Михайло Ратушний, голова УВКР

У Києві відбулася науково-практична конференція “Закордонне українство й Україна: взаємодія на шляху утвердження Незалежності”

В конференції взяли участьМіністр освіти і науки України С.М. Квіт, заступник Міністра культури України з питань європейської інтеграції А.М. Вітренко, народний депутат України, голова міжфракційного об’єднання «Світове українство» Верховної Ради України І.І. Крулько, заступник директора Департаменту світового українства та культурно-гуманітарного співробітництва МЗС України Я. Баран, представники українських організацій за кордоном з 22 країн світу, громадські діячі, науковці, учасники АТО. Під час заходу було проаналізовано державну політику України щодо закордонного українства, діяльність окремих дипломатичних представництв України за кордоном, а також приділено увагу взаємодії між закордонними українцями та Україною в умовах анексії Росією території України. 

Пропонуємо Вашій увазі доповідь Михайла Ратушного,  Голови Української Всесвітньої Координаційної Ради.

УКРАЇНА І ДІАСПОРА: РАЗОМ У БОРОТЬБІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

(ВЧОРА, СЬОГОДНІ, НАЗАВЖДИ)

Українська діаспора була головним речником права українського народу на Незалежність протягом століть, коли сама українська земля була окупована.

Врешті-решт, першу Конституцію України, Конституцію Пилипа Орлика, написано українцями у вигнанні, фактично, в діаспорі, коли Батьківщину було поневолено військами Петра Першого. Уже в цій Конституції було чітко задекларовано право українського народу на свободу і незалежну державу.

І так було неодноразово: коли Україну було окуповано і розірвано тими чи іншими загарбниками, саме діаспора брала на себе місію висловлювати прагнення українського народу до незалежності.

Особливо гостро й актуально звучали ці прагнення на початку ХХ століття, після невдалої спроби українського народу на відновлення своєї державності. Тоді в діаспорі домінуючими стають впливи громадських і політичних середовищ, котрі апелюють не лише до необхідності збереження українцями своєї культурної, духовної, й загалом,  національної ідентичності, а й до визволення українського народу від окупантів і  творення самостійної держави.

Організація українських націоналістів, чи то бандерівська чи мельниківська за кордоном, Український Конгресовий Комітет Америки, Конгрес Українців Канади, інші об’єднання українців у Європі та Південній Америці, чисельні молодіжні, військові, наукові, мистецькі, літературні діаспорні організації стають не лише формою самоорганізації закордонного українства на поселеннях, а й речниками та репрезентантами  тих своїх братів і сестер, хто залишився на рідних землях, але був позбавлений власного голосу, власної історії  й власної держави.

Творення в листопаді 1967 року Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ), стало результатом об’єднання всіх українських діаспорних середовищ в західному вільному світі в одну організацію й, водночас, підтвердило розуміння головного завдання українських громадських організацій за кордоном, а саме:«задокументувати перед світом непохитну волю українського народу боротися за відновлення Суверенної Соборної Української Держави», – згідно з пунктом першим Маніфесту про скликання СКВУ.

Другий пункт Маніфесту говорив про «солідарність української спільноти у вільному світі з визвольною боротьбою українського народу й її готовність допомагати йому всіма засобами, які вона має в своєму розпорядженні».

Так і було: українці у вільному світі допомагали на Заході дізнатися правду про боротьбу українських політв’язнів і дисидентів проти совєтського поневолення і тоталітаризму, після Чорнобильської катастрофи діаспорою була зібрана багатомільйонна гуманітарна допомога постраждалим, а напередодні й під час проголошення Незалежності, коли стало можливо легально підтримати антикомуністичні, проукраїнські середовища, представники закордонного українства оперативно скористались цією можливістю і продовжували це робити й після 24 серпня 1991 року, передаючи для новопосталої Української держави приміщення під новостворені посольства і консульства та багато іншого.

Логічним й історично вмотивованим проявом єдності й цілісності українського народу в Україні й за кордоном стало проведення в серпні 1992 року, на першу річницю Незалежності, в найбільшому й найпрестижнішому приміщенні Києва, Палаці «Україна»,  Першого Всесвітнього Форуму Українців. У присутності тисяч представників і делегатів світового українства не лише із Америки і Європи, а й країн колишнього Радянського Союзу: Російської Федерації, Балтії, Кавказу, Середньої Азії й делегатів від громадськості всіх без винятку областей України при тодішньому вищому керівництві держави – відбулась не лише символічна передача атрибутів влади від представництва екзильного уряду УНР – Президенту України Кравчуку, а й реалізація споконвічної мрії українців в Україні й українців, розкиданих по світах: «бути одне ціле, бути, як один».

Уперше повноважні представники 20-мільйонної української діаспори й 50 мільйонів українців «в Україні сущих» зібралися разом, щоб обговорити свої проблеми, окреслити завдання на майбутнє, скоординувати  діяльність як у діаспорі, так і взаємодію закордонного українства і відновленої Держави. Саме тоді, до речі, було зініційовано створення Української Всесвітньої Координаційної Ради, організації, котра чітко проголосила своєю головною метою «утвердження інтересів світового українства у всіх сферах шляхом координації діяльності громадських організацій і діячів в Україні й українському зарубіжжі та співпраці з вітчизняними і закордонними урядовими, підприємницькими, громадськими структурами, сприяння збереженню національної ідентичності українців, зміцненню й розбудові національної, незалежної, соборної, демократичної Української держави…» ( Статут УВКР).

За неповні 25 років існування Незалежної України були різні за інтенсивністю та якістю приклади взаємодії між органами державної влади в Україні й закордонним українством. Були часи, коли приймались і певною мірою виконувались п’ятирічні Державні програми співпраці із закордонними українцями при Президентові Віктору Ющенку, з передбаченим фінансуванням на ті чи інші проекти українських діаспорних товариств й асоціацій. А були часи, коли представниками української діаспори палились портрети Президента України перед приміщенням Організації Об’єднаних Націй в Нью-Йорку при Вікторі Януковичу, котрий єдиний з українських президентів проігнорував Всесвітній Форум Українців у 2011 році.

Вплинуло на взаємодію між закордонним українством та Україною й те, що багато із задуманого й задекларованого на початках Незалежності залишилось порожніми деклараціями, котрі ніхто й не збирався виконувати, а деякі процеси пішли у зворотній бік. Так, Національну програму із повернення українців в Україну так і не було прийнято й реалізовано. До речі, на початку 90-их минулого століття нею передбачалось переселення українців, котрі виявлять таке бажання, з діаспори до того ж Криму із виділенням для них безготівкових кредитів під будівництво житла та іншого сприянням зі сторони Держави Україна. Натомість, мільйони українських громадян у пошуках гідної платні, щоб утримати себе і свої сім’ї, сформували величезний потік української трудової міграції в ті ж країни Європи,  Канади, США. Цей потік не припинився й до сьогоднішнього дня. Замість того, щоб допомагати  й заохочувати українців повертатись на Батьківщину, як це роблять, для прикладу, в тому ж Казахстані – Україна сформувала нову хвилю діаспори, яка, окрім іншого, є головним донором й інвестором  української економіки, вкачуючи сюди щороку до десяти мільярдів доларів США.

Особливо відчутно виявилася солідарність і взаємодія закордонного українства й України під час подій Євромайдану й московської агресії на Донбасі і в Криму. Поряд з Революцією Гідності в Києві творились, жили і діяли сотні євромайданів в усьому світі. Ці майдани виникали і голосно заявляли про себе там, де українські громади традиційно впливові і добре організовані, й там, де ще донедавна ніхто не знав і не чув про їхнє там існування. На тих, розкиданих по всьому українському світові майданах, демонструвалась солідарність з учасниками Київського Євромайдану, приймалися звернення до урядів країн проживання з вимогою вплинути на владу в Києві і не допустити кровопролиття, збирались кошти й інша  необхідна допомога тим, хто холодними  зимовими ночами не дав померти Київському Євромайдану. Багато із пересічних та чільних діячів закордонного українства не боялись у ті буремні дні неодноразово особисто прибути до Києва, взяти участь у вічах, нічних чергуваннях, виступати з головної трибуни на підтримку мітингуючих, привозити і передавати зібране їхніми громадами, церквами, жертводавцями в Будинок Профспілок, сотням самооборони, сім’ям поранених і загиблих на Грушевського та Інститутській.

Саме під час Євромайдану найбільш наочно, дієво і зримо закордонним українством було продемонстровано, що воно є органічною частиною єдиного українського національного організму.

Тому зараз, як ніколи, варто інтенсифікувати взаємодію та співпрацю між Україною та закордонним українством. У цій роботі не варто говорити про «аверси» чи «реверси», ця співпраця є дорогою з двостороннім рухом, і коли діаспора в часи окупації й лихоліть змушена була захищати Україну й українців «на нашій, не своїй землі», то тепер Україна, а саме органи державної влади, зобов’язані зберегти закордонне українство від найбільшого ворога всіх діаспор у світі  – асиміляції й розчинення в чужорідному середовищі.

Дуже добре, що тепер Президент України, вищі посадові особи держави під час кожного офіційного візиту знаходять час зустрітися з українськими громадами країн перебування. Добре, що представники української діаспори все інтенсивніше залучаються до роботи в органах державної влади в Україні, включно з роботою в уряді. Але цього явно недостатньо, і це не відповідає рівню взаємодії зі своїми діаспорами таких країн, як Грузія, Азербайджан, Угорщина, я вже не говорю про рівень роботи зі своїми співвітчизниками з-за кордону в наших сусідів, тих же Польщі й Росії.

Робота держави із закордонним українством має бути системною, постійною і відбуватися на державному рівні. Тут підписання абстрактних меморандумів і фотографування раз чи двічі на рік з керівниками діаспорних організацій із Канади, США чи країн Євросоюзу – явно не достатньо. Тут треба, нарешті:

Прийняти нову Державну програму співпраці із закордонним українством, де чітко прописати розміри, форми й механізми державної допомоги українським громадам за кордоном для збереження ними своєї національної ідентичності.

Виконати норму Закону й створити спеціальний орган виконавчої влади для співпраці з українцями за кордоном. Це не повинно бути ще одне міністерство чи навіть державний комітет, це має бути мобільна сучасна агенція, де робота з діаспорою буде поставлена на системний рівень, і на котру буде покладена реалізація Державної Програми, про яку говорилося вище.

Необхідно внести цілий комплекс змін в українське законодавство, котрі б передбачили повноцінну можливість участі у виборах депутатів Верховної Ради та Президента громадянами України за кордоном (трудовими мігрантами). Прийняти Закон про українську трудову міграцію.

Розробити спеціальну урядову програму розвитку українського шкільництва за кордоном, передбачивши в ній забезпечення навчальними посібниками тощо українських шкіл у діаспорі.

Внести зміни в Закон «Про статус закордонного українця», що полегшить процедуру набуття, підвищить його рівень, зробить його престижним.

Вибудувати через механізми народної дипломатії потужне проукраїнське лобі в державах проживання українських громад.

Зробити пріоритетом державної політики в Україні співпрацю із своєю діаспорою для збереження українцями своєї національної ідентичності.

Упевнений, що робота цієї міжнародної конференції, в котрій, окрім науковців, громадських і релігійних діячів, беруть участь урядовці й депутати Верховної Ради, дасть змогу виробити рекомендації, котрі ляжуть в основу Нової Стратегії співпраці між Україною й світовим українством, котра має бути розроблена і прийнята.

Впевнений, що представники 22 громад української діаспори, що тут присутні, зроблять свій внесок у розробку цієї Стратегії.

Джерело:http://www.uvkr.org/news/8466

Додаткова інформація:

http://www.ukrinform.ua/rubric-iac/1876524-ukraiinski_diaspori_v_sviti_protidiyut_rosiyskiy_dezinformatsiii_ta_prosuvayut_ukraiinu_2087123.html

 

На світлинах:Михайло Ратушний, голова УВКР. Під час конференції. Нагородження переможців конкурсу на звання «Кращий вчитель української мови за кордоном» міністром освіти і науки України Сергієм Квітом. Учасники конференції. 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка