("Древнерусская народность - древнерусский язык" - до питання сучасного міфотворення).

 (Древнерусская народность - древнерусский  язык–                                                       до питання сучасного міфотворення).

 

      Це дослідження ставить за мету зясувати історію та процеси становлення українського народу, як носія етнокультурних процесів і засобу спілкування.

      До комплексу проблем, що досліджуються, входить питання еволюції українського народу за матеріалами археології, які є досить перспективними при вивченні зв’язків архаїчних і середньовічних культур, які можна пов’язувати з староукраїнськими/1.        Це дослідження ставить за мету спростувати висунуту концепцію російського вченого В.В.Сєдова про неіснуючу “древнерусскую народность”, та “древнерусский язык” яких у силу історичних обставин ніколи не було і які були кристалізовані правлячою політичною та науковою елітою Російської імперії в XVIII- ХХ століттях/2.

      Зібраний на сьогодні численний археологічний матеріал на території України складає великий історичний архів, який використовується вченими при вивченні питання становлення українського народу. На основі свідчень археології вже отримані важливі результати з питань генезису та етнотворення українців. Тому в цьому дослідженні ми спростуємо сучасні російські перекручення та фальсифікації історичного розвитку українського народу, що російські вчені на сьогоднішньому етапі намагаються втягнути в “древнерусскую народность”.

      Характерно, що питання формування українського народу вже уважно почало вивчатися російською історичною та археологічною наукою, яка вже визначена своєю політичною термінологією. Однак ця сучасна спроба має давню історію. Так А.Х.Востоков, який ще в ХІХ столітті вивчав українську мову назвав її “древнерусским языком”/3.

      І.І.Срезневський вважав, що українська мова, як “древнерусская” спочатку була розділена на західну, південну та східну частини в сформувалась в ІХ-Х століття, що збігається з часом утворення Київської держави. На думку дослідника, державі потрібна була мова, і вона взяла за основу мову південно-західних племен, тобто українську. З регіональних складових у ІХ-ХІ століттях виникала українська мова, яка активно функціонувала до XIV. У цей же час так само на своїх землях функціонували великоруська та білоруська мови. В XV столітті вони розпочали роз’єднуватися від “древнерусского языка” і розвиватися більш самостійно/4.

      Розділ “древнерусского языка” на великоруську і українську П.А.Лавровський пояснював розділом однієї держави на дві. Тобто на Україну-Русь і Північно-Східну Русь у ХІІ-ХІІІ століттях. Дослідник зауважував, що кристалізація держави з центром у Києві, а потім в Галичі (Україна-Русь) протиставляється державі з центром у Суздалі, а потім у Володимирі ( Північно-Східна Русь), що пояснюється відмінністю мови/5.

З цим не погоджувався російський історик М.П.Погодін, який вважав, що Київська земля була “исконно великорусской”, а Галицька та Волинська – українська. Київська земля, на думку дослідника, обукраїнилась внаслідок переселення вихідців з Галичини після монголо-татарського нашестя/6.

      Найправильнішою, на нашу думку, точкою зору є дослідження українського вченого М.А.Максимовича, який вважав, що “население Киевской Руси было украинским”. Український етнос, на його думку проживав на території України з праслов’янських часів до епохи Київської Русі і в подальші часи аж до сучасності. Ніякого запустіння території сучасної України ні в татаро-монгольський період, ні в який інший не було/7.

      У підтвердження висновків М.А.Максимовича є історико-лінгвістичні дослідження О.О.Шахматова, який вважав, що слов’янська мова, яку він датував V-VI століттям, зародилась в міжріччі Прута і Дністра – простягалась до Дніпра. Її державну форму розвинули анти. В VI столітті н.е. анти принесли українську державність, культуру та мову з Галичини та Волині в Подніпров’я. Власне весь цей період від Прута, Дністра і Дніпра складає одне етнографічне ціле, наголошує О.О.Шахматов, ця народність – анти – своєю державністю кристалізувало одну мову, яку сьогодні називають українською. Лінгвістичною основою для мови антів є сьогоднішня українська мова. До ореолу української мови О.О.Шахматов відносив такі племена: волиняни, дуліби, поляни, древляни, тиверці, уличі, хорвати. Концепція О.О.Шахматова була великим досягненням російської науки, оскільки визначала українську мову, як мову слов’ян/8.

      Таке філологічне підґрунтя дало можливість у перших десятиліттях ХХ століття зробити висновок, що не було ніякої “древнерусской народности” та “древнерусского языка”, який ніби то потім став основою для: російської, української та білоруської мови, про що наголошував російський вчений Н.П.Дурнов/9.

      М.С.Грушевський, спираючись на письмові та археологічні свідчення, правильно вслід за філологом О.О.Шахматовим вважав, що зародження українського етносу слід пов’язувати з Дністро-Дніпровським союзом антів, які відомі візантійським джерелам в VI столітті н.е.//10.

      Концепцію М.С.Грушевського підтримав український лінгвіст С.Смаль-Стоцький. Він вважав, що українська мова є відмінною від російської і схожа на сербську, хорватську, польську, словацьку/11.

      Австрійський славіст Т. Гайтер вважав, що українська мова споріднена з слов’янськими мовами Європи і що між українцями та слов’янами Європи було більше спорідненості в минулому, ніж із росіянами фіно-уграми, які перейняли слов’янську мову та культуру, що може говорити, що з давніх-давен була одна українська мова і що ніякого “древнерусского языка”, як це вважали російські вчені його часу, не було. Фіно-угорське населення Росії, як носій Суздальської держави перейняло слов’янську мову і видозмінило її відносно свого фінно-угорського середовища/12. Безсумнівно, наголошував Є.К.Тимченко – українська мова є прямим продовженням праслов’янської, тому росіяни перейнявши її, безсумнівно мають якусь мовну подібність з українцями, але, як бачимо по ретельних дослідженнях – не значну/13.

      Характерно, що в цей же час кристалізується історична концепція етнотворення білорусів і їх взаємовідносини з фіно-уграми майбутньої Росії. Так у 20-х роках В.Ю.Ластівський і А.Шлюбський створили кривицьку теорію походження білорусів. Вчені, на наш погляд, доказали що білоруси є нащадками кривичів/14. У цей же час цікаву точку зору, опираючись на філологічні висновки О.О.Шахматова, зробив польський археолог Т.Лер-Сплавінський, якого підтримав радянський вчений Б.М.Ляпунов. Т.Лер-Сплавінський вважав, що мова: полян, древлян, волинян, бужан, хорватів, як і мова кривичів відмінна від мови Ростово-Суздальської землі. Б.М.Ляпунов вважав, що в ХІІ столітті перші склали українську мовну групу, другі – білоруську, а треті – російську. У час становлення держав: української, білоруської, російської в ХІІ столітті з’являються і окремі мови/15.

      У 50-х роках ХХ століття вчені приступили до вивчення проблем формування українського народу, беручи за основу археологічні джерела, згідно свідчень яких український народ у цей час почав формуватися в Середньому Подніпров’ї в сучасній: Київській, Чернігівській і Переяславській землях. Ореол багатий речами та прикрасами, притаманними лише українському народу, який генетично прослідковується з V-VI до XIV століття/16. В.І.Довженко з цього приводу наголошував, що антська мова мало чим відрізнялася від мови епохи Київської Русі і в подальшому привела до кристалізації української мови/17. Ореол і етно-культура Середнього Подністров’я з центром в Києві, на думку А.Н.Насонова, в VIII-IX століттях консолідувала масив “південний”, який розвиваючись з VI- по ІХ століття сформував українську народність/18.

      Щодо нинішньої концепції “древнерусской народности”, яку намагається реінкарнувати російський вчений В.В.Сєдов, то вона була вже засуджена в 80-90 роках ХХ століття. Так, лінгвіст Г.А.Хабургаєв з цього приводу наголошував: ”древнерусского языка” чи “древнерусской народности” ніколи не було і не могло бути. З племен південного регіону сформувався український народ, з кривичів та інших сусідніх племен - білоруський, фіно-угрів під впливом слов’ян - російський. Археологічні пам’ятки Х-ХІІ століття на території України засвідчують як мовний, так і культурний український етно-масив, єдину українську народність/19.

      Дуже цікаву точку зору висунув у 1996 році на VI Міжнародному конгресі слов’янської археології Г.В.Штихов. Опираючись на історико-археологічний матеріал, він вважає, що ніякої “древнерусской народности” в епоху Київської Русі не було, вона на його думку просто не сформувалась. Мовний матеріал говорить, що в цей час формувались окремі народи: білоруський та український лише в ХІІІ-XV російський. В дискусії Г.В.Штихова підтримали І.А.Марзалюк, А.І.Філюшкін та О.М.Трубачов/20.

      Таку саму позицію займає і визначний український історик та археолог В.Д.Баран, який на наявному археологічному матеріалі не прослідковує “ніякої древнєруської народності” і “древньоруської мови”. На його думку все це сьогоднішні фальсифікації російської історичної науки і зокрема В.В.Сєдова. В.Д.Баран вважає, що українська, білоруська та російська народність сформувались ще в часи “великого переселення народів”. Київська держава вже була чисто українська, вона не формувала ніяких народностей.

Київська держава, на думку В.Д.Барана, яка відома по літописах ІХ-ХІІ століть, складається зі східнослов’янських племен – носіїв празько-корчакської культури, з якими інтегрувалися племена пеньківської культури. Розвиток Київської держави згрупував основні культурно-економічні центри Дністро-Подніпров’я і відповідно зблизив Київ з Галичем. Власне ці регіони й стали основою для етнотворення українського народу. Що засвідчується археологічною наукою/21.

      Таким чином, у висновок нашого дослідження можемо наголосити, що етапи формування українського народу прослідковуються вже в час “великого переселення народів”, а це значить, що в V-VI ст. н.е. за свідченнями філологічної та археологічної науки ми можемо в Дністро-Дніпровському межиріччі вивчати Антський союз племен, як етно-масив українського народу/22.

 

Література:

1.В.Д.Баран. Велике розселення слов’ян. Археологія.К.1998, №2, с.30-37;

2.В.В.Седов.Древнерусская народность. М.1999, с.7-9,с.91-158.

3.А.Х.ВостоковРассуждение о славянском языке//Труды общества любителей российской словесности. Вып.XVII.М.1820,с.5-61.

4.И.И.Срезневский.Мысли об истории русского языка. Спб.1850.

5.П.А.Лавровский. О языке северных русских летописей.Спб.1852.

6.М.П.Погодин. Записки о древнем языке русском//известия академии Наук.Спб.1856,т. ХІІІ.

7.М.А.Максимович. Собрание сочинений. Киев.1877,т.ІІ.

8. А.А.Шахматов. К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей.ЖМНП.Спб.1899,№IV.

 А.А.Шахматов. Очерк древнерусского периода истории русского языка.(Энциклопедия славянской филологии).Вып. ІІ.Пг.1915.

 А.А.Шахматов. Введение в курс истории русского языка.Ч.1. исторический процесс образования русских племён и русских народностей.Пг.1916.

9.Н.П.Дурново.Очерк истории русского языка.М.1924.

10.М.Грушевський. Історія України-Русі.К.1904,с.1-211.

11.Ст.Смаль-Стоцький. Розвиток поглядів про сімю словянських мов і їх взаємне оприділення. Прага.1927.

12.T.Gartner. Gramamatik\ der ruthenischen (ukrainischen) Sprache. Wien.1913.

13.Є.К.Тимченко. Слов’янська єдність і становище української мови в українській родині //Україна. Книга. ІІІ.К.1924.

 Є.К.Тимченко. Курс історії української мови. К.1927.

14.В.Ластоyскі. Кароткая гісторыя Беларусі. Вільна.1910.

 В.Ластоyскі. Крывіч. Журнал.1923-1927.Каунас.

15.Б.М.Ляпунов.Древнейшие взаимные связи языков русского, украинского и некоторые выводы о времени их возникновения как отдельных лингвистических групп//Русская историческая лексикография.М.1968,с.163-202.

16.Б.А.Рыбаков. К вопросу об образовании древнерусской народности// Тезисы докладов и выступлений сотрудников Института истории материальной культуры АНСССР, подготовленных к совещанию по методологии этногенетических исследований. М.1951,с.15-22.

17.В.И.Довженок. К вопросу о соложении древнерусской народности// Доклады VI научной конференции Института Археологии. Киев.1953, с.40-59.

18.А.Н.Насонов.К вопросу об образовании древнерусской народности// Вестник АНСССР.1951,№1,с.69-70.

19.Г.А.Хабургаев.Становление русского языка.М.1980.

20.В.Г.ШтыховДревнерусская народность: реалии и миф//Этногенез и этнокультурные контакты славян. Труды VI международного Конгресса славянской археологии.М.1997,т.ІІІ,с.376-388; с.386-388.

21. В.Д.Баран.Давні слов’ян. К.1998,с.211-218.

22. М.Грушевський. Анти( “Avrai”, “Antes”)- Уривок з історії України-Русі. Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. Львів. ХХІ, І.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s