lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Жнива родинної пам'яті

Україна дійсно таки має одягти незаплямовану і витончену сорочку

НаталяМусить так статись! Бо ще співають колядки, шанують народну пісню, живе Український Дух там, де живуть українці.

З Божої Ласки та Доброї Вдачі хочу розшукати українську жінку – Берегиню української мистецької спадщини пані Ярославу Татарнюк з Канади. Про цю поважну жінку я прочитила в чудовому дописі “З любов’ю в серці” в газеті “Шлях Перемоги” і вирішила, що я обов’язково познайомлюсь зі своєю однодумицею. Справа в тому, що я й сама дуже ціную і люблю все справжньо-старовинно українське.

Маю чималу низку книг, що проливають світло на царину української етнографії і українознавства. Сама вишиваю трішечки і радію, що жінки в нашій Мурманській українській громаді гуртуються біля вишивки, розпису, шанують кожний клаптик старовинного українського полотна і дають нове життя багатьом напівзабутим українським визерункам. Все робимо самотужки і з допомогою книжок. А ще намагаємось зав’язати контаки з земляками, які можуть поділитись з нами своїм вмінням і досвідом.

Десь у жовтні ми плануємо провести вечір-пам’ятку “Нам є за що змагатись в красоті” з виставкою, яка історично-етнографічно репрезентуватиме Україну в Мурманську. Поряд з вишивками чільне місце займуть такі експонати українського побуту, як рубель, праник, всілякі кухлики, макітри, чоловічі й жіночі старовинні сорочки з різних регіонів України.

Маємо унікальні сорочки з “пухликами” і мережками. Є навіть сорочки, в яких винахідливою мережкою рукав приточений до станка. Які ж розумні були наші “темні” пращурки, який прекрасний одяг створювали і часу не шкодували, аби зірочки, мережечки, вишивки творити, - бо знали – не на один день.У дуже старовинних сорочках рукави збиралися на гонорові “пухлики” – рівненькі, добре затягнені, так з’єднані з плечовим швом, щоб “ні вузличка”. Здебільшого змережували “городками”, “зубцями” парної кількості – щоб усе життя в парі бути. А ще в кожен “зубчик” вкладали ниточку – щоб чоловік дому тримався. На рукавах після “пухликів” вишивали квіти голівочками догори, - щоб гордо носити сорочку… Покажемо гостям вечора наші брилі, кептарі, камезольки, українське взуття, керсетки, вишиті рушники, ікони, серветки, обруси, тощо. Поговоримо і про побутові етнографічні закони. Скажімо, як повинна пов’язувати голову українська молодиця і чи це добре, коли літня жінка цяцькується у дівочому віночку. А цим, до речі, хибують деякі українські жінки. І не тільки у нас в Мурманську. Можливо всі разом і “вимудримо” як пов’язується довга біла намітка. Відверто кажучи, я й сама не раз крутила ту намітку, та так і не втямила: як таки правильно вона має бути пов’язана. Але навчусь обов’язково.

Розібралась же я, зрештою, з таїнами українського народного крою. А в ньому, в народному крої – свої тонкощі і секрети. Хоча насправді – все дуже просто. Бо хіба знали наші пращури той чужоземний “реглан”? Або така цікава і принципова деталь: станок української класичної жіночої сорочки в народному виконанні (те, що огортає тіло по колу) має бути із трьох однакових полотняних смуг. Дві смуги зшиті по правому боці, а третя огортає лівий бік, - утворена зшиванка пролягає і зпереду і ззаду і якраз приходиться на містознаходження серця. Ластовиця для зручності лівої пахви нижнім куточком врізається-вшивається в суцільну третю смугу.

Так-так, саме однаково рівні всі три смуги складають станок жіночої української сорочки. Бо це є Берегиня. А три смуги – це напевно Рівнопоклоняєма і Рівнославима Сила Бога.

Мені пощастило збагатити свою колекцію чудових книжок з українознавства і вишивки унікальним буклетом Нью-Йоркского українського національного музею, в якому поміщені світлини Сокальської стародавньої спадщини. Зокрема, це село Угринів – тогочасний український Париж. В буклеті були показані лише виставочні експонати сокальського одягу (власність пані Марії Кашубинської), вірніше фото з них, але деякі визерунки дуже вразили своєю неповторністю і самобутністю. Був там і Тризуб. З допомогою компьютера та побільшеного скла наша Галина Турецька зробила технологічні розробки, а художниця Людмила Реп’ях підібрала кольори. Тепер ці визерунки відтворені на моїй новій сорочці. Нещадна операція “Вісла” знищила село Угринів, але залишились сумні чорні і весело-барвисті визерунки – тиха і скромна пам’ятка тим мисткиням, тому народу – красивому і талановитому, що жив до нас.

Тішусь із того, що маю таку сорочку, яка несе Дух Животворіння старовинної спадщини. Добре б, аби кожному українському визерункові – та й нове життя!

Пані Ярослава Татарнюк цікава мені ще й тим, що вона є родом з Тернопільщини. А саме з Борщівського повіту. Саме там створені унікальні сорочки-“Борщівки”. “Борщівка” – це сорочка-реквієм, про яку є красива і сумна легенда. Збереглися перекази, що в битві з татарами між Серетом і Збручем полягло чимало наших воїнів. Вийшли жінки на долину шукати їх, а там, на чорнім полі, білі тіла захисників. Відтоді в Борщівському районі на Тернопільщині, як пам’ять про загиблих чоловіків, як свою розчахнуту навпіл душу гаптують жінки чорним по білому. То й маємо вишиванки ті, як сорочки-реквієм, - сорочки-пам’ять.

Цікава техніка вишивання сорочки–“Борщівки”. Цікава, унікальна і дуже маловідома. Це не “низинка” і не “хрестик”, а такий махровий фіксований “зашморжок”, який утворює чорні сумні смуги по рукаву, і лише плічко сорочки іноді прикрашено барвисто-стриманими елементами. Чомусь переконана, що пані Ярослава знайома з цією технікою, або має такі сорочки в своїй колекції.

Хай легенько ікнеться й майстриням з Полтавщини, що вишивають “білим по білому”. У полтавської поетеси Тетяни Домашенко є такий рядок: “Вірю, що Україна одягне білим по білому сорочку”. І я вірю, що так буде. Бо ще живе писанкарство, ще живі сорочки Берегині і є небайдужі люди, які своїм трудом, досвідом продовжують поповнювати нашу національну скарбницю. Нажаль, не можу пригадати, як зветься сама техніка вишиття “білим по білому”. Але Україна дійсно таки має колись одягти таку незаплямовану і витончену сорочку. Мусить так статись! Бо ще співають колядки, шанують народну пісню, живе Український Дух там, де живуть українці.

Буду дуже рада, якщо відгукнеться не тільки пані Ярослава Татарнюк, але й другі майстрині. І надішлють нам якісь розробки визерунків, або порадять, як опанувати техніку вишиття “Борщівки”.

Сталось так, що я завжди дуже хотіла мати спаравжню українську сорочку. Народилася я в Харкові, школу закінчила на Донеччині (мама моя народилась на Сумщині), українські сорочки бачила тільки в клубах, і сама не раз виступала в таких в школі. Але справжню власну українську сорочку мені пощастило, нарешті, придбати з Божої Ласки саме в Мурманську.

Саме тут я познайомилася з п.Павліною (з Коростеня), і вона мені вишила дві сорочки за мотивами Сумщини-Харківщини-Полтавщини. Третю сорочку високовитонченим чорним орнаментом Сокальщини мені вишили на Львівщині, а останню (різнобарвну) з Тризубами – також Сокальську – вишила наша Галина Турецька, родом з Вижниці.

Дуже хочу мати “Бощівку”. Отож, аби хтось нас навчив тієї унікальної техніки виконання. Сама я вишиваю великі й манюнькі подушечки. Скоро хочу почати вишивати ікону – Матінку Божу з Ісусиком. Але по спеціальній тканині. А дівчатка наші рахують нитку на полотні. То є “…добрі чари з легкої руки”. Мій зір вже гальмує з такої роботи.

Минулого року творча ланка нашої української громади в Мурманську зіграла за власним сценарієм музично-етнографічну виставу “Сорочинський Ярмарок”. Багато авторських побутових сценок до сценарію написала я сама. Допоміг упорядкувати сценарій з вагомими додатками пан Володимир П’ятих з Полтавщини. Все витинали з дитинної пам’яті і збагачували перлинними рядками з творів Ліни Костенко, Павла Глазового, Миколи Гоголя і самобутньою кмітливістю усього українського народу, бо пригадались всі приказки і прислів’я, вся щедрість українського гумору і народна мудрість. Ця вистава була несподіваною сенсацією, культурною революцією українського хисту на терені Мурманська і Мурманської області (бо грали і в містах області). Без антракту вистава тривала 1 годину 45 хвилин добірною українською мовою, а пісні…. – то цілі жнива нашої родинної пам’яті.

Плекаючи цей сценарій протягом майже трьох років, я важила на особливі переваги такого рішення. А саме: участь в ній прийняли і співучі і неспівучі члени громади, діти, старші жінки, тощо. А головне – це був бенефіс українських строїв, українських характерів і всіляких етнографічних пам’яток, привезенних з України. Справжність цих речей була абсолютною, і тому нам вірили, щиро плескали і по-дитячому раділи всі, хто були в залі: і земляки, і представники засобів масової інформації. І якщо в класичному хорі потрібно, щоб всі учасники були більш-менш однієї статури, мали однакове вбрання, то на нашому “Ярмарку” все було як в житті. Хтось в гонорових сап’янцях і оксамитовій керсетці, а хтось і босий і в латаній сорочині. Та в якій?! Роль жебрачки в цій виставі грала пані Ніна Білан – найстарша з нас. От уже вийшов непідробний образ!

З Сумщини я привезла старезну сорочку. Їй, певно, років 170 (бо я знаю в якій родині я її добула). Таку сорочку не відтворить жоден художник-костюмер, бо в ній, в цій сороці, треба було відплакати і відсміятись, народити дітей і животворити весіннє поле насінням майбутнього врожаю, а восени аж до чорної земельки все вижати-зібрати. І певно, що ця унікальна сорочка пережила не один страшний голодомор. Одним словом, щоб вона стала такою, якою дісталась мені в спадок від сусідів з маминого села – в ній треба було прожити ціле многотрудне життя. Тому й сама вистава вдалась справжньою. І що саме головне – це був перший паросток українського народного театру в далекому Заполяр’ї, за межами 69-ї паралелі. І нам дуже пасували наші сорочки, плахти, запаски, фартухи, брилі, свитки й шаровари. Так-так, саме шаровари, які тепер зазвичай, якщо не підцьковують, то висміюють. А хіба ж не в них, не в цих самих шароварах наше славетне козацтво боронило ту землю, яка і до цих пір з нами – де б ми не жили: у Києві, чи то в сусідній з Україною Білгородщині, чи в Мурманську, або й в Канаді. Все це наше, все це рідне, миле і незабутнє.

Після вистави до нашого пана Івана Стариченка зі сльозами радості і захоплення підійшла одна старенька бабуся, обіймала його і не шкодувала щирих слів подяки. Коли пан Іван сказав, що ми ще не артисти, а тільки вчимося, бабця сказала, як відрізала, твердо і зважено: “Ні, не робіть цього, бо то вже буде штучно, все спортите”. Глядачі наче вдома, в Україні побували. Та й ми разом з ними. Отак і живемо. А скільки ще нових планів! Скільки нових задумів!

Що до мене, то в голові – ціла пасіка думок. Вже упорядкований новий сценарій “Старосілля”. Як і коли ми його опрацюємо – ще не знаю. Бо влада байдужа до нас. Наче й не заважає, але й не підтримує ані фінансово, ані добрим словом. Ніхто з можновладців навіть не прийшов на прем’єру “Сорочинського Ярмарку” ані з квіточкою, ані з якоюсь Грамотою, хоча це був рік України в Росії.

А ми сподівались на якусь допомогу в цей рік. Думали, хоч бандуру справимо. Бо грає пані Лариса (єдина на Кольському півострові бандуристка) на останках від колишньої бандури (тричі розлущеній і клеяній-переклеяній). Але “Ярмарок” зіграли – то й “Старосілля” зробимо!!! Бо тепер вже й спинитись важко. Цікава це справа – Український театр. Поможи нам, Боже!

Покладаю велику надію, що відгукнеться і пані Ярослава, і другі небайдуші цікаві люди з досвідом і щирими порадами, а я з радістю надішлю визерунки Сокальщини – це дійсно унікальний скарб.

У жорновинні жоден з нас не зник.
Хоч забирають в нас щодня Свободу.
У нас є Пісня, Писанка, Рушник.
Все вишите Вкраїнським Родом!
Антоніна Листопад
 

З правдивою пошаною –

Голова Національно-культурної автономії українців

Мурманської області та міста Мурманська

Наталя Литвиненко-Орлова.

P.S. Ще мені відомо, що саме в Канаді вийшли поетично-мистецькі збірники видатної мисткині-вишивальниці, багаторічного політвязня сталінських таборів п.Ірини Сеник, - “Сувій полотна” та “Біла айстра любові”. Можливо хтось має зайвий примірник і готовий з нами поділитись таким скарбом. Будемо дуже вдячні.

300

На світлині: Члени української громади м.Мурманська - учасники вечора,присвяченого українському хліборобському культу. В центрі (у білій хустині) - Наталя Литвиненко-Орлова.

183052, м. Мурманськ-52, а/с 3429, Росія.

Тел. (8152)52-46-97,

E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

31.08.2004

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка