lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Віктор Ідзьо: М.С.Грушевський - про українське питання в Росії в період І російської буржуазно-демок
Друк
Розділ: Український Історичний Клуб
Час І російської буржуазної революції був часом найактивнішої політично-наукової діяльності М.С.Грушевського в Росії. У період 1906-1907 років він написав понад 25 праць, які безпосередньо стосувалися українського руху в Росії.

Час І російської буржуазної революції був часом найактивнішої політично-наукової діяльності М.С.Грушевського в Росії. У період 1906-1907 років він написав понад 25 праць, які безпосередньо стосувалися українського руху в Росії. У своїй першій праці “Украинство в России, его запросы и нужды” М.С.Грушевський наголошує, що одне із головних завдань звільненої від рабства Росії, є вирішення українського питання, наданням 30-ти мільйонному населенню Росії національно-культурної автономії. Пригнічення в Росії народів та їх денаціоналізація, стає системою їх політичної та громадської деморалізації. Серед позбавлених умов правильного розвитку і самовизначення, є і українці Росії. В нинішній тривожний час у Росії пригнічуються всілякі форми культурно-національного життя: українська вища освіта, школи, книги, журнали, газети. Уряд не має конкретної програми, яка б ураховувала історичний розвиток українства в Росії. Оскільки немає української історичної концепції про становлення українства в Росії, то їх прохання не задовольняються й ігноруються. За таких обставин російський уряд, який проводить щодо українців жорстку політику асиміляції, не дає розвиватися українству. Таку жорстоку поведінку уряду щодо українців у Росії не можна ніде оскаржити. За таких умов, наголошував М.С.Грушевський, українці не мають у Росії перспективи національного розвитку. Український національний рух у Росії приречений на загибель. Сьогоднішнє звільнення Росії не може відбутися без вирішення українського питання, яке повинно вирішуватися на найвищому державному рівні. Задоволення національно-культурних потреб українців у Росії – це першорядне завдання російського уряду, передової російської інтелігенції1.

Проблема, яка сьогодні стоїть перед Росією – це покращення соціально-економічного та політичного ладу. Росія – імперія народів – повинна перетворитися в багатокультурну країну, де українці зможуть повною мірою задовольняти свої національно-культурні потреби. Сама держава повинна надавати можливості за своєї підтримки покращувати становище українства в Росії. Однак ми бачимо, що сьогодні представники прогресивної Росії не далеко відійшли в поглядах щодо українського питання від представників офіційної Росії. Українська інтелігенція в Росії не може самовиражатися в Державній Думі, широкому науковому середовищі, пресі. Російська державність не дає їм такої можливості. Отримавши певні демократичні свободи, Росія, однак, не розвиває самобутність українців, їх наукові, культурні, освітні організації, вона не бере на себе зобов’язання хоча б симпатією підтримувати прояви української національної свідомості. Нерозуміння українських національних запитів, зневага українства, веде до відновлення великодержавних, шовіністичних настроїв у російському суспільстві. На сьогоднішньому етапі, коли Росія демократизується, це просто злочин. Якщо прогресивна Росія  не підтримає українську інтелігенцію, не потягне за собою на буксирі, то самобутність українського мислення зникне в Росії, що може згубити саму Росія, адже українська культура завжди підтримувала російську культуру своєю архаїчною слов’янською самобутністю. Росія як велика держава створена енергією українського таланту, науки та культури. Повага росіян до всього українського відновить довіру українців до росіян2.

Зауважимо, що до часу російської революції 1905 року, українці в Росії не мали права висловлювати свої думки по питаннях потреб українського народу, і тільки перша Дума дала можливість українцям поставити перед російським урядом українське питання. Українська інтелігенція була однією з перших, що включилася в політичне визволення Росії. Українці своєю участю в російському революційному русі принесли російському суспільству велику користь, натомість не отримали ніякої доброзичливості для задоволення своїх національно-культурних потреб. Український рух у силу вільнолюбних традицій опинився в тяжкому становищі в Росії і сьогодні стає опозиційним до розгулу російської бюрократії. Основи старого режиму в Росії залишаються, вони запущені і гниють. Українство бачить неспроможність Росії вирішити українське питання. Вона повторює заборони і гоніння на українську думку, закликає консервативні кола до боротьби з ним, що не робить честі новій Росії, яка тягнеться до демократії 3.

Та нехтувати усім цим не можна. Серед народностей Росії українці по чисельності після росіян посідають друге місце. Таким чином, українці посідають перше місце серед недержавних націй, а українському питанню належить перше місце серед усіх національностей Росії. Замість того, щоб вирішувати його, російський уряд проводить асиміляцію українців. Діяльність українських організацій у Росії стає просто неможливою. Починається відновлення заборони української мови, культури, друкованого слова. Жорстоке знищення українського національного життя в Росії доходить до того, що стародавня українська мова в Росії вважається “наречием” російської мови. Доля національного розвитку українців у Росії поставлена в ситуацію просто безвихідну. В результаті занепаду української культури в Росії убогою стала сама Росія, вона позбавляє себе права бути багатокультурною слов’янською державою. Зараз Росія в усьому українському вбачає сепаратизм і тому за таких умов українська культура в Росії позбавлена національно-культурних ознак4.

          Однак незважаючи на такі заборони, український національний рух в Росії існував. Особливо він почав проявлятися й консолідуватися в ХІХ столітті після заборони російською владою української мови та культури. У цей час в іншій формі він переміщується в столичні міста Росії: Петербург і Москву, де існує і групується навколо журналу Основа (1861-1862). Однак активний період функціонування українського національного руху в Росії продовжується недовго, після заборони української культури в 70-80 роках ХІХ століття українська національна справа в Росії була заборонена до 1905 року. У цей період часу вона звучала в російському суспільстві як “сепаратизм”, “українофільство”, “мазепинство” і звичайно не мало розвитку5.    

Збереження такої традиції нічого не давало Росії, однак вона вирішила залишатися душителькою національних меншин,  у першу чергу українців. У такій ситуації розвивати українське національне життя в Росії стало просто неможливим. Однак українська справа жевріла, а інколи яскраво проявлялася, і тому створити шляхом репресій монолітну російську культуру, утискуючи українську, стало неможливо. Тому вищі кола суспільства обговорювали цю проблему. Більш демократично настроєні урядовці вважали, що шлях у Росії є один – широко розпочати впровадження національно-культурно-територіальної автономії із збереженням національних прав народностей на їх етнічних територіях і територіях компактного проживання6.

Таким чином, ідея національно-культурної автономії з’явилася в проектах з 1900-1905 років, була легалізована з трибуни першого парламенту Росії. Національне питання стало з новою силою актуальним. Перша Дума вперше звернула увагу на необхідності розробки національної програми в Росії, тому нові закони, які бажала видати Дума, повинні були задовольняти національні території, яким Дума бажала надати ширші повноваження. За українським народом Дума теж збиралась закріпити статус культурно-національної автономії, у якій можна було розвивати традиції української національної освіти, наукові та культурні традиції. Закон повинен був не утискати національні права, мову, літературу, культуру, самобутність економічного розвитку. Однак закон, як і вимоги українців, залишились на папері7. Проте питання було підняте, хоча російський уряд не бажав брати його до уваги. За таких обставин навіть виник “Союз автономістів-федералістів”, який поставив за мету фактично надати рівні права всім національностям Росії. Союз автономістів-федералістів переконував суспільство, що реально здійснить і впровадить у життя закон про культурно-національну автономію, який урівняє права всіх народів, що проживають на широких просторах Росії8. У з’ясуванні національно-територіального питання взяли участь й українці, які вважали, що в вирішенні українського питання в Росії слід наголошувати на історичному праві, яке вони мали до політичної унії з Росією. Українські вольності були знищені насильницьким шляхом і усі державні норми, які мала Україна за Богдана Хмельницького, повинні Росією бути відновлені. На територіях самої ж Росії, де компактно проживають українці, слід створити культурно-національні автономії. У своїх вимогах до російського уряду українці наполягали на федеративному устрої Росії. У першу чергу українцям у російських регіонах, де вони компактно проживають, необхідно дозволити навчання національною мовою, випускати національною мовою підручники, книги, журнали, газети9.  

Однак у цей же час, коли в російському суспільстві були популярні прогресивні ідеї, які виголошувалися із законно обраної народами Думи, російський журнал “Сын Отечества” оголосив війну думкам українофілів. У передовій статті він наголошував, що дати українофілам вільно упроваджувати свої ідеї українською мовою на всій території Російської імперії, надання їм повноцінного отримання освіти в тому числі і вищої, задовольнити їх культурні потреби означало б організувати український сепаратизм в Росії за російські гроші. А якщо врахувати, що українофілам будуть допомагати “польсько-австрійські інтригани”, то від великої слов’янської ідеї, як і держави Росії, не залишиться нічого10. М.Грушевський зауважуючи, звернув увагу, що редакція часопису наголосила: ”українофілам, якщо навіть дати культурно-національну автономію навіть у далекій російській губернії, вони і там організують сепаратизм. Бажано, щоб українофіли в Росії завжди жевріли і ніколи не просочувалися в широкі народні маси, особливо в столичні центри11. Однак ці прогнилі постулати, які були проголошені найреакційнішими колами російського суспільства не змогли поступово змінювати саме суспільство в революційний час. В Литві й Польщі в школах почали вводити свої національні мови. У цей же час українці Росії висунули до уряду вимогу скасувати заборону на функціонування української мови12. У Росії наукові кола розуміли, що в Україні є потреба не тільки впровадження української мови в школах, але й у широких колах українського суспільства. У записці “Нужды украинской школы”, яка була прийнята на честь ушанування Т.Г.Шевченка в Києві, університетом було направлене звернення до міністрів відносно правильності рішення про зняття заборони стосовно української мови. Харківський університет відповідаючи на запитання комітету міністрів, звернув увагу на необхідність введення навчання, українського читання й письма в початкових школах українських губерній у зв’язку з нерозумінням українських дітей російської мови. Цілком зрозуміло, що викладання української мови в школах вищих типів, є логічним розвитком цієї необхідності13. Таким чином, дискусія з українського питання в Росії розпочалась. У цей же час, якщо вірити свідченням прогресивної верстви російського суспільства, пройшло пом’якшення умов функціонування українців у Росії. Однак реакціонери вважали, що українці, які отримали право на функціонування української мови, повинні ще довести свою життєздатність до свідомого культурно-національного життя14. Попри всі перипетії комітет міністрів, як бачимо з доповідної міністра народної освіти, приступив до обговорення способів виконання „Указу від 12 грудня 1905 року Про скасування постанови про переслідування української мови, українських друкованих органів, які були введені в 1876 і в 1881 роках, згідно яких заборонялось друкування і видавання творів українською мовою”. Ці попередні заборони, на думку комітету міністрів, були прийняті внаслідок розвитку українофільства, яке як політичний рух, так і в літературному вигляді ставило завдання політичного відокремлення України від Росії. Комітет, однак, прийшов до висновку, що українофільський рух як і інші українофільські установи, які раніше лякали російський уряд, не уособлює собою ніякої небезпеки для Росії. Разом з тим заборона української мови, культури серед українського населення утруднює поширення серед українського населення корисних повідомлень шляхом невидань книжок українською мовою, що не дає швидкого зростання культурного рівня українського населення. Можна сподіватися, що комітет міністрів, не бачачи ніякої безпеки від українського слова, розуміючи скоєне зло, яке зробила російська влада внаслідок заборони української мови, вирішив скасувати постанови про заборону української мови. Однак комітет міністрів не впевнився у достовірності свого рішення і тому вирішив попередньо до остаточного рішення зібрати інформацію по цьому питанню. На цей раз комітет міністрів звернувся за інформацією не до фахівців таких як Котков, Юзефович та інші, які ініціювали заборону української мови в 1863-1881 роках, а до науковців з Російської імператорської академії наук. Дослідження академії наук в великому звіті показали: ”що існуюча російська літературна мова є виключно мова великоруська. У цей же час українці мають свою літературну мову, яка задовольняє національні потреби української народності”. Особливу увагу комітет міністрів звернув на той факт, що заборона української мови і літератури повністю розірвали стосунки українців з росіянами і з російською літературною мовою зокрема, оскільки українці побачили в російській мові, літературі та культурі гнобительку української культури, мови та літератури. Вся тяжкість заборони української культури призвела до того, що інтелектуальна діяльність українського народу була перенесена за кордон в Австрійську імперію в Відень і її складову частину, Галичину, де український рух зайняв проти Росії, російської культури ворожу позицію.

          Учені Харківського університету, які були задіяні в “мовному проекті” комітету міністрів, вказали на необхідність скасувати заборону української мови. Отже, усі рекомендації були переконливими й українці думали, що вже 31 травня 1905 року комітет міністрів оголосить про скасування постанов про заборону української мови. Однак комітет міністрів не зробив цього і через три місяці. Міністерство тільки заявило, що питання про скасування заборони української мови та культури відкладене до кращих часів… Таким чином, російська влада залишилась глухою до багатомільйонних мас українського суспільства та її інтелігінції15. Отже, після обговорення питання “про скасування заборони на українську мову”, комітет міністрів не наважився скасувати постанову, введену міністром Валуєвим у 1863 році і закон 1876 року “про заборону української мови”. Таким чином, у 1905 році Росія навіть внаслідок революційного піднесення й певної демократизації ще не була готова визнати право українського народу на задоволення його мовних та культурних потреб, що примусило українців включитися в боротьбу за свої права і за умови неможливості розвивати в Росії свої наукові, культурні, освітні та політичні інститути, перенести своє національне життя в Галичину. Дикість офіційної Росії стосовно української культури, наголошує М.Грушевський, хвилює українців, примушує їх шукати методи в боротьбі за свої права проти російського самодержавства. Домагання українців повернути їм свою мову, культуру закінчилось тим, що новий російський уряд відніс українців до “інородців”, а українську мову до “інородних мов”16. Така ситуація в Росії примусила український народ енергію національного, культурного та політичного життя перенести за межі Росії в український Львів, який у 1900-1905 роках стає українським П’ємонтом. Уже після заборони української літератури в Росії в 1863 році багато українських письменників входять у тісні стосунки з представниками українського відродження в Галичині, беручи участь в галицькому культурному, літературному та науковому житті. Така значна інтеграція українських письменників Росії у галицько-українське культурне життя після 1876 року може говорити про те, що Галичина стала для них єдиним осередком задоволення національних та культурних потреб. Без сумніву, Австрійська імперія, була набагато прогресивнішою Центрально-Європейською монархією, ніж тюрма народів – Російська імперія. За таких умов українські видання Галичини, у яких друкувала свої твори українська еліта Росії, були “надзвичайним указом заборонені в Росії”. Все, що носило на обкладинці назву „український” аж до етнографічних та археографічних матеріалів, навчальні посібники для дітей, були заборонені. Виявлена література вилучалась поліцією, а винуватці карались штрафами. Таким чином Росія намагалась будь-якою ціною паралізувати вплив галицького українства на розвиток національно-культурних інститутів українців у Росії. Факти джерел яскраво доводять, що в цей час з’єднуються зусилля українців австрійських та російських, для пробудження свідомості українського народу й відродження України. Зусилля покладається на те, щоби зняти заборону на культурне життя українців в самій Росії, щоб з’єднати в одну інфраструктуру національно-культурне життя українського народу, розділеного свавіллям імперій17. У цей же час у самій Росії уряд дозволив задовольняти свої національно-культурні потреби фінам та полякам, а тридцятимільйонному українському народу, російський уряд не дав права на задоволення своїх національно-культурних потреб. М.С.Грушевський вважав, що російський уряд усе робив для знищення українського народу, однак отримував від свого завзяття та натхнення поразку за поразкою18. Така поразка російським урядом була отримана тому, що український народ належить до категорій народів, який головним чином складався із селянства, яке веде землеробський спосіб життя з багатовіковим сталим місцепроживанням. Український народ за багатовікову історію свого проживання виробив імунітет до чужорідних культур: скіфської, хозарської, половецької і в останні століття до російської. За тисячоліття українських народ перетерпів усякі недолі чужого гноблення, однак такого, як російське, що бажало відібрати саму мову та культуру не було. Тому своїм пасивним буттям український народ уперто боровся за своє національне існування проти російського віроломства19. Раннє припинення державного життя в XIV столітті й відновлення його в XVII столітті навчило український народ жити самобутнім українським життям під польським, російським чужоземним гнітом, не втрачаючи свого національного обличчя. Чужорідний політичний елемент польський, опанувавши політично над Україною, зовсім не звертав увагу на побут і землеробську культуру українців, що дало можливість зберегти економічний, політичний потенціал українського народу. І тільки російська великодержавна машина звернула увагу на необхідність заборонити українську національну культуру, мову, що було найбільшим злочином Росії проти українського народу. Цей злочин у тому чи іншому вигляді триває до сьогоднішнього дня і якому немає кінця ні краю, як і моралі…20. При усіх відчайдушних намаганнях на початку ХХ століття досягти у цих питаннях успіху українцям від уряду було неможливо. Нова генерація українців відчайдушно боролася за свої національні, культурні, а згодом державні права. Стародавня українська державність, яка жила самостійним політичним життям з Х до XIV століття, зуміла витворити такі високо моральні, духовні та культурні, економічні та політичні цінності, наголошував М.Грушевський, що наступна політична ситуація українського народу, політичні гоніння, не дозволила українському народу розчинитися в великій масі “окультуреного ним же фіно-угорсько-литовського масиву”. Сьогодні, коли приходить в Росії “Кінець Гетто”, наголошує М.С.Грушевський, українці отримують певні загальноєвропейські свободи. Українська національна еліта з новою силою піднімає в Росії українське питання21. Характерно, що однією із перших вимог української еліти, було введення в школах української мови та літератури, а в університетах українських кафедр. Однак це питання вдалося українцям вирішити тільки в Австрійській Галичині, де в Львівському університеті в 90-ті роки були відкриті українські кафедри. У цей же час у Росії вчена рада Одеського університету висловилась за введення в університеті курсів предметів: української мови, літератури, історії та географії України. Харківський університет в 1906 –1907 роках поставив питання про відкриття українського історико-філологічного факультету. Однак далі постановки питання проблема з місця не зрушилась. Українська наука, як висловився М.Грушевський, не запанувала в наукових установах Росії22. У цей же час в Австрії, в Галичині уже в 1848 році Львівський університет мав для українських національно-культурних потреб богословсько-філософський факультет, де українські професори читали лекції українською мовою. У 1849 році у Львівському університеті було створено кафедру української мови. В 1860 році кафедру української мови було створено в Краківському університеті. У 1871 році імператор Австрійської імперії видав указ, що Львівський університет повинен готувати фахівців з української мови та літератури. У 1880 році юридичний факультет Львівського університету мав уже кафедру української мови. Таке підґрунтя дало можливість у 1871-1874 роках українцям Австрійської імперії сформували свій український національний університет, чого не спромоглися українці в Росії внаслідок терору над українськими науковцями російської державно-поліцейської машини до сьогоднішнього дня…23. У цей же час М.Грушевський з’явився в Петербурзі і взяв участь у дебатах із урядом української парламентської фракції й участь у роботі українського політичного клубу. Поява і виступи М.Грушевського в Петербурзі занепокоїли царський уряд. У своїх доповідях М.Грушевський наголошував, що суспільний і культурний український рух у Росії повинен підтримувати зв’язки з австрійською Україною і, поклавшись на власні сили підтримати ріст свідомості українців в Росії. У галицьких українців і російських українців – одне завдання, боротьба за єдність України і сьогодні ці дві гілки українського народу повинні об’єднати зусилля для спільної мети…24. Власне ці головні завдання для діяльності українців в Росії, викладені М.С.Грушевським, послугували як програмовий документ упродовж усієї діяльності українських організації революційної доби 1905-1907 років.

У висновок нашого дослідження зауважимо, що така позиція М.С.Грушевського, “з українського питання в Росії”, залишалася до часу, допоки буржуазно-демократична революція в Росії в 1905-1907 роках не пішла на спад, за яким наступила реакція, розправи з усім вільним українським словом. Тільки тоді він упевнився в докорінній незмінності політичних устремлінь Росії, однак ця його позиція, як і подальша літературно-наукова в Санкт-Петербурзі та Москві, викладена вище, потребує подальшого дослідження…25

 

Список використаної літератури:

1. М.Грушевский. Украинство в России его запросы и нужды. Спб.1906,с.3-5.

2. М.Грушевский. Против течения. Спб.1907,с.1-5.

3. Украинский Вестник. Спб.1906, №11, 2 августа.

4. Russen uber Rusland. Ein Sammelwerk, herausgegebenvon. Josef Melnik. Franfurt.1906,s.616-639.

 М.Грушевский. Освобождение России и украинский вопрос. Спб.1907,с.12-41.

5. М.Грушевский. Политической общественной украинской мысли в ХІХ столетии". Украинский Вестник. Спб.1906, №9.16 июля.

 М. Грушевский. Освобождение России и украинский вопрос. Спб.1907,с.42-54.

6. Украинский Вестник. Спб.1906.№3. 4 июня.

 М.Грушевский. Единство или распадение. Спб.1907, с.55-67.

7. М.Грушевский. Наши требования. Спб.1907,с.68-80.

 М.Грушевский. Национальный вопрос и автономия. Украинский Вестник. Спб.1906,№1. 21 мая.

8. М.Грушевский. О зрелости и незрелости. Спб.1907, с.81-86.

 М.Грушевский. О зрелости и незрелости. Украинский Вестник. Спб.1906, №4.11 мая.

9. М.Грушевский. Наши требования. Спб.1907,с.86-92.

 М.Грушевский. Наши требования. Украинский Вестник. Спб.1906, №5. 18 июня.

10.Сын Отечества. Спб.1905, №50.14 апреля.

11. М.Грушевский. Формы и факты. Спб.1907,с.93-100.

12. Императорская академия Наук об отмене стеснений малорусского печатного слова. Спб.1905.

13. М.Грушевский. Равною мерою. Спб.1907, с.101-103.

14. М.Грушевский. К злобе дня. Спб.1907, с.104-106.

15. М.Грушевский. Освобождение России и Украинский вопрос. Спб.1907, с.107-111.

16. М.Грушевский. Позорной памяти. Спб.1907,с.112-114.

 Украинский Вестник. Спб.1906,№1.21 мая.

17. М.Грушевский. Украинский Пьемонт. Спб.1907, с.115-120.

 Украинский Вестник. Спб.1906,№2.28 мая.

18.М.Грушевський. Конституційне питання українства в Росії. Літературно-Науковий Вісник.1905.

 М.Грушевский. На конституционные темы. СПб. 1097, с.121-131.

19.М.Грушевский. Вопрос дня. Аграрные перспективы. СПб. 1907, с. 132-140.

20.Национальные моменты в аграрном вопросе. СПб. 1907, с.141-145.

21.М.Грушевский. Конец Гетто. Спб.1907, с.146-148. Украинский Вестник. Спб.1906, №7.2 июля.

22.М.Грушевский. Вопрос об украинских кафедрах и нужды украинской науки. Спб.1907, с.147-194.

23.М.Грушевський. Из польско-украинских отношений Галиции. Спб.195-264.

24.М.Грушевский. Встревоженный муравейник. Спб.1907, с.265-277.

25.В.С.Ідзьо. “Украинская жизнь” культурний, науково-просвітницький, політичний орган українців Москви та Росії 1912-1917 років (80-літтю з дня припинення присвячується (1917-1997). Історико-Філологічний Вісник Українського Інституту.М.1997, т. І, с.46-67.