Друк
Розділ: УВКР

Дмитро ПавличкоГолова Української Всесвітньої Координаційної Ради Дмитро Павличко, який сьогодні відмічає свої 80 річчя, стояв біля витоків Народного Руху України за перебудову

Лейтмотивом його виступу на зборах, присвячених 20-літтю НРУ, стала думка про те, що Україна повинна бути інакшою... Якою бачить її Дмитро Павличко - знаний патріарх української літератури, громадський і політичний діяч, дипломат, який 28 вересня цього року святкуватиме свій 80-річний ювілей?

Народний Рух України за перебудову - точна й актуальна назва громадсько-політичної організації, задля відродження якої ми зібралися. Україну необхідно будувати й перебудовувати. Насамперед перебудови потребує система управління державою, Конституція, яка, якщо буде схвалено на референдумі двопалатний парламент, відкриє дорогу для тих сил, які прагнуть знищити унітарний характер України. Перебудови потребує ідеологія влади, що досі не є (ідеологія) українською, в результаті чого в нас влади начебто й немає.

Енергія Руху, незважаючи на те, що він обернувся в партію, розколовся і втратив загальнонаціональний авторитет, існує, живе, бо вона постала з болю поколінь, що віддали своє життя за українську державність. Рух - частина національно-визвольної боротьби українського народу, отже, нам не три роки й не двадцять літ - ми несемо в душах енергію боротьби за Україну, боротьби, що тривала сотнями років і триває сьогодні, бо української України ще нема. Як люди, що створили не партію, а збудили й повели за собою не частину нації, а весь народ, ми, рухівці, маємо сьогодні спитати себе: що діється нині з державою, до започаткування якої маємо причетність, де та єдність народу, що була продемонстрована 24 серпня і 1 грудня 1991 року?

Я прошу вас: не складаймо провин на ворогів за межами Вітчизни, хоч вони там є і, слава богу, не ховаються, а самі являються нам, як, наприклад, сучасні керівники Росії. А ми насамперед подивімся на себе. Занепад Руху почався з його Третього з‘їзду, коли було відхилено пропозицію Леоніда Кравчука створити рухівський уряд. Тоді Рух став партією, опозиційною до нібито комуністичного президента. Фактично перший президент незалежної України перейшов на рухівські позиції, але ми не зуміли обернути це на користь нації. Ми також не зуміли підтримати Леоніда Кравчука, коли він запропонував провести дострокові парламентські вибори, які напевно дали б нам якісний український парламент. Рух як партія сам собі обмежив поле своєї діяльності.

З організації, яка об'єднувала всі стани суспільства національною ідеєю, Рух став рядовою партією (сьогодні - це вже дві партії), що бореться насамперед за місце для своїх вождів у системі влади. Закономірно, він втрачає внутрішню ідеологічну міцність і пошану від народу.

Тим часом Помаранчева революція, двигуном якої були в основному рухівці, набрала такого розмаху, що дехто почав саме її вважати й величати як поворотну подію у відновленні нашої держави. Справді, то було епохальне піднесення духу нашого народу, але воно не може вважатися запереченням того, що зробив Рух.

Ми взагалі не повинні й не будемо наново після кожних президентських виборів починати історію української державності. Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко (які б там не були їхні помилки) - це єдина, суцільна, велика початкова доба нашої нової державницької історії.

Хто б там не був завтра Президентом України, - він чи вона повинні розвивати те, що їх попередники осягнули в будівництві держави. Особливо нам дорогі звершення Віктора Ющенка: воскресіння мільйонів імен українських селян, замордованих Голодомором, відбудова Батурина, мистецький Арсенал, пошанування званням Героя командира УПА Романа Шухевича... Найвищу оцінку діяльності Віктора Ющенка дав Дмитро Медведєв, який, мабуть, і не хотячи, відкрив нам своє справжнє обличчя, позичене в російських монархів та генсеків і добре знане нам з історії.

Віктор Андрійович відповів дипломатично: мовляв, ми -обидва президенти - винні в погіршенні взаємин між Україною і Росією. Насправді ж Ющенко не зробив нічого для погіршення цих відносин. Він винен лише в тому, що любить Україну з таким же запалом, як любить Росію президент Медведєв. Коли вже, нарешті, російські лідери збагнуть, що Україну з Росією не може поєднувати наша спільна історія, де одні панували, а інші гинули в тюрмах і засланнях?! Нас із Росією можуть зближати, скажімо, окремі благородні вчинки великих росіян, які переймалися долею поневолених українців. Ми були рівними з росіянами тільки один раз, коли боролися проти німецьких окупантів, але з-під Рейхстагу як переможці повернулися в Україну, яку червона Москва намагалася стерти з лиця землі! Нас поєднувати з Росією може тільки шанобливе ставлення до державного суверенітету і національних інтересів кожного з двох народів, тільки рівноправна самостійна участь кожної з двох держав у політичному та економічному житті європейського континенту і світу. Ми повинні пам'ятати, що крім Росії Путіних і Медведєвих, є ще Росія Афанас'євих, Новодворських і Ковальових.

Сьогодні Україна - ніби знову на хресті, під яким оживають її вчорашні розпинателі. Вони не тільки в Москві, а їх немало в Києві, з прихованими документами агентів КДБ вони чекають, коли Україна зідхне й повисне на цвяхах, як бездушна плоть...

Думаю, багатьох із нас гнітять чвари нагорі нашої найвищої влади. Я прагнув порозуміння між нашими державними провідниками, що відображено у моєму й Богдана Гориня листі до Президента Віктора Ющенка, надрукованому в "Літературній Україні" рік тому. Але мене й Богдана Гориня не побажали ви слухати. Мені здається, що я був свідком ворожнечі між Виговським і Пушкарем, між Петлюрою і Винниченком, між Мельником і Бандерою; авжеж, бо це я стояв на колінах перед Чорноволом і Лук'яненком у Тернополі 3 вересня 1991 року і благав: не йдіть обидва в президенти, не розривайте Руху на дві половини!

Сьогодні демократичні і навіть націоналістичні партії в нас розсварені; не здатні об'єднатися навіть два крила рухівської партії; болісно усвідомлювати, що деякі колишні керівники Руху сьогодні не з нами. А що діється в парламенті? Політиканство і шахрайські інтриги охопили фальшивих слуг народу з так званої опозиції, яка не є контролером влади, а її ворогом. Наша парламентська опозиція діє, як п'ята колона. У нас називають "демократією" те, що в інших народів є образою національної гідності. На 95-му кварталі, заохочені реготом деяких наших міністрів, лицедії московського виховання дозволяють собі посміятися над сценічною домовиною України.

Невтомний кандидат у президенти пан Віктор Янукович, якому не подобаються блискучі промови Юлії Тимошенко на захист єдиної державної української мови, показує в Одесі свою тружденну руку, що нею він сподівається, нехтуючи Конституцією, підписати указ про запровадження другої державної мови. Він прагне визволяти російську мову, ніби вона в тюрмі, ніби її не чути на вулицях Одеси і взагалі всіх міст України, ніби не тою мовою в нас видаються мало не всі газети і журнали, ніби не російською мовою говорить безліч радіо- й телеорганізацій, чиновники у всіх урядах і третина депутатів парламенту. Янукович піклується не про добро для російської мови, яку в Україні ніхто не забороняє і не переслідує. Він веде війну на знищення української мови, що рівнозначне знищенню української держави.

Хто може агітувати за Януковича як за президента? Щось не чути росіян та східняків, бо то переважно люди культурні, в них є почуття вини за гноблення та заборони української мови в царські та совітські времена. Скажу вам, що не люблю хахлів зі Сходу, але ж і в них прокидається любов до своєї малоросійщини, а в хахлів з числа поодиноких галичан і галичанок - нема в душі нічого, крім рабського прислужництва Москві.

Та не будемо скаржитися Богові. Маємо державу, - але не на те, щоб дбала про наш добробут, хоч це важливо й було б добре, якби вона пристрýнила зажерливих олігархів та злодіїв високого рангу. А на те маємо державу, щоб не загинули наша мова, культура, традиції, наша історична пам'ять, щоб у невмирущості нашої нації ми відчували і своє людське безсмертя.

Звертаюся до вас, моє дороге товариство, з покликом не віддати забуттю рухівське повстання 1989 року - щасливий переддень нашої нової державності. В нових історичних умовах ми повинні звернутися по досвід до Руху, що був об'єднавчою силою народу, стояв над партіями і не воював за крісла на державному Олімпі, а творив по всій нашій землі атмосферу, в якій національна свобода і боротьба за неї була - і повинна бути надалі - хлібом і сіллю життя.

Примітивний капіталістичний устрій, в якому живемо, нічим не відрізняється від настанови марксизму: матеріальне домінує над ідеальним. Головна постать нашого споживацького суспільства - не творець духовних цінностей, не мислитель, а найвище оплачуваний політик і футболіст. Передвиборчі програми партій переповнені обіцянками забезпечити райське, не обтяжене турботами про культуру життя. Ми забули заповіт Івана Франка: якщо народ годувати тільки хлібом, нехтувати духовною поживою, то й матиме той народ багато гною й порожнечу в душі.

Завтрашня Україна повинна бути інакшою. Звертаюся до молодих розумів нових українських поколінь. Рухівці будували державу, а вам треба збудувати націю. У фундамент має бути закладено принцип переваги духовного чинника над споживацько-матеріальним. Об'єднавчою ідеєю ніколи не буде розпалювана в нас політична ворожнеча, навзаємне пожирання українських патріотів. Матеріальної рівності між людьми ніколи не буде, але скалічений і розколотий ідеями матеріальної вищості людини над людиною народ можна обернути в націю тільки за обставин (а їх треба створити!), коли кожна людина відчуватиме свою духовну рівність з іншими людьми, відзначатиметься високою національною і світовою культурою духу.

Дмитро ПАВЛИЧКО.

http://www.uvkr.com.ua/ua/analytics/energiya_ruhu.html 2009-09-21

На світлині: Дмитро Павличко.

Драч, Лубківський, Мовчан та Петро Ющенко відзначили у Стопчатові на Прикарпатті 80-річчя Дмитра Павличка

У Народному домі села Стопчатів Косівського району Івано-Франківщини відзначали 80-річчя уславленого земляка, лауреата національної премії ім. Шевченка Дмитра Павличка. Серед «зоряних» київських гостей були Іван Драч, Роман Лубківський, Павло Мовчан, Микола Жулинський, Іван Заяць, виходець з Покуття Ярема Гоян і старший брат українського президента Петро Ющенко. Про це 21 вересня повідомив власкор ЗІКу.

Іван Драч пригадав стопчатівцям, як на святкуванні десятиліття незалежності український посол в Польщі Дмитро Павличко запросив усю варшавську аристократію, і як вона, затамувавши подих, слухала його виступ українською, польською та англійською мовами.

«Коли у далекі 70-ті роки з «брехунця» у Хоружівці лунала ваша пісня «Упали роси на покоси», ми з братом не могли стримати сліз, - зізнався Петро Ющенко і додав. - Це Вашими устами говорила нескорена Україна, Україна, яку ви нам подарували».

Автором легендарної пісні «Упали коси на покоси», що стала народною, є Дмитро Павличко.

Не менш відома пісня Дмитра Павличка "Два кольори". Дивитись запис цього твору, що прозвучав для автора у виконанні Миколи Решетняка і Лариси Білан, у Бібліотеці української літератури в Москві 18 травня 2009 року: http://rutube.ru/tracks/1914525.html?v=206e21c830570f8c5bf790731d68756e

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1939 року.

За матеріалами ЗМІ

http://ukrrevue.ucoz.ua/news/z_juvileem/2009-09-22-925

Додаток:

Політична безвідповідальність

Фундамент довіри до політиків давно зруйновано самими ж політиками. Майже всі вони „політично роздягнені", і не стільки через участь у численних ток-шоу, скільки через власну безпринципність, непослідовність та непорядність. Про це та про явища, розвиток яких прямо загрожує співвітчизникам, розповідає на http://pravda.com.ua/ голова Громадського руху „За Україну!" В'ячеслав Кириленко.

Отже, перше. Держава тільки тоді має сенс, коли вона захищає людей, дає їм можливості для самореалізації і гарантує хоча б елементарну справедливість.

В Україні з цим, звичайно, не все гаразд, і саме тому чимало громадян, піддавшись емоціям, вважають власну державу ледь не чимось зайвим і непотрібним. Але водночас навіть не надто політизовані громадяни вже звикли до України як власної суверенної держави.

І це не дає спокою багатьом у світі. По різні боки наших кордонів. Політичний хаос в Україні підбадьорює зовнішніх недоброзичливців та внутрішню п'яту колону, зокрема, в Криму.

Українська влада в Криму - цілковитий фантом. Її просто немає. Як і немає української політики для Криму і кримських людей, для всієї багатоетнічної кримської спільноти, яка потребує щоденної рутинної роботи та допомоги з боку української держави. Так само рідко хто згадує, а як там українське військо, український флот і українська громада взагалі (яка вже давно відчуває себе діаспорою в Криму).

Ця делікатна сфера потребувала щоденної уваги президента від першого дня його правління. На жаль, українська влада тут гірко легковажила, зате ті, хто звик до імперських апетитів, працювали (і працюють) точно й результативно. Тим більше, коли є охочі повідкушувати від нашої з вами країни цілі шматки, у порівнянні з якими історія про Тузлу виявиться невинним політичним анекдотом. Агресивна байдужість до проблем війська, спецслужб, їх боєготовності та морального клімату провокує безкарне нарощування різноманітної активності всередині України проти України.

Друге. І дуже прикре. У більшості провідних політиків не проглядається жодного бажання не те що займатися питаннями зміцнення і захисту держави, а навіть усвідомити їх належним чином. Бачимо лише взаємне поїдання. По суті, чергова президентська кампанія стає кампанією боротьби між собою приховано прокремлівських і відверто прокремлівських політиків. Якщо так піде й далі, для України це означатиме вирок.

Третє. Без визнання українських цінностей за будь-яких обставин не може бути успішної України. Нехай половина людей визнаватимуть ці цінності лише номінально, але це буде їхній внесок у незворотність розвитку країни.

Адже базові речі, на яких, тим не менше, продовжують спекулювати, вже давно визначені: Україна суверенна, Україна гарантує людські свободи, в Україні українська державна мова, Україна гарантує недоторканність приватної власності.

Однак успіху більшості співвітчизників заважає повсякденна практика, яка сильніша за базові принципи і яка складається з всеосяжної корупції, політичної роботи на роз'єднання людей та подвійних стандартів у питанні прав людини: владі можна все, а громадянам - лише те, що дозволить влада.

От і виходить, що дискусії політиків про одне, а життя - про інше.

У цьому правда. Еліти чубляться, люди зневажаються. Але так не може тривати вічно: майбутнє за тими, хто зможе дати лад країні.

Це значить - зупинити корупцію і брати до державних справ лише професіоналів.

Це значить - дати перспективу війську та справжнім законникам (а не злодіям у погонах).

Це значить - лібералізувати економіку, зробити бізнес доступним для кожного та вигідним для місцевих громад і держави, а не для чиновників, які збивають гроші навіть на повітрі, коли до них звертається простий підприємець, а не олігарх.

Проте всі ці завдання, на моє переконання, мало цікавлять більшість претендентів на президентський престол. Тому що вони розглядають цю посаду саме як престол. З якого можна правити, веліти, давати всім оцінки і не забувати про себе.

Однак є й інший бік медалі. Патріотичне середовище разом зі своїми гаслами та практикою давно потребує модернізації. Невдачі патріотичного президента на фронтах, більш близьких простому українцеві - боротьба з корупцією, свобода підприємництва, реальний захист прав людей від свавілля чиновництва - перетворюються на недовіру до патріотичних цінностей.

У цьому головна причина недовіри або неуваги багатьох людей до безумовно корисних національно значущих справ президента Ющенка.

Успіх українства - у його осучасненні, в живій практиці, які дають людям емоції, почуття та співчуття і, зрештою, формують гордість за свою країну та створюють потужну життєву внутрішню мотивацію. Тому давно на часі новий патріотичний прорив. І він не повинен бути пов'язаний з прізвищами - лише із діями.

Є й база для таких дій - вільне підприємництво, яке повинне нарешті отримати можливість просто працювати, а не підносити дари чиновнику.

Безумовно, це справа не одного дня, але це справа прийнятих рішень та відповідального курсу нової політичної еліти. Втім, якщо вона відбудеться.

Бо теперішні танці навприсядки перед безпричинними „наїздами" російського Медвєдєва, які витанцьовують кандидати у президенти (не всі, але майже всі), означають, що у випадку справжньої, реальної загрози суверенітету захистити країну буде нікому. При цьому потрібно розуміти, що ситуація загрозлива: Путін і Медвєдєв не зупиняться, бо їх хвилює зовсім не те, про що вони говорять.

Вони кажуть про російську мову. Але у нас її повно. У наших містах, і не лише на Сході та Півдні, дедалі більше тільки російську й чути. Навіть у київських формально україномовних школах, як правило - на уроках українська, на перервах - і між учнями, і між учителями - російська. Це така правда, хоча особисто мені вона й не до вподоби.

Вони кажуть про російськомовну пресу. Але, даруйте, у нас якраз україномовних видань майже не лишилося!

Вони кажуть про НАТО - але не так давно генсек цієї організації Я. де Х. Схефер, полишаючи посаду, прямо так і заявив: глибоко, мовляв, не готові до НАТО як Україна, так і Грузія. А, приміром, Албанія, виходить, чимось давно більш готова за нас. Не кажемо вже про українських політиків - навіть ті з них, хто за участь України в системі євроатлантичної колективної безпеки, намагаються це приховати, щоб не дратувати Кремль.

Але вся штука в тім, що не в „мові" для Кремля справа, а в Україні. В Україні, яка повинна бути для них, а не для нас.

І тому ще раз про головне. Українську ідею вже неможливо пропагувати та втілювати старими гаслами та старими методами, вони потребують осучаснення. Тим більше, що всі, хто себе вважає навіть не патріотами, а просто громадянами України, і прагне жити у спокої, добробуті та під захистом, не згоджуються на українську версію путінської Росії з її авторитарністю та імперськими комплексами.

Саме це дає надію на новий суспільний консенсус, який на порядок денний повинні винести нові (чи „оновлені старі") лідери. Власне бачення я схематично виклав у цій статті, можливо, згустивши деякі фарби. Безумовно, ці думки - не істина в останній інстанції, але запрошення до дискусії та дій.

Утім, точно переконаний в одному: лишимо в українській політиці усе, як є зараз - втратимо Україну. І тут я вже нічого не перебільшую та не згущую.

За матеріалами інтернет-газети „Українська правда".

Прес-служба УВКР.

http://www.uvkr.com.ua/ua/analytics/politychna_bezvidpovidalnist.html

2009-09-09