осторонь подій Валерій Семененко і Юрій Кононенко. Приємно було бачити мужність Наталі Литвиненко-Орлової із Мурманська, однозначну позицію керівника нижньокамської “Вербиченьки” Євгена Савенка...

      Про події в Україні кінця 2004 року напишуть томи книжок. Їх дійсно треба фіксувати сьогодні, бо це історія, яка матиме вплив на події в Європі і світі. Я коротко торкнуся проблеми взаємин України і Росії. Сьогодні, без сумніву, ми, представники української діаспори, маємо можливість пишатися своїм етнічним походженням. Останні події на нашій Батьківщині засвідчили: в Європі є народ, який вийшов на міжнародну арену консолідованою нацією. Ми з оптимізмом можемо дивитися в майбуття, бо в ньому будуть жити (і керувати державою) “оранжеві з Майдану”, яким зроблено прищепи від деспотії. Вони перестали бути бидлом, стали “України дочками і синами”...

      Але, на превеликий жаль, ми побачили застаріле лице імперської Москви. (Я ніколи не змішую її з російським народом). Тут торжествували ідеї Володимира Жириновського. Москва робила все щоб загальмувати прогрес в Україні. Давні мрії про розподіл української держави (староримський імперський принцип – “розділяй і владарюй”!) проявилися в повній мірі. Раніше російські політики надіялися, що виділиться Західна Україна. Але не вийшло. Тепер стали сіяти сепаратизм на Сході. Через свого претендента на українську булаву вкинули ідею про подвійне громадянство, щоб паспортизувати частину людей на Сході, а потім... Та ви ж самі бачите, що роблять в Абхазії. Не за того проголосували – в абхазьких мандаринах завелася “мушка”. А коли нав’язали вибраному президенту Абхазії у соратники  свою людину, яка не допустить покращення відносин з Грузією, та дивна “мушка” зразу ж щезла. Ото так “поважають” простих людей в нашій “ново-візантійскій” імперії!

    В наслідок революційних подій в Україні, вважаю, офіційна Москва зазнала поразки Але при цьому, на мій погляд, виграла Росія в цілому, її народ. В оточенні демократичних держав Москва змушена буде рахуватися з загальними прогресивними тенденціями розвитку на пострадянському просторі. А чи був інший сценарій поведінки у Кремля? На мій погляд, був. Але його можливості скорочуються. Цей шлях, що лежить через покаяння, рівноправні, партнерські відносини, як виявилося, в Кремлі прийняти не готові. А саме такий шлях обирали всі колишні колоніальні метрополії. Навіть справжня володарка колоніального світу Великобританія створила дійсну Співдружність націй і зараз до неї тягнуться колишні колонії. А візьміть сьогоднішні відносини Англії з США! На роль Англії могла б претендувати Україна, яка колись дала перші імпульси розвитку майбутньої Росії. Та цей шлях рівноправності і поваги до нових суверенних держав, на жаль, сьогодні блокується імперськими силами в Кремлі. На одному із прямих ефірів мене запитали чи погіршаться відносини між Україною і Росією у разі приходу до влади Віктора Ющенка? Я відповів: ”Зі сторони України – категорично ні”. Але як себе поведе Москва? Хто скаже? Адже і сьогодні робляться потуги створити на пострадянському просторі щось схоже на царську імперію чи новий СРСР. Не даремно російський президент так часто жалкує про його втрату...

     Дуже надіюсь, що, у випадку перемоги, новий демократичний президент України не буде їздити за інструкціями в Москву, як це робив пан Кучма. В момент його останнього приїзду “за інструкціями” на Внуківське летовище, мені стало соромно за цього керівника української держави і з’явилось велике бажання демонстративно вернути свій український орден “За заслуги”, який я отримав із його рук. Такого приниження і дискомфорту давно не відчував. А щоб подібного не було в майбутньому, треба перемагати. Це буде добром і для України, і для Росії. Успіхів же вам, мої земляки!

 

Стефан ПАНЯК,

головний редактор сайту ”Кобза” - українці Росії”,

член УВКР, професор.

Єкатеринбург,

грудень 2004 р.