Голова УВКР Михайло Ратушний
Голова УВКР Михайло Ратушний

До питання світового українства. Інтерв'ю з головою УВКР Михайлом Ратушним

У липні 2013 р. минуло 20 років від створення Української всесвітньої координаційної ради (УВКР). А точніше ? від дня її реєстрації в міністерстві. З цієї нагоди голова УВКР Михайло Ратушний погодився дати інтерв'ю.

Мирослав Левицький: Коли на першому Всесвітньому форумі українців 1992 р. вирішували про створення органу, який би координував діяльність влади в Україні та організацій українського зарубіжжя, було сподівання, що нова українська структура стане органом, подібним до «Польської спільноти» (пол. Wsp?lnota Polska). На жаль, новий орган не набув такої ваги. Чим Ви це поясните?

Михайло Ратушний: Я вважаю, що УВКР достатньо солідна організація, яка об'єднує українців у 42 країнах світу. Цебто у стількох країнах світу є наші члени. А чому ми не змогли стати організацією на зразок «Польської спільноти» в Польщі? З боку влади в Україні підходи стосовно діаспори були далеко не такі, які застосовуються в Польщі. Я трохи вивчав досвід «Польської спільноти». Там від відвідування тих або інших замків введено туристичний збір, який іде на діяльність «Польської спільноти». Я вже не говорю про розміри сум, які призначаються на фінансування «Польської спільноти» та УВКР. Різниця - у два рази. На заходи - семінари, науково-практичні конференції та інколи поїздки - нам заклали в бюджет 720 тисяч гривень. У перерахунку на долари - це менше ніж 100 тисяч. При такій величезній діаспорі - це сміхотворно маленька сума, бо потрібні й сувеніри, і книжки, і навчальна література тощо.

Я не хочу применшувати ролі й місця УВКР. Навіть за рахунок тих ресурсів, якими за минулі 20 років володіла рада, вона робила і робить те, що може зробити. Але без зміни підходів до праці з діаспорою важко говорити про відчутну підтримку з боку України, яку в даному випадку уособлює УВКР.

М.Л.: Що Ви маєте на думці під словами про зміну підходів?

М.Р.: Говорячи про зміну підходів, маю на увазі підхід держави. Є три підходи до праці з діаспорою. У деяких країнах є міністерства. Зокрема, в Азербайджані є Міністерство з питань діаспори. Там є відповідальні за питання культури, науки діаспори, за стан діаспори в тих або в інших країнах, також і в Україні. Так само це питання поставлено в Грузії. Є також комітети. Але модель, у якій за діаспору відповідають міністерства, на мою думку, все ж таки - недостатньо гнучка форма діяльності.

Я особисто вважаю, що в Україні вже давно мало б бути створене, якщо не міністерство чи комітет, то хоча б агентство, відповідальне за працю з закордонними українцями. Треба перевести цю роботу з аматорської в системну державну площину. Це мала б бути не численна, але гнучка структура. Мати приблизно 20-мільйонну діаспору, мати багатомільйонну трудову еміграцію і «розмазувати» питання між різними відомствами - це один підхід.

Другий підхід - це підхід, який вироблено в Польщі, де працю з поляками за кордоном веде «Польська спільнота», бо у випадку державних органів завжди можна бути звинуваченим у втручанні у внутрішні справи інших держав. Коли діє громадська організація, чи то вже згадувана «Польська спільнота», чи Комітет роботи зі співвітчизниками, як це є в Росії, то поле для гнучкості є значно більшим. Чиновник працює з 9 до 18 години, а громадський діяч - весь час. Ми знаємо лідерів діаспори, бачимо, скільки часу й уваги вони віддають українській спільноті. Тому вважаю, що в Україні, попри наявність державного органу, якого поки що нема, повинна також існувати й громадська організація (в українському варіанті - УВКР), яка працюватиме з українцями за кордоном.

М.Л.: На Всесвітньому форумі українців 2011 р. про створення державного органу, відповідального за координацію праці з закордонними українцями, говорилося майже як про доконаний факт. Однак вже минуло два роки, проте так нічого і не зроблено.

М.Р.: В підписаному президентом України законі передбачено створення органу центральної державної влади, відповідального за працю з закордонними українцями. Хоч закон був підписаний ще 2012 р., проте в бюджеті на 2013 р. не закладено ні копійки на формування цього органу. А це означає, що ніхто не збирається виконувати закон. Створити державний орган - вимога не тільки згадуваного вами V Всесвітнього форуму українців, а й усіх попередніх. Державна установа, відповідальна за роботу з закордонними українцями, мала би бути створена вже 20 років тому.

М.Л.: Я дуже сумніваюся, що при нинішній владі такий орган взагалі може постати.

М.Р.: Якщо дивитися на те, хто нині при владі, - ніякий орган не буде створено. Але є 12 стаття Конституції України, у якій виразно сказано, що держава дбає про гуманітарні, культурні, освітні та інші потреби закордонних українців. Вона може дбати у формі праці громадської організації, якою є УВКР. Однак тих грошей, що виділяються з бюджету на заходи, які ми проводимо, не вистачає не тільки на діяльність, а й на виживання. Скажу навіть більше, не завжди вдається отримати кошти, прописані в бюджеті, як це, зокрема, було минулого року.

Зрозуміло, якщо буде створено цей орган на чолі зі ще одним, скажімо, «табачником», то тут же виникне запитання: чи не буде він використовуватися так, як у радянські часи використовувалися всякі товариства дружби - для ідеологічних чи якихось інших цілей, які не відповідають нормам чинної Конституції України. Якщо б хтось додумався піти цим шляхом, то скажу наперед: такий орган буде відторгнутий закордонним українством, бо люди, виховані в демократичних традиціях, тут же відчують, що це створюється для задоволення політичних інтересів, а не потреб закордонних українців.

М.Л.: Не лише український, а й чужоземний світ з тривогою сприймає нову, дуже поширену в Україні «традицію» ігнорування законів.

М.Р.: Дуже важко вимагати від тих, хто не бачить інтересів і потреб українців в Україні, щоб вони раптом стали захищати потреби закордонних українців. Будьмо відвертими, нині при владі багато людей, котрі закривають українські школи не лише на Донбасі, а й у Києві. Як же тоді від них вимагати, щоб вони домагалися відкриття українських шкіл у Росії, підтримки українських шкіл у Казахстані чи в країнах ЄС?

Не відстояти інтересів українців у Росії, де їхній стан є найскладнішим, - не вкладається в голові. Скільки буває міждержавних візитів? Чи не щомісяця - від найвищого до рівня міністрів - і в той час там нема жодної української державної школи, жодної української газети, жодної радіостанції, далі в Росії не можна приймати українського телесигналу, хоч не один раз нам це гарантували. З вигаданих причин закрито Об'єднання українців у Росії. Нового об'єднання не дозволяють створити, організовуючи квазіоб'єднання, яке не представляє інтересів українців.

А ось, щоб обкласти податком українських трудових емігрантів, які вже сплатили податки в країнах їхнього перебування, - видають «циркуляри», і не моргнувши оком. Нині прогнозована сума тільки відкритих перерахувань від українців за кордоном становить приблизно 8 мільярдів доларів. Минулими роками ця сума була близько 12-13 мільярдів. А це, як бачите, величезні гроші. Якщо подивитися в новий податковий кодекс, то будь-які перерахування з-за кордону обкладаються податком. Відкривається картка членів сімей, і гроші, перераховані на цю картку, оподатковуються, хоч це пряма інвестиція в Україну.

Я думаю, що Верховна Рада України повинна прийняти окремий закон про українську трудову еміграцію. І в тому законі виразно визначити, хто такі українські трудові емігранти, які їхні права та повноваження. Треба прописати в законі, хто такий член сім'ї емігранта. Як розцінювати гроші, які він пересилає в Україну? Як інвестицію? Таким шляхом, до речі, йшли португальці й поляки. У Польщі була величезна хвиля трудової еміграції, яка в умовах падіння економіки «вливала» величезні кошти у свою державу. Але їх ніхто не обдирав.

М.Л.: Чи закон про трудову еміграцію - лише ідея?

М.Р.: У Верховній Раді України 3 липня 2013 р. були парламентські слухання, присвячені трудовій еміграції. УВКР підготувала рекомендації, щоб за результатом цих слухань у другому півріччі Верховна Рада прийняла закон про трудову еміграцію. Є два варіанти закону. Один - народжений у Міністерстві соціальної політики. Це по суті перекладена українською міжнародна конвенція з прав трудових емігрантів. І є проект закону, розроблений із залученням представників трудових емігрантів, експертів УВКР. Вважаю цей проект достатньо прогресивним. Сьогодні головне - визначитися на законодавчому рівні, що таке багатомільйонна трудова еміграція, захистити трудового емігранта, члена його сім'ї.

М.Л.: Мені часто доводилося зустрічатися з випадками неприхильного ставлення до діаспори. Хто в Україні мав би працювати задля зруйнування цього радянського стереотипу?

М.Р.: На жаль, такий стереотип і досі існує. Доволі часто він існує в головах чиновницького апарату, який у радянські часи сприймав діаспору, у першу чергу, як «агентів міжнародного імперіалізму». Колишнє відторгнення українцями в Україні українців з діаспори за час незалежності України стократ зменшилося.

Контакти між молоддю і представниками діаспори активізуються. Особливо з тими, хто декілька років тому поїхав у світи. Ті, хто ще вчора в Канаді, США, у країнах західної Європи був трудовим емігрантом, нині вже стали новою діаспорою.

Ми, УВКР, постійно наголошуємо, що українці в Україні та українці за кордоном - дві частини єдиного національного організму. Ці частини можуть бути різними. Так як і різними є українці в різних областях України. Попри цю відмінність, спричинену різними історичними обставинами формування, українці від Ванкувера до Владивостока повинні формувати єдиний український гуманітарний простір. Велика діаспора є великою проблемою України. Особливо нова діаспора, яка щойно формується. З другого боку, велика діаспора - велика можливість, великий потенціал. Більше як за 20 років незалежності його не використовують у повній мірі.

Нині відкрито багато архівів. З них ми знаємо, якщо б діаспора не домоглася відкриття пам'ятника Шевченку у Вашингтоні, то ніколи не було б пам'ятника Шевченку в Москві. Я сумніваюся, чи тоді, коли б не було тиску діаспори, хор Верьовки, ансамбль Вірського, багато поетів, письменників, діячів культури мали б можливість реалізувати себе в тодішньому УРСР. Мабуть, пам'ятаєте, як тоді говорилося: культура соціалістична за формою та національна за змістом. Комуністична система змушена була реагувати на виклики діаспори. Що би хто не говорив, а внесок діаспори в те, що Україна стала незалежною, - величезний. І на цьому ми мусимо постійно наголошувати.

Якщо подивитися, хто після 1 грудня 1991 р. визнав Україну незалежною державою, то це, в першу чергу ті держави, де потужна українська діаспора. Тут також треба пам'ятати, що в ряді країн українська діаспора віддала свої приміщення українській державі під посольства та консульства тощо.

На жаль, посткомуністичний чиновник, який сформувався в партшколах, донині живе штампом: а що таке діаспора?… Він не хоче зрозуміти, що діаспора - невід'ємна частка України. Нерідко - це куди більш віддана українській державі частка України, порівнюючи з тим же чиновником, який отримує гроші від платника українських податків та є байдужим до України.

М.Л.: За яких умов тих сім мільйонів осіб, які змушені були за хлібом податися у світи, повернуться в Україну?

М.Р.: Нині українська діаспора нараховує значно більше ніж сім мільйонів…

М.Л.: Я знаю, проте маю на увазі тих, хто після 1991 р. поїхав у світ.

М.Р.: Будьмо реалістами. Не всі з тих, що подалися за хлібом у світи, повернуться додому. Ми живемо у час вільного переміщення грошей, товарів, робочої сили. Багато наших трудових емігрантів у зв'язку з кризою вже повертається, їдучи лише на сезонні роботи. Певна частина людей, при збереженні українських паспортів, уже має паспорти країн перебування. Вони, скоріш за все, не повернуться. А з другого боку, ці люди формують українські суботні і недільні школи в рамках системи міжнародної української школи. Вимагають, щоб їхні діти вчилися за українською програмою. Батьки хочуть, щоб діти отримували атестати, які відповідають атестатам про закінчення українських шкіл. А це означає, що батьки надіються разом з дітьми все ж таки повернутися в Україну.

Якщо була б державна програма повернення українців в Україну, про яку вже тривалий час багато говориться, то стан справ у нас був би зовсім іншим. Нас переконує в цьому досвід інших країн, зокрема Казахстану. Завдяки такій програмі вони зуміли змінити демографічну ситуацію на користь казахів. На час проголошення незалежності Казахстану корінна нація була в меншості, була національно меншиною на рідній землі. А тепер чисельність казахів становить майже 52 відсотки. Багато українців мешкали в колишніх республіках Центральної Азії і готові були повернутися в Україну. Вони не претендували, щоби повернутися до Києва чи в інші мегаполіси. Їх повністю влаштовували й районні центри. І що головне - вони би поверталися не жебраками. Потрібна була лише добра воля держави та програма підтримки повернення українців.

Ми б мали іншу ситуацію, коли не обкладали б митом трудових емігрантів, не дерли з них різні додаткові збори, коли б держава сказала їм: «Нам потрібний ваш досвід, ваш потенціал - як це зробили китайці або індуси. Кожну привезену вами гривню ми будемо розцінювати як інвестицію».

Але є ще й інша проблема: допустімо, що така заява прозвучала, і два з половиною мільйони осіб (це мінімальна цифра, яку нині називають з приводу кількості трудових мігрантів з України), виходячи з патріотичних міркувань, якогось дня повертаються в Україну. А чи є для них робочі місця? Чи буде тут застосування для їхнього досвіду. Сьогодні в нас величезне безробіття. І вони це знають.

Серед більшості українців, які поїхали на Захід на заробітки, є тверде бажання заробити пенсію та повертатися. Вони за десять років заробляють соціальний мінімум (а це пенсія в розмірі 500 євро). Держави, у яких вони працювали, дозволяють, щоб зароблена ними пенсія «йшла» за людиною до місця проживання. Покоління, яке вийде за кордоном на пенсію, переважно хоче повернутися в Україну, хоч, дивімося тверезо, не всі повернуться.

М.Л.: Чи в середовищі нинішньої опозиції є розуміння ролі діаспори в житті нації?

М.Р.: Якщо дивитися на середовище опозиції, то воно різне. Наприклад, Кличко був хоч і високооплачуваним, але класичним трудовим емігрантом. У його виступах в телебаченні, на мітингах звучить постійна теза, що нині мільйони українців змушені перебувати за кордоном на заробітках. Я бачу, що людина знається на проблемі трудової еміграції. І біль з приводу того, що українці змушені в пошуках хліба покидати рідну землю, є щирим.

Якщо говорити про «Свободу», яка за кордоном отримала найбільший відсоток підтримки від тих, хто має право голосу, то батьки не однієї особи, яка стала депутатом Верховної Ради, змушені перебувати на заробітках за кордоном.

Парламентські слухання, присвячені трудовій міграції, не відбулись би без зустрічі з головою Верховної Ради Володимиром Рибаком. І не було б розуміння всіх депутатів Комітету з прав людини, який у нинішньому складі очолює представник «Удару» Валерій Паскан. З одного боку, розуміння проблеми трудової міграції нібито і є, але, на мою думку, жодна з політичних сил не поставила його в першу п'ятірку пріоритетів.

М.Л.: Які плани, які пріоритети діяльності УВКР?

М.Р.: Наші плани випливають з рішень V Всесвітнього форуму українців. Як я вже згадував, ми домоглися зміни закону про закордонних українців, статус яких підвищується. Хоч посвідчення закордонного українця ще не прирівняне до «Карти поляка», проте будемо наповнювати його новим змістом.

Наш головний пріоритет - праця з молоддю. У серпні на Тернопільщині проходив Конгрес української молоді діаспори, в якому взяло участь 300 делегатів. Тут відбувся фестиваль «Діаспора фест». Ми допомагаємо молоді зі східної діаспори.

Другий пріоритет - трудова еміграція. Під час візиту в Іспанію ми створили Комісію роботи з трудовою еміграцією, до складу якої увійшли 19 асоціацій з Європи. Ми наполегливо домагаємося права голосу для всіх представників трудової еміграції. Комісію очолює голова Спілки українців Португалії Павло Садоха.

Третій пріоритет - захист освітніх та культурних потреб. Ідеться про створення шкіл, які на державному рівні повинні бути забезпечені українськими підручниками. перевозимо стільки книжок, скільки можна взяти в літак. Але це крапля в морі. Ми знаємо, наскільки великою є потреба. І йдеться не тільки про підручники, а й про українські диски.

Четвертий наш пріоритет - становище українців у Росії, про що я частково вже згадував. Я вважаю, що в XXI ст. є великою ганьбою як для України, так і для Росії становище, в якому нині перебуває найчисленніша українська етнічна група за кордоном. Я мушу на повний голос говорити, що нині бути українцем у Росії не лише некомфортно, а й інколи небезпечно.

Звичайно, що 2014 р. - це 200-річчя Шевченка. У представників українського зарубіжжя є свій погляд на відзначення цієї дати. Попри те, що буде проводитися на офіційному рівні, ми хочемо організувати глобальні всесвітні заходи, які показали б Шевченка як особистість цікаву світові. хочемо також показати Шевченка як представника діаспори. Він вчився в Санкт-Петербурзі, був на засланні в Казахстані. Українські громади за межами України активно включилися в підготовку відзначення цієї дати. Вже створено Всесвітній громадський комітет. Окрім УВКР, увійшли до нього представники Світового конгресу українців.

Я на кожному кроці підкреслюю, що ми не керуємо діаспорою. Це неможливо. Ми лише координуємо працю організацій української діаспори, прислухаємося до їхньої думки. І в силу наших скромних можливостей стараємося допомагати їм.

М.Л.: Без пожертвувань УВКР не могла б виконувати покладених на неї завдань. Хто ці жертводавці? Звичайно, не про імена питаю, а про середовища.

М.Р.: Жертвують не тільки українці з діаспори, а й з України (приблизно в однаковій кількості, з невеличкою перевагою України). Ми не користуємося послугами олігархів. Тому це невеликі гроші. Я вважаю, що краще мати 100 людей, що пожертвують по 100 доларів, ніж одного, який дав би мільйон.

М.Л.: Ваш попередник дуже мріяв про велику загальноукраїнську газету, яка об'єднувала б Україну і діаспору. Я розумію, що в паперовому вигляді такий проект майже нереальний. А в електронному?

М.Р.: Минулого року в Сумській області був запланований доволі серйозний семінар. У ньому мала брати участь велика кількість представників діаспорних видань з 25 країн світу. І паперових, і електронних. Ми хотіли створити горизонтальні зв'язки спеціалістів, які дозволяли б людям контактувати. І на першому етапі існування проекту створити електронний ресурс. На жаль, нам відмовили у фінансуванні, яке було гарантоване державним бюджетом України.

Від задуму Дмитра Павличка не відмовляюсь. Але я дотримуюся позиції, що коли щось декларується, то обов'язково треба робити. В іншому випадку буде дуже важко тим, хто прийде після нас.

Вже були два форуми українських бізнесменів з діаспори. Проте вони не зрозуміли, чому приїхали в Україну, хоча формат зустрічей був різним. Тепер знову є багато ініціатив щодо проведення конгресу українських підприємців діаспори, де вони матимуть змогу зустрітися не тільки з підприємцями такого ж профілю в Україні, а й з представниками податкової служби та влади. Проте існує переконання: навіщо ще раз організовувати те, що не принесло жодного результату?

М.Л.: Часто можна зустрітися з думкою, що УВКР та МЗС України дублюють функції. Чи можете прокоментувати цю проблему?

М.Р.: (Рясний сміх) Я не належу до прихильників вихваляння влади, проте кажу вам щиро, що в нас порозуміння з МЗС чи не найкраще з усіх органів державної влади. Багато бюрократів з МЗС працювали за кордоном. Вони не з теорії знають, що таке діаспора, вони розуміють її проблеми та очікування. Крім того, на МЗС покладена координація роботи з закордонними українцями. Ми не можемо дублювати функції, тому що діяльність УВКР значно ширша, ніж можливості МЗС. Перед його консульськими відділами поставлене завдання обслуговувати громадян України, які перебувають за кордоном. Ну й організування презентаційних програм на кшталт Дня незалежності. Міністерство культури проводить Дні України за кордоном. Міністерство освіти мало б забезпечувати підручниками українські школи за кордоном. Нині воно, як правило, цього не робить.

У справах діаспори найчастіше зустрічаємося з працівниками МЗС. Часто виникають дуже гарячі дискусії. Тепер ми вийшли на рівень, коли з нами рахуються, розуміючи, що за нами стоять великі громади закордонного українства, що ми говоримо про реальні людські справи. Ось тримаю в руці листа від Товариства культури в Молдові. Вони пишуть, що в питанні видачі посвідчень закордонного українця до середини 2010 р. все йшло справно, а зараз посвідчення стали затримувати. Ми не переадресовуємо таких листів до МЗС чи інших органів, а йдемо і домагаємося розв'язання поставлених проблем. Коли люди по два роки не можуть отримати посвідчень закордонного українця, то це ганьба для держави.

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

Передрук: Сайт українського щотижневика «Наше слово» (Польща) http://www.nasze-slowo.pl/перевести-роботу-з-аматорської-в-сист/

Зустріч голови Верховної Ради України В. Рибака з головою УВКР М.Ратушним
Зустріч голови Верховної Ради України В. Рибака з головою УВКР М.Ратушним
Зустріч президента України Віктора Януковича з головою УВКР Михайлом Ратушним, президентом СКУ Євгеном Чолієм та екзекутивним секретарем СКУ Стефаном Романівим
Зустріч президента України Віктора Януковича з головою УВКР Михайлом Ратушним, президентом СКУ Євгеном Чолієм та екзекутивним секретарем СКУ Стефаном Романівим

На світлинах: Голова УВКР Михайло Ратушний. Зустріч голови Верховної Ради України В. Рибака з головою УВКР М.Ратушним. Зустріч президента України Віктора Януковича з головою УВКР Михайлом Ратушним, президентом СКУ Євгеном Чолієм та екзекутивним секретарем СКУ Стефаном Романівим.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка