Друк
Розділ: Українське слово (Мурманськ)
Василь Шкурган
Василь Шкурган

Про творчість цього талановитого карпатського українця - гуцула з Косівщни

Автор вірша мій добрий знайомий з Косівщини, що Івано-Франківщині. Звуть його Василь Шкурган. Це той пан, з яким я є на фото на фестивалі в Вижниці, (стоїть з пістолем і без капелюха). А третій пан, що з нами на фото вже помер на превеликий жаль...

Я зібрала і надіслала цей матеріал з тих міркувань, що можна робити літературні сторінки для наших відвідувачів сайту про творчість цікавих людей, з якими нас зітнула доля, не лише з Росії, але і з матірної України. Відтак надсилаю ще і чудовий нарис чи може оповідання цього ж автора "Син".

Буду щиросердно рада тому, що наші шановні читачі причастятся  перлинним забарвленням справжньої гуцульської говірки. Та що там… завдяки тим рядкам, які Пан Василь виписав з такою карпатською щедрістю можна більш ніж уявно побувати в отих мальовничих чубатих Карпатах серед цікавих самобутних та дуже творчих на усіляки витівки людей. В тому краю Черемоша й Прута все так, як в пісні  Вадима Крищенка:

Де нічка у гуцульській хустці мочає косу в потічок,

Де зорі висіяні густо горять неначе сто свічок,

Де серце звеселить трембіта, а очі — врода молода,

Я звідти, друзі мої, звідти, мої тут щастя і жура.

Ой біла полонинська ватра тебе зігріє і мене,

І вже не варто, вже не варто нам щось пригадувать сумне.

Скажу я іншим без докору, скажу і засвічусь увесь,

Хто в горах дивиться у гору, той в горах ближчий до небес.

Там де гори сині, в тесаній хатині доля грає на струні,

З краю, що в смереках, бачу всіх здалека, світ видніється мені.

Там потоки-ріки, бистрі ніби дикі, наче птахи на порі,

Там гуцулка-мати вийде нас стрічати ще до ранньої зорі.

Ото в такому куточку України я і спізналася з письменником, з одним із очільників місцевої влади Косівщини, громадським діячем і просто чудовою людиною, паном Василем Шкурганом. Приємного читання.

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Зустріч на гуцульському фестивалі в буковинському місті Вижниці
Зустріч на гуцульському фестивалі в буковинському місті Вижниці

На світлинах: Василь Шкурган. Зустріч на  гуцульському фестивалі в буковинському місті Вижниці.

Аудіо: Там, де гори синi (Гурт ''Дзвони'').

«Не пошкодуйте чєсу»

Жила собі у своїх вічних, як світ, простих клопотах вуйна Василина і ніхто якось і не загострював на тім увагу, аж поки не прийшов зі Смодної вусатий і давно вже не кучерявий Василь і дитинно чисто, до щему в душі, не списав на напір бабину тривогу.

Так почерез добру сотню літ після Марка Черемшини в літературний світ тихо вступила книжка «Кілько того світа». Виношена роками автором, відомим в літературних і мистецьких колах Гуцульщини Василем Шкурганом, з передмовою славного Василя Герасим’юка, вона побачила світ у видавництві «Колір-друк» міста Чернівців зовсім недавно.

Ота незвичайна назва якимось дивним чином «шнурує, мов постолята» поезію з розділів «Допоки Бог корує душу», «Від —ображення», «Білі полотна» із добрим оберемком новел («Не пошкодуйте чєсу») та графічними ілюстраціями батька і дочки, Анатолія і Ольги Гордійчуків, котрі так вдало відтінюють все, що перейшло-переболіло через душу автора на зламі двох століть.

— Кілько того світа, — мовить В. Шкурган, і тим часом малює світ так щедро, так глибоко і велично, що, читаючи цю книжку, чуєшся гей-би той городянин, що, нарешті, за довгі роки зміг опинитися в наших смерекових горах і дихає-надихатися не може, п’є та смакує гірське повітря.

А вуйки з вуйнами розговорилися в перлах-новелах та напоїли тою бесідою автора, так що навіть в почасти модерно-авангардних рядках поезій то тут, то там «улискується» їх мудра прадідівська мова. І саме поєднання гуцульської старовини з добірним сучасним новотвором слів складає одну з найчарівніших особливостей Шкурганової Музи, що «убрана» в штрамацьку запаску, думає гак сучасно і так масштабно, заставляючи бодай потрохи дерти з душі шкаралупу байдужості.

Бо в тій поезії такий безмір мудрості, роздобутої з предківських глибин, з «корованої» життям і роками душі, котрий дається лиш тому, хто вдивляється в дзеркало, «аби навіть у собі розпізнати паскуду». У Василевій поезії стеклася не лишень прозірливість поколінь, але й зойк смереки, що паде «помежи вірші», а відтак «дозирає вівці», і сонце, що «сходить на стогах» у світі, де «щонайменша порошинка на місці предназначенім». Поет боїться «крикнути заголосно», коли «коханій на щоку сльоза зійшла і бачить, як «білява хата гойдає в подолі біленьку бабу», а горіх «цідить крізь гілля зимове небо».

На зламі дороги між «є» і «нема», «на сивий волосок» від Істини прошкує стежкою надії його ліричний герой. Коли рецензують, чи, бодай, презентують якесь нове видання, зазвичай, не забувають зауважити, що воно «адресоване молоді».

Хтозна, як сприйме молодь, ота наша модерна «без кордонів і табу» молодь, книжку, що вийшла з-під пера автора котрий, сам, будучи в полудні віку, ні-ні та й вибрикне хлопчиськом:

Мрій у голові, що дров у дровітні,
А можливостей, як неба у бузька.

Саме тому й раджу молодим впустити до серця ту книжку. Бо в поезії з розділу «Білі полотна» В.Шкурган, що, як на мене, таки трохи ближчий своїм ровесникам, пензлем.душі малює таке святочно чисте, таке тендітне і недоторканне в «солодкому трепеті почуттів», і тому таке бентежне кохання, що про нього «ніколи нікому ніяк не вимовити». При цій погамованій досвідом поміркованості він глибоко-глибоко торкає віршем кожну пережиту душу, заставляючи повернутися в час, «відколи стало ми». І То не залежить наскільки далеко по дорозі пережитого треба вертатися, бо справжнє почуття, що вчора лереболене, а що й піввіку назад — однаково живе.

Тому і тим, хто вже давно «ми», і тим, хто лиш у мріях оте «ми» виношує — усім буде і на серці затишно, і в голові глітно, коли придбаєте собі та прочитаєте «Кілько того світа».

Скупайте в тій книжці душу і вийдете, доконче, якісь святочніші і мудріші!

Враженнями від щойно прочитаної книжки поділилась Марія Смєлік. 

Газета «Гуцульський Край».

Жовтень 24, 2008.

Василь Шкурган

Де гладь води наморщила чоло,

там сплески слів сховалися в «алло».

Уява з провидінням пліткували:

то двері, то вікно втворяли в світ,

то у глибини закидали динаміт,

та… кола по воді лишень лишали.

Десь істина відстала у путі,

мабуть, бреде по пояс у воді,

бо й солов,ї ще не скінчили трелі.

Ще спогад забігає наперед,

за ним розфуркує пісок палкий дует

на мокрій прибережній акварелі.

15-16.04.2010

Син

Славко Рабинюк обожнював рибалку. Він, власне, й мав натуру крайнощів— обожнювати дещо навіть і не вартісне або зневажати щось аж задуже. На тому, як правило, і обпікався. Але рибалку!.. За своє сорокарічне життя ловив рибу від воркітливих Карпатських потоків до річки Герірут в Афганістані. Але справжній рибацький смак відчував на грайливих плесах Дністра та в досвітніх шелестах ставкових зарослів, де плюскають коропи, наче поросята і, як викинути котрогось на берег, то й кувікають дуже подібно. І мав Славко тих снастей для літнього та зимового лову — повне піддашшя, а книжок на цю тему — найдовшу полицю. Читав їх як пригодницьку літературу — запоєм. Він, здається, таки знав про що цієї ночі шепталися пструги у Волійці або змовлялися клені під снятинським мостом у крутіжах Прута. Таким собі вродився Славко. Саме за це його тихо ненавиділа дружина Оля. Ні, звичайно, їй було приємно, коли Славко “насмикував” рюкзачок карасів з коропами та завзято допомагав їй чистити і готувати рибу. Вірніше, вона йому допомагала, бо і тут він був неперевершеним майстром справи — правильніше, майстром страви — консервував рибу напрочуд смачно. Не раз жінка брала з комори баночку тієї смакоти або зносила з горища в’яленого лящика і запросто міняла у Луцихи на молоко. Тоді вони з Славком вдвох мовчки вечеряли молочно-гарбузовою кашею. А більше й нікому було приєднуватися ні до сніданків, ні до вечерь — подружжя жило самотньо, адже дітей Бог не дав.

Вже роками Славко заробляв на життя токарнею. Взагалі, він числився на роботі в одному з малих підприємств, але, окрім трудової книжки, його сліди губилися далеко від тієї фірми. Зрештою, про це ніхто не знав, бо й не питав, а зналося, що Рабинюк добре точить, й різьбарі замовляли у нього великі тарелі чи підсвічники, а ґазди й майстри — балясини на перила. Точив Славко і всячину просто для продажу на базарі. Але збутом круто опікувалася скупувата Оля — лиш вона вміла ліпше виґандлювати. Тепер в торг зайшли дерев’яні палички для хімічної завивки волосся, то цих патичків Славко із свіжозрубаних трепет і підсушених беріз точив більше тисячі щодня. А що: чиясь зарплата за два-три дні — жити можна. Отож, жили в добробуті.

Вчорашній день у Рабинюків не вирізнявся з-поміж більшости: Оля полола грядки, Славко точив. Але десь коло п’ятої жінка зауважила, що мотор в майстерні мовчить, а двері у піддашшя прочинені.

— На — маєш…,— сплеснула на порозі. — Уже звіяло!

Славко і вухом не повів, спокійно продовжував розминати макух. Густо пахло соняшником. Вудочки і спінінги окремою зв’язкою уже чекали під стіною. Так би й слова не зронив, але жінка допікала, що міг би ще декілька годин точити:   

— …А завтра я буду токарити? День профітькати — це тобі не в голові?

На це Славко й прогугнявив:

— Угу, завтра твоя черга. Зароби хоть один купон і ти.

За такі слова чоловік не міг бути прощеним і до вечора змушений був вислухати мало не всю жінчину трудову автобіографію: і як вона колись брелочків робила більше за нього, і як те все пішло на хату, в котрій, слава Богу, й живуть, і як торги та худоба тримаються лиш на ній...

Загодя Славко накрутив будильника і вклався спати на веранді, а серед ночі його мотоцикл бадьоро заіржав та повільно замовк за селом, наче тенори дотягли останню ноту в жартівливій пісні.

Жінчині докори таки досягнули Рабинюка. Він спочатку хотів поїхати на Прут понижче Заболотова, а якби не було доброго улову — відвідати кобацькі стави на вечірнє клювання, але у Тростянці раптом звернув до ставка і швидко розпакував снасті. Тремтливі водомірки м’яко погладжували долоню плеса між натиканих у туман стебел очерету, від чого душа рибалки сп’яніла. Тверезіла хіба від сплеску риби, і Славко вже вгадував, на що облизуються коропи, а на що — карасі. Кинув пригорщею прикорму. Тонко цьвохнув спінінгом. Закинув вудочки. Кльову ще не було. Лиш беззвучно перелітали метелики. Один з них потріпотів на середину ставу і вже би загубився у випарах нагрітої за день води, але перед посоловілими Славковими очима він нараз збільшився і… перетворився на незабутню Василинку. Вона невагомо пройшлася по воді і сховалася за громадою очерету. То таки була вона з папкою в руці. Навіть кивнула… За несподіваною з’явою Славко “поринув” у Сторожинець, де навчаючись в технікумі лісового господарства, покохав Василинку з Лопушної. Яскраве і дивне було те кохання.

…Ближче придивились одне до одного останньої весни на зупинці в Берегометі: йому на Вижницю, їй в інший бік — у Лопушну,  а добиратися нічим. Розговорилися. Вже й вечір підкрався. Нарешті йому трапився автобус, але зупинив себе і вирішив спершу відправити цю зеленооку красуню, що так довірливо усміхалася. Невдовзі їй повезло на попутну машину, а йому прийшлось добиратись додому цілісіньку ніч пішки. Правда, йти було легко, бо домовились з Василинкою зустрітися ще.

І не так зігрівав їх Сторожинець (Василинка чомусь боялася пліток), як той же Берегомет. Вони разом  їхали додому і на деякий час залишались у Берегометі, або Василинка їхала на день швидше, а наступного дня він зустрічав її в Берегометі з дому — і то вже був їхній день. Приходилося й маневрувати та щось вигадувати, бо її однокурсник та ще й односельчанин Пилип постійно крутився перед очима і нагло виявляв невдоволення, наче його хтось наймив підглядати. …Василинка, на перший погляд, була доволі простою дівчиною — врода приховувалася у невимушено сором’язливій поведінці. Але Славко вгадував її у емоційній мові — відчував хвилю, що накриває з головою.

— Ти така славна, Василинко-Веселинко! Я аж боюси тебе, — якось прошептав їй.

— То ти славний, бо ти Славко... Але я тебе не боюси.

Перший карась особливо не відволік замріяного рибалку. …Перед самими випускними іспитами вони з Василинкою ще до обіду зійшли з автобуса і опам’яталися лише в облюбованому місці — там, де узлісся впирається в річку Сирет. Сам на сам чомусь говорили потихо і сміялися тихіше, а вже як наговорились, то притулились і мовчки ніжилися. Ранні суниці повели лісом на схили Стіжка, а подальша послідовність подій геть переплуталась. Саме там нестямні поцілунки зі смаком суниць заплющили їхні очі, сплели руки-ноги — і єдине, що вихопилось з того аж потойбічного марева, — острах, що її солодкі губки можуть задихнутися. Далі було напівсонне тверезіння, але вже після всього, що мало статись і перед тим, як мусило повторитись… Славко облизував пересохлі губи і відчував смак Василинчиних сліз… Вона тоді шалено куйовдила його чуприну, притискалася і відбивалась, заціловувала і кусала, шепотіла і благала. А він зопалу поринав у незвідане, де своїм діям уже не міг зарадити.

В часі випускних екзаменів майже не бачились: були заклопотані чи хотіли такими  бути… Їхали разом додому вже після випускного, але бракувало якогось маленького жесту для відновлення колишніх безтурботних одкровень. Василинка за двома-трьома словами задивлялася у вікно автобуса, а Славко розгублювався ще більше — не міг зрозуміти ні себе, ні її — стриману, аж сторонню. Та ще й той Пилип — як прилип. …В Берегометі виходив сам, бо Василинка тим же рейсом повезла додому дві великі сльозини, котрі не змогла сховати від Славка.

А літо… Скільки того літа? В день її народження мусив лишитись дома — тато зробив толоку на кішню. Тож звечора стандартно підписав відкритку — явно прибула до Лопушни з запізненням днів на три. А після толоки вперше напився.

…Карасі пішли один за одним. На спінінг теж клювали карасі — зрідка, але кілограмові. З підсака в садок перевалювали — як арештанти в камеру — силоміць.

***

Тим часом Оля Рабинючка добре виспалася, набігом вийшла надвір випустити курей з курника та дати кролям буряків і ще вляглася подивитися повтор серії безкінечного серіалу про плаксивих багатих. Псові і чорнопишній кітці Рамоні повезло перекусити після фільму, коли Оля ліниво щось пожувала і сама. Остаточно вона прокинулася і ожила під улюблену мелодію пісні «А липи цвітуть», що на повний голос звучала з того ж телевізора. Оля, підтанцьовуючи з Рамоною на руках, співала також. Мугикаючи, взялася нарізати ґумки з шланга, а відтак причіпляти їх до наточених Славком палочок. Так і застала її сусідка Оксана.

— Ци дужя?

— Добре. Єк ти?

— Дивиласи?..

— Угу.

— Йой, коли вже в’ни почнут любитиси нормально? Підкрадаютси одно до другого п’єту серію підрєд…

— Тєгнут кота за фіст, аби ми лиш їх пантрували.

— Але фа-айно: догожє-єют, купу-уют, руки цілю-ют!.. Так хочу такого пенюара, єк та курвище сегодне носила! Але де при дітих то вбереш!? …А твій де?

— На рибі.

— Тий я сама. Петро в рейсі, малі в школі, а я собі подумала: може би ми відвідали вуйну Марельку? Слаба фист! Казала невістка, шо не їст уже майже нічо’, шо хірург Мамчук лиш похілітав головов…

— Та ти шо!?

— Йо.

— Підім — бабина заслужила — водно привітна, весела. Таких сусідив мало — кожде у свому, шо хоть не говори...

— Народ став скупим… навіть на слово.

— Ади вбирайся, тий ходім. Я возьму коробку цукирків — аби не з порожними руками…

Баба Мареля кволо перевела погляд великих блискучих очей на молодих сусідок, пошепки відповіла на привітання. Оля аж напудилася — слабість висушила вуйну Маріку і зістарила до решти, та Оксана, подаючи цукерки, пожартувала, що хотіли брати до цукерків шампанського, але нагадали, що вуйна робить смачнющу настоянку з вишеь — і ліпшого нема. Мареля ледве усміхнулася очима, ворухнулася. Шепіт трішки подужчав, але то був уже не її голос:

— Добре кажете. Але вібачєйте — мені в горлі дере… Ади нема чо’ довго си всижувати, траба си вступати і робити пляц… За красний світ і я з вами крапельку віп’ю.

— …Усім траба вступатиси, але й спішити не варто — помало… і по-черзі. Бог поможе — і встанете! Кілько є такого, шо однов ногов уже заступит, а витак поправитси, і Бог тому радий.  

Двері раз-по-раз відчинялися і до хати кумедно заглядав Марельчин правнучок. Нарешті, осмілілий, він тропнув ніжкою і, бавлячись, викрикнув:

— Я тут!

Відтак гримнув дверима і подибуляв, потряс веселим сміхом аж надвір. Баба Марелька усміхнулася направду. Усі примовкли, аби її чути.

— У нас така гра… Ші єк могла, то я шораз відповідала: «А я тут!» …Теперки мушу ніби дивуватиси або хоть бровов чи руков кінути — то моя радість до послідної мінути.

Оля з Оксаною переглянулися. Марильчина невістка налила в порційки, піднесла й слабій. Повставали і поцоркалися з лежачою.

— За ваше здоров’є: би-сте скоро забули за слабість!

— Гай, до дна, би’ була думка одна!

— …Ади це мені йде. Пийте, жінки, то не п’єне на голову, лиш по ногах б’є. Але я лежу, а ви єкмай дома… Най вам Бог здоровлі даст — порадували мене.

З порога знову пролунало веселе: — Я тут! І знов задріботіли ноженята, а до хати зайшов вуйнин син вуйко Іван — ковтнули ще й з ним. Марелька мочила у порційці палець і облизувала.

— Може дати закусити? Ади чікулядки…

— Ей-де! Хіба крішку, — знов слинила солодкого пальця вуйна — як грудна дитина.

— Кождий має своє. Ади у Костинцевих дитина війграла у лотарею мотоцикля: дівчинка ходит у другий клас і замість проїсти — купила за тоті грошики лотарею; ші добре сварена була, а тепер не нарадуютси. А йкийс з Кут генде лежит в реанімації: три дни тому купив нову машину, а сночі розбивси до дерева: машину в пляцок — то байка, але сам буде каліка.

— А чули-сте, шо дес у світі дитині, най си преч каже, косарков відтєло руку, а дохторі на мах пришили — і рука жива! Була ціла передача по телевізорі про то.

— Ай, то є всєкі прички тий всєкі медицини. Ади у Петрунєків дитина зайшла у сніги тої зими, уже замерзала, уже була, єк нежива, розтирали горівков на ходу в машині, в шпиталь привезли студене, єк кочєн — думали, шо по-всему… Петрунєчка волосі на собі рвала, бо не діздріла… А там дижурив цес…, ади, Михайло з Черганівки — привів дитину до житя, до ранку коло неї поорудував, шо й обмороженя не стало. Казали, шо два Боги помогли, і один з них — цес лікар Михайло.

— То ші й діточі організми тривкі до всего! Дитину ші й ангел дужче береже…

Оля у розмові про дітей замовкала. Вона й тепер перевела погляд на ікону над Марельчиним ліжком, сумно підраховуючи лиш «хірургічні втручання», аби вона могла понести. А скільки грошей пішло?.. І — марно. Вже з Славком і не заговорюють на цю тему, бо злоститься дуже. Злоститься й на свої болячки, що даються взнаки після поранень на тій проклятій війні. Думала собі: — «А може, я вже давно вилічиласи, а безплідність настала у него? Хто знає? …Жменю осколків з його тіла вібрали, півжолудка відрізали, селезінку вікінули, купу ліків шороку пхают — всьо докупи також дає свій тормоз».

…Надворі загавкав пес, почулися кроки і рип дверей.

— Ой падочку мі-ій!.. Марі’, шо це Бог дав тобі-і?.., — без вітання заприповідала з порога Марельчина подруга баба Пістрючка. Вуйна Маріка перевела погляд на стіну. — Господи… Агій, шо це так тебе пригребло?

— Вуйно, ви шо такі сегодне плаксиві? — гостро перебила Пістрючку Оксана. — Ми тут договорюємоси дужіти, а ви… П’єте з нами за здоров’є?

— Таже йке питє? Ви шо, не видите?.. Господи, Боже-Боже, так файно, шо лиш жити!.. Лиш би жити ші трохи. А то звалило тий мордує… Марі’, вночи не спиш — не годна!? Ка’у: не спиш!?

— І сп’ю! І їм! І п’ю!

Видно було, що ослаблена Марелька зібрала усі сили в ці слова, але Пістрючка того не слухала.

— Правильно, вуйно Маріко, кілько нашого — най буде нашим!

— Я тут!!!

— А ми тут! — відповіли майже хором дорослі, але видивилися, бо мале дивилося лиш на прабабу Марельку і чекало на її відповідь. Та кивнула приязним обличчям, і правнуча з гіканням луснуло дверима. Пістрючка на то перехрестилася, як на грім:

— Боже-Боже, дай миром приставитиси…

— …Миром і в доброму здоров’ю! Правда, вуйно Пістрючко?...

— Ай, лишіт… Цікаво, єкби можна було купувати собі чєсу, ади, надточити собі житя, то кілько би-м коштував рік?..

— Ой, по согоднішних цінах — немало.

—…Ми й так довше жиємо проти того, єк Бог нам відмірів. Є така байка ци небилиця: Бог дав людині, коневи і псови по сорок років житя, але людина поворкотіла, шо їй того гет замало проти худоби. Тогди кінь і пес віддали людині по дваціть своїх років. Тому до сорок людина жиє своє житє, до шісдисєть — кінске (бо дуже ґарує), а до вісімдисєть — псєче (бо де і до кого притулитси — там і доживає).

— Боже-Боже, єк житє си минає… Не віритси, шо це так… Марі’, а боліти — нічо’ не болит!? Ка’у: аби шос боліло тебе — всередині нічо’ не болит? — чула лиш себе Пістрючка.

— Вуйно Пістрючко, вуйна Маріка віпила з нами три порційки наливки і хоче пропочити. Тра’ ї’ лишити, най трохи прошумає у спокої.

— Марі’, а ші шос сербаєш? Ка’у: ші шос кортит їсти, ци — уже всьо?..

—  Ні-ні-ні, йдемо всі разом! То здоровий не годен слухати ваші примовки… Гай-гай, ідемо.

— Вуйно Маріко, тримайтеси — це у склєнці лишєєси допити разом... Видужуйте нам! Дай Боже здоровля!

— Я тут!!!

—…А я ші гезди, — ледве відказала Марилька, але правнучок її добре почув.

***

…Ні, Славко не відкладав зустрічі з Василинкою, просто дні за днями проскакували кониками-стрибунцями. Наразі уявно жив її запахом щодня, потім — рідше, потім перепиняла усмішкою час від часу, якось здалеку. І — минало… Щось наче пригальмовувало душевний потяг — вони ж ні про що не домовились, і причиною, на його переконання, стала саме її дивна поведінка. Але й теплилася надія, що все стане на омріяні місця при першій же зустрічі. …Не знав Славко, навіть не здогадувався, що той же Пилип ще в училищі перед випускним приклав руку: раптом залетів у кімнату до Василинки і показав у вікно, «як її Славко нагло кадрує Зінку серед білого дня». Насправді то було безневинне співпадіння — пройшли по дорозі від магазину до гуртожитку в безколірній розмові. Зате всі знали, що вертка Зінка сохне за Славком…

— …Я тобі казав? Казав, шо смокчутси, де попало?.. А ти не вірила! Тепер видиш сама…

Цей епізод, і на додачу єхидні слова перевернули чутливу дівочу душу.

Повістка з військкомату застала зненацька. — Як бути?.. Так сподівався її листа-відповіді на поздоровлення з днем народження — могла ж хоч крочок зробити у його бік… А що, власне, він їй написав(?) — «поздоровляю»… «бажаю»… І все! Та й ті слова були не тепліші, аніж би написав котрій небудь ледве знайомій людині. Могла ж прочитати: «поздоровляю… я тебе не знаю…» Дійсно — могла. Славко, як ніколи, усвідомив, що дав їй відчіпного. Недовго думаючи, зібрався і скоро першим-ліпшим автобусом уже минав Черганівку, Старі Кути, Кути, а у Вижниці дочекався найближчого рейсу і скоро досягав Берегомета. Далі до Лопушної доїхав попутною машиною. Вже в Лопушній одна з говірких жінок з тої ж машини, придивляючись до Славка, показала череп’яний дах:

— Онде-во за біостанцієв… Але Василини тепер нема дома — вона у родини на Вінничині. Ай, уже третий місіць… Знаю точно, бо то сусіди. Шос переказати? …Ага, я скажу їй, і… лиш їй(!), що навідувавси… однокурсник, ага — Славко з Косівщини. Скажу-скажу, бігме скажу відразу, єк приїде.

…Афганістан приймив рядового Рабинюка у свої кам’яні обійми як непрошеного чужинця. Наразі сподобалися гори, вірніше, гори — як сам факт, тобто природні велети, до яких звик змалку. Але це були не Карпати, далеко не Карпати, що ваблять око і душу, а чужі, колючі камінні громади, намолені смертю. Рибу там Славко ловив уже через два тижні: без вудлища, з поплавком із сухого стебла в ріці Герірут поблизу Герату, де побули декілька годин, забезпечуючи проїзд колони. І клювало непогано… Там ближче заприятелювали з Русланом — мрійливої вдачі хлопчиною з-понад Дніпра. Там вони були вперше вражені бувалими вояками з Росії, котрі показали «как это делается в самом деле саперной удочкой», кинувши пару гранат у плесо. Поспливало багато дрібної та й більшої риби, але забрати її так і не вдалося. Наступні чорні події побратали їх з Русланом — війна здружувала блискавично і надійно. Разом сфотографувалися і «повисилали себе» батькам зі «славного Афгана». Славко вислав знимку і Василинці з коротким, але впевненим листом. Відповідь не знайшла його ні здорового, ні важко пораненого в дивізійному медсанбаті, ні в Кабульському армійському шпиталі. Відповіді не було й у військовій частині, куди перед комісуванням ще раз прибув для розрахунку. Вже дома Славко випадково зустрівся на косівському базарі з однокурсником Юрком, котрий у розповідях «…хто-де-як» повідомив, що Василина вийшла заміж десь у Вінниці чи Летичеві.

— Та ну!.. — лише й відповів. Але інформацію перевірив: зателефонував до Лопушнянської сільради, буцім-то з технікуму, звідки підтвердили її від’їзд на роботу і слух про заміжжя. «Вінничина» співпадала уже з трьох джерел, тож — повірив. Замкнувся і сам, а пізніше запросто, без особливих пристрастей, оженився на Олі з сусіднього села. Жив — як жилося, дбав — як дбалося, а лиш коли чув звернення «Василино» — вдаряло струмом, зупиняло і примушувало щось шукати в незнайомих очах.

…Не відав Славко, що Василинка тікала сама від себе на край світу і опинилася у бабусі з дядьком Орестом на Вінниччині, а покриткою просто не могла повертатися додому; що його поздоровлення з днем народження до її очей не дійшло — вдома не надали значення якійсь відкриточці; що, нарешті, посвячена в таємницю тітка Ніна після декількох телефонних дзвінків невідомо до кого на Косівщину, ридаючи, притиснула Василинку міцно до себе і видавила звістку про… загибель Славка від ран у далеких шпиталях; що озлоблена і розчарована долею Василинка виплакала море сліз над його з Русланом знимкою, яку пізніше привезла мама з рідного села.      

— …Клювання певно не буде вже до вечора.

Низький голос вивів Славка з щемливого забуття. Позаду стояв знайомий рибак у високих чоботах.

— Кажу: пригріло, карась наївся. Та і нам пора підкріпитися. …Ще не впізнаєш? Ми того літа ловили у Кашперівцях: ви з Оструком тягали коропів, а я з Вахом — окуня і щуку. Пригадуєш?

— А-а, були… Ну, здоров.

— Здоров. Я за тими очеретами ловлю. Ходи — перекусимо разом.

— Давай. Я чув, що недалеко є напарник, але не видів…

Всілися на пригірку посередині, аби, про всяк випадок, видно-чути усі наживлені снасті.

— О-о, і ти солонину маєш! То давай зужиймо по ковтку домашньої, аби шкварок не думав й не гадав, хто його їсть — пес чи кіт, а відразу занюхав, що це чоловік, та ще й рибалка.

— Давай! Єк Бог не рахує до житя риболовний чєс, то може й це не буде рахувати і гараздом д’хаті допровадит?..

Не встигли закусити, як різко дзеленькнув дзвінок, і Славко ледве встиг вхопити вудлище спінінга, що вже ставало дибки. Довгі хвилини спільного хвилюючого талапання до поясу в прибережній воді, окриків і боротьби, аби не пустити коропа за очерет та й аби не обірвати волосінь, дали рибацьку насолоду взяти — з підсака на траву вивалив здивований коропище.

— Фу-у! Оце красень! Тут, може, і всі п’ять кілограмів… Пішли… ще по сто і прикинемо… на нічну ловлю коропа. Уявляю, як тут ловиться вночі!.. Пішли віддихаємося.

***

Славко заторохтів на подвір’я уже поночі. Цвіркуни примовкли в саду хіба лиш на мить і, чи… впізнали Славка, бо знов наповнили повітря своїм зумером. Він сам включив надвірне світло і розвантажив з мотоцикла рибальські пожитки. Виніс із літньої кухні повні відра, заповнив водою балію і вивалив рибу з садка. Балія ожила дружнім плюскотом. Оля удавано байдуже виповзла з хати, присіла коло риби. Тут вона забула про свою байдужість:

— О, йкий файний короп! А великий! Ввога — тєжкий! Чи це карась, Славку?                                                              

— Короп. Не видиш — вусатий? Серед білого дня злапавси на курудз.

— А карасів!.. Цей раз такі біршенькі, — ловила, піднімала їх рухливих з води і любувалася, поки не вислизали.  — Їсти будеш?

— Ні, не голоден. Подай той ножик до риби…

Луска розліталася, хвости плескали, рибні пухирі виринали з буро-червоної маси нутрощів, немов окремі живі істоти. Допомагала й Оля.

— …Були з Оксанов у вуйни Марелі — видознавали. …Уже на відході — ші трохи помучітси — тий по-всему.

— Тиждень тому видів ї’ сидічи під хатов.

— Ого, ші хіба раз вздриш під хатов, але з пальцями «п’єть наліво, п’єть направо». То вже всьо! …Ші прийшла ця… її колєжанка Пістрючка, то лізла слабій в душу: ні, шоби втішити, а єкмай ховала заживо. Таке йойкаласи та божкаласи… Наплела там штири міхи арештантів тий погойдала ґудзицу д’хаті.

— …Але бо слухай! …Чуть не забула: був у нас сегодне йкийс молодєк з податкової, чи би-м не повподатковувати наші роботи, тий пізнав на знимці твого товаришя — на тій знимці з Афганістану, шо на стіні… Йой, я думала, шо й’му очі повилазі, єк він то вздрів. Казав, шо тот…— й’го тато!

— Х-хто тато?

Оля тарахкотіла бігом, а повільний Славко ледве «доганяв».

— Таже той хлопец з податкової був у нас в хаті — зайшов, шо я відразу й не вчула, думала, шо ти зайшов — по фігурі та й по всему на тебе змахує. Поки завитавси і зачив говорити — вздрів знимку… Він би був забув, чо’ прийшов, але я й’го витак розпитала: приходив, бо в’ни ході до всіх, хто шос комус робит, а не мельдує свою роботу. Розумієш?

— Майже так…

— …В’ни вишукуют підприємців, розумієш? Аби ті, ну, так, єк ми — платили податок державі з доходів. Розумієш?

— А ти сказала, шо я на роботі?

— Ой, гет забула! И-ий, повилітало мені… Але він не допитувавси ніц, бо вздрів на стіні знимку… твою афганску — ту, шо ви два в капелюхах і з автоматами. Ти мені ші розказував про него, шо потому й’го убило, а тебе поранило, …шо він тобі своїв смеретев житє вратував. Кімуєш?

— Хотів би забути, але кімую…

— Ну, то цей твій товариш з знимки…

— Руслан...

— Йо! …Шо убитий — є татом цего податківця. Розумієш? Каже, шо дома мают таку саму знимку, і шо він змалку знає від мами, шо ви обидва пропали там у тих горах, у тих боях з душманами… Він такий радий, шо ти живий! Він ші прийде, прийде тебе розпитати за свого тата, казав, шо й маму приведе, ну… вдовицу цего твого товаришя. …Був би чікав, але ти водно на рибі до вечера. …Та ти шо, він такий ошелешений! Казав, шо жиє дес… за Кутами чи навіть за Вижницев. Йой, він аж не міг говорити…

У Славка в голові закрутилося, як в тому барабані, де він шліфує виточені з дерева пацьорки. Аж забракло повітря…

— П-піди, звари кулешу — шос так їсти схотілоси. Я вже сам д-дочищу цу рибу.

— Най буде.

…Де-де-де… Йой, шо це жінка вповіла? — «Син!» Син… Руслана Щербини з Черкащини(?..) — нежонатого, нецільованого… хлопа, котрий і дівчини не мав?! Ой бо!.. Господи-и, …за Кутами та за Вижницев і, вроді,… подібний до мене?!. А може, то зовсім инчий житейский скрут?.. Господи-и… Та лиш так, а єк інакше!.. Василинко-о, дивно ти стала Веселинков: єк це так?.. Де-де-де — отако теперки перевернути світ!?

Та-ак! …Раненько — у податкову! Йо, лиш так! До восьмої бути там, перехопити скорше… А шо то даст? Чо’ від Олі ховати? …Чо’ си ховати?! Справді, мені нема шо ховати. А-а, пливло дотепер — най і далі собі плиє… Але ні! Вже й так… пропливло попри мене.

…Боже, конче гину ’го видіти і чути!

27.04.1995, грудень 2008; січень 2009.