Дмитро Павличко, Голова УВКР з 2006 по 2011 роки
Дмитро Павличко, Голова УВКР з 2006 по 2011 роки

Слово Дмитра Павличка на відкритті V Всесвітнього Форуму українців

Пані й панове!

Помаранчева революція - найвидатніша подія часу після 24 серпня 1991 року - явила світові високий рівень національної свідомості і культури українського народу. Народ продемонстрував єдність різномовних - по-різному вихованих - регіонів України і вимагав від своїх провідників загальнонаціональні, державні інтереси поставити понад культами особистостей. Але зараза особистих амбіцій, яка вражала князів, гетьманів, націоналістичних вождів упродовж нашої історії, знищила єдність національних устремлінь, що нею відновлену державу зарядив Народний Рух, Президент Леонід Кравчук, а Президент Леонід Кучма сформулював її афоризмом: «Україна - не Росія». Президент Віктор Ющенко, хоч негативно сприймається за те, що змарнував здобуте на помаранчевій сцені довір'я народу, а на відході закликав голосувати «проти всіх», заслуговує все ж таки на вдячність за пам'ятник жертвам Голодомору, відбудову Батурина та підтримку грузинського народу в його боротьбі проти російської агресії.

А де ж ми, як народ, сьогодні? Століттями, за часів неволі, ми знали, що головною небезпекою для нашої держави є настроєні проти України чужинці-окупанти. А сьогодні ми перебуваємо в новому, найтяжчому періоді боротьби за свободу. Адже ми мусимо визволитися від призвичаєного до рабства брата-малороса, брата хахла, який намагається нав'язати нам другу державну мову, ненависть до наших світочів і героїв, прищепити нам покірну свідомість своєї меншовартості та національної безликості.

Ми повинні так само звільнитися від самозакоханих вождів опозиційних партій, які, воюючи поміж собою, служать владному режимові. І найтяжче - це те, що мусимо пережити мовчки відступництво деяких наших інтелектуалів від власних патріотичних поглядів і переконань.

Сьогодні маємо владу, яка не розуміє або не хоче розуміти, що її економічні та соціальні завдання можуть успішно виконуватись тільки за умови, якщо вона діятиме як провідна сила, котра об'єднує мовно і конфесійно поділений народ, знає і використовує чинники, здатні консолідувати всі дещо різні, але споконвічно наші землі. Такими чинниками, безперечно, є насамперед українська мова й культура, українська церква й очищена від неправди українська історія. Але наша влада заявляє, що треба залишити все, як воно є. Така позиція вигідна реакційним, промосковським організаціям. То політика «відкату» в часи, коли наша мова переслідувалася як націоналістичне явище, церква була заборонена, а наша історія писалася в Москві. Відкат - суржикове слово (по-нашому - відкочування), але щось у ньому є від ката, може, від самого Сталіна, пам'ятник якому наша влада дозволила збудувати в Запоріжжі. Справді, залишити все так, як воно є, означає допомагати вчорашнім гнобителям України, власними, ніби вже розкутими руками, додушити все те, що не встигли умертвити царі та генсеки.

Наша сучасна влада складна в нутрі своєму. Вона - виразник розчарованого помаранчевими, розсвареними провідниками народу, індикатор малоросійства, озлобленого самим існуванням нашої держави, але найголовніша її прикмета в тому, що з нею злютований великий бізнес. В ній самій живе і діє сформований і скорумпований за двадцятиліття могутній олігархічний клан. А він зацікавлений не у зміцненні національних основ держави, а у примноженні свого матеріального зиску та багатства.

Але, хоч наші олігархи - то безнаціональна буржуазія, вони чудово розуміють, що для їх процвітання потрібен державний захист. Вступ України до Митного союзу з Росією їм нічого не дасть, хіба тільки тюремні нари, де відпочивають російські нафтові магнати Ходорковський та Лебєдєв. Єдиний економічний простір, єдина, керована з Москви зовнішня і внутрішня політика України - ось що чекає нашу державу в Митному союзі. Цю перспективу бачить і чує не тільки наш великий бізнес, а й наш Президент Віктор Янукович. Без його волі не могло відбутися голосування у Верховній Раді три місяці тому, коли не за вступ до Митного союзу, а за приєднання України до зони вільної торгівлі з Європейським Союзом було подано 289 голосів, тобто майже конституційна більшість.

Заманіфестована першими двадцятьма роками нашої незалежності й підтримана Президентом Януковичем мета України приєднатися до спільноти європейських держав дає світовому українству підстави бути оптимістично налаштованими.

Але нам важко допомагати Президентові в його намірах приєднати Україну до Європейського Союзу, бо його внутрішня політика викликає в нас тривогу і занепокоєння. Нас обурює політика нової русифікації України, яку проводять міністр освіти, міністр внутрішніх справ, губернатори й мери південних та східних областей і міст, звідки вже, як наприклад, з Одеської міськради, вигнано українську мову. Нас тривожить діяльність Генеральної прокуратури, кримінальне переслідування з політичних мотивів та ув'язнення Юлії Тимошенко, Юрія Луценка, інших державних службовців. Ми не сприймаємо трактування їхніх помилок, спричинених урядовими обставинами, а не особистими корисливими мотивами, - як злочинів. Нас тривожить байдужість Президента до відкритих і закритих листів, надісланих до нього письменниками, академіками, громадськими та церковними діячами.

Наш Президент має більше влади, ніж треба мати, щоб стати українським Президентом. Надлишок влади - річ небезпечна. В країні, де одна особа керує урядом і парламентом, судовою владою та інформаційними структурами не може бути і не буде демократії. Президент Янукович не з теорії, а з практики це знає, а тому схвалив рішення створити Конституційну Асамблею, щоб нова хартія законів чітко розмежувала його обов'язки з обов'язками інших найвищих державних інститутів. Але за будь-яких умов у кожній нашій Конституції повинна бути стаття про те, що Президент України є відповідальним за мільйони наших громадян, які тимчасово проживають за кордоном, і за становище українських діаспор, тобто має бути водночас Президентом України і всього світового українства.

Зрозуміло, кожна частина світового українства залежна від материкової України, як від серця людини залежить кожна клітина її організму. Але ж і серце потребує здорової крові, що прибуває до нього з кожного атома плоті для повноцінного життя. Тому кожна, навіть мала рана, що є не тільки втратою, а й небезпекою зараження крові, болить.

Цей біль п'ять років тому ІV-й наш Форум глибоко відчув і визначив завдання світового українства як нерозривної цілості. Найголовніші з них - боротьба проти асиміляторської політики, яку до українських меншин застосовують уряди деяких країн, та боротьба за збереження української мови як єдиної державної мови в Україні.

Що на цих напрямах відбувається? Перший приклад - книжка із Пряшева зі страшною назвою «Національна меншина перед зникненням?» Микола та Олександр Мушинки, автори цього дослідження, наводять висновок найвидатніших філологів Чехословаччини 1919 року про те, що мова підкарпатських русинів є «беззаперечно малоруським (українським - Д. П.) діалектом». Але уряд самостійної Словаччини 1991 року в дусі своєї асиміляторської політики визнав правомірним поділ українців на своїй території на дві національні меншини - русинів та українців. Спровокована ворожнеча між єдинокровними братами ослабила обидві групи, а як наслідок маємо: 95 відсотків підкарпатських русинів-українців за мовою вважають себе словаками.

Другий приклад печальніший, бо торкається не тисяч українців, а свідчить, що в сучасній Росії зникає на очах чотиримільйонна українська громада. Між іншим, і тут застосовується з недавнього часу поділ українців на тих, хто є такими за народженням, і на тих росіян, що прийшли на світ в Україні. Такі росіяни відомі своєю любов'ю до землі, на якій народились, одержали освіту й професію. В Карелії саме такі люди, росіяни, відкрили могильники розстріляних українців у Сандармосі. Таких наших земляків є дуже багато, але наша держава не подбала про те, щоб скликати їх на зустріч до Києва чи до Москви, аби нам разом з ними подумати, як пошанувати й зберегти українську мову й культуру в Росії.

Певна річ, серед добрих росіян земляків є немало й недобрих, а серед них таки й наших нібито землячків, які боролися, живучи в Україні, з українською мовою, а тепер, живучи в Росії, мстять українським організаціям, які виступають за збереження своєї національної, мовної і культурної ідентичності. Дехто з тих землячків хотів би сформувати на території всієї Росії щось на зразок «українства» Краснодарського краю, де все українське винищене, заборонене, крім декількох пісень, що їх співає уславлений хор.

За офіційною статистикою, згідно з переписом населення 1989 року, українців у Росії було 4 мільйони 364 тисячі осіб, а за тринадцять років, за переписом 2002 року, їх стало 2 мільйони 942 тисячі 961 особа, тобто на 1 мільйон 421 тисячу менше. Отже, йде насильницька й гарячкова русифікація українства в Росії засобами «керованої демократії», перед якими бліднуть методи боротьби проти інородців, які застосовувала царська і комуністична влада. В царському Петербурзі друкувалися основоположні для нашого письменства твори, діяв наш театр, виходив журнал «Основа», виступав перед інтелектуальною елітою Росії Тарас Шевченко, вітаний як мученик - борець за свободу. А в сьогоднішньому Петербурзі все українське - пригноблене, забуте, навіть музей Шевченка в Академії мистецтв, де геній жив і помер, - на замку.

Бути українцем у Росії - значить наражатися на звинувачення в націоналізмі, злочині проти російської державності. Дійшло до того, що підіслані агенти вбивають активістів українського культурного життя. Так було вбито Анатолія Криля у Владивостоці, Володимира Порубінного в Івановській області, Володимира Сенишина в Тулі.

На цьому тлі заяви російських урядовців про те, що українські батьки самі відмовляються віддавати дітей у школи з українськими програмами навчання, не є вигаданими. Якщо той, хто нині домагається української школи для своєї дитини, завтра буде звільнений з роботи як націоналіст, знайдеться немало батьків, які назвуть себе росіянами.

Але що і як можна говорити про мовні права українців у Росії, коли в самій Україні Партія регіонів, комуністи і литвинівці, депутатська більшість у парламенті, ставлять питання про запровадження другої державної (російської) мови. Українські комуністи завжди боролися проти державного статусу української мови, вони й тепер ненавидять її як основу нашої державності. По суті, це російські шовіністи й хахли-перевертні, які служили й завжди служитимуть Москві. Литвинівці - це переважно такі ж перевертні в душі, але назовні люблять демонструвати свій малорусько-слов'янський патріотизм. А Партія регіонів, домінуюча сьогодні політична сила, яка дає державне прикриття нашим багатіям, знає, що мовне питання в Україні - це ніж, за який хапатися небезпечно. Президент Янукович неодноразово заявляв, що державною мовою в Україні є українська мова, але на питання студентки із Луганська, якій " переходить неудобно " на українську мову, відповідає, що, коли у Верховній Раді буде зібрано триста голосів за другу державну мову, закон про це буде ухвалений. Отож, Україна перебуває в зашморзі проекту цього закону, а триста відщепенців, обраних до парламенту, можуть затягнути петлю на шиї нашої мови і держави. Президент України, на жаль, не підтримав студента із Луганська Сергія Мельничука, який зобов'язав через суд викладачів університету імені В. Даля викладати йому навчальні предмети українською мовою. А я кажу: не переможе шовіністка з Луганська, навіть якщо їй підсоблятиме Президент, а переможе Сергій Мельничук, бо за ним український народ, світове українство.

У нас російській меншості не потрібна друга державна мова, бо такою мовою їх мова є, але кремлівським відновлювачам «русскаго міра» та їхнім прислужникам в Україні потрібно узаконено розділити наш народ, спровокувати, як це вже зроблено в Словаччині, ворожнечу між єдинокровними братами. Їм потрібно припинити зростання впливу української мови на культуру багатонаціонального нашого населення, зупинити проникнення патріотичного почуття у виховання нових поколінь української нації, що засвоюється і живе з мовою. Їм потрібно прищепити нам двоязичіє, тобто обмежити наш природній порив до знання багатьох мов світу. І, зрештою, їм потрібно другою мовою знищити першу, успадковану не лише од матері, а й від рідної літератури й від боротьби за її життя. А це означатиме зникнення українського етносу й української держави. Мова - не тільки засіб спілкування, це й територія держави. Всі завойовники знали це, тому захоплені ними землі інших народів не вважали своїми доти, доки мова окупованого народу не зникне.

Щоб наступні вибори до Верховної Ради не перетворилися в новий, уже кривавий Майдан, було б добре, якби ми дізналися з нової нашої Конституції (тут я звертаюся до Леоніда Кравчука), що спекулювання мовними питаннями в Україні назавжди заборонене. Ми закликаємо від Президента Віктора Януковича стати на захист української мови, яка є найголовнішим творцем нашої державності. Ми закликаємо Президента припинити політику русифікації, ініціювати закон про те, щоб єдиною державною мовою в Україні була українська мова. Світове українство зітхне щасливо тільки тоді, коли знатиме, що державне двоязичіє в Україні заборонене, що кожен громадянин України володіє мовою своєї держави так, як це відбувається в Росії, у Польщі чи в будь-якій європейській країні.

Як Голова УВКР я мав би звітуватись за свою п'ятилітню роботу, але як звітуватись, коли майже все, що планувалось осягнути, залишилось невиконаним. Я видав книжку «Проблеми світового українства в діяльності Української Всесвітньої Координаційної Ради (2006-2011)», в якій зібрано найголовніші документи, що дають уявлення про те, чим займалася Президія УВКР і я особисто.

Президія УВКР написала й розіслала всім зарубіжним українським громадам проект Ухвали V Всесвітнього Форуму українців. Це документ, який має бути опрацьований на секціях Форуму і проголосований як проект програми діяльності Президента, уряду та парламенту України на майбутнє п'ятиліття. Найголовніше, що є в тій запропонованій УВКР резолюції, - то вимога створити в системі уряду Комітет закордонного українства, орган, фінансований з бюджету держави, що має працювати за планом і відповідати за його виконання перед Президентом України.

Я прошу вас проголосувати за той документ!

Дорогі українці, як голова УВКР я прощаюся з вами, але з поля бою за європейську самостійну Україну ніколи не зійду. Віруйте в Україну, наче в Бога, і вірте в Бога, - наче в Україну!

Слава Україні!

Київ. 19.VIII.2011.

Дмитро ПАВЛИЧКО

На світлині: Дмитро Павличко, Голова УВКР з 2006 по 2011 роки.

Передрук: сайт УВКР http://www.uvkr.com.ua/ua/analytics/de_my_ye_syogodni.html

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка