Друк
Розділ: Українське слово (Мурманськ)
Наталка Литвиненко-Орлова, Мурманськ
Наталка Литвиненко-Орлова, Мурманськ

«Бойовим побратимам» по Майдану-2004

Цікаві нині настали часи. Цікаві й бурхливі настільки, що мушу погодитися з думкою, що я таки не дуже вдалий оракул, щодо політики і політичних пророцтв…

2004 рік. Всеукраїнський Майдан охопив спалахом національної свідомості та імпульсом української ідеї все Світове Українство. Не залишилися осторонь і деякі свідомі українці північно - російського Мурманська. Байдуже, що нас було усього четверо. Але і наша четвірка сколихнула заангажовану в пліснявому вакуумі політичну ряску мурманців і мала можливість прослідкувати, як до того, нашого малого страйку сумління, поставляться росіяни Півночі.

Реакції були здебільшого ворожі. Дехто навіть, пригадавши, що один з елементів російської національної культури, кулачні бої, з завзятістю рвався до бійки, дехто стидав нас, дехто жбурив у нас матюками, а були й такі, хто верещав усілякою малограмотною нісенітницею і тікав геть… І тільки один поміркований мужчина голосно сказав: «А чого ви їх сварите? Та на них рівнятися потрібно. Ці люди мали би нам, росіянам, слугувати прикладом, бо вони небайдужі патріоти, щодо майбутньої долі своєї Батьківщини. А що ж ми? Звикли до того, кого нам нагло підсовують, під час отих, кожного разу фальшивих, фарисейських виборів, і мовчимо тупо…» Другого такого промовця-демократа не знайшлося. Хіба що, один військовий, - який хоч і не виявив якогось компліментарного ставлення до нашого міні-майдану, та все ж не допустив бійки, - відрядив п'яного гультяя геть. Ага! Знайшовся і такий собі герой, «приниженої» нами Росії, який визвав міліцію. Далі було декілька-годинне сидіння в буцегарні, але мережить мені думкою на інше.

На дворі рік 2012. На вулицях Росії, перші паростки березового майдану. А тоді, в 2004 році, коли мені, як одній з учасниць мурманського Майдану зателефонували з місцевої газети, а я, відверто кажучи, і не відразу й зрозуміла, про що мене питають… А коли зрозуміла, про що воно йдеться, - а саме, про можливість розпалу таких подій, подібних до київських, принагідно Росії, то я не вагаючись відповіла, що в Росії таке неможливо. Мене попросили обґрунтувати таке твердження. Відповідь була лаконічно простою - бо не вийде центр. У мене знову попросили пояснень. Відтак, мусіла пояснити всім і без того відоме і бо болю зрозуміле, що в Росії дуже підгодована Москва. Трохи скромніше, але й Санкт-Петербург. І то була правда. Москвичі, у часи щасливого «лужковства», вважали і не стидаючись називали, свої необґрунтовані пільги «лужковськими». Але я завжди доводила аксіомне твердження того, що якби мером Москви був Волков, то були би ці соціальні пестощі «волковськими», а був би Зайцев, то були би пільги-подачки «від зайчика». Правильна назва цих підступних політично-соціальних підкупів - кремлівські… Ні, на той час, я таки дала відповідь для ЗМІ абсолютно слушну. Тоді, в 2004-му, ще не було все так гостро і імпульсивно, як це визріло тепер. Тепер терпець урвався. Злетіло з петель, - навіть «карєнним масквічам» Росія на майданах. Очам не вірю, що такі події висвітлюється російським телебаченням, хоч і з деякою деформацією в цифрах, щодо чисельності мітингуючих. Вдивляюся в гасла. Аж ось, знов «за рибу гроші…» Майорить таке собі здоровезне гасло: «Не допустим оранжевую нечесть!» І поруч хвиля гасел: «За честные выборы» Щось тут не зрозуміло. Олія з мухами в заміс… Перепрошуйте, панове Росіяни, але таки скажіть, за що свого часу виходила на Майдан ось ця сама «оранжевая нечесть»? І з якими вимогами-гаслами? От тут я знову пригадала слова моєї покійної бабусі Василиси: «розгавкались, як собаки на чужий двір!» Не зовсім толерантно, але абсолютно аргументоване окреслення дії і поведінки отаких горе-політиканів. Слід зазначити, що на всіх цих політичних заходах були присутні і наші співвітчизники. В якості громадян Росії, але з українським прапором. І є щось у цьому явищі, суто історичне, та й навіть рухливо-спадкоємне… Ми, українці, таки ведемо перед у руслі формування новітньо-історичних подій і набування досвіду. Так, це саме ми окреслюємо фарватер і завдаємо курс. Бо ось і такий приклад, та й не мною підстроєний: - щойно пройшов по російському телебаченню новий телевізійний фільм «Ласточкино гнездо» Фільм цілком сучасний і досить цікавий, але, вагомою і промовистою смужкою до цього фільму прислужився абсолютно документальний епізод подій захисту Білого дому в Москві. Епізод короткочасний, але на військовому танку тогочасної повстанчої революційної Москви майоріло два прапори - російський триколор та наш, синьо-жовтий. Оце так, в тому, вже такому далекому серпні 1991 року наші хлопці виборювали демократію в Росії. Та ж погодьтеся, що відзнято у ті буремні для Росії дні кілометри плівки. Але до фільму запозичено саме цей гостро-цікавий момент. То чому ж сьогодні на майданах Москви такі незрозуміло - противогризотні гасла, які не минули «увагою» і «помаранчевую нечесть»? Це як у прислів'ї, - хоч невістка і не при хаті, але ж її сорочка оно висить… Одні гасла перекреслюють актуальність других…

«Умом Россию не понять» (розумом Росію не збагнути - ред.) - писав у 19 столітті відомий класик, поет Фьодор Тютчев. Вирогідно мав рацію. Та ще й яку! Бо ж, знову таки приклад. Буквально через день від страйкових подій в Москві та інших великих містах Росії, «демократичне» російське телебачення гонить, своїм таки громадянам, таку, вибачте, «завірюху». Ліворуч екрана нерухоме фото усміхненого Володимира Путіна, а праворуч текстом струмують витримки з газети «Комерсант». Ці витримки урочисто та піднесено оголошує й голос диктора за кадром. Та про що йдеться? Усміхнений Путін підводить аналіз подій, обгрунтовуючі останні події в Росії тим, що, мовляв, ми, тобто, влада, дали можливість людям виговоритися. Мовляв, Росія, за останні роки набула такого демократичного досвіду і цікавого вантажу розуміння політики (слід було розуміти, що з корисним показником), що тепер настав час дати слово масам. Було наведено багато «корисного» й «демократичного», а головне полягало в тому, що все оте, що бурлить, кричить, лає владу вголос і в гаслах!, - то все з благословення самої влади. Особливо таке гасло, як: «Далой Путіна!». Абсурд. Ну як тут не погодитися з класиком - «Умом Россию не понять».

Повертаючись думкою в не так вже й далеке минуле хочу зазначити, що боляче сьогодні читати на шпальтах десятків сайтів та серед стосів української публіцистики всілякого штибу, брудну «завірюху», щодо Майдану-2004 року.

Як тільки не характеризують не перекручують, ті, такі історичні для нашої Вітчизни події… Нажаль. Але таки настане час, коли прийдешнє покоління українців буде вивчати на уроках історії тему: «Всеукраїнський Майдан 2004 року». Адже тоді, як ніколи раніше, ми, українці, знайшли в собі сили і звитягу заявити усьому Світу, що ми були, ми є, ми будемо. Що з нами Бог і Україна!

Щиро.

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА,

член Національної Спілки журналістів України,

учасник Майдану - 2004 в Мурманську

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

10 лютого 2012 р.

Василь Коломацький, захисник Білого Дому в серпні 1991 р.
Василь Коломацький, захисник Білого Дому в серпні 1991 р.

На світлинах: Наталка Литвиненко-Орлова. Василь Коломацький, захисник Білого Дому у серпні 1991 р.