lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Тривожить і болить…
Друк
Розділ: УВКР

Дмитро ПавличкоВиступ Голови Української Всесвітньої Координаційної Ради на з’їзді Світового Конгресу Українців 20 серпня 2008 р. 

Панове товариство! Насамперед від імені Президії Української Всесвітньої Координаційної Ради хочу підтримати традицію Світового Конгресу Українців проводити свої з’їзди і зібрання в Україні. УВКР і СКУ – організації з тотожними завданнями – зберігати й розвивати національну ідентичність зарубіжного українства та допомагати українському народові зміцнювати свою державність, піднімати міжнародний авторитет України. Для УВКР Світовий Конгрес Українців – найважливіша організація, діяльність якої проникає у всі наші плани, і фактично все, що УВКР не спроможна виконувати через відсутність своїх низових структур, виконує СКУ. Отже, було б добре, якби УВКР та СКУ почали працювати разом, а задля цього виконавча структура, екзекутива СКУ повинна мати своє постійне представництво у Києві. Ми повинні привчати світове українство до того, що його центром є не міста за океаном, а Київ. Нам було б набагато легше впливати на діяльність уряду, парламенту, Президента, щоб вони, нарешті, зрозуміли, якою важливою та всеосяжною є залежність України від української планетарної діаспори як донора нашого державного і духовного життя.

Це ж незаперечна правда, що відновлення Української держави 1991 року стало можливим значною мірою завдяки українцям Західного світу, завдяки СКВУ, який на першому своєму з’їзді 1967 року поставив собі за мету визволення українського народу з-під комуно-московської кормиги. Залежність України від своєї діаспори не зменшилась, а збільшилась за нових обставин, коли наша держава долає труднощі економічного розвитку і переживає становлення і в історичному, і в сучасному політичному розумінні як частина Європи.

Нині в країнах Європейського Союзу живе понад три мільйони українців, які зі стану заробітчан переходять до категорії помітних громадян країни нового поселення. Вони завоювали пошану народів, серед яких живуть, і в цьому вони подібні до наших впливових національних меншин у Канаді, США, Австралії, Латинській Америці.

Кожна сучасна держава, а тим більше Україна, живе не тільки на своїй юридичній території, у своїх кордонах, бо кожна має свій народ, розсипаний по всій землі. А кожне українське серце, де б воно не було, – це жива територія мови, культури, духу, а значить, і української державності. Українці Західної Європи – це незамінний і потужний чинник здобуття Україною членства в НАТО та Європейському Союзі.

Та чи розуміє українська політична еліта значення нашої діаспори? Ні, не розуміє. Президія УВКР зверталася до тих, хто формував перед виборами до Верховної Ради 30 вересня 2007 року списки майбутніх депутатів, пропонуючи внести до них прізвища трьох громадян України, які перебувають на заробітках за кордоном. Нас не почули. Відомо: до італійського парламенту обирають своїх представників італійські громади в Канаді і США. В нашій країні така практика неможлива, бо депутатами Верховної Ради не можуть бути люди з подвійним громадянством. Але громадяни України, що перебувають роками за межами нашої держави, повинні мати право бути обраними до Верховної Ради. 

Зверніть також увагу на паспорт закордонного українця, який нічого не означає, а тільки засвідчує, що дана особа є української національності. Я звертаюся до Верховної Ради з пропозицією схвалити закон, за яким власник того паспорта має право на якусь конкретну, хай навіть незначну пільгу від Української держави. Це можуть бути дешевші ціни на український транспорт, на українські книжки, дешевша плата за освіту в українських вищих навчальних закладах.

У червні цього року Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету "Львівська політехніка" під керівництвом Ірини Ключковської організував конгрес на тему "Діаспора як чинник утвердження держави України у міжнародній спільноті". У конгресі взяло участь понад двісті представників українських закордонних громад. Порушено й продискутовано десятки питань, написано звернення до нашого уряду з конкретними пропозиціями щодо розвитку освітніх та культурних українських осередків і закладів за кордоном. Зроблено глибокий аналіз того, що саме потребує діаспора від України задля свого нормального життя. Я звертаюся – і це вже до уряду України – з просьбою заснувати інститути, подібні до львівського, в університетах Донецька, Харкова та Одеси. Необхідно, щоб проблеми діаспори вивчали і знали не лише у Львові, а й на Сході та Півдні України, бо таке знання працюватиме на єдність регіонів нашої держави. Адже наша діаспора, незважаючи на своє західноукраїнське і східноукраїнське походження, створила за океаном і створює над Середземним морем культурну, мовну і навіть релігійну національну цілісність, шануючи співдружність православної і греко-католицької церков. У Львові були люди з Канади, Америки, Росії, Казахстану; не було тільки запрошених і важливих гостей з Києва, які доручили своїм чиновникам вітати конгрес, забувши, що в Україні вже за радянських часів ми наслухались безпредметних привітань згори.

Отже, було продемонстроване байдуже ставлення державного Києва до свого обов’язку не тільки хвалити, а й засвічувати думками зорі космосу українства. Але для мене як Голови УВКР – це не новина. УВКР – це райська птаха, яка має крила, але не має ніг. Не має не те що в обласних центрах, а навіть у столиці своїх низових осередків. Нам даються невеликі кошти тільки на проведення заходів, а якщо комусь із УВКР необхідно поїхати до Португалії чи Казахстану, треба просити кошти де хочеш, або проситися, як це мені вдавалося двічі, до почту Президента України, який відвідує ту чи ту державу.

Я ніяк не збагну, чому "Полонія" – польський аналог УВКР – одержує від держави на рік 57 мільйонів доларів, має 97 співробітників, будує комплекс польського університету у Вільнюсі, польські школи в Україні, – а я приїжджаю до українських зарубіжних громад без копійки і проголошую патріотичні промови, як бідний ребе, якого ніхто не хоче слухати. Знаю, Україна через свою дипломатичну службу, міністерства освіти й культури допомагає діаспорі, витрачає мільйони гривень, і це добре; але УВКР повинна б мати так само кошти на цю ж допомогу, бо інакше ми своїх завдань виконувати не зможемо. Попри наші звернення на цю тему до Верховної Ради кошти на діяльність УВКР щороку зменшуються.

Хочу звернути увагу з’їзду на печальний факт. За роки незалежності українська влада ні разу не потурбувалася експортом національної культури і насамперед видатних творів українських письменників. Працюючи послом України в Польщі, я був свідком того, що Німеччина щороку оплачує переклади і видання щонайменше п’ятдесяти книжок німецьких авторів польською мовою. А в українському бюджеті немає взагалі статті на видання мовами світу українських філософів і письменників. Наші урядовці думають, що експорт українського збіжжя, заліза, хімічного продукту, військового реманенту підніме наше міжнародне значення до такого рівня, як твори Шекспіра чи Гете піднімають значущість Англії чи Німеччини. Наші зарубіжні устремління сконцентровані на економіці, а тим часом нас, українців, судитимуть не за якостями нашої сталі (бо незгіршу крицю і Захід виробляє), а за якостями нашого духу, ініціативного філософського мислення, нашої трагічної долі і боротьби за свою національну гідність і самостійність.

Я звертаюся до Президента Віктора Ющенка з пропозицією заснувати в Україні Інститут Івана Франка з міжнародними повноваженнями, які мають Інститут Гете у Німеччині та Інститут Сервантеса в Іспанії. Інститут Франка мав би одержувати кошти від держави і від доброчинних українських громадян на переклади й видання українських авторів мовами світу. Я також прошу заснувати Міжнародну премію імені Івана Франка, за фінансовим вмістом рівнозначну нобелівській нагороді, для зарубіжних діячів різного профілю, які зробили видатний внесок в утвердження і розвиток української культури і державності. Такі люди є в багатьох країнах (наприклад, в Росії – це Тетяна Яковлєва, яка написала правдиву монографію про Івана Мазепу, а в Америці – Збігнев Бжезинський, що послідовно підтримує Україну своїми політичними виступами).

Зрозуміло, що українці світу як живі клітини української державності вимагають від своєї вітчизни уваги до себе, але понад усе вони прагнуть, щоб Україна була українською. Вони можуть пробачити нашим лідерам невправність у багатьох другорядних питаннях, але не зможуть ніколи виправдати чвари між ними, які послаблюють нашу державу та роблять  її легкою здобиччю ворога. Думаю, тільки через  непорозуміння між вождями нам бракує політичної волі, щоб заборонити в Україні трансляцію закордонних телеканалів, які виступають проти цілісності Української держави, ведуть антиукраїнську пропаганду, створюють атмосферу геноциду для української мови й культури. Ворожі зарубіжні мас-медіа почуваються у нас як дома, а тому сьогодні на кожен примірник українськомовної газети видаються десятки примірників російськомовних, і тільки одна десята, а то й двадцята з книжок у нас українськомовна. Російські видавництва закидали нас своєю продукцією; це культурна агресія, яку можна і треба призупинити податками за право бути на українському книжковому ринку.  Розгнуздана демократія і так звана свобода слова в інтерпретації заїжджих шустрих майстрів вульгарної журналістики плюгавить українську історію, придумуючи галереї великих українців на чолі з Леніним. Одне скажу, що на теренах нашого північного сусіда активістів української діаспори відстрілюють, а в західних наших сусідів активно відтворюється агресивне москвофільство під виглядом русинства.

Нас тривожить і болить політичний хаос, який охопив демократичну коаліцію в парламенті через непорозуміння між Урядом і Секретаріатом Президента. В цей тривожний час російської агресії проти Грузії ми повинні сказати голосно про те, що говоримо нишком, боячись торкатися до рани, яку жадаємо, та не вміємо загоїти. Нема сумніву, що непокірна і гаряча опозиція в Грузії до президента, яка змусила його піти на позачергові президентські вибори, а після успішних для Саакашвілі виборів проводила масові демонстрації та мітинги проти нього, давала надію агресорам на громадянську війну між грузинами. Але грузини об’єдналися, парламент проголосував за вихід Грузії з СНД, і що б там далі не сталося, національні інтереси перемогли дріб’язкову міжпартійну гризню, переміг і перемагатиме далі грузинський народ.

З поведінки базованого в Україні російського Чорноморського флоту, із заяв російських шовіністично налаштованих політиків видно, що Україна може стати наступним полігоном для російської зброї. "Загроза територіального суверенітету будь-кому – це загроза нашому територіальному суверенітету", – сказав Віктор Ющенко. Українська держава в небезпеці. Тому, доки прокинеться Верховна Рада, я пропоную нашому з’їздові, який має статус світового парламенту українців, схвалити звернення до урядів та парламентів країн НАТО і Європейського Союзу із закликом відвернути від нашої країни загрозу нападу з боку Росії. Але відвернення цієї загрози лежить і на нас. Невже наші високі урядовці й політики не об’єднаються, не позамуровують  щілини між собою, куди ворог уже закладає смертельні міни? Ми вже побачили, що наша парламентська опозиція вважає зовнішню політику України некомпетентною, бо ось бачите, ми стали на боці малого, а не великого брата.

А нам, українцям світу, належить всією душею підтримати Президента України за його сміливу й чесну позицію, за політику не тільки компетентну, а й глибоко продуману, яка перебуває на рівні історичної боротьби наших національних пророків, князів і гетьманів, Української Народної Республіки та УПА. Віктор Ющенко на сцені в Тбілісі постав таким, яким був на сцені Помаранчевої революції в Києві, а Юлія Тимошенко явила спокій, посилала допомогу Грузії і своєю діяльністю була поруч із Президентом. Звинувачення Юлії Тимошенко в зрадництві бездоказове, воно розраховане спецслужбами Росії на поглиблення ворожнечі між нашими Президентом і Прем’єром.

Дай Боже, щоб відзначення 17-х роковин відновлення нашої держави стало початком нашої принципово нової історії, коли в ім’я української національної ідеї об’єднаються наші провідники, наші помаранчеві та біло-сердечні знамена всі українські серця під єдиним синьо-жовтим прапором! Слава Україні!

Дмитро ПАВЛИЧКО,

голова УВКР.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.