lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Світове українство як фактор національної стратегії

Про державну політику у сфері зв’язків з українськими громадами зарубіжжя напередодні IV Всесвітнього форуму українців

 

Згадати сьогодні про поняття світового українства буде доречно з кількох причин. Є формальна – у серпні має відбутися черговий IV Всесвітній форум українців. Він, як відомо, проводиться раз на чотири роки і, принаймні, для однієї організації – Української Всесвітньої Координаційної Ради – ця періодичність має директивний характер, оскільки йдеться про вищий статутний орган УВКР.

Навколо питання про майбутній форум концентруються сьогодні й інші, більш принципові питання. Означимо їхній далеко не повний перелік. Якою є державна політика, її пріоритети і завдання у сфері зв’язків з українськими громадами зарубіжжя? Які існують чи будуть створені інструменти для реалізації цієї політики? Як надалі будуватимуться контакти органів державної влади і громадських організацій, що діють на одному проблемному полі? Нерозв’язаність чи й просте ігнорування цих питань владою підводять нас до ще одного, дуже конкретного питання: чи буде українська держава взагалі брати участь в організації та проведенні цьогорічного Форуму?

Підозрюю, що у відповідальних осіб, які за посадою змушені сьогодні сушити голову над цим питанням, є й інше, майже філософське – а навіщо?

Не хочу драматизувати ситуацію, але нагадаю, що в 2001 році підготовка до ІІІ Форуму почалася в січні, а в лютому вже працював Оргкомітет. На проведення того заходу працювала вся державна бюрократична машина, але й вона не вповні забезпечила належний рівень організації – масштаб значний. Ясно, що в 2005-му державні мужі повернуться до питання про Форум тільки після завершення головної для них культурної події року – пісенного конкурсу Євробачення. Реально, на підготовку залишиться пара літніх місяців, вочевидь вже запланованих нинішньою урядовою командою для перепочинку між революцією, адаптацією і початком парламентської кампанії-2006. А йдеться ж про сотні делегатів і гостей, широкий спектр заходів, участь перших осіб держави, приїзд і розміщення в Києві іноземних делегацій... Ще одна деталь: в зміненому варіанті Державного бюджету на 2005 рік спеціальних коштів на проведення Форуму так і не з’явилося, незважаючи на всі зусилля і клопотання УВКР.

Усе це приводить до висновку, що Форуму у звичному вигляді або в цьому році взагалі не буде, або він матиме значно локальніший характер, порівняно з попередніми трьома. А це вже серйозно. Це може остаточно викреслити питання про зв’язки з діаспорою з переліку національних пріоритетів, а всіма зацікавленими структурами буде сприйнято як сигнал про згортання відповідних планів, напрямів діяльності, сподівань.

Підстав для розчарування в цій сфері й без того достатньо. Національна програма «Закордонне українство» протягом цих чотирьох років була фактично проігнорована державою. Її реалізацією займались переважно громадські структури, спираючись на дуже обмежені ресурси і нерідко стикаючись із нерозумінням і протидією органів влади. Державний комітет з питань національностей та міграції, який вважався координуючим центром державної політики в цій сфері, сьогодні стоїть на межі існування, а відповідні функції в нього відібрані по факту – вони просто не профінансовані в новій редакції Державного бюджету. Певні кризові явища спостерігаються й у більшості громадських структур світового українства – болісний процес зміни поколінь, втрата колишньої впливовості, розчарування, боротьба амбіцій руйнують наші організації зсередини як в Україні, так і за рубежем.

Дозволю собі загострити проблему. Провал цьогорічного Форуму може поставити хрест на наших амбіцях утвердження як світової нації, або остаточно зруйнувати ілюзію нашої світової присутності – це вже кому яке тлумачення більше до вподоби.

Історія питання

Ці амбіції, чи ці ілюзії мають під собою велику історію. Почнемо з короткого генеалогічного дослідження нашої діаспори. Українці є одним з найбільш експансивних народів Європи, але їхнє просування у світі здійснювалось не так шляхом агресії, як силою прикладу і за рахунок більш ефективної організації життя. Ще в пору національної протоісторії (а її ми наразі не розглядаємо далі від часів Київської Русі) колонізаційна активність наших предків була цілком співмірною з кращими світовими зразками. Власне, сучасна Росія – не що інше, як колишня колонія Русі, що набула власної цивілізаційної ідентичності у відмінних географічних, історичних, антропологічних вимірах: паралель з Америкою і Британією напрошується сама собою.

Однак, і пізніше, вже в умовах чужої імперської державності українці протягом майже чотирьох (!) століть забезпечували рекордні темпи колонізації Євразії – від Слобожанщини і Кубані до Камчатки. Варто зауважити, що, як тільки виникли можливості для колонізаційного маршу в іншому – західному – напрямку, українці вже підавстрійської частини негайно ними скористалися. Так виникли наші перші значні поселення за межами етнічної території.

Двадцяте століття принесло українцям нову форму національного самоусвідомлення, але разом з тим створило надзвичайно несприятливі умови для його реалізації на батьківщині. Друга і третя хвилі міграції були переважно політичними, вони й зробили українство не просто демографічним чи економічним, але й культурним і політичними фактором, зокрема й того світового порядку, що встановився після Ялти і Потсдаму.

Ця присутність у світі, що ціною величезних зусиль підтримувалася нашими громадами на Заході, мала специфічне дзеркальне відображення у тому надзвичайно впливовому українському лобі, яке закріпилося на всіх щаблях політичної і економічної влади в СРСР після смерті Сталіна. Ці дві сили тривалий час уважно вивчали одна одну через призму ворожості і недовіри. Вони створили організаційні, ідеологічні, культурні, медійні та інші інструменти для впливу одна на одну. Вони були одними з ключових акторів боротьби двох супердержав за світове панування, але в центрі їхньої суперечки завжди була Україна.

Проголошення незалежності 1991 року принесло розв’язку у це протистояння. Нова українська державність постала на ідеологічній базі, збереженій і розвинутій в західній діаспорі, а своє опертя знайшла в адміністративних і виробничих ресурсах радянської номенклатури. Здавалося, цей симбіоз може дати небачений ефект розвитку і в стислі строки виведе Україну в світові лідери. Та невдовзі з’ясувалася глибока інституційна прірва між представниками двох Україн, що стала особливо наочною і дражливою в умовах несподіваних соціально-економічних катаклізмів.

Ставка на створення власної держави – це та стратегія, якої завжди дотримувалася західна діаспора, що сама трималася на мрії про “землю обітовану” – свою далеку історичну батьківщину, поневолену ворогом. Українська за походження, але радянська за ментальністю номенклатура зробила ставку на власну державу вимушено і лише в останній момент – коли її вплив на ситуацію в Москві був остаточно підірваний. Останні “агенти” цього впливу, такі як Борис Олійник, Віталій Коротич, Валерій Лобановський, Філарет втратили своє становище одразу, як тільки Росія Бориса Єльцина скинула з себе комуністичну інтернаціональну машкару.

Ефект “повернення”, для західної громади довгоочікуваний, для східної – скоріше вимушений – лише на початку супроводжувався ілюзіями та ейфорією І Всесвітнього форуму українців (1992). Свої права на Україну заявила місцева еліта, що тривалий час була на других ролях в радянських ієрархічних пірамідах, і дуже несамостійна в стосунках із Заходом, представленого найбільш “заклятими ворогами українського народу” – націоналістичною діаспорою. Київський істеблішмент звик боятися і окрику з Москви, і “підступних провокацій” з Чикаго чи Торонто, а тому мав виражений комплекс меншовартості стосовно “земляків”, що в слушний час прийшли з обох боків на допомогу в побудові УССД (в документах національних організацій – Українська Самостійна Соборна Держава). Цей комплекс вимагав сатисфакції, тому, на відміну від країн Балтії чи Закавказзя, Україна від послуг своїх визначних діаспорян м’яко, але рішуче відмовилась. Знайти себе на новій-старій батьківщині вдалося небагатьом з них, і то з величезними труднощами і далеко не на перших ролях.

Це, а також суттєві відмінності в психології, культурі, ідеологічних настановах досить швидко згасили ентузіазм братерських обіймів. Зі здобуттям української державності масштаб очікувань і мотивація західної патріотичної діаспори різко зменшились, пропорційно до цього став зменшуватися її вплив у країнах проживання, відчуття солідарності, бажання зберігати свою ідентичність і передавати її дітям, онукам. Була в цьому і прихована образа на Україну, що не виправдала сподівань, і полегшення, пов’язане з відчуттям виконаної обітниці.

Більш виразною і не збалансованою жодними компенсаціями стала образа на свою історичну батьківщину в тих представників східної діаспори, які були до розвалу СРСР поважними і впливовими людьми, а потім раптом стали підозрілими суб’єктами другого сорту, на яких можна зганяти свою імперську ностальгію і своє соціальне невдоволення з будь-якого приводу.

І ті, й інші відчували себе, до певної міри, зрадженими Україною, якій виявилося мало діла до їхніх мрій, задумів та інтересів, і яка зовсім не поспішила скористатися їхніми талантами, мудрістю і професіоналізмом. Одні переживали це розчарування стримано і великодушно, інші – гостро й категорично, але охолодження стосунків України з діаспорою протягом 90-х років цілком вписувалося в загальну логіку занепаду і деградації, що характеризує цей період. Різке скорочення кількісних показників української присутності в Європі, Америці, а одночасно й у Росії та інших колишніх радянських республіках, виглядає не таким вже й разючим фактом на тлі економічного розвалу, криміналізації бізнесу й політики, втрат у сфері культури й суспільної моралі, компрометації держави на світовій арені, якими супроводжувався цей період для самої України.

Новий етап у взаєминах з діаспорою намітився у той момент, коли й сама держава почала рухатись у бік дуже болісних, але неминучих трансформацій. 22 січня 2001 року Президент Леонід Кучма підписав розпорядження про проведення чергового ІІІ-го Всесвітнього форуму українців, а невдовзі почав роботу й оргкомітет заходу у складі вищих посадових осіб держави.

Не лише святкування 10-ї річниці незалежності стало причиною такої несподіваної активності президентського оточення (заради якої було навіть скорочено проміжок між проведенням форумів – з 5 до 4 років). Ситуація цього вимагала.

У країні вирував касетний скандал, патріотична західна діаспора тримала бік опозиції, навколо Президента стискалося коло міжнародної ізоляції. Ці видимі кризові явища були тільки відображенням тих проблем, які накопичились у попередній період націостановлення і шукали розв’язання в площині широкомасштабного політичного конфлікту. Спробувати «приручити» діаспору за цих умов видавалося цілком логічним кроком, який, крім того, вдало доповнювався демонстрацією національного єднання і патріотизму діючої влади. На це не пошкодували грошей, неодноразово скликали лідерів зарубіжних громад на президентські наради, звезли в Палац «Україна» регіональних керівників і т.ін.

На самому Форумі, щоправда, не вдалося убезпечити Л.Кучму від прямого зіткнення з провідниками світового українства і нової патріотичної опозиції. Але голова СКУ Аскольд Лозинський реагував переважно на образливі, з його точки зору, слова Президента про роль діаспори в державному будівництві, а відставний прем’єр Віктор Ющенко, якого захоплено вітали делегати, був у своєму виступі підкреслено стриманий і неполітичний. Всі виконали свої ролі, телеканали дрібні інциденти проігнорували, тож зовні було схоже на новий етап співпраці, який виростає із взаємної зацікавленості по залагодженню дрібних непорозумінь.

Добрі наміри знайшли своє втілення в Національній програмі “Закордонне українство” на період до 2005 року, підписаній керівником президентської адміністрації Володимиром Литвином. Але паради швидко закінчились, підійшли вибори парламентські, що плавно перейшли в президентські, а потім і в “помаранчеву революцію”. Діаспора таі її проблеми, в якості фактору стабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні і вирішення деяких проблем на міжнародній арені, були відсунуті на другий план. В.Литвин став спікером парламенту. Геннадій Москаль, що очолив Державний комітет з питань національностей та міграції, здійснивши кілька поїздок до зарубіжних громад, зосередився на більш актуальних і резонансних питаннях антисемітизму в Україні. Власне Національна програма, написана в Секретаріаті Товариства “Україна-Світ”, була скоріше декларацією, що не мала під собою зрозумілого організаційного, фінансового та мотиваційного підґрунтя. Вона, як і сам ІІІ Форум, виконала роль чергового фасаду в потьомкінських парадах “нового-старого” українського Президента, який ніби-то перейнявся цінностями національного духу.

Чи не єдиним залишком від грандіозних планів і твердих обіцянок держави лишилась активізація Української Всесвітньої Координаційної Ради, яка виокремилась нарешті з надр Товариства “Україна–Світ”, здобула власне приміщення, власний бюджет і протягом останніх чотирьох років, як той вартовий біля розбомбленого штабу, несла “караульну службу” на стратегічному напрямку державної політики.

Комунікації між українськими громадами, що підтримувалися при цьому, відіграли свою вагому роль в ході “помаранчевої революції”. Це був той випадок, коли схід і захід об’єднались і разом стали на сторожі демократії, справедливості й української незалежності. Тієї одностайності й активності, яку проявили наші громади в кризовий момент виборчої кампанії 2004 р., давно не бачили, а можливо вже й не чекали ні в Україні, ні поза її межами. Силами наших земляків, об’єднаних у національні товариства, була підірвана антиукраїнська стратегія на території Російської Федерації. А той резонанс, який моментально отримали події в Києві у середовищах місцевих українців, не залишили урядам і народам Європи і Америки сумнівів стосовно справжнього стану справ в Україні.

За цих умов справедливо було б очікувати, що новий Форум буде використаний і владою, і патріотичною громадськістю, і самою діаспорою для підтримки того імпульсу оновлення і національного пробудження, який був згенерований на листопадово-грудневому київському Майдані.

Це могла б бути точка відліку для принципово нових взаємин, для справжньої співпраці, звільненої від старих ілюзій, претензій і пересторог. Нам справді є про що говорити, і є про що домовлятися між усіма суб’єктами співпраці – державою, громадськістю і зарубіжними громадами українців. Наша зустріч у цей момент, коли до України привернута зацікавлена увага всього світу, могла б суттєво підвищити культурний авторитет українства у світі, який не можуть витягнути з баюри самі лише «Ґринджоли». Не слід забувати й про важливість такого заходу і його міжнародного резонансу для статусу і можливостей розвитку наших організацій у пострадянських, постсоціалістичних країнах, а також там, де на українців звикли дивитись виключно як на дешеву робочу силу.

Реальність поки що інша. Численні листи до Президента і уряду лишаються в більшості своїй без відповіді. Проект розпорядження Президента України щодо проведення ІV Всесвітнього форуму українців більше двох місяців блукає урядовими кабінетами. Коштів на Форум у бюджеті не передбачено. Очолити Оргкомітет за пару місяців до акції Президенту, мабуть, буде не з руки. Схоже, свята не вийде.

Але не це головне. Важливіше, щоб після цього була робота. Які ж існують для неї передумови?

Світове українство сьогодні

Отже, розглянемо, знов-таки побіжно, що являє собою українська діаспора сьогодні.

Її можна розділити на кілька умовних груп. Найбільш організована, активна і чисельна українська громада проживає у Північній Америці. На початок 90-х років у США та Канаді українцями себе визнавали трохи менше двох мільйонів осіб. Серед них найбільший відсоток ативних діячів українських організацій, що мають досвід політичної, просвітницької, культурної і наукової діяльності. Щоправда, вже у 80-х роках мову своїх предків зберігали не більше однієї п’ятої, або й десятої частини українців Америки. Наприкінці ХХ ст. різко зросла кількість змішаних шлюбів українців, тож стрімке скорочення чисельності громад, яке фіксують дослідження останнього часу, є цілком природним процесом. Разом з тим, синтез численної трудової міграції першої хвилі, що мала високий рівень корпоративної солідарності та культурно-конфесійної окремішності, з новою політично й інтелекутально активною повоєнною генерацією створили доволі значущий і життєздатний феномен українського життя в Америці, який не лише дав дружину новому українському Президенту, але й матиме ще довгий час вплив на всі процеси культурного і громадського житя в Україні. Поряд з тим, мусимо констатувати, що цей вплив буде й надалі суттєво зменшуватися в самих країнах проживання.

На нашу думку, реально сьогодні можна говорити про 700-800 тис. українців США і Канади, для яких етнічна самоназва є елементом культурної ідентифікації і залишається фактом приналежності до світової української спільноти.

Ще близько півмільйона українців на початок 90-х років проживало у країнах Південної Америки, головним чином, у Бразилії та Аргентині. Активна політична і культурна складова тут була значно меншою, ніж на півночі, але й асиміляція в умовах аграрних поселень трудових мігрантів першої половини ХХ ст. йшла повільніше. Українські громади Нового Світу дали багато визначних діячів державного і культурного життя, зокрема, впливові українські лобі діяли на початку 90-х років у Канаді, США, Аргентині, але сьогодні їхня роль суттєво зменшилась. Сукупність даних дозволяє нам оперувати кількісними і якісними показниками української присутності в західному світі на дві третини меншими, порівняно з офіційною статистикою початку 90-х років, відображеною у більшості праць із цього питання. А це – близько 1 млн. осіб, з яких, можливо, 100 тис. володіють українською мовою, організовані в українські громади і готові брати участь у наших спільних заходах і програмах «розширення зв’язків з діаспорою».

Особливою групою в складі нашої діаспори західного світу є українська громада Австралії. Вона утворилась в другій половині ХХ ст. і складалась переважно із свідомих українців, що пройшли випробування Другої світової війни. Цим була визначена активність і впливовість всередині країни і в українському світовому русі громади, що за своїми кількісними характеристиками є далеко не провідною (близько 30 тис. за переписом 1986 р.).

У країнах Західної і Центральної Європи старі українські громади можна розділити на дві групи, що суттєво відрізняються своїм генезисом і характером діяльності.

Одна з них утворилася внаслідок бурхливих подій ХХ ст. – революцій, визвольних змагань та світових воєн. Найбільш активні уламки українських військових, громадських, політичних формувань осідали в Європі в безпосередній близькості до України з надією на повернення до ідей визвольного руху і перебували в постійній готовності взяти в ному інтелектуальну, культурну, а можливо й організаційну участь. Цій меті слугували культурні центри в Мюнхені, Парижі, Великій Британії, ця участь реалізовувалась у співпраці з «ворожими» до комуністичного режиму радіоголосами. Українські громади старої Європи, хоч і мали між собою чимало протиріч і партійних порахунків, але зберігали тяглість української політичної нації від початків визвольних змагань 1917-1921 рр.

Проголошення незалежності у 1991 році перевело більшість із цих надбань у відання істориків і архівістів. Виснажене внутрішньою боротьбою і демографічною неспроможністю протистояти асиміляції традиційне українство Європи сьогодні потребує дуже серйозної допомоги держави для того, щоб закріпити і зберегти українську присутність у стратегічних центрах культурного і політичного життя старого континенту. На шляху до об’єднаної Європи у нас є давно обжиті і вистраждані власною історією плацдарми – і духовні, і цілком матеріальні представництва у вигляді університету, бібліотек, архівів, культурних і наукових центрів, видавництв, могил і пам’ятних місць. І є ще жменька людей, готових для української справи віддати останні свої сили і знання. На них впродовж століття трималася ідея української незалежності. Сьогодні ці плацдарми, які з честю витримали лихоліття боротьби, можуть бути втрачені через байдужість і некомпетентність української влади.

Інша, значно чисельніша група представлена українцями порубіжних країн, які опинилися за кордоном після проведення міжнаціональних кордонів в поставстрійському Міжмор’ї. Близько 300 тис. українців нараховувала національна громада Польщі в той момент, коли почався розпад комуністичної системи. Ще 60 тис. проживало на прилеглих територіях Румунії. Досить значною була українська громада Словаччини. Українські поселення, як свідчення міграційних процесів минулого, розсіяні в колишній Югославії (найбільша група мешкає у Воєводині). Соціальний і демографічнийсклад цих громад, рівень національної свідомості, культурні потреби громад є дуже відмінними, але спільною їх рисою є переважання етнографічних елементів культурної тяглості і значна інтегрованість у життя корінних етносів, з якими місцевих українців пов’язують століття переважно мирного (Сербія, Хорватія), або обтяженого культурними (Румунія) чи й військовими (Польща) конфліктами спільного життя.

Для цієї частини українського світу прикметною є проблема так званого “русинства”. Відомо, що самоназва “українець” утвердилася з початку ХХ ст. і була прямо пов’язана з культурними і політичними аспектами визвольної боротьби, що охопила в цей період Галичину і Наддніпрянщину. На тих землях, де відповідні процеси просто не могли поширитися, оскільки не мали під собою реального політичного змісту й перспективи, збереглася стара самоназва, що бере витоки від спільного етнокультурного материка – Київської Русі. Пізніше між цими двома ідентичностями виник своєрідний конфлікт чи, правильніше сказати, непорозуміння, що було використане у корисливих цілях деякими політизованими групами та їхніми антиукраїнськими опікунами. Політичне “русинство” сьогодні існує переважно в інтелектуальних формах і прямого відношення до реліктових українських громад, скажімо, Сербії чи Словаччини, не має. Прикметно, що там, де самовизначення українця вимагало від нього соціальної чи політичної дії, створювало небезпеку для його добробуту чи навіть життя, як це було, приміром, у Польщі впродовж 1930-1940 рр., питання термінології вирішилося дуже швидко й однозначно.

Проблеми українців, що проживають на власній етнічній території, але, в силу історичних обставин, опинилися за межами національної держави, в чомусь є схожими, незалежно від того, чи йдеться про Берестейщину (Білорусь), польське Закерзоння, румунську частину Буковини, словацьку Пряшівщину, молдавське Придністров’я чи російську Слобожанщину і Кубань. Як правило, ці громади відчувають на собі особливо жорсткий асимілізаційний тиск, оскільки самим своїм існуванням провокують історичні порахунки або й політичні прожекти.

Як правило, коректно визначити чисельність місцевого українства дуже складно, а його активісти мають вигляд самотніх Дон-Кіхотів, що відстоюють етнокультурні фантоми. І все ж, є суттєві відмінності між досить згуртованою і самостійною громадою українців Польщі, що на рівних веде діалог з владою й у Варшаві, і в Києві, з одного боку, й козацькою Кубанню, що поєднує пісенну сентиментальність із участю в прямих антиукраїнських провокаціях навколо острова Тузла – з іншого.

Відмінність ця, скоріш за все, цивілізаційна, але вона вказує на ту гнучкість, на той широкий діапазон інструментів і ресурсів, які необхідно мати для того, щоб ефективно проводити національну політику в сфері зв’язків з діаспорою.

А масштабність і вага цих зв’язків стає особливо наочною, коли ми звернемо увагу на інші два масиви української діаспори, які оформилися просто на наших очах і швидко стають важливим геополітичним чинником для України. Перший – це східна діаспора, чи діаспора, що утворилася після розпаду СРСР у колишніх братніх радянських республіках, серед яких провідна роль належить українцям Росії. Другий масив – т.зв. четверта хвиля трудової міграції, яка впродовж кризових 90-х років заново відкрила для України величезні простори від Туреччини, Греції, Португалії, Італії, Чехії, Польщі, Німеччини, Іспанії до Канади, США, країн Південно-Східної Азії і Латинської Америки.

Українці, що були головним колонізаційним ресурсом царської Росії, і в умовах СРСР не втратили цієї своєї ролі. Втім, навчений досвідом “весни народів” 1917-1918 рр. імперський провід намагався не допускати компактного розселення національних груп і йшов на них тільки у виняткових ситуаціях, коли переважання українського елементу складалося вимушено – скажімо, в концтаборах, спецпоселеннях чи при здійсненні примусових депортацій. Іноді щільність українського представництва складалася стихійно в силу професійних чи ділових якостей нових мігрантів – в місцях нафтового і газового видобутку, в культурних і наукових колах столиць, серед партійно-господарського активу, середнього і молодшого офіцерського складу війська і правоохоронних структур тощо.

Протягом 90-х років відбулася своєрідна сепарація цієї строкатої спільноти, кількісні показники якої вимірюються, за різними даними, цифрами від 3-х (за даними останнього перепису 2002 р.) до10 мільйонів у Росії, близько 1 млн. у Казахстані та інших середньоазіатських країнах, від 200 до 250 тис. у Білорусі, та півмільйона українців Молдови, що приблизно порівну поділяються на “кишинівську” і придністровську частину. Досить оптимістичні прогнози існують щодо розвитку українських громад країн Балтії і Закавказзя, не дуже чисельних, але впливових на місцевому рівні.

У громадах виділився актив, готовий взяти на себе організацію українського життя в пострадянських країнах, розбудову інституцій і налаштований на постійні контакти з Україною. IV Конгрес Об’єднання українців Росії, що відбувся наприкінці квітня ц.р. у Москві, продемонстрував силу і згуртованість українського середовища, яке готове виступити повноцінним партнером української влади і патріотичних сил громадськості вже сьогодні.

З іншого боку, доволі чітко означилася й інша позиція – асиміляторська, – на якій, треба визнати, стоїть значна частина наших колишніх співвітчизників. Суть її полягає в бажанні знівелювати український фактор як у власній самоідентифікації, так і в стосунках з місцевою владою й соціальним середовищем. Представники цієї течії також творять свої спільноти, проводять форуми (себе вони називають “вихідцями з України”), але спроба використати їх чисельну перевагу в політичній боротьбі в ході минулої виборчої кампанії в Україні показала відсутність реальної корпоративності, конструктивної соціальної мотивації, самої потреби відчувати себе українцем. Справді, якщо етнічне походження сприймається людиною як перешкода в її успішній соціалізації, то навряд чи вона зможе вибудувати на цій основі тривкі соціальні зв’язки. Національні товариства, створені на подібному ґрунті, будуть нежиттєздатними, або виконуватимуть відверто антиукраїнські функції: їх незмінно будуть інспірувати і використовувати для розхитування національної ідентичності, підживлення неоімперських реставраційних настроїв, компрометації всього українського руху.

Індивідуалізм є найбільшим ворогом національної згуртованості, особливо в умовах вимушеної трудової міграції. І це справедливо не лише для українців, розсіяних на просторах колишнього СРСР, але й для новітньої хвилі остарбайтерів, що впродовж останнього десятиріччя поповнили склад населення економічно розвинутих країн Заходу. Однак, за певних умов, той самий індивідуалізм і прагматизм спонукає людей об’єднуватися навколо спільних інтересів, потреб чи небезпек, і тоді національна приналежність може виступити фактором консолідації, в основі якої значно жорсткіші соціальні мотиви, ніж пісенна творчість чи традиції національної кухні. Впродовж останніх років спостерігається тенденція до утворення динамічних організацій новітніх мігрантів з України в Європі та Америці, які суттєво відрізняються від своїх політизованих попередників, але вже сьогодні складають їм конкуренцію в контактах з місцевою адміністрацією і наполегливо шукають контактів з історичною батьківщиною.

Для громад новітніх мігрантів характерними є демографічні дисбаланси, оскільки потреба у робочій силі вимагала в тій чи іншій країні людей відповідної статі, віку, кваліфікації. Переважно жіноча хвиля домашніх працівниць і обслуги сформувала обличчя нашої “четвертої хвилі” в Італії, Іспанії, дещо більш пропорційно заселяється українцями сучасна Португалія, де велика кількість українських служниць доповнюється чоловічою міграцією на об’єкти будівництва, аграрного виробництва. Подібна тенденція спостерігається також у Греції, Чехії, Польщі, Росії (Москва, Санкт-Петербург). Природно, що тільки в таких умовах є шанс збереження української ідентичності в наступному поколінні мігрантів, але й цьому на перешкоді часто стоять соціальні, психологічні обставини.

Найбільш вагомою з них є така: більшість сучасних трудових мігрантів у Європі та Росії не розглядають своє перебування там як остаточний життєвий вибір, вони намагаються підтримувати стосунки з родинами, які лишилися на батьківщині, вкладають кошти у своє облаштування і сподіваються повернутися в Україну. Ця специфічна діаспора, яка характеризується великою плинністю, прагматизмом, незначною закоріненістю в місцевий соціальний грунт, найменше надається для розбудови культурницьких та інших патріотичних інституцій в країнах проживання. Національний сентимент з’являється епізодично, і лише там, де вихідці з України “привезли” його з собою – переважно в середземноморських країнах, до яких масово виїхали жінки середнього віку з Галичини. Як правило, центром українського життя в таких діаспорах стають церкви.

Поряд з тим, нові українські мігранти, особливо там, де вони розраховують закріпитися остаточно (США, Канада, Німеччина, країни Скандинавії), активно розбудовують структури соціальної взаємодопомоги, які наділяються повноваженнями представляти українські громади та інтереси її членів перед місцевою владою, роботодавцями, українськими амбасадами тощо. Взаємодія таких об’єднань зі старими, політично заангажованими українськими громадами післявоєнної хвилі часом складається драматично. До конфлікту поколінь додаються світоглядні протиріччя і психологічна несумісність, взаємні претензії і недовіра. На жаль, доводиться констатувати, що більшість із цих конфліктів буде вирішувати тільки час і природний процес скорочення старої діаспори. Небажаним наслідком цих суперечок може виявитися відчуженість від української ідентичності та українських інтересів багатьох представників нової хвилі, які, відчувши ворожість ідейних українців, змушені будуть перейти до “росіян”, що мають в названих вище країнах значно розвиненіші культурні інфраструктури і давні традиції адаптації неофітів.

Побудувати динамічні і конструктивні взаємини з кожною з цих груп і покликана нова стратегія зв’язків з діаспорою, що впродовж кількох останніх років розробляється в урядових та громадських структурах і близька до свого предметного втілення у Національній концепції співпраці з закордонним українством. Довести дану концепцію до пуття на сьогоднішній день доручено Міністерству закордонних справ, яке підходить до проблеми мало що не з “чистого аркуша”. Та цілком очевидно, що при цьому має бути врахований досвід і уроки роботи з діаспорою, накопичені численними організаціями і державними структурами, які працювали у цій сфері впродовж минулих десятиріч.

Зв’язки з діаспорою – традиції та інституції

Окрім радянських спецслужб і вищого партійного керівництва, контактами з діаспорою в УРСР опікувалася спеціальна організація – Товариство зв’язків з українцями за кордоном. Не викликає сумніву призначення цієї організації: вона була інструментом відповідної пропагандистської, а також, імовірно, розвідувальної діяльності й певного роду спецоперацій. Водночас, необхідність підтримувати публічний і респектабельний фасад Товариства змушував владу таки справді налагоджувати контакти і вести активну діяльність в напрямку їх розвитку і розширення. Товариство видавало на найкращому в тогочасних умовах газетному папері часопис “Вісті з України”, організовувало зустрічі по обидва боки кордону, мало відповідне коло симпатиків і постійних партнерів за кордоном, головним чином, у “соціалістичному таборі” – в Польщі, Чехословаччині, Румунії, а також у Канаді, США та країнах Південної Америки й Австралії.

Після розпаду СРСР на базі колишньої структури утворилося нове Товариство зв’язків з українцями за межами України (Товариство “Україна-Світ”), що успадкувало майно, інформацію, розгалужену структуру регіональних представництв, але мусило знаходити своє обличчя і нове призначення, що називається, навпомацки, методом спроб і помилок. Товариство лишилося, з одного боку, креатурою держави і виконувало одну з її функцій, хоча й далеко не пріоритетну в умовах суспільних катаклізмів 90-х років. З іншого, воно опинилося в ряду патріотичних структур, які інституційно підтримували тренд національного відродження в суспільній думці й тогочасному політикумі. Незмінний голова Товариства Іван Драч і сьогодні лишається одним із символів української націонал-демократії і гуртує навколо своєї організації більшість заангажованих у відповідну ідеологію і державницьку стратегію своїх однодумців. Інша справа, що сама діяльність Товариства “Україна-Світ” вже давно не відповідає проголошеним цілям і завданням ні своїми масштабами, ні методами.

Такий перебіг подій легко прогнозувався ще на початку 90-х і випливає з відомої біблійної сентенції про старі міхи і нове вино. Саме тому українські організації, що зібралися в Києві на свій перший Всесвітній форум у 1992 році, вирішили створити спільний орган для координації роботи і реалізації нових планів і намірів, які відкривалися перед світовим українством із здобуттям власної державності. Українська Всесвітня Координаційна Рада, створена учасниками Форуму, покликана була стати формою взаємин між традиційними діаспорними структурами, найпотужнішим з яких був Світовий конгрес вільних українців, і новою материковою націонал-демократією. Завданням номер один тоді вважалася розбудова державних інституцій, зовнішньополітичне і культурне представництво України у світі, утвердження національної ідеї на власній землі. У 1992-му році було переконання, що ці справи можна буде зрушити спільними зусиллями патріотичної громадськості, діаспори і нової влади у Києві. Щоправда механізм координації так і не був з’ясований детально, а пізніше й сама співпраця наштовхнулася на безліч непорозумінь і прояви взаємної недовіри.

У цих умовах формування структури УВКР, визначення її специфіки і ролі в житті світового українства тривалий час лишалося незавершеним. Протягом майже десяти років організація існувала формально – як громадський сателіт напівдержавного Товариства «Україна-Світ». УВКР не мала власної виконавчої структури, власного фінансування, власного голосу в суспільних справах. Намір координувати діяльність українських організацій на планетарному рівні, що закономірно виник зі здобуттям незалежності, залишився декларацією. На ділі ж реалізовувалась стара концепція «зв’язків з українцями за кордоном», яка передбачає центральну роль держави та її інтересів у таких контактах. Громадські інституції в цій схемі розглядались як своєрідне прикриття державної політики, тож закономірно, що поступово вони втратили своє ключове становище. Найкращою ілюстрацією до цієї тези є той перерозподіл повноважень, який в останні роки спостерігався з втратою позицій Товариством «Україна-Світ» і відповідно – розширенням повноважень і активізацією діяльності Державного комітету з питань національностей та міграції під керівництвом Генадія Москаля.

Деякий час саме на цей комітет покладалася координуюча роль в здійсненні державної політики стосовно діаспори. Та поки що даний напрямок належав до пріоритетних лише декларативно. Особливої зацікавленості в налагодженні контактів з українськими громадами традиційно не виявляють ні чиновники в київських кабінетах, ні більшість працівників наших зарубіжних представництв. Тихе ігнорування, брак координації і невизначеність повноважень – це той стиль роботи державних структур, який призвів, зокрема, до провалу Національної програми «Закордонне українство», а сьогодні ставить під загрозу зриву IV Всесвітній форум українців. Яким чином буде підходити до розв’язання проблеми нове керівництво МЗС, до відання якого передано відповідну сферу і координуючі функції останніми урядовими розпорядженнями і Державним бюджетом України на 2005 рік, поки що невідомо.

Міністр закордонних справ України Борис Тарасюк заявив про намір створити відповідний підрозділ у структурі міністерства, можна очікувати надходження відповідних розпоряджень та інструкцій зарубіжним представництвам. Але ці кроки, на нашу думку, є абсолютно недостатніми, вони не адекватні тій силі інерції і деградації, яка накопичилася в даній проблемній сфері. Але ще більш невідповідною моменту є сама стратегія чисто державного керівництва дуже складною і неоднозначною сферою, що лежить на межі політики і культури, зовнішніх відносин і внутрішніх українських справ, у якій переплелися громадський і державний сектори, долі мільйонів людей, інтереси різновекторних політичних сил, амбіції лідерів і т.ін.

З іншого боку, невизначеність державної політики у сфері зв’язків з діаспорою, хистке і непередбачуване становище відповідних організацій в самій Україні спонукали зарубіжні структури до відмови від стратегії об’єднання і переходу до стратегії експансії. Останнім часом з боку найвпливовішої діаспорної організації – Світового конгресу українців (президент – Аскольд Лозинський) – лунає різка критика на адресу вітчизняних громадських структур і певне дистанціювання від політики офіційного Києва. Принаймні, такий стан речей спостерігався до «помаранчевої революціїї». Паралельно з тим керівництво організації, що первісно об’єднувало політизовану частину західної діаспори, розгорнуло широку організаційну активність і в стислі терміни поширило свій вплив на більшість пострадянських країн, цілком підпорядкувало європейські діаспорні організації і займається облаштуванням свого представництва у Києві. Схоже, що йдеться про намір втілити в дійсність декларацію А. Лозинського, який неодноразово представлявся як “президент 20-ти мільйонів українців”.

Водночас, СКУ лишається діяльним членом Української Всесвітньої Координаційної Ради, його представники беруть участь у статутних заходах, представлені в керівних органах УВКР, врешті-решт, сумлінно сплачують членські внески, що є далеко не таким поширеним явищем серед українських організацій, як того б хотілося.

Підходячи до проблем діаспори з точки зору національної стратегії, слід усвідомити, що розвиток громадянського суспільства в Україні не має альтернативи, а для самої діаспори такий стан речей є єдино можливим і природним: адже тільки добровільні і самоврядні організації можуть підтримувати національну ідентичність на чужині, що вони з успіхом роблять вже протягом майже століття. Тому об’єднавчим центром для українців зарубіжжя та історичної батьківщини може бути тільки громадська структура, та аж ніяк не державне відомство чи міністерство, які мають свої, визначені законами і державними програмами, функції і повноваження щодо забезпечення прав та інтересів українців за кордоном. Повчальним тут є досвід Української Всесвітньої Координаційної Ради, яка в сучасних непростих умовах зробила спробу налагодити українську співпрацю на нових засадах партнерства.

Починаючи з 2001 року, УВКР почала активну діяльність саме в громадському секторі світового українства. Суперечливо складались у цей період її стосунки з органами державної влади України та іншими значними організаціями (СКУ, Товариством «Україна-Світ»). Але реально відбулося організаційне становлення Секретаріату УВКР, регулярно відбуваються статутні заходи організації – щорічні Збори, зібрання української частини УВКР. До Ради постійно надходить інформація про життя українських громад на всіх континентах, а сама вона активно звертається до громадської думки в Україні та поза її межами з актуальних питань і проблем. Цей поступальний розвиток ставить перед УВКР питання про вдосконалення власної структури, корекцію інституційних засад своєї діяльності. Але сьогодні й цього вже замало.

Проект

На нашу думку, прийшов час поставити питання про створення не просто підрозділів у міністерствах чи відомствах, не просто підтримати громадську структуру відповідного спрямування, але й створити спеціалізований орган, на який будуть зорієнтовані всі програми і всі ресурси. Потрібна організаційна форма, яка дозволить спрямувати у єдине річище активність громадського сектору і виконавську дисципліну чиновника. Потрібен бренд, який буде надійним орієнтиром для кожного закордонного українця в хитросплетінні вітчизняних структур, повноважень і проектів.

Такий Центр повинен мати офіційний державний статус і гарантоване фінансування. Має існувати також дієвий механізм впливу на його стратегію і поточну діяльність громадських організацій, у тому числі й структур закордонного українства. Нарешті, він повинен мати не лише паперове, але й цілком фізичне втілення – солідне приміщення з прес-центром, бібліотекою, виставочним залом, юридичною та інформаційно-аналітичною службою, готельним комплексом та бізнес-форумом. У такому Центрі знайшла б своє природне місце Державна комісія з надання статусу закордонного українця, у ній мали б відкритися представництва провідних діаспорних організацій – Світового конгресу українців, Світової федерації жіночих організацій, Об’єднання українців Росії та ін. На базі такого центру могла б розгорнути свою статутну координаційну діяльність УВКР, у його структуру досить органічно впишеться зі своєю організаційною базою й регіональними представництвами Товариство «Україна-Світ».

Діяльність такого Центру має будуватися на програмно-цільовому принципі, який дозволить побудувати прозору схему використання державних коштів і залишить державним чиновникам їхню природну функцію – санкціонування і контролю. В межах затверджених наглядовими колегіальними органами напрямів і програм діяльності керівництво Центру буде оголошувати конкурси проектів. До його ж компетенції входитиме моніторинг виконання проектів, підготовка аналітичних матеріалів, розробка стратегічних пропозицій, а також координація дій з органами державної влади, урядами іноземних держав, громадськими об’єднаннями.

Майбутній IV Всесвітній форум українців може пройти під знаком байдужості і некомпетентності, якщо нова українська влада й надалі прагнутиме все тримати в одних руках і регламентувати будь-яку діяльність у сфері державної політики й національних інтересів. Але цей Форум може й стати точкою відліку для принципово нової і дуже перспективної роботи на тих засадах, які давно й плідно використовуються розвинутими національними спільнотами. Шлях від бюрократизації до маргіналізації ми вже добре вивчили. Якщо ми й цього разу пустимо ним «питання діаспори», то прийдемо до кінцевої точки напрочуд швидко – одразу після Форуму.

Максим РОЗУМНИЙ,

голова Секретаріату УВКР.

UVKR Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка