Тільки факт – Михайлові Гориню – 75! Саме 17 червня у столичному Будинку вчителя віншували голову Української Всесвітньої Координаційної Ради, колишнього політв'язня з 12-річним стажем, одного із "батьків" Народного Руху, Української Гельсінкської Спілки, УРП тощо.

Чільний шістдесятник. Один із найбільших авторитетів українського дисидентського та концтабірного братства 1960-1980 рр. У кагебістських паперах значився як "об'єкт розробки" на прізвисько "Професор".

Треба відзначити, що у працівників ідеологічно-карального фронту був хист давати заочні псевда. Працював на пару з "Неугомонным" (В’ячеславом Чорноволом), контактував із "Кротом" (Михайлом Косівим), "Спортсменом" (Ярославом Кендзьором), а ще "Связною", "Лектором", "Гиеной" та іншими українськими патріотами, які жили під "омофором" КГБ.

Пропоную читачам "УП" познайомитись із фрагментом спогадів Ювіляра, що їх зафіксовано ще 1999 року. Запис я робив водночас із відомим публіцистом, колишнім співв'язнем Гориня по кучинському табору на Уралі Василем Овсієнком.

Початок шістдесятництва

...Десь, мабуть, у квітні 1962 року до Львова приїздить група молодих київських письменників – Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Дзюба і, як ми завжди говорили, "примкнувший к ним" Дмитро Павличко, оскільки він був не киянином, а галичанином – він виїхав до Києва спочатку до аспірантури, а потім займався літературною діяльністю. Цей приїзд справив на нас надзвичайне враження. Ми побачили молодих людей (а Драчеві тоді було всього 26 років), які сповнені величезної жаги відродити українство на Україні. Їхні вірші наелектризовували аудиторію. Я сидів за спиною письменника Антона Шмигельського. Він свого часу був у "Сільробі" (довоєнна совєтофільська партія на Західній Україні – В.К.), був комуністом під час польської окупації і всіляко підтримував радянську владу, не звертаючи уваги на те, що вона робила. Він сидів у першому ряду, коли ті хлопці виступали в університеті. Чую, Шмигельський каже: "Та що вони говорять – то є мухи-одноденки. То швидко відлетить і на тому балаканні закінчиться".

Тоді я піднімаю руку і прошу дати мені слово. А вечір вів Ростислав Братунь, уже відомий письменник, поет: "Тут Горинь буде виступати. А є ще другий Горинь (йдеться про Богдана Миколайовича – В.К.) - можливо, і другий Горинь виступить?"

Кажу: "Я хотів сказати, що ми є свідками народження нових настроїв в українській літературі. Є тут люди (і показую пальцем), які говорять, що ці молоді українські поети – то мухи-одноденки. Але я хочу вам сказати, що приходить у літературу нова сила, і це не мухи-одноденки - це назавжди!" Була буря оплесків. То був такий, знаєте, експромт, але добре побудований.

Того вечора я вперше зустрівся з Іваном Дзюбою. А він перед тим, у 1959 році, опублікував у журналі "Вітчизна" мою першу статтю. Ми не були особисто знайомі – тільки листувалися. Я поговорив із Дзюбою, і тут ми зійшлися.

Відтоді й почалося те, що називається шістдесятництвом. З’являються цікаві статті. Перша така стаття, яка була спрямована проти політики Комуністичної партії – написав її хтось із Кубані – "Думки і роздуми збентеженого читача". Ця людина була збентежена русифікацією.

Емоційні настрої в тих статтях наростали в напрямку від якихось загальногуманістичних принципів до різкої критики імперської політики Комуністичної партії.

 

 

 

Якщо в 1962 році це були "Думки і роздуми збентеженого читача", то в 1964 році була стаття у зв'язку з підпалом бібліотеки Академії Наук "З приводу процесу над Погружальським", до якої мав відношення Євген Сверстюк.

А потім була ще гостріша стаття - "Українська освіта в шовіністичному зашморзі". До неї мала причетність Євгенія Кузнєцова. Вона оприлюднила матеріали Міністерства освіти про русифікацію української освіти. Її в 1965 році засудили до п'яти років ув’язнення. Вона відбула їх і через рік-два померла. Це була дуже дивна смерть, але про це ніхто не пише.

Ми згодом почали були говорити, як уміють кагебісти приспішувати смерть людям опозиції, але про Кузнєцову й досі ніхто не згадує. Її дуже високо оцінили: 5 років – то було одне з найбільших покарань. Тоді тільки двоє на Україні мали по 6 років тюрми – я і Михайло Масютко, по 5 років мали Панас Заливаха і Кузнєцова. Інші мали менше: Богдан – три, Михайло Осадчий – два, а Мирослава Зваричевська – лише 1 рік ув"язнення.

Начальник КГБ УРСР ґенерал-полковник Нікітченко вважався дуже великим "лібералом". Уже через кілька років нікого не засуджували на 3 роки – то тільки нам так "пощастило".

...Відбувалися різні наукові конференції, пригадую, був Міжнародний з'їзд психологів у Ленінґраді, де я виступив з доповіддю, публікував статті з психології в Москві, в Києві, але головне – то був, без сумніву, рух опору. Ми організували друк статей. За нами постійно слідкували. Ми це відчували і дуже добре знали, що нас можуть посадити.

Три Івани – Світличний, Дзюба, Драч

...Але я хочу звернути увагу ще на одну особу. Це Іван Світличний. Знаєте, мене дуже цікавило, як приходили до руху опору люди, котрі народилися на Наддніпрянщині. Коли я познайомився з Дзюбою – ми відразу перейшли на "ти".

Я кажу: "Іване, ти мені скажи, як ти – хлопець, який закінчив російський відділ Сталінського (тепер – Донецького) педінституту, поступив в аспірантуру, почав писати дисертацію про Маяковського – як ти то все покинув і перейшов до гострої антикомуністичної літературної критики?" А він каже: "Дуже на мене вплинули листи Бориса Грінченка". А Грінченко з Луганщини. От така деталь – мене цікавили витоки нонконформізму. У кожного вони були свої.

І ось у 1962 приїздить Іван Світличний Іван. Зі Світличним та Дзюбою я мав дуже багато зустрічей – і сам на сам, і разом із Богданом. Дзюба вирішив одружитися на галичанці. Це була цікава тенденція: на галичанках одружилися Дзюба, Драч і Вінграновський. Ми вважали, що це своєрідна форма конкретизації контактів Сходу і Заходу. Я, виступаючи на якомусь вечорі, сказав, що це не нова справа, бо її розпочав ще Іван Франко, одружившись на киянці Ользі Хоружинській.

Отож, улітку 1962 року я познайомився зі Світличним і мав дуже серйозну розмову – що нам робити. Гадаю, такої серйозної розмови я не мав ні з ким із наддніпрянців. Була розмова і з Дзюбою. Він сказав: "А ти знаєш що – треба було б написати теоретичне обґрунтування того стану речей, який є, і що треба робити далі." Дзюба ще в 1962 році задумував те, що з’явилося в 65-му – "Інтернаціоналізм чи русифікація?"

Хочу вам сказати, що та весна дивно поміняла людей, ніби, знаєте, весняне повітря п’янило нас. Ми з перших днів, не знаючи один одного, починаємо відверто говорити зовсім антидержавні, зовсім антикомуністичні речі. Десь зник страх, зникла і перестраховка. Не зможу відновити тих розмов, але ми відразу говорили на "ти" і відразу говорили дуже гострі речі.

Скажімо, Світличному я поставив питання: що далі робити. А він: "А ти як думаєш?" - "Є досвід УПА, є досвід ОУН – підпілля." А Світличний каже: "Знаєш, підпілля, по-перше, охопить дуже мале коло людей і не буде мати виходу на широкі маси українського народу. І це дуже надовго." Тому він запропонував іти з відкритим забралом: ми повинні проголошувати свої ідеї відверто. Можливо, ті ідеї не будуть виголошені на всі сто відсотків - десь будуть елементи конформізму, але так ми охопимо велику кількість людей.

Світличний порекомендував створити якісь структури, через які можна було би пропагувати наші ідеї. Він згадав: "Он, дивися, Лесь Танюк створив Клуб творчої молоді. Уже є клуби в Києві, в Харкові, у Дніпропетровську, створюється у Львові. От через клуби ми можемо пропагувати наші ідеї".

Я пішов у бібліотеку. Мені вдалося знайти дуже багато збірників праць, слідчих справ і вироків людей, які брали участь у народницькому русі шістдесятих років ХІХ століття. Я спостеріг цікаву деталь. Народники теж ішли в народ, але не всі ставали кравцями, шевцями. Були різні форми роботи, але не про всі вони вважали допустимим говорити. Їхні організації існували так: 2-3 роки – і провал, 2-3 роки – знову провал. Потім вони почали вести пропаганду підпільно, бо виявилося, що за тоталітарного режиму вести леґальну антидержавну роботу неможливо.

Переглянувши тих кількасот справ, я поїхав до Києва й кажу: "Іване, народники трималися по 2-3 роки. 1962 + 2 = 1964, 1962 + 3 = 1965". А Іван на це відповів: "То крутімо колеса! Крутімо колеса!" Отже, ми були свідомі того, що довго не протягнемо. І справді, моє передбачення було унікально точним: через два роки, в 1964, приїжджає з Києва Іван Драч і каже: "Михайле, ти знаєш що? Я розмовляв з полковником КГБ і він сказав, що вас будуть брати"...

Вахтанг КІПІАНІі,

для “Української правди”,

7.06.2005

Доречні публікації:

Невідомий Горинь: дитинство та юність (http://www.kipiani.org/gulag/index.cgi?226) 

Кошеня на колючому дроті (http://www.kipiani.org/gulag/index.cgi?241) 

Дисидентська мама (http://www.kipiani.org/gulag/index.cgi?455)

http://www2.pravda.com.ua/archive/2005/june/17/5.shtml 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка