Цього року виповнюється 120 років переселення українців на Далекий Схід. Це, а також бажання ближче познайомитися з українською діаспорою, яка так далеко опинилася від рідної землі, стало приводом до чергового походу Української всесвітньої координаційної ради. Цього разу була не автобусна мандрівка (як дві попередніх), а скоріше авіа, оскільки це був найшвидший спосіб подолати 12 тисяч кілометрів. Маршрут проліг через острів Сахалін, Хабаровський та Приморський краї і завершився на півострові Камчатка. До делегації, яку очолив голова УВКР Михайло Горинь, увійшли юрист, журналісти та артисти. Хоча природні умови життя і географічна довгота дещо інша від прикордонних з Україною російських територій, на яких ми побували торік, але стан української діаспори від них тут мало чим відрізняється (за рідкими випадками).

Зрозуміло, що ювілейна дата відносна (тому що вже з середини ХІХ століття там почала формуватися українська діаспора), але пов'язана вона з конкретною подією - відправленням у березні 1883 року з Одеси двох пароплавів з першою партією переселенців, яких налічувалося понад півтори тисячі осіб. Протягом наступних років через Константинополь, Сінгапур та Нагасакі здебільшого за казенний, а також і свій кошт на Далекий Схід перебралися десятки тисяч українців, яких приваблювала в першу чергу вільна земля. Найчастіше на кожну родину виділялося по 100 десятин, а хто хотів більше - міг придбати за невелику плату. Перші переселенці, які отримували пільги від царського уряду за освоєння нових земель, були переважно з Лівобережної України (Чернігівщина, Полтавщина), згодом до них приєдналися жителі Катеринославщини, Херсонщини тощо. Українці відразу утворювали поселення зі звичними назвами, що збереглися й досі: Переяславка, Верхній Мономах, Чернігівка, Ракитно тощо.

Уже напередодні Першої світової війни українці чисельністю переважали росіян. За останнім переписом на Далекому Сході нині офіційно мешкає понад півмільйона вихідців з України. А неофіційно ця цифра набагато більша. Як пише ТІА "Острови", українці та китайці, які ділять в списку національностей 3 і 4 місця, мігрують на територію РФ найбільшими темпами - по 100 тисяч осіб в рік, і більшість з них стає громадянами країни.

Хіба ми різні?

Такий вигук ми чули на багатьох зустрічах з представниками влади. Це була відповідь на наші запитання щодо можливості відкриття українських класів чи права національної меншини отримувати інформацію рідною мовою. А що українці не розуміють російської, навіщо їм ще вчити українську? Далі, як докази достатності знання однієї мови, йшли наведення офіційних і неофіційних цифр змішаних шлюбів. "У нас уже не зрозумієш, де корені, а де гілля,- сказав Міністр культури Хабаровського краю Валерій Журомський. - Я сам, до речі, з Житомирщини". Звичною для нашого слуху стала фраза: "У мене батьки з України, або бабуся, або прабабуся..." Так, дійсно все змішалося на Далекому Сході, але українці складають все ж окрему гілку слов'ян, і за ствердженнями істориків все ж мають здатність протистояти асиміляції. З цим погоджувався і заступник голови уряду з гуманітарних питань Сергій Чіханацький, який риторично запитав, чому українці століттями зберігають мову, а росіяни, потрапивши в інше середовище, протягом 5 років розчиняються, як цукор рафінад у воді.

Треба зазначити, зустрічі на вищому (крайовому чи обласному) рівні відбулися в кожному місці перебування делегації. Загалом всі чиновники розкривали теплі обійми і раділи приїзду братів-слов'ян з України. Можливо раділи тому, що гості з України - це рідкісне, можна сказати екзотичне, явище на Далекому Сході. Проходили зустрічі також за приблизно однаковим сценарієм. Спочатку господарі із захопленням розповідали свої враження про казковий і теплий край під назвою Україна. Коли ж ми переходили до справи і хотіли вирішити суттєві питання нашої діаспори, вони починали сердитися і сварити всіх, хто розвалив їхню батьківщину СРСР, хто понабудовував митниць, хто розділив один народ на два. В цих розповідях українські митники виглядали якимись страшними монстрами, що забирають останню баночку ікри, яку син везе до старенької матері.

Як же місцева влада ставиться до української діаспори?

Ми побачили три варіанти політики щодо національних меншин. Перший - на словах позитивно, на ділі негативно, або просто бездіяльно.

Наприклад, на Сахаліні голова ради Сахалінської регіональної національно-культурної автономії українців "Київська Русь" Микола Засенко торік, користуючись нагодою - Роком України в Росії - звернувся до обласної влади з пропозицією провести ряд заходів, присвячених цій події. Управління культури натомість вийшло з пропозицією проведення Дня України на Сахаліні. Засенко був проти заміни Року одним Днем, тому почав наполягати хоча б на Декаді української культури. Влада погодилася, але грошей не дала. Коли ж українці не склали руки і вже віднайшли кошти й організували культурницький захід, то на запрошеннях та афішах не побачили себе в якості головних організаторів. А оскільки свято проходило в травні, то обласні ЗМІ змінили акценти і перетворили його на таке собі Першотравневе.

Натикається на глуху стіну Микола Засенко й вирішуючи питання відновлення української радіопередачі, яка існувала ще декілька років назад у м. Долінську. Мотивуючи чисельністю української громади (46 тисяч чоловік на майже 700-тисячне населення Сахаліну) та Федеральним законом "Про національно-культурні автономії" (від 17 червня 1996 р. № 74-ФЗ), він звернувся з проханням відкриття радіопередачі українською мовою. Віце-губернатор В.Є. Гомілевський письмово роз'яснив українській діаспорі, що так, ми повинні надавати ефірний час. Але для цього потрібна угода між СРНКАУ "Київська Русь" та адміністрацією Сахалінської області (співзасновник радіо та телебачення "Сахалін"), якої на жаль, немає. Крім того на радіо та телебаченні визначені мови віщання - російська, англійська, японська та корейська. Українська мова не включена до числа мов, якими віщають державні теле- і радіокомпанії Сахалінської області. Таким чином правових засад для трансляції в ефірі українських програм не досить. Тобто федеральний закон не є правовою засадою для місцевої влади і його "не досить" для того, щоб одна з найчисельніших національних меншин острова отримувала інформацію рідною мовою.

Ще місцева виконавча влада може ставитися за формулою: "Ми не проти, все залежить від ініціативності ваших громад". Приміром у Хабаровському краї. На вищезгаданій зустрічі з віце-губернатором, міністром культури та заступником міністра освіти виявилося, що для участі у крайових культурницьких заходах українським колективам треба тільки написати заяви. Коли ж голова Хабаровського крайового центру української культури "Криниця" Наталя Романенко повідомила, що її хоровий колектив відомий далеко за межами краю, а на сцени міста пробитися вони фактично не можуть, хоча неодноразово писали заяви щодо участі у заходах. На що міністр культури відповів: "А чого ми повинні виділяти одну якусь громаду? Почнуть тоді до мене ходити нанайці зі своїми бубнами, що їм також сцену давати? У нас є муніципальні колективи, які чудово виконують українські пісні і танці. Без української культури не обходиться жоден концерт." Дивно, міністр культури, а не розуміє елементарних істин: жоден професійний колектив не зможе довго існувати без підживлення живою водою національного фольклору. Можливо вихованому радянською системою представнику одного з європейських народів й важко зрозуміти африканські чи нанайські танці, але тим і прекрасний наш світ, що має таке розмаїття культур.

Коли ж мова зайшла про фінансування національно-культурної автономії, віце-губернатор Чіханацький виявивши повне незнання справи, заявив, що національно-культурна автономія передбачає зародок державності, тому ці політичні питання ми не обговорюватимемо. Члени української делегації роз'яснили, що мова йде про статті 19 і 20 федерального закону, тоді він дещо заспокоївся, і знову сказав, що все залежатиме від активності самої автономії.

Подібне ставлення ми зустріли і у Владивостоці, де відбулася зустріч з мером міста Юрієм Копиловим, головою департаменту культури та іншими посадовцями. Мер міста хоча й присвятив левову частку розмови своїй неповторній особі (вибори ж на носі), але наприкінці все ж пообіцяв вирішити питання радіопередачі та вивчення української мови. А ось питання виділення земельної ділянки для будівництва Української православної церкви Київського патріархату, його налякало, він попросив часу, щоб розібратися чи не зашкодить це місту...

Третє, найменш характерне для місцевої влади, ставлення до національних меншин - більш-менш позитивне і дієве. Зустрілися ми з таким на Камчатці, де українська громада найбільш зорганізована і має можливість зберігати свою самобутність, мову і культуру.

Схиблена національна свідомість

У 20-х роках минулого століття українці на півдні Далекого Сходу отримали можливість відносно вільного національно-культурного розвитку, і це дало сплеск активності громадськості. На "Зеленому Клині" виробляється ціла структура національного самоврядування: 24 українські райони об'єдналися у територіально велику Зелену Україну (яка ще мала назву Нова Україна) , з'являються українська преса (понад 10 газет та журналів) та книговидавництво, національна кооперація, створюються військові формування. Працює понад 700 українських шкіл, нашу мову використовують в адміністративних закладах. Все це припинилося в 23-му році з приходом радянської влади, яка засудила українських патріотів за спробу відірвати Далекий Схід від Росії.

"Потім національно-культурне життя занепадає на декілька десятиліть, - розповідає голова національно-культурної автономії, історик В'ячеслав Чорномаз. - Радянська влада зробила все можливе, щоб українці Зеленого клину втратили свою ідентичність і тепер це люди зі схибленою національною свідомістю, яку відродити дуже важко."

За останнє десятиріччя багато українців виїхало з Далекого Сходу. Залишилися ті, які вже називають себе далекосхідниками. В їхній російськім мові, якою вони користуються, багато українських слів. Вони зберегли народні звичаї, передають з покоління в покоління рецепти українських страв, не ображаються на назву "хохол". По суті мають українську культуру, хоча й російськомовну. Схожа ситуація й на Кубані, де українці трансформувалися в "казаков" і розмовляють українською, яку називають кубанською говіркою. Поки що через низьку національну самосвідомість далекосхідні українці не ставлять перед собою глобальних завдань, в основному не дають вмерти нашій культурі. Але з наведених вище прикладів притискання наша держава зобов'язана виступити з протестом, як це завжди робить Росія.

Що ж фактично мають наші громади на Далекому Сході?

Сахалінська регіональна національно-культурна автономія українців "Київська Русь" (з 1987-го культурно-просвітнє товариство) в такій іпостасі створена на початку 2002 року, але досі не зареєстрована. Недільна школа, яка працювала в дев'яностих, не діє. Власних ЗМІ автономія не має, можливість отримувати й розповсюджувати інформацію рідною мовою дорівнює нулю. Діє декілька мистецьких колективів: "Долинонька", "Славія", "Воля" і дитячий "Зернятко", великий внесок у їх розвиток вносить художній керівник Людмила Засенко.

В Хабаровському краї існує два об'єднання українців: громадська організація "Товариство української культури Хабаровського краю "Зелений Клин", яку очолює Марко Прокопович та Хабаровський крайовий центр української культури "Криниця". Займаються тільки культурницькою діяльністю, своїх приміщень і ЗМІ не мають. В краї мешкає майже 100 тисяч українців, і жодного українського класу.

У Приморському краї ще більше українців - понад 180 тисяч. Але вони також не мають можливості, а здебільшого й бажання зберігати свою самобутність. Громадських українських організацій усього дві: національно-культурна автономія "Просвіта", що у Владивостоці, та Спаська національно-культурна автономія "Джерела України", яку очолює Анатолій Яремчук (м. Спаськ-Дальній). Обидва товариства мають художні колективи: Приморський український хор "Горлиця" (художній керівник Анатолій Криль) та "Чиста криниця" (Тетяна Баканова). Крім того в різних районах краю фактично на ентузіазмі працює більше десяти художніх самодіяльних колективів, одними з найпопулярніших є "Свій стиль" з м. Фокіно (керівник Наталя Немирович-Данченко), "Веселка" з м. Большой Камень (Надія Малик).

Ще нещодавно організацій було більше, але вони не пройшли перереєстрацію, оскільки голови вирішили, що це зайвий клопіт: грошей це їм не добавить, а художні колективи можуть і так існувати. В реальності члени товариств і хорів чи ансамблів є одні й ті ж люди, здебільшого похилого віку. Українці краю мають тільки одну півгодинну щомісячну радіопередачу у м. Спаську-Дальньому, українська мова не викладається. До речі, в Далекосхідному університеті вивчаються культури і мови багатьох народів світу. "Викладають мови, в першу чергу, сусідніх народів: Кореї, Китаю, Японії, і зараз починають готувати знавців таких екзотичних мов і культур, як тайська або в'єтнамська, хінді тощо, - розповів В'ячеслав Чорномаз. - А мова, культура та історія українського народу, який є чи не найбільшим за чисельністю Приморського краю, який зробив значний внесок в його історію, не вивчається. І через це населення краю, навіть представники гуманітарної інтелігенції мають досить туманне уявлення про історію та культуру України, про її сучасне життя".

Перша в Російській Федерації зареєстрована національно-культурна автономія українців була саме з Петропавловська-Камчатського. Камчатка відрізняється від Хабаровського та Приморського країв тим, що до недавнього часу це були закриті прикордонні території і українська діаспора там не має такого давнього коріння. На півострові мешкає 46 тисяч українців, що складає майже 10 відсотків всього населення. Національно-культурна автономія українців Камчатки, яку очолює Віктор Манжос, на сьогодні має власну щомісячну газету "Батьківщина". З наступного року всі бажаючі зможуть її передплачувати, наклад поки що тисяча примірників. Другий рік в одній із шкіл міста працює український недільний клас, до якого ходить понад 20 учнів. Пощастило діаспорі й вчителями: Оксаною Петрук та Марією Сидорик. Діти в класі не тільки з українських родин, а й зі змішаних. Мама дівчинки, яка під час відкритого уроку зі сльозами на очах розповіла присутнім, що найбільше мріє поїхати до рідної бабусі на Хмельниччину, сказала: "Добре, що моя донечка вчить українську, бо тато наш росіянин і розмовляє з нею російською. А я українською. І бабуся наша сказала, роби все, щоб моя онука розмовляла зі мною зрозумілою мені мовою".

Директор школи, яка приютила український клас, Ірина Гілязова розповіла: "Коли до мене прийшли представники української діаспори і попросили відкрити клас. я спочатку сприйняла це в штики, запитала, а чому ви прийшли до мене? Сама я за національністю татарка, подумала і погодилася. Тепер я мрію, щоб з українців взяла приклад татарська діаспора і прийшла до мене, з радістю б і їм виділила клас. Наші діти часто навіть не знають хто вони є. Дякую українській діаспорі, що вони допомагають відроджувати і зберігати культуру свого народу. А то наші діти як викинуті зі своєї землі."

На високому рівні вже 13 років працює при обласній бібліотеці клуб української культури, яким керує Едіта Познякова. Завдячуючи цій жінці, на Камчатці вийшли в світ декілька поки що зовсім тоненьких, але українською мовою книжечок: "Я юності не знав" (Святослава Поліщука), "Історія України в історії однієї сім'ї" (Ніни Баланчук) тощо. Автори цих видань українці, яких доля закинула на далекий півострів.

Чому ж на Камчатці, де значно пізніше з'явилися українці, порівняно з південними землями Далекого Сходу, діаспора виявилася найдійовішою. По-перше, вони мають авторитетного керівника, який очолює Раду національностей Камчатки. По-друге, багато активістів, кожен з яких має цікаву, а головне неспокійну вдачу. По-третє, на Камчатці при владі кожен другий з України і вони не бояться цього визнавати, не стали яничарами, як в деяких інших містах.

Ще цікава деталь. Делегація УВКР виконувала почесну функцію - презентувала книгу австралійського українця Петра Кардаша

"Злочин", яка розповідає про голодомор 33-го і геноцид українського народу. По-різному сприймали слухачі описані факти. Одні плакали, інші заперечували звірства радянської влади. Так ось в Петропавловську-Камчатському Віктор Манжос у одному з найбільших кінотеатрів міста зміг організувати демонстрацію художнього фільму українською мовою "Голод 33-го". Ми запитували, чи не забороняли посадовці це робити, він відповів: "У нас було велике бажання, щоб люди дізналися правду".

Але все ж загалом самосвідомість та активність українців Далекого Сходу (за винятком колишніх репресованих) низька, українською мовою володіють одиниці, молоді в організаціях майже немає. Українці, які в четвертому чи п'ятому поколінні живуть в цих краях, добре інтегровані в російське суспільство, але уявлення не мають про сучасну Україну. А якщо й мають, то сформоване російськими ЗМІ та представниками влади, які досі мислять категоріями СРСР і не хочуть визнавати суверенної України, говорять про її незалежність як про тимчасове явище, знову згадують слов'янське братство. Як сказав на "круглому столі" в Хабаровську юрист Андрій Кобець, предки якого майже сто років мешкають на Далекому Сході в містечку Переяславка, російські ЗМІ розповідають про Україну, як про країну катастроф: то літак збили, то діти голодують у дитячому будинку. А про інше - повний вакуум. Така однобока інформація і сприяла тому, що абсолютна більшість росіян і значна кількість українців Україну представляють країною негараздів, сала і гопака.

Хліб-сіль - це добре, а далі?

Делегацію УВКР дуже тепло зустрічали на далекосхідній землі, у всіх відвіданих областях та краях наше перебування висвітлювалося обласними та крайовими ЗМІ. Активісти українських громад склали дуже насичені програми і хотіли показати нам все гідне уваги, і центральну вілицю Хабаровська - Шевченка, і Тихий океан. Члени делегації в свою ж чергу намагалися надати якомога більше інформації про Україну. Передавали книги та газети, які нам люб'язно надали Національна парламентська бібліотека, Державна бібліотека України для юнацтва, Державний комітет інформаційної політики України, видавництво "Веселка", секретаріат ОУН. Також виступали з лекціями перед студентами та громадами, давали інтерв'ю. Велику справу для підняття національної свідомості зробили члени делегації - бандуристки Ганна Панченко та Марина Рибаковська. Вони показали, що в Україні вміють не тільки гопак танцювати.

Крім того, юристом Іваном Макаром - членом делегації УВКР - була надана безкоштовна юридична консультація понад ста особам. Найчастіше представники українських громад зверталися з питань щодо зміни громадянства та отримання виду на проживання; пенсійного забезпечення осіб, які планують переїхати в Україну; з майнових питань. Стосовно першого блоку питань, то найбільше було нарікань на українські владні інституції, які при виїзді на постійне місце проживання за кордон не попереджають громадян України про необхідність отримання в Україні відповідних документів, зокрема, довідок про відсутність судимості та згоду батьків тощо. Нерідкі нарікання громадян України на бездіяльність посольства України в Росії, яке у кращому випадку надає відповідь через кілька місяців, а в гіршому - просто ігнорує звернення громадян, які проживають за кордоном. Для отримання закордонного паспорта особам, які мали тільки внутрішні українські паспорти, необхідно їхати з Далекого Сходу до Москви. Проблему можна було б вирішити за допомогою відповідної міждержавної угоди. Висловлювалося нерозуміння факту відсутності консульства України на Далекому Сході, хоча такі мають, наприклад, Німеччина та Великобританія, але британців та німців в регіоні незрівнянно менше, ніж українців.

На прес-конференції за підсумками поїздки одна з українських журналісток запитала чи допоможуть такі подорожі зробити українців менш безхребетними. Звичайно, одних поїздок замало. Національні почуття треба виховувати, вони не з'являться протягом одного дня. Тим паче у молодого покоління, батьки яких виховувались в радянській державі. Але надія відродження є, про свідчить участь російськомовних спонсорів, які мають українське коріння. Вони не просто допомагають громаді, а з інтересом слухали наші лекції, брали участь в розмовах. Директор ТОВ "Діфенс" Дмитро Ткачук з Владивостока на запитання, що його до цього спонукало, щиро відповів: "Якщо чесно, не знаю, щось в душі від діда-українця залишилося, відчуваю, що ця культура і мова - мені дуже близькі". І таких помічників мають і інші громади.

Потрібна в першу чергу (про це вже не раз зазначалося) державна концепція роботи із закордонним українством. Українська всесвітня координаційна рада, проаналізувавши стан української діаспори на Далекому Сході, звернеться із заявою до президентів України та Росії, Верховної Ради України та Кабінету міністрів України. Тільки вже з вище наведених фактів видно, що півмільйона українців Далекого Сходу мають близько 20 колективів художньої самодіяльності і лише одну радіопередачу, одну газету і один недільний клас. Чи не занадто мало, панове? Те, що має російська національна меншина в Україні ні в яке порівняння не йде з тим, що мають наші в Росії. Як бачите, у плані забезпечення прав національних меншин Україна виявилася набагато демократичнішою за Росію.

Ми, звичайно не можемо тиснути на російські ЗМІ і змусити їх надавати не заангажовану інформацію. Та наша влада може розробити механізм, за яким українська діаспора Росії отримувала б різнопланові новини, довідкову та історичну літературу тощо. Крім того ми повинні сприяти активістам української діаспори вирішити ряд конкретних завдань, які вони вже сьогодні поставили перед собою. А саме: відкриття на Далекому Сході консульства, для початку хоча б почесного, введення курсу українознавства в Далекосхідному університеті, будівництво Української православної церкви Київського патріархату у Владивостоці, передплата періодики тощо.

Українська діаспора потрібна молодій незалежній Україні, тому що українці за кордоном також формують уявлення про країну. Але їм без нашої допомоги, в інформаційному вакуумі, створити таке уявлення важко, тим паче вигідне Україні.

Світлана Остапа, прес-секретар

Української всесвітньої координаційної ради

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка