Друк
Розділ: УВКР

Логотип У країнської Всесвітньої Координаційної РадиУкраїна впритул підійшла до повторення однієї з найтрагічніших і драматичніших сторінок своєї історії

Цікаво, чи відслідковують про себе інформацію ті, хто як риба в воді почувається в мутних хвилях сучасної політичної кризи в Україні? Якщо й відслідковують, то швидше за все такою інформацією не переймаються. Бо навряд чи допускалися б тих помилок, від яких їх часто застерігають не лише професіонали-політологи, але й представники ЗМІ. Під цим оглядом сьогодні ще більш актуальною, ніж кілька місяців тому, є стаття Євгена Магди.

Історія практично всіх держав розвивається по спіралі, раз у раз повторюючись. На жаль, численні ознаки свідчать, що Україна впритул підійшла до повторення однієї з найтрагічніших і драматичніших сторінок своєї історії – Руїни.

Не вір, не бійся, не голосуй

Як і після смерті Богдана Хмельницького, в Україні сьогодні немає визнаного лідера. Наша країна вкотре зіткнулася з безпосередньою загрозою втрати своїй державності. Взаємини між правлячою елітою і населенням практично відсутні, на Печерських пагорбах панує відчуття задзеркальної ірреальності того, що відбувається. Прикро, але провідних політиків не цікавить падіння довіри до провідних суспільних інститутів, їм здається, що особисто їх ця проблема, ніби за помахом чарівної палички, обійде стороною.

Через три з половиною роки після драматичних президентських виборів 2004-го і за півтора роки до нової президентської кампанії країна перебуває в стані надірваності: ще не встигли загоїтися рани, нанесені попередніми виборчими кампаніями, а вже виявляються нові точки суперечностей. Політична і фінансова еліта перебуває в стані розгубленості, адже сьогодні визначити фаворита майбутніх перегонів і зробити виграшну ставку нелегко.

На жаль, Президент Віктор Андрійович Ющенко виявився нездатним до раціональної політичної діяльності і адекватного сприйняття реальності. У зрозумілій для глави держави системі орієнтирів українська політична модель сьогодні виглядає так, ніби бджолина сім’я перестала приносити мед, зате захопилася безперервним дзижчанням і хаотичним рухом між різними вуликами.

Страшно не це, а практична відсутність доведеної до автоматизму державної системи, що працює за принципом «свій – чужий», такої, яка оперативно реагує на виклики. Від того і створюється відчуття: якщо на Україну несподівано натиснуть, далеко не факт, що наша держава зможе згрупуватися і спружинити у відповідь. Політичні конкуренти Ющенка можуть виглядати краще тільки з однієї причини: вони не займають президентське крісло, тому їх недоліки і достоїнства не стали предметом загального обговорення. Критичні випади на адресу діючого Президента більше нагадують прагнення понизити значущість цього крісла, щоб дістати його з найменшими витратами. Після цього „президентський ренесанс” стане лише питанням часу. Поки ж Віктор Андрійович охоче міркує про причини втрати нашою країною зачатків державності в ХХ столітті, але дуже мало робить, щоб винести уроки з помилок попередників.

Хто наступний на троні?

Президент Ющенко дозволив собі головну політичну помилку: він не тільки зупинився в своєму розвитку, але і швидко дозволив собі окучмитися. Ця тенденція страшніша за давнішнє зізнання в тому, що Віктор Андрійович доводиться політичним сином Леонідові Даниловичу Кучмі. При цьому аналіз досягнень першої каденції другого і третього президентів явно не на користь останнього, і це робить украй сумнівною можливість тріумфального переобрання Ющенка в січні 2010-го. Дострокові президентські вибори і взагалі можуть стати особистою трагедією для Віктора Андрійовича. Діючий глава держави з наполегливістю, гідною куди кращого застосування, прополював власне оточення, у результаті спирається на малопопулярну команду.

Юлія Тимошенко хоче зайняти нішу „втілення України майбутнього”. Сьогодні вона працює виключно на власну перспективу, використовуючи давно апробовані методи підвищення популярності. Залізна воля лідерки БЮТ підпорядкувала її інтересам могутню купку мільярдерів і мультимільйонерів, що стали покірливими донорами для реалізації її політичних амбіцій. Сама Тимошенко продовжує грати роль людини-оркестру української політики, відмовляючись визнавати, що час індивідуальних дій минув. Їй не до сантиментів щодо ідеологічних цінностей, цьому політикові як ніякому іншому необхідна влада в максимальному об`ємі. Юлія Володимирівна вміло маневрує, підхоплюючи різні теми, гідні керівника країни: вона добре розуміє, що уповільнення руху приведе до падіння рейтингу – її найціннішого на сьогодні політичного капіталу. Поки діючий прем’єр бореться за владу, представники значного сегменту влади разом з опозиційними силами намагаються загнати її в політичну безвихідь. Леді Ю варто вже найближчим часом задуматися над тим, наскільки адекватним є її прагнення до абсолютної влади в діючому політичному форматі. Вона не може скидати з рахунків простий факт: чим енергійнішими будуть її дії, тим вища ймовірність об’єднання політичних гравців-опонентів з метою поставити на місце «серцеву вискочку».

Гідне місце в когорті вітчизняних політичних лідерів займає Віктор Янукович. Справа зовсім не в тому, що він стомлений перебуванням в опозиції, з якої він прагне на волю, у виконавчу владу. І навіть не в горезвісній гнучкості головного „регіонала”, готового пожертвувати власною політичною якістю заради можливості знову стати прем`єром. Янукович – політик з терриконовим рейтингом, який продовжує керувати найбільшою партією за принципом меншого зла. Його рейтинг настільки роздули в 2003-2004 роках, що сьогодні просто неможливо знайти нового лідера опозиції. Тому лідер „регіоналів” не дуже відрізняється від інших політиків, хоча як головному опонентові влади йому належить доводити свою приналежність до іншого „мурашника”.

Слабка, дуже слабка ланка

Слабкою ланкою вітчизняної влади залишається Верховна Рада. Формування парламенту за закритими партійними списками привело до найнеприємнішого для законодавців результату – вони в більшості своїй перестали бути цікавими не тільки для виборців, але і для інших гілок влади. У приміщенні парламенту перестали вирішувати важливі питання, а багато слуг народу свідомо перетворилися на «кнопкодавів». Парламент першим відчув на собі глибину абсурду конституційних змін, що набули чинності 1 січня 2006 року, підтвердженням чому стала криза у лавах коаліції. До того ж в нинішній парламентській більшості інтереси виявилися дуже різновекторними. Та і за структурою «серцевий» моноліт мало підходить НУ-НС, що розшаровується за інтересами. Останньому вже не судилося стати єдиною партією, здатною розпластатися заради Віктора Ющенка. Не варто думати, що дострокові парламентські вибори допоможуть ситуативному альянсу партій, який колись називався пропрезидентським пережити масштабну кризу. Куди більше шансів має гучний розкол НУ-НС і пошук його уламками нових перспективних патронів.

На роль одного з них може претендувати Арсеній Яценюк. Мільйонерові-економісту, який став публічним політиком, хочеться подовше затриматися на спікерському ступені своєї кар’єри, навіть якщо це дещо вибивається з графіка стрімкого просування Арсенія Петровича до вершини політичного Олімпу. Яценюкові так і не вдалося зарекомендувати себе в ролі командного гравця. Висока опірність ініціативам Банкової поки залишається чи не найвищою чеснотою політичного вундеркінда. Наймолодшому європейському спікерові належить довести (в першу чергу, самому собі), що Верховна Рада шостого скликання не буде розкішним мавзолеєм для його кар’єри публічного політика.

Третьою будеш?

Арсенію Яценюку, як і його попередникам на посту голови парламенту, варто задуматися над динамікою власного політичного розвитку. Він так ревно присягається в прагненні створювати партію з однодумців, що варто задуматися, наскільки успішним може бути проект молодих українських яппі. Чи під силу цей проект політикові, який відчайдушно бореться за нарощування впливу, не пройшовши школу щоденної копіткої роботи, що вимагає системності дій і усвідомленої гнучкості, якої спікерові помітно бракує.

Цікаво, що політологи і фахівці з виборчих технологій припускають появу не абстрактної третьої сили, а цілеспрямованих політичних проектів, що не спираються на ідеологічний фундамент, але які мають у своєму розпорядженні чималі ресурси. Така природна реакція крупного національного капіталу на бардак, який відбувається на Печерських пагорбах. Замість фінансування розвитку парламентських партій, що зупинилися в своєму розвитку, багатьом вітчизняним капіталістам куди вигідніше спробувати підтримати авантюрні проекти, що обіцяють допомогти зняти вершки і „відбити бабки”.

Цим одноднівкам знадобляться привабливі обличчя на роль лідерів. Не виключено, що намагатиметься реабілітувати себе після столичного конфузу Микола Катеринчук, та і сам мер Києва Леонід Черновецький зі своєю командою відчуває, що має право спробувати свої сили на загальнонаціональному рівні. Володимир Литвин, який „потрібен країні” залишається недооціненим у власних очах, а це не кращий стартовий майданчик для амбітного політика. Екс-міністрові оборони Анатолію Гриценку для повноти образу „українського де Голля” потрібна маленька звитяжна війна. Особисте протистояння Анатолія Степановича з Президентом замінити її не зможе. Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, судячи з усього, добровільно обмежив власні політичні перспективи другими ролями. Не виключено, що він прагне провести персональну роботу над політичними помилками або банально витримати паузу. Прикре інше: за діючої виборчої системи куди простіше провести до парламенту за партійними списками домашнього улюбленця олігарха, ніж відкрити дорогу цікавим і привабливим політикам. Схоже, нинішнім партійним бонзам, незалежно від кольору політичного прапора, зовсім не цікаво ростити для себе наступників.

Справедливість не для всіх

Наївно говорити про обвальну демократизацію в умовах, коли судова влада країни часто проводить закриті аукціони на ухвалення потрібних рішень, а діяльність судів значно політизується. Розпатрошений і реанімований Конституційний Суд, Верховний Суд на чолі з колишнім (вони такими бувають?) політиком і снігова куля судових рішень, що викликають сміх до гикавки і скрегіт зубовний. Будь-яка спроба удосконалення цього владного сегменту не на основі консенсусу приведе до посилення протистояння.

Проблема реформування Конституції виявилася непідйомним вантажем для вітчизняного політикуму. Практично всі провідні політики розуміють, що нинішня редакція Основного Закону не відповідає ані їх інтересам, ані українським реаліям, а місцями – і здоровому глузду. Написана з розрахунку на сильні і відповідальні політичні партії, зрілих керівників Конституція стала насмішкою над українським політичним буттям. Проте розуміння цього прикрого факту виявилося недостатньо для консолідації у виробленні нових правил політичної гри. Іноді здається, що для реформування Конституції необхідна ще одна якнайглибша криза державного масштабу, яку країна може не пережити. Наші політики так часто апелюють до іноземних посередників, що можна чекати залучення іноземних фахівців до написання компромісного варіанту Конституції.

Не затримуватися на роздоріжжі

Україні доводиться вибирати між помилковими орієнтирами – здійснювати «велику прогулянку» в євроатлантичному передбаннику чи дріботіти в кільватері російської зовнішньої політики. Вітчизняні політики ніяк не можуть повірити, що Україна – занадто велика для швидкого просування шляхом євроінтеграції, але недостатньо велика, щоб її керівництво могло дозволити собі вести пасивну політику в очікуванні геополітичної манни небесної. Інколи здається, що в країну знову повернулася ейфорія початку 90-х років ХХ століття, коли здавалося, що після проголошення незалежності навколишні країни почнуть міняти українське сало на золото на вагу в пропорції один до одного. До того ж у нашій країні все більше спостерігається невідповідність між політичними нормами для внутрішнього і зовнішнього користування.

Українські політики виявилися не здатними дорости до Майдану, незалежно від того, чи стояли вони в ті революційні дні на його трибуні чи були в ролі тих, кого викривали оратори. І нинішня влада, і нинішня опозиція сповнені упевненості, що є не слугами народу, а богообраними мешканцями владних палат, які мають внутрішній кодекс поведінки, а відповідальність перед іншими (виборцями) є мінімальною. Ті, хто претендує на право називатися елітою, стрімко відділяються від материнського тіла свого народу, безсоромно перегризаючи пуповину.

Подібне в українській історії вже неодноразово було, хіба що з тією різницею, що сьогоднішній рівень глобалізації дозволяє оперативно аналізувати і проводити аналогії. Україна знову розділена, її вожді знову рівняються на Москву і на Європу, немає авторитетного лідера, здатного діяти рішуче і в інтересах країни. У суспільній свідомості повно помилкових викликів, що відтіняють справжні проблеми, вимагають оперативного втручання і вирішення. Напевно, єдиний вихід з ситуації, що склалася, – це якийсь хоч би тимчасовий пакт про ненапад, діалог, відмова від наклеювання ярликів і визнання права політичних опонентів на існування. Якщо наші політики не можуть домовлятися самостійно, хай закликають посередників, яким довіряють. Бажано – з вітчизняних моральних авторитетів, поки такі залишилися. Інакше страусина позиція української еліти може обернутися якщо не втратою державності, то значним обмеженням самостійності Києва в ухваленні рішень. Українці дуже довго були нацією без держави, щоб ще раз повторити цю долю, прийнявши її з рук своїх слуг народу.

Три горішки для України

Вже традиційно перед нашою країною три варіанти подальшого розвитку ситуації. Оптимістичний – консенсус еліт, відмова від взаємного знищення опонуючими партіями і вихід на авансцену великої політики нових персонажів, здатних бути, а не здаватися, діяти не в рамках партійних програм, а на основі національних інтересів. Песимістичний – поглиблення суперечностей, низка виборів без вибору, відшаровування еліти і шулерська здача національних інтересів. Помірно-реалістичний – вимушене зближення позицій влади і опозиції, боротьба з наслідками прийдешньої економічної і нинішньої політичної криз.

Як це не банально, Україні потрібні не тільки українські громадяни, але й українські політики. Поки вони в дефіциті, говорити про реалізацію як держави не доводиться.

На світлині: Логотип У країнської Всесвітньої Координаційної Ради.

Євген МАГДА,

УНІАН

http://www.unian.net/ukr/news/news-260672.html