Станіслав Сергійович Скорбенко, перший голова Українського культурного товариства Мурманська

Слово про членів мурманської громади «Лелеки»

Хоч народилась я в другій столиці моєї України в м. Харкові, але велика частка мого особистого дитинства та трохи старших років промайнула на Сумщині у селі Грабовське, або як по колишньому, то Пушкарне, Краснопільського повіту. На краю села, де колись була хата мого діда Івана та бабусі Василиси, і яку колись забрали червоні варвари, починається моя Україна. І то правда, що починається саме там, бо якщо навпрошки перескочити яром та ще трошки у гайок, то вже починається Курщина, або як по теперішньому, то Білгородщина, тобто Росія. І якийсь дивний був цей куточок нашого села, батьківщини моєї бабусі, мами, діда. Тут завжди співали тужливих пісень. Співали та плакали, а ще згадували…, - і кожен про своє, і про тяжке гуртове, колгоспне та воєнне життя. Пізніше мені стало зрозуміло, чому тут, на нашому краю села такий сумний плин життя. Зрозуміла я це тоді, коли одного разу, до дня Перемоги, хвіртки та паркани осель були «відзначені» металевою червоною зіркою, яка документально свідкувала на те, що з цього двору господар не повернувся з війни. На деяких хвіртках було по дві і більше таких зірок. Стало щемно-зрозуміло, що на нашому кутку живуть самі вдови, бо жодної хвіртки не минули «зіркою героя» Тому і співалось тут отак, - плачучі… Отож і мій пісенний світогляд сформувався в такому вдовиному оточенні, де співають плачучі, заміж віддають плачучі, самотужки городи орють також плачучі.

І вже тут, у Мурманську, познайомившись з Павлинкою Матвєєвою, Людмилою Молочнюк, а пізніше з Катериною Багній, Галиною Турецькою, та іншими нашими співочими лелеками я збагнула всю безмежну розкіш пісенної культури усієї України. ЦІ дівчата в свої юначі роки, ще коли жили в Україні, співали в самодіяльних хорах, а відтак і досвід мали неабиякий і на репертуарі пісенному добре зналися. Яка ж то багатюща наша українська пісенна спадщина. В ній вся наша доля, вдача і душа вкраїнська. І засіяно піснями нашими, як і нами – по всенькому світі.

Розкотилися ми наче намистинки калинові по всім світовим широтам. От якби ото зібрати нас усіх до родинного гурту у своїй Державі, ото б яке «добре намисто» зібралось докупи. Про таке намисто, щоправда коралове, казали старші, мовляв інеєм береться, коли людину укидає в жар. Чи дозволить мені доля повернутися в Україну, а чи ні, але частка того животворчого чудодійного намиста маю тут у Мурманську. Як заспіває наш хор про оту самотню лебедоньку, або про дівчиноньку, що плакала в батька на порозі, або про козаченька, що до дівчини щовечора ходить, то всі хвороби відступають, де й сили беруться?! Отими ліками й видряпуюсь зі своїх болячок та всіляких труднощів. То цілюще Євщан-зілля, яким засівають наші дівчатка – лелечки тут на саменькому краю Світу, аж за Полярним колом. Ото такі наші дівчата, а хлопцями хоч і не дуже рясно в Громаді, зате які свідомі і завзяті, - наші трохи підтоптані парубки. Щоправда є й молодші та нажаль не так багато, як хотілося б.

Дехто, з особливо байдужих, і уявити собі не може, що безкорислива, жертовна праця в громадській організації може принести радість зустрічей з щирими талановитими людьми, що та робота може принести незмірні духовні плоди та щедроти, - та такі, що попри усі оті нестатки та многотрудність життя відчуваєш себе багатою і завзятою, бо ті однодумці, ті люди, що поруч з тобою, підіймають і тебе на крилах своєї вдачі на висоту свого духовного злету. А мене тягло до такої праці і до людей з саменьких шкільних літ, з саменького дитинства. Сама, щоправда, а ні співати, а ні грати на якомусь музичному інструменті я не годна зовсім, але до того світу, - співочого, творчого, високосного і закоханого в життя пнуся сама і підбурюю людей. Про таких, як я кажуть, мовляв сама ні до чого не здатна, але щось в ній таке від організатора… Отож не минають і мене люди, бо я сама боюся розминутися з ними. І вони, ці земляки мої, і стають співавторами отого чогось задуманого і вигойданого мною в схронцях душі. Отож вивершується такий собі взаємовплив серед небайдужих і цікавих людей, виникає співтовариство, яке стає рідним родинним колом, в якому все і мислиться і говориться рідними піснями. Бо тільки все справжнє і нефарисейське несе в собі радість буття і породжує якісний і органічний плід.

* * *

Матвєєва Павліна. Колись я дуже мріяла, та що там, марила, справжньою українською сорочкою. І оту справжню сорочку, льолю, вперше вишила мені тут в Мурманську саме Павлінка. Яким тільки художнім смаком насичена душа цієї жінки, бо не знаю, що вона робить краще - вишиває, чи співає. А яка ж сценічна! Диво – пава, коли виходить на сцену. ЇЇ шитво – це завжди неперевершене рукотворне диво. А як затягне «Високу вербу», або Шевченкову «Вітре буйний», то аж дух переймає. Голос чистенький, високий, звучний і сама така гарна і сповнена любов’ю до пісні, якою і має бути справжня українська Берегиня. Родом з Житомирщини, і пісні її звідтіля. Взагалі, наша лелеча громада у Мурманську, то маленька Україна, яку ми тут облаштували з пісень, вишиванок, спогадів та самодіяльних театральних вистав. А всі ж, до того ж, з різних регіонів України, відтак огортаємо згадкою і любов’ю цілковиту всю Україну. А починали ж як?! Божечко милостивий, та першопочатку співали ж в міському транспорті, на зупинках просто неба, літом біля озер, якщо щастило з годинкою. А вже коли стали виступати в ошатних залах, то люди з місць викрикували: «Заспівайте оту, яку ви в тролейбусі за №6 співаєте… І заводила Павлінка «Вишиванку», або «Місяць на небі» Всі пасажири посміхаються, хтось підспівує, хтось просить записати телефон. А було й таке, що їхали з нами та з нашими піснями, аж до кінцевої зупинки, а після того колісного «концерту» вертали в зворотному напрямку. Та й в тому ж таки транспорті просили люди, кожний своє улюбленої. Нас впізнавали саме таким чином, саме в таких похідних умовах ми здобули популярність. Зараз Павлінка мешкає в Санкт – Петербурзі, - нам дуже бракує її голосу, її пісенної вдачі, її самої. Але хай їй щастить міжи українцями Північної Пальміри. Адже наша Україна там, де живуть Українці!

Молочнюк Люда народилася на Вінниччині, в місті Немирів - по вкраїнські огрядна і красива жінка. Пісенна її вдача бринить і пульсує і в рухах і в усмішці, а вже яка виконавиця театралізованих ролей, то й казати годі.

Пасує їй українська сорочка, намисто, гарна хустина, а вимов такий лагідний та такий по -вкраїнськи соковитий, що деяким українським урядовцям було би варто повчитись у неї мови.

Саме з Павлінки Матвєєвої та Людмили Молочнюк починався наш пісенний струмок – хор української пісні «Лелеки» Саме вони удвох були легенями, пульсом і сердечним ритмом наших перших співочих проб в отих автобусах, просто на вулиці та й де прийдеться.

Багній Катерина. Катерина, то окрема тема для розлогої розмови. В її долі відбилась вся гіркополинна вдача нашого українського народу. Варто нагадати усього перший рядок пісні і вона підхопить і виспіває до кінця. Сама про себе говорить, що на піснях і виросла. А я все з своїми етнографічними примхами, - що сама не знаю, чого в книжках бракує, то телефоную Катерині, бо вона пройшла через усі терни і радощі сільського життя. Все перепробувала робити своїми руками, - і шити, і прясти, і ціпом молотити, до вишивки охоча, коноплі терла, і льон тіпала, і хліб пекла, знає як сіяти, жати, волочити, не забула довжину колгоспного рядка, ходила боса, бо не було в чому, серпа і коси не цуралася, ткала рядна і полотно, мазала стелю і хату знадвору, долівку підводила, снопи в’язала, глину місила, а на сільських весіллях і світилкувала і в дружках була. Батьки Катерини з одного села, разом були гнані нацистами на примусові роботи до Німеччини.

По поверненню в рідне село побралися, хоча батька знову забрали до служби в війську майже на п’ять років. Цікава доля і її прабаби Мелашки з прадідом Іваном, які були часткою материнського родоводу: - Під час примусової колективізації у цих роботящих селян забрали усю худобу та реманент, а далі ще й «розкуркулили», тобто заслали на «виправні» роботи в Архангельські ліси. Відбувши покарання, двоє тертих недолею та злою чужинською волею, стареньких людей, подолали пішки! шлях додому, - з Архангельщини аж до України, до саменьких рідних порогів. Йшов 1932 рік… Тиждень відсидівши в кутку, що біля печі, помер прадід Іван, а по дев’ятому дню за ним, померла й прабабуся Мелашка.

Родом Катерина з Переяславщини. Спадкоємиця і Берегиня отого неперевершеної краси Переяславського рушника.

Турецька Галина. Ото вже справжня буковинська чічка (хоча й має двох дорослих доньок). Що вродою, що мовою, а що вдалою коломийкою. Пишається Галя історією свого скривдженого роду і переймається долею України. Галя належить до інтелігентної високопатріотичної Родини Турецьких з містечка Вижниця, що на Буковині. Навіть ніколи не міняла свого дівочого, тобто батьківського, прізвища. Батько Галі, Степан Степанович Турецький, був економістом – фінансистом, мама вчителькою. Один з братів батька, Турецький Василь Степанович, має звання Народного художника України. По його ескізам був виготовлений один з пам’ятників Тарасу Шевченку в Західній Україні. Ще один дядько пані Галі, Турецький Дмитро Степанович, був ув’язнений в юнацькі роки за тюремні грати лише за те, що під подушкою в нього знайшли «Кобзар» Шевченка. При відході з Західних земель України червоні варвари помістили усіх в’язнів чернівецької тюрми в вагони нібито для того, аби евакуювати їх в інше місце, але на мосту «Чернівці - Заліщики» самі ж і підірвали ті вагони. Ще один дядько не повернувся з фронту. Відтак, шанує Галина Степанівна пам'ять про борців за нашу Українську державу, гордість та самоповага притаманні її натурі. Любов до вишивки викарбовує в чисто західних традиціях, - орнамент та чіткість магічних ліній.

Ніжнікова Тамара. Маленька, чепурненька та дуже вдала до вишивання, співу, будь-якої швацької справи. Все українське, що на ній, вишите та виплекане її власними вмілими руками. А ще дуже обов’язкова. Про таких лагідних та скромних людей завжди говорять так: «Це людина від Бога…» Не випадково, що і за фахом знайшла себе Тамарочка саме в медицині. В нашій Громаді понад десять років.

Ширко Катерина. Художник іконописець, хоча малює залюбки і портрети і природу і все те, що може вимагати сценарна версія будь-якого українського проекту. Безкорисливо працювала на відновленні, тобто на реставраційних роботах українських церков, бо Людина вона добра, безкорислива, глибоко віруюча. Живе серед ікон, молитовно зволожені її Душа і відношення до людини, що опинилася в скруті. Тремкою думкою переймається про долю Україну, про свою Родину. Дуже талановита, а добра настільки, що і грошима останніми поділиться, забувши при тому спитати, коли чекати на повернення боргу, і сорочку останню з себе стягне і віддасть без вагань, якщо хтось буде мати більшу в ній потребу.

Як і всі волиняки шанує все українське, пишається рідною мовою, сорочкою, Україною, свідома українка і щира товаришка. Одна з перших засновниць українського культурного товариства на мурманській Півночі Росії.

Шишкіна Леся. О, Леся наша, як вбереться в український стрій, то справжня українська Мадонна. З Лесею прийшлося познайомитись випадково, коли я давала одній знайомій жіночці, також українці, якусь українську газету… Розмовляли ми з Аллою українською мовою. Отож як зачула Леся рідну українську мову, та як підскочить, та як загомонить і собі до нас, мовляв і я хочу української газети. Я ж бо з України і українка за походженням. Ото так спрацював наш родинний генетичний природний струм. А я ж вважала її гоноровою та вередливою жінкою, бо знала її раніше лише як клієнтку перукарні, де я працюю. Отак можна помилитися, не знаючи до пуття людини. Професійна куховарка. Чудово готує українські страви. Гарно співає, вдало грає драматичні ролі, швидка на дотепне слово та влучна на вкраїнський гумор, - та що там, - вертка на всі заставки. Приїхала Леся до Мурманська з Кривого Рогу. Українською розмовляє Лесина донька та маленький онук. Пізніше виявилося, що Леся ще й дуже свідома українка. Не раз казала нам, та й без тіні найменшого жарту, що в разі чого, то на кордоні України і до гармати стане. Ото такі бувають мадонни з України.

Чулкова Алла. Народилася на Одещині. Така собі лагідна та дуже симпатична господинька. Але це тільки на перший погляд. Бо багато років Алла працювала на дуже відповідальній роботі, була операційною медичною сестрою.. Обережна в слові. Виважена на думку. Українська мова в неї м’яка, співуча, саме така, якою її описують українські класики - солов’їна. Зрозуміло, що й співати й декламувати вірші Алла береться залюбки.

Аряшкина Мирослава. О, Мирославця – це наш перлинний співочий поклад. Та й немає жодних підстав до дивування, бо і батьки Миросі творчі та дуже шляхетні люди. Мама, Людмила, співає в нашому ж хорі, переймається його життям, бідує його проблемами. А батько, Ігор Павлович, керує великим військовим оркестром. Родом ця щира українська Родина з Черкащини. Мають рідню в Умані. Мирославця разом з батьком в Громаді понад десять років. Мама, Людмила, прийшла до гурту пізніше. Перші українські співи Мирослави відбулися ще тоді, коли вона була школяркою, а тепер уся Громада пишається її успіхами в науці. Університет закінчила Мирослава з червоним дипломом. Відразу склала іспити в аспірантуру. Попри величезне завантаження не розлучається з українською піснею. Разом з хором «Лелеки» побувала на багатьох фестивалях та конкурсах. В тому, що хор опанував звання «Народного колективу» є велика заслуга Мирослави, бо це дуже молода, вродлива та талановита солістка хору. Сама собі вишила сорочку «льолю».

Петрунько Анничка. З таких, як наша Анничка Петрунько художники малюють саму Україну. Так, Анничка – це прообраз самої України. Її світлинами годилося б прикрашати найкращі друковані твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Лесі Українки та інших наших класиків. Хоча Ганнуся народилася тут на Півночі Росії, але чомусь мені здається, що саме такою була Маруся Чурай.

Чеснотна, дуже обов’язкова та миротворчо-лагідна ця дівчина. Глибоко-віруюча, але не показна своїми чеснотами, бо високосною вагою скромна та шляхетна. Працелюбна у всьому – в навчанні, бо також опанувала навчання в інституті на здобуття червоного диплому. Спортсменка, вишивальниця, а ще ж і до пісні української горнеться всім серцем, до етнографії, до самої України і до її історії. Винаходить час на проби хору, на поїздки на фестивалі, на спілкування і на товариську вдачу. Щасливі батьки, бо мають таку лагідну донечку. Сім’я Аннички Вінницького родоводу.

Марчук Алла. Пані Алла одна з найперших, хто перейнявся такою святою ідеєю – створення української громад и в Мурманську. Людина дуже обов’язкова, щирої товариської вдачі, поділиться останнім, щиро приймає в своїй оселі усю нашу громаду. І нагодує, і розважить. Дарує всім українські книжки. Родом з Житомирщини, але має рідню в Києві. Пані Алла - це твердь і криця громади. На таких, як вона і тримаються громадські об’єднання, вивершуються оті негучні безкорисливі справи, які «хтось же повинен робити», як казала мені колись чудова пані Орися Гарасовська з Америки.

Реп’ях Люда.

Та вже само прізвище репрезентує її, як людину з України. Тут вже не прикинешся «Іваном не помнящим родства» А, якщо серйозно, то так воно було й насправді… Щиро по-вкраїнськи і зазнайомилася я з Людмилою. Ще, в тепер уже такому далекому, 1997 році, зателефонувала до Мене Люда і відразу українською І каже: «Візьміть мене до себе…» Уявіть, наскільки це золотоносно – варто, - почути таке в телефонній трубці, отутечки на краю Світа… А вже пізніше, з Норвегії, звідти де Люда тимчасово живе і працює… Знову вечірній дзвоник… «Наталю, поговори зі мною по -вкраїнськи… бо вже не можу в цьому запустінні бути, так набридло, до безтями, але мушу…» Поговорили. Отак і живемо. Один одного і лікуємо словом, піснею, душевною підтримко. Та що там, серед своїх і грошима перепозичитись трапляється. Свої є свої. Ото і все…

Людочка Реп’ях великої вдачі художник. Про таких талановитих людей кажуть: «Талант від Бога…, або з Божої Ласки талант…» А ще ж і отим мистецтвом художнього батіку займається, і ткацтвом, і вишивкою. Сама собі відразу й сорочку вишила, як тільки прийшла до Громади. Хлібосольна, щедра на подарунки і на справедливу дружню виважену критику. А вже яка Пані… То ще багатьом повчитись, - так себе вишукано і зі смаком тримати. Але, напевно, то також талант, який не всім дається.

Гончаренко Володимир Лукич. З Володимиром Лукичем Гончаренко наша громада зазнайомилась завдяки тому, що ця людина настільки не розминається навіть з найменшою часточкою свого українського кореню, що побачивши коментар по телебаченню про наш «Сорочинський ярмарок» - 2002 року відразу запросила нас з виставою в місто заполярних енергетиків Полярні Зорі. На той час Володимир Лукич був мером цього міста. Ми радо відгукнулись на запрошення. Після вистави, вже за добре накритим столом Володимир Лукич повідав нам, що народився він в районному містечку Краснопілля Сумської області, де закінчив школу семирічку. Далі навчався у Запорізькому будівельному технікумі. Звідти ж і був призваний до лав совєтської армії. Служив розвідником в південній групі військ в Угорщині, - займався спортом. Загартував себе у такому виді спорту, як класична боротьба. А ще багато малював та читав. Після служби у війську закінчив вечірнє відділення Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. Працювати на Північ приїхав з власної волі. Трудовий шлях почав із звичайного механіка та підвищення по службі не минали нашого земляка. Бо це саме та людина, яка звикла до праці, до старання в роботі, до порядних толерантних відносин. Відтак і став мером міста Полярні Зорі. Володимир Лукич і зараз займає відповідальну посаду в місті Кандалакша Мурманської області, - шанований серед людей і однодумців. Дуже щиросердний та свідомий українець. Завжди знаходив можливість допоїти Громаді коштами. Дуже добре володіє українською мовою та послуговується нею при спілкуванні з земляками. Тяжко уболіває за Україну та за долю свого народу. Під час помаранчевих подій носив значок відповідного кольору. Досить часті телефонні розмови між мною і Володимиром Лукичем, то велика для мере розрада і можливість мати пораду та підтримку, як для Громади, так і особисто.

Гергінова Ліда. Людина гуртова, завзята та обов’язкова у справах. Схильна до аналізу та реальної оцінки ситуації, в якій опинилася. Знайшла в собі сили дати відсіч яничарському лукавству. Ліда знову серед нас. Ми щиросердно радіємо її поверненню. Швидка на дотепне слово.

Отож, як жахне отим своїм одеським гумором, то зі сміху хоч лізь у піч. Душа і двигунець усіх наших посиденьок. Натура Ліди щедриться Піснями. А вже скільки вона знає тих пісень?.. Та всі ж одеської «обійми»… Та і в театралізованих ролях не промах. Грає так, наче це не театр, а справжнє життя. Дуже добре, коли хоч одна така людина є в колективі.

Арнаут Тетяна. Вихователька в дитячому садочку, відтак і нас, нестриманих та невгамованих, а часом і непоміркованих, час від часу, «виховує». Отож маємо свого психолога. Як і всі вінничани добре володіє українською мовою. Гарно співає і залучає до всього українського маленьку внучку Дарину. За Тетяну можна щиросердно порадіти, - усі члени її сім’ї українці, навіть невістки. Ото вже повне українське родинне порозуміння. Тетяна привітна господиня, пече смачні пироги і паски. Виховує онучку Дарочку в шанобливому ставленні до українського звичаю і усього, що пов’язано з культурою України. Відтак, і Дарочка, і Олена, невістка Пані Тетяни, і мама Дарочки, залюбки приймають участь у всіх наших громадських заходах. Невдовзі пані Тетяна разом з чоловіком виїдуть в Україну назавжди. Хай їм щастить. Наша спільна праця в мурманській Громаді теплим промінчиком, чи то пак, струмочком Гольфстріму, хай зігріває їх згадкою про лелечу Україну в Мурманську.

Ляшенко Тамара Миколаївна. Член Громади з 1996 року. Родом з м. Чугуєва, що на Харківщині. Попри велике бажання співати в хорі, Тамара дуже багато часу проводила на роботі в морі і тому меті не поталанило відбутися. Відтак, хоч зі співами не пощастило, але Тамарочка завжди з нами, особливо тепер, коли вийшла на пенсію. Перед виступом усім нашим дівчаткам і віночки підправить, та й жінкам допоможе дати собі раду, вбираючись до сцени. І на стіл накриє і допоможе речі зібрати, коли ми втомлені після виступу, - все намагається допомогти та зарадити.

Якось давно, в ті часи, коли ще наше Мурманське Обласне радіо сягало програмою радіостанції «Атлантики» у всі широти світового океану, Тамарі на великому рибопромисловому траулері, хто й зна де від мурманських берегів, поталанило почути по судовій радіотрансляції моє україномовне привітання з святом нашим українським морякам. То аж тарілки не втримала в руках від радості, а потім, як розповідала Тамара,- і раділось і плакалось водночас. Та й багатьом морякам-українцям було приємно почути таке привітання. А ще Тамара переймалася гордістю, що знає мене особисто, що є членом нашої Громади. Ото так рідне слово може нечувано принести радість і спогад про рідні пороги.

Соколовські. Микола Олександрович та Лідія Антонівна – це дуже привітні та доброзичливі українці, які хоч і не належать до творчого гурту активістів Громади, але вважають себе членами Лелечого осередку і не минають увагою жодного нашого заходу. Лідія Антонівна закінчила Державний університет імені Тараса Шевченка в Києві, - факультет української мови та літератури. Відтак, завжди є до кого звернутися за консультацією з мовного питання. Вчителює пані Ліда і в Мурманську, а пан Миколай працює на флоті. Обоє родом з Житомира. Одна з доньок народилася в Україні, - друга тут, на Півночі, але обидві - і Катеринка, і Ліля вийшли заміж за українців. Пані Ліда любо погодилась допомогти нам і старанно виконала роль однієї з ведучих вистави «Проща до Української Хати» Зараз готуємо нову ювілейну версію вистави «Сорочинського ярмарку» і вже погодилися грати в спектаклі і пані Ліда і Катеринка зі своїм чоловіком Володимиром. Отже, побажаймо успіху цій родині в творчому починанні.

Горба Олег Петрович. Сам себе шутково називає «ніжинським огірочком». Отож, не виявляє жодних труднощів, аби здогадатися, що ця весела людина з Чернігівщини. Працює на відповідальній роботі в Мурманському морському пароплавстві. Але, не маючи зайвого гонору, залюбки грав з нами в «Сорочинському ярмарку» - 2002 «Торгував» смушковими шапками та «зваблював молоду сусідку відвертими залицяннями» Дуже артистично та емоційно впорався з цією роллю. На виставу запросив пів колективу, де він працює. Ніколи не відмовляє в допомозі, якої потребує Громада і яка сягає його можливостей. В Мурманську дуже багато наших українців, що ходять у керівниках такого ступеню, як Олег Петрович, та далеко не всі хочуть помічати своїх земляків. Доброзичливо ставиться до дружніх посиденьок та спілкування з нашим лелечим гуртом, ніколи не шкодує, а ні часу, а ні грошей, а ні добрих слів.

Сиротюк Петро Антонович. Народився в селі Велика Клецка Березновського району, що на Волині. В сільській школі закінчив початкові 7 класів. Тяжке дитинство. Лютий та жорстокий від скупості вітчим, та не завжди справедлива мама, що не міг дочекатися юнак Петро, аби скоріше призвали на службу до війська. Служити довелося в Новгородській області Росії в ракетних військах, де проходили службу ВИКЛЮЧНО УКРАЇНЦІ з Західних областей України… Не думав повертати додому, але рідні пороги завжди приходили у сни і вабили... Вітчим заходився «за старе»… Але перед ним постав кремезний юнак-спортсмен, який твердим словом дав зрозуміти, що не дасть себе на поталу, як то було раніше. Пізніше подався до Мурманська, аби підзаробити грошей та ще дуже хотілося вчитися. Пішов у море та там і надолужував середню освіту. В ті часи існувала заочна школа моряків, а вчителі навіть виходили у море на великих рибопромислових плавбазах. Невдовзі по тому став студентом-заочником Архангельського морехідного училища. Факультет – промислове риболовецтво. Вивчився на майстра -технолога. До пенсії працював за фахом.

Прийшов до Громади сам, бо дуже ж гарно співає. Яких тільки талантів не втратила Україна в особі таких своїх дітей, як Петро Антонович Сиротюк?! Адже його доля, доля роботящого селянського хлопця, дуже типова і безжально втрачена для свої Вітчизни. Глянувши на Петра Антоновича відразу можна зрозуміти, що то українець, бо він схожий тільки на українця і більш ні на кого… Любить запросити до себе в гості і добре пригостити. Сам добре готує українські страви, а ще так, як ніхто, читає гуморески Павла Глазового. Попри те, що має дуже підірваний стан здоров’я, побував разом з Громадою на фестивалях в Москві, Луцьку, Великих Сорочинцях, знову в Луцьку, та в Одесі.

Кузнєцова Тетяна. Родом з Тернополя. В родині Тані є і українці і поляки. Маленька наче синичка. Відзігорна в моді, відтак завжди на високому підборі та в модному капелюшку. Навіть тоді, коли виходила зі мною в морозяку на майдан у Мурманську. Під час майдану писала вірші патріотичного спрямування, але взагалі Тетянка дуже віруюча та духовно-насичена людина. Такі ж і її вірші. Не минає жодної служби Божої в костьолі. Так і діточок своїх виховує. Таня дуже лагідна і високоінтелігентна людина . З такими завжди приємно. В товаристві Тані буває соромно за себе. На таких як вона хочеться бути хоч трохи схожою.

Якубович Оленка. Належить до польської родини в Житомирі. Товариська вдача для Оленки понад усе. Швидка на виручку і добре слово. Однак і з жартами не розминається. Дуже привітна і доброзичлива. Про таких як вона завжди кажуть: «людина без хвокусів…» В товаристві такі люди, то наче скарб, але який і шукати не потрібно. Варто до них лише уважно придивитися.

Оленка працює кіномеханіком в кінотеатрі.

Невзорова Раїса та її племінниця Оленка Сирокова. Про цих наших товаришок також можна сміло сказати, що й вони «без хвокусів…» Народилися в Карелії. (Оленка, щоправда, є нащадком українського коріння, - батько мами був репресованим українцем) Але прийшовши до українського хору добре розуміють, куди прийшли. Не вимагають гри за їх правилами, як це не раз траплялося з іншими хористами, що приходили до нашої Громади. Навіть тексти пісень намагаються переписати українською мовою. Оце по-нашому! Оленка дуже добра швачка – модел’єр, завжди готова зарадити нашим дівчаткам з пошиттям костюмів, або й сама пошиє. Надійні і приємні у спілкуванні ці дівчата. Горнуться люди до нашої пісні, до нашої культури, а відтак і ми їх не образимо. Куди ми – туди й вони. Не минаємо цих дівчат, коли їдемо в Україну на фестиваль, або конкурс. Вони варті нашої дружби і уваги.

Фелюгина Людмила. До Громади прийшла вже вдруге. До всього українського тягнеться, бо в родоводі Людиної мами були українці. Були часи, коли Людмилі було тяжко визначитись біля кого бути, - чи то з нами, «Лелеками», а чи бути членом псевдоукраїнсього гурту. Прозріння прийшло скоро і Люда рада, що знову серед нас. В недалекому минулому – викладач англійської мови. Дуже шанує українську пісню, та український театр. Мову вивчає по творчості Ліни Костенко. Після творчої поїздки в Великі Сорочинці, разом з іншими членами Громади, Люда радо опанувала мистецтво створення ляльок.

Ширяєв Віктор. Це наш акомпаніатор хору. Дуже вдалий та талановитий музикант. До нашого колективу його залучила колишня наша керівник хору – Наталя Мороз. Віктор відразу захопився нашим хором та роботою над досконалим вивершенням української народної пісні. Народився на Чернігівщині. Батько Віктора росіянин, відтак, душею він більше прив’язаний до родинного кореню мами. Батьки Вікторової мами були українцями, - дід Прохор Потапенко та бабуся Єфросинія Сільчук. Цікава деталь, - коли ми працювали над проектом «Проща до Української Хати», то Віктор сказав, що також має право на одержання медалі «Народженому в Українській Хаті», бо народився в справжній українській землянці… В цій веселій людині приваблює його щиросердна вдача. Віктор працює в школі керівником оркестру народних інструментів. Деякі хлопчики ходять до школи завдяки тому, що грають в цьому оркестрі. Відтак, багато непростих за характером підлітків дістали путівку в праведне життя завдяки улюбленому керівникові оркестру. Багато хлопців, по закінченні школи, мали змогу продовжити навчання в музичних училищах, а й навіть в консерваторіях. Ото такий благодатний виховательський засів. Багато мам сказали йому сердечне «дякую». І з нами, часом, як з дітьми. Для нього всі хористи - здібні люди. Не шкодує чачу для індивідуальних занять. Готовий супроводжувати колектив на будь-які фестивалі, не шкодуючи особистого часу під час відпусток. Отже, ми побували з Віктором і в Москві, і в Луцьку і в Одесі і на Буковині.

Наші засновники 

Скорбенко Станіслав Сергійович, перший голова Українського культурного товариства Мурманська. Важко переоцінити ту роботу, яка свого часу була пророблена першим Головою нашої Громади в Мурманську, Паном Станіславом Скорбенко. Тільки подумати, - ще сам Україна не зголосилася до Незалежності, а він з купкою однодумців заснував Громаду. І хоча офіційно Українське культурне Товариство було зареєстровано аж в 1992 році, але ж перше число україномовної газети «Українське Слово», як печатного органу УКТ, було надруковане вже в 1990 році. А сам український струмочок майбутньої Громади «Лелеки» утворився ще наприкінці 1998 року. Як на той час, то це були досить сміливі кроки, і на той момент ще ніхто не знав, як і куди воно може повернути. Беручі до рук ті перші числа «УС» не важко собі уявити, в яких катакомбних умовах вони видавались. І то був перший український поклик на Кольській Півночі Росії. Та й матеріали, що містилися на сторінках газети, були високого рівня правдивості та історичної ваги. Бо писалось і про Гетьмана Івана Мазепу, і добрі підбірки віршів українських національно-свідомих поетів, тощо. Щоправда, фінансові буревії стали на перешкоді повсякчасному виданню «УС», але навіть ті перші числа газети стали дороговказом та тою національною силою, що приваблювала увагу та повагу до першо-початкового УКТ. Народився Станіслав Сергійович на щиросердній та хлібодарній Полтавщині. Вищу освіту здобув, закінчивши Ленінградський політехнічний інститут. Приїхав до Мурманська в 1958 році. Попри вагомий північний трудовий стаж ще і досі працює в Мурманському філіалі інституту Академії наук РФ.

Рідну мову знає настільки досконало, що здається, наче й не було того багатолітнього розлучення з Батьківщиною. Бо шанує Станіслав Сергійович рідну українську мову, історію своєї землі та її культурні набутки.

Бриченко Анатолій був одним із засновників Українського культурного товариства в Мурманську 1998 року. Його самодіяльні вірші дуже подобались нашим землякам, які він сам читав на багатьох вечорах громади.

Емігрант – я пилинка по світу,

Вітром здута з своєї землі

В чужу мову і звичаї вдітий

І пригрітий в чужому теплі.

 

Та, коли сон умілець завзятий

Одкидає багато років,

Бачу стіни рідненької хати,

Й тихий чується маминий спів.

 

Туга бється об мене, мов хвиля,

Струни серця надривно гудуть,

Гірко плачуть думки мої милі,

Що б хоч хвильку удома побуть.

 

Жур, буває, одолить щосили,

То молюся тобі, то клянусь:

Хата мила, садок білокрилий,

Хоч старим, а до вас повернусь.

 

***

Соловки, Соловки, Соловки,

Кілька островів серед пучини,

Біль і жалоба із України

Протяглися сюди крізь віки.

 

Соловки, Соловки, Соловки,

Кругом вас білих хвиль хороводи,

А по березі привиди бродять

Обізвіться до нас, земляки.

Лаврів Богдан Олексійович, співголова у складі Правління НКАУ. Народився на Івано-Франківщині, там же дістав і вищу освіту. Тому й не дивуємо з того, що пан Богдан має ту свідомість і той потяг до усього рідного, який напевно мають всі його земляки з чудового Прикарпатського краю.

Багатолітній помічник Громади в багатьох організаційних справах, а часом і фінансових. Працює в колективі нафтовиків мурманської Півночі Росії. Посідає одну з керівних посад в правлінні підприємства, але з нами, українцями, завжди веселий, охочий до спілкування рідною мовою та до гуртового співу доброї української пісенечки.

Лаврів Євген. З Євгеном Лаврівим та його братиком Тарасом ми зазнайомились вперше, коли ці хлоп’ята буди ще малюками та відвідували дитячий садочок.

А було це так. Ми були на сцені та саме виконувалося Шевченкове «Реве та стогне Дніпр широкий»/

ісі присутні, що були в залі, встали. І як було приємно бачити нам зі сцени, що серед цих присутніх двоє малюків у модних костюмчиках, а ще й з «метеликами» та не просто стоять, а СПІВАЮТЬ! Та так щиросердно, зі знанням справи, так завзято і сумлінно, що попри низку пройдешніх літ, час від часу я «відмотую» плівку відеокасети до потрібного місця і ще, і ще раз, залюбки вглядаюся в дитячі обличчя цих маленьких Українців, за якими, хочеться вірити - Mайбутнє України.

ЦІ хлопчики ростуть і виховуються в свідомій українській родині. Батько, Лаврів Богдан Олексійович, родом з села Козари Рогатинського району Івано – Франківської області, а мама, Марія Юріївна, також з Івано – Франківщини, - село Фетьків Наддвірнянського району.

Тарасик дуже заклопотаний навчанням, відтак ми значно рідше з ним зустрічаємось. Євген також вже студент Мурманського Державного технічного університету. До того ж вивчає не тальки програмну англійську, а ще й скандинавські мови, також обмежений в часі, але вириває таки з свого щільного розкладу час, аби підтримати Громаду у проведенні заходів.

Євгенчик настільки чудово розмовляє українською мовою та артистично тримається на сцені, що коли він виконував роль свата-дружби під час вистави «Проща до Української Хати», то захопленню глядачів не було меж. Та й сватав не на жарт, а по – правді… Висватував нашому Миколці Малусі Наталочку. Все було так органічно і досконально-правдиво, як буцімто це відбувалося не на сцені мурманського театру, а в самій Україні. Він же, Євгенко, був і серед колядників на святочних «Різдвяних зустрічах» та під час фестивалю дружби в Обласному будинку культури. А як велично він ніс клейнодну Зірку, що сповіщала про народження Сина Божого?! А як виголошував колядки!? Бо він в той час не грав роль, а правдиво репрезентував прабатьківські звичаї свого вкраїнського народу. То була енергетична злука цього хлопчика з Вітчизною його батьків, з його Вітчизною. Євген добре попрацював з нами і над ювілейною сценічною роботою «Сорочинський ярмарок» і над ювілеєм Громади у ролі ведучого. Євген Лаврів член Союзу української молоді Мурмана. Розпочав роботу над розробкою сайту Громади «Лелеки» Адреса сайту: www.leleky.murman51.ru.

Власюк Сашко. Народився в Умані Черкаської області. Засновник УКТ м. Мурманська 1989 року.

Часто виступав по Мурманському радіо. Росповідав про історію української вишиванки. Більше про чоловічу українську сорочку. Займався художнім оформленням газети «Українське слово».

Писав прекрасні гуморески і сам їх читав. Чудово грав на гітарі, своїми руками зробив ліру, на якій він грає і тепер. До від’їзду в Україну він був душею Громади.

Як і в Мурманську так і в Україні він не покидає писати, тепер вже казки, які так і називаються «Казки Лірника Сашка».

Спочатку працював на українському телебаченні в передачі для дітей як дід Панас, тепер як Лірник Сашко.

Підтримує зв’язок з нашою Громадою і до тепер. Подарував, вже 4-ри випущених диски зі своїми казками, які слухають наші діти.

Матеріал підготувала Катерина Ширко.

Михайлович Михайло (від першої особи): Народився в Україні на Львівщині в селі Плав’є Сколівського району. Після закінчення школи пішов у військо. Служив на Північному флоті з 1971-1974 роках на надводних кораблях, ходив в походи.

Після служби залишився в Мурманську і з 1975 року до виходу на пенсію 2006 року працював в Мурманському траловому флоті на риболовецьких судах. Без відриву від роботи закінчив Мурманське середнє морехідне училище, після чого ходив в море електромеханіком. В даний момент ходжу в море в різних риболовних компаніях по контракту. Жонатий, маю двох синів, які теж вже мають свої сім’ї.

При перебудові в Росії почали організовуватися національні товариства, в тому числі одні з перших утворили товариство українці, які жили в Мурманську. В цей час «залізний занавіс» трохи осів, появились мітинги і демонстрації де я і познайомився з українським осередком.

То були цікаві часи для українців, які хотіли себе почувати Українцями, говорити по українськи, читати українські газети. Нам часто діставались тим чи іншим шляхом українські газети та журнали з України, навіть із-за кордону – Америки, Канади, Англії і т. д. і ми їх розповсюджували на мітингах. А коли збиралися разом, то з захопленням читали все, що було пов’язане з Україною і її історією.

Особливо вражало те, як українці, проживавши далеко від Батьківщини, зберегли все українське, як вони самоорганізувалися, як зберегли те, чого навіть в Україні немає. Це придавало мені сили випрямитись і стати тут, на Півночі – Українцем. Для мене читання цієї літератури, та спілкування в Товаристві, де ми вирішили говорити тільки на українській мові, зробило свою справу. Я став патріотом України. Тому що в російському середовищі, де ми живемо, такі видатні українці як Мазепа, Грушевський, Петлюра, Шухевич, Бандера і інші представлялися як вороги і зрадники.

На тому піднесенні ми почали випускати українську газету «Українське слово». На превеликий жаль ця газета не випускається тепер, але я вірю, що недалекі ті часи, коли ця українська газета буде знову виходити бо Українська культурна автономія потребує своєї газети. За 20 років існування об’єднання українців у Мурманську нас знають як тут на Півночі, так і взагалі в Росії, також США, Канаді, Австралії, Франції і других країнах.

Особливо подобається всім наш український хор «Лелеки», тепер уже народний. Це наша візитна картка, яка відома на різних фестивалях Росії та України.

Очима друзів: Це ж яку потрібно мати свідомість, любов до України, як у нашого Михайла?!... Уявіть собі таке: в будь-який час, Михайло телефонує мені, як не від берегів Норвегії, так десь з Ісландії та цікавиться, як там у Громаді справи… Дбайливо нагадує про своєчасність звітів, клопочеться та переймається подіями, які коливають Україною. Не рясно в нас в Громаді хлопцями, зате ті, що є – патріоти своєї Батьківщини.

Суранович Іван (від першої особи). Я народився в с. Антонівка Розівського району Запоріжської області у 1951 році де і проживав до 1960 року.

Далі наша сім’я переїхала на Львівщину в м. Яворів. Тут до 1966 року навчався у школі, тут пробудились і загострились почуття гідності, затвердилась національна свідомість як українця патріота. Особливо назавжди вдячний вчителям української мови Щуп’яним О.М. та Г.М., класному керівникові, вчителю математики Бистранівській Г.М., та вчителю співу Завадько М.Ф. за українство, яке і мені вони прищепили.

Та вітрами романтики понесло мене після 8-го класу на далеку північ, в Мурманськ, де з 1966-1970 роки навчався у морехідному училищі. Особливо в ці роки було тяжко, бо душа була в Україні. З 1971-1979 роки ходив в море на наукових та риболовецьких судах 3-м, 2-м, старшим помічником капітана. Бував не раз в іноземних портах Англії, Ісландії, Норвегії, на Канадських островах. На той час то було дуже цікаво, бо в молодому віці бачив другий світ, друге життя. Навіть залишитися пропонували, та не наважився, бо все ж в серці пам’яталась рідна Україна.

В 1979-1986 роки переїжджав та проживав в Калінінграді.

У 1988 році повернувся знову в Мурманськ, по сімейним обставинам і знову старшим помічником капітана ходив в море на рибацьких судах.

Якось влітку 1990 року вперше, в кіоску рибного порту, побачив газету «Українське слово» Українського культурного товариства, де головував С. Скорбенко. Відтак дізнався, що в Мурманську в 1989 році зародилась Українська Громада. З тих пір і став її членом. По можливості приймав участь у проведенні Громадою всіляких вечорів, міроприємств, заходів, демонстрацій та акцій.

В 1991 році з радістю сприйняли звістку про проголошення України незалежною – 24.08 1991 року і в знак цього було відзначено ходою демонстрації всієї громади УКТ по центральному проспекті Мурманська з гербом і прапором України.

Під час виборів президента України Ющенка В.А. ми у складі 4-х чоловік НКАУ, вийшли на площу «Пять Углов» м. Мурманська з українським прапором і транспорантами.

Далі брав участь у художній самодіяльності, співав у хорі української пісні «Лелеки».

У 2007 році в складі хору їздив на фестиваль «Берегиня», до м. Луцьк, та на 65 річницю УПА.

Волею долі та в силу обставин, проживаю ще в м. Мурманськ, та серцем і душею я завжди там – в Україні.

Наші музиканти 

Листопад Юрій Костянтинович (Від першої особи). Народився в селищі Опішня, Зіньківського району на Полтавщині. Там навчався в музичній школі по класу «труба».

Потім закінчив Гадяцьке державне культурно-просвітнє училище ім.І.П.Котляревського за фахом «керівник самодіяльного духового оркестру».

Працював викладачем в музичній школі, грав в духових оркестрах. В армії теж служив в духовому оркестрі.

В 1989 році був переведений на службу в м.Гаджиєво Мурманської області, де і залишився до цих пір. Закінчив Мурманський державний педагогічний університет за фахом «менеджер соціально-культурної діяльності, викладач».

З 2000 року було засновано українське культурне товариство м.Гаджиєво, як осередок НКАУ Мурманської області де був обраний головою осередку, яким являюсь до сьогодні.

Листопад Ольга Олександрівна (від першої особи): Моя біографія почалася в місті Дніпродзержинську, Дніпропетровської області. Там я народилася, там під враженням багатих пісенних традицій українського народу пройшло моє дитинство, там я закінчила музичну школу.

Закоханість в музику і пісню вплинули на вибір моєї професії. Закінчила Київське державне музичне училище ім. Глієра по класу фортепіано і Київський державний інститут культури, як хормейстер. Вже в роки навчання з’явилися мої перші вірші і пісні, в тому числі і на українській мові.

В 2008 році Мурманським Обласним будинком народної творчості видано мій пісенний збірник. Являюсь членом об’єднання «Композиторы Заполярья». На протязі всього свідомого життя працюю з дітьми: викладаю гру на фортепіано і вчу їх співати.

Наша сім’я - це міцний творчий колектив. Наш син Максим теж обрав творчу професію, закінчив Мурманський педагогічний університет, як хореограф і зараз працює за фахом. Ми разом виношуємо творчі задуми, разом їх здійснюємо, разом граємо на різних музичних інструментах, разом приймаємо участь в різних конкурсах і фестивалях, разом радіємо нашим спільним перемогам.

В 2001 році ми були делегатами III-го Всесвітнього Форуму Українців в Києві. У складі українського хору «Лелеки» виступали в фестивалі-конкурсі хорових колективів ім. Кошиця в Москві. 19 почесних грамот і нагород. 2005 рік – «Найкращий вчитель» Мурманської області позашкільного виховання. «Найкраща сім’я 2005 року».

Антонюк Валентин – в громаді майже від часу заснування, але бачимося з Валентином рідко. То праця в морі по декілька місяців, то як тільки прибуває з моря, поспішає в Україну, на рідну Тернопільщину, - підмінити сестру біля хворого батька.

Багато читає українських книжок, переймається долею України, як справжній син своєї матері. Хоч і брак часу, хоч і сам мало коли буває вдома, та все ж Валентин спромігся зіграти роль «дотепного» пана Цибулі в музично – театралізованій виставі «Сорочинський ярмарок» Образ селянина Цибулі вдався непідробний і гуморний. Бо й мова у Валентина на добірну «5» і стиль поведінки не запозичений, а справді український і колоритний.

Дульгер Віктор – артист і майстер на всі руки. Все може робити своїми руками, а ще гарно співає, дуже соковито грає в наших самодіяльних виставах. Бо з Рідною мовою у Віктора все гаразд. Він не з тих, що відбувши службу в війську десь в Росії, лізе догори «по лєсніце», а падає з «драбини». Послухаєш його, то складається враження, що він і повсякчас у рідних Чернівцях. Товариської Вдачі, гуморист і дотепник. В давніші часи ходив в море, а зараз будівник. На сцені тримається з козацьким вихилясом і вміє привабити увагу глядача і партнера по грі в виставі. Далі наводжу написане самим Віктором, тобто від першої особи:

«Так склалось, що після служби в армії, я приїхав у Мурманськ і залишився тут жити. І хоч живу я у Росії скоро тридцять років, однак, ніколи не забував рідної мови, рідної культури. Нещодавно я познайомився з хором „Лелеки” української діаспори міста Мурманська. Мене захопила їх діяльність по зберіганню, та освіченню української культури. Я був прийнятий до громади і тепер також маю можливість нести українське слово до людей. І скажу я словами Ольги Кобилянської: „Згадуйте предків своїх, щоб історія перед вами не згасла, і золотої нитки не згубіть... Молюся за вас...”

Рушелюк Тамара (від першої особи): В 1992 році почула про існування УКТ і зразу ж прийшла до Громади. Сама із Черкащини. 1994 році як представник нашої Громади перебувала на курса в Києві по «Національно- прикладному мистецтву України». Курси проходили на території Києво- Печерської Лаври.

1999 року проводився практичний Семінар керівниківу українських засобів масової інформації діаспори «Семінар з українознавчих предметів» у Києві, організатори «Україна-Світ». Делеговані були Тамара Рушелюк, Ала Марчук і Ніна Мізєва.

В 2000 році жінки нашого товариства вступили до Всеукраїнського жіночого товариства ім. О. Теліги. Головою була обрана я, Тамара Рушелюк.

Завдяки тому, що пані Тамара стала переможцем у конкурсі «Дитяча оселя 2000», яке влаштовує українське жіноче товариство ім. Олени Теліги, четверо дітей учасників дитячого ансамблю «Криниченька» були запрошені на відпочинок в одну із «Дитячих осель» Закарпаття і була відповідальним керівником групи. Активний учасник усіх заходів Громади, пише українські вірші, які сама декламує на тематичних вечорах.

Материнські рушники.

Богом освячені ці рушники,

Бо вишиваючи вночі,

Молила мати берегти

Свою дитину від біди,

Щоб на землі цвіли сади

І не було ніде війни.

 

Так швидко діти підросли

І за собою повезли

У всі світи, у всі краї

Ці материнські рушники.

 

І на Північ, і на Південь,

У Нью-Йорк і у Москву,

Повезли з собою діти

Рукотворну память ту.

 

Над святими образами

У Чікаго, чи в Твері

Волошками з барвінками

Милуємося ми.

 

І туга розпливає,

Як квіти в полотні,

О, Боже, як далеко

Розїхалися ми!

 

А може Бог замислив

Нас розіслать навмисно

У всі країни і світи,

Щоб повезли ми рушники.

 

По всій землі, щоб берегли

Вони планету від біди,

Бо, вишиваючи вночі,

Молила мати берегти.

 

І Бог почув молитви ті

І освятив ті рушники,

І де б ми з вами не були

Нас бережуть вони завжди.

 

То ж бережіть же їх і ви!

І не соромтесь, не цурайтесь,

Свою світлину прикрашайте

Не килимами – рушниками.

І Божий Дух хай буде з вами.

Мирошниченко Валентина та Кожушко Антоніна поповнили в нашій Громаді, як ми іноді сміємося, когорту «Міс Одеси». Рінаше такими «міс» в нас були Ліда Гергінова та Алла Чулкова, а тепер одеситок в нас стало помітно більше. Отож і робота з цими дівчатами пожвавилася. Валя стримана, але така обов’язкова, що й казати годі. Тоня більш активна, бідовіша, а ще ж і внучку свою, 5-літню Катрусю, до української справи залучає. Обидві добре співають і тому дуже помітні в хорі. Та хоч і не так давно прийшли до Громади ці дівчата, але їх присутність, їх досвід, стали потрібними в роботі і житті колективу.

Торопова Антоніна та Котова Софійка – ці дівчатка зовсім нещодавно з нами, але молодці, - що у справі хорового співу, що столи святкові накрити «по панськи», що швидкі на добре слово, або дотепний жарт. Бо ж від самого початку долучилися до роботи над виставою «Сорочинський ярмарок» і впоралися з цією роботою так, наче зроду з нами. Тоня з Волині, а Софійка з Буковини. Ґречні на вимові, вродливі та винахідливі у будь якій справі. Сказати комусь таке, то чи й повірять?... Тоня водить авто, краще будь-якого бувалого водія. Та це що?!... Вона і в крижану ополонку озера щодня пурнає з головою в будь який ступінь морозу по отому Цельсію... Отаке наші можуть!..

Христюк Іван Степанович. Хлопців в нас таки малувато… Зате які?!... Не перебільшу, якщо скажу, що хлопці наші дихають в унісон з Україною. Так і Іван Степанович. Він наче й не жив отут, хто й – зна скільки літ, в цьому заполярному Мурманську… Наче вчора з України. Але ж віддав морю і Мурманську найкращі свої роки. Зараз на пенсії. Колоритний актор, старанний колядник і гуморист. 

Почесні члени громади

Сергієнко Юрій В’ячеславович. Пан Юрій увійшов в життя Громади раптово, як фаховий режисер Мурманського Обласного Театру Північного флоту.

На той час Громада мала певні успіхи в царині українського співу і мала на меті реалізувати свої здобутки через театралізовані вистави. Вже й був написаний добрий сценарій фольклорно-етнографічного театралізованого дійства, «Сорочинський ярмарок», однак в нас не вистачало уміння доладувати все так, як воно мало б бути, бо загальна кількість наших виконавців сягала числа 56. Відтак почали шукати людину, яка б погодилась нам допомогти. Обійшли всіх «талановитих» земляків, але справи наші були кепські. Зрештою, звернулись до пана Юрія, сподіваючись на те, що українське прізвище нас виведе на ту стежку, яка таки сягне доброї вдачі. Отак ми і познайомились з цією талановитою і вельми толерантною людиною. А ще й до того ж скромною та доброзичливою в відносинах з таким аматорами сцени, як оце ми, прості українці, які хочуть виплекати щось своє рідне і незабутнє.

Народився Юрій В’ячеславович в м. Іркутську, але родинне гілля пращурів привертає до Вороніжчини, що пояснює його українське походження. Щоправда, до зустрічі з нами, пан Юрій об тім не замислювався, вважав себе росіянином, а відтак не знав і мови. Однак, наша ідея його зацікавила і він, ознайомившись з україномовним!!! сценарієм, взявся до роботи з нашим галасливим, але талановитим колективом. Отак народилась наша перша вистава -“Сорочинський ярмарок”, яка стала несподіваним подарунком для всіх українців Мурманська. Так, це було достойне українське свято, на якому почувалися “Людьми року”, “Людьми своєї Батьківщини”, Українцями (!) всі 56 учасників вистави і всі ті, що плескали нам в залі місцевого Облдрамтеатру. Плекаючи цей сценарій протягом майже трьох років, я важила на особливі переваги такого рішення. А саме: участь в ній прийняли і співучі і неспівучі члени громади, діти, старші жінки, тощо. А головне – це був бенефіс українських строїв, українських характерів і всіляких етнографічних пам’яток, привезенних з України. Справжність цих речей була абсолютною, і тому нам вірили, щиро плескали і по-дитячому раділи всі, хто були в залі: і земляки, і представники засобів масової інформації. І якщо в класичному хорі потрібно, щоб всі учасники були більш-менш однієї статури, мали однакове вбрання, то на нашому “Ярмарку” все було як в житті. Хтось в гонорових сап’янцях і оксамитовій керсетці, а хтось і босий і в латаній сорочині. Та в якій?! Роль жебрачки в цій виставі грала найстарша з нас. От уже вийшов непідробний образ!

В подальших реалізаціях наших проектів, ми віднині, мали свого порадника і вірного помічника в особі пана Юрія Сергієнка.

Варто зазначити, що однією з робіт пана Юрія в театрі є вистава «Панночка» за мотивами оповідання М.В. Гоголя «Вій» Отут вже я була запрошена, як консультант, який знається на українській етнографічній абетці, звичаях, мові, тощо.

І хоч Юрій В’ячеславович є одним з ведучих режисерів Мурманського Обласного театру Північного флоту, але вся наша Громада щиросердно радіє!!! з того приводу, що ця чемна і працьовита людина побувала в Україні, на семінарі творчих керівників самодіяльних українських колективів, що Юрій В’ячеславович надихнувся красою нашої рідної мови і мав змогу спілкуватися з колегами в Україні і долучатися їх досвіду.

Юрій В’ячеславович повернувся з Києва приємно вражений і дуже вдячний за той прийом, яким його огорнули кияни-організатори і ті творчі керівники , що наїхали на семінар з усього світу.

В планах театру ПСФ постановка, знову – таки, Гоголівської теми, «Вечори на хуторі близ Деканьки» Дирекція театру не виключає вірогідності залучення нашого співочого гурту до гри в масовках і співу, отже запрошення з Києва надійшло саме в добрий і бажаний час.

Найпродуктивніша модель роботи в українських громадах – це театралізація. В такий спосіб ми не просто маємо велике вдоволення творити унікальний український театр, але й удосконалювати мову. Цікаво працювати всім. Навіть ті, що зовсім не годні стати до співу, бувають неперевершеними виконавцями драматичних ролей. В театралізованому дійстві найбільший і найпотужніший спектр можливостей сполучати до купи все, чим живе Україна. Тут і цікавість сюжету, і приказка з приповідкою в парі, і гумор, і пісня, і ІСТОРІЯ наша…

Весною 2007 року, в післяденні Всесвітнього дня театру, наша Громада провела цікаву зустріч з провідними акторами мурманських театрів. Свято називалось «Ваша величність – ТЕАТР!» Актори були вдоволені нашими привітаннями і маленьким вишиваними сувенірами. Ми коротенько розповіли їм про таких майстрів українського театру, як Микола Лисенко, Іван Карпенко – Карий, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Оксана Петрусенко, Марія Заньковецька, Соломія Крушельницька, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Марія Садовська-Барілотті та ін. На цій зустрічі був і Юрій В’ячеславович. Невдовзі творчий колектив Громади почне роботу над новою сценарною версією «Сорочинського ярмарку», присвячену 200-літтю з дня народження М.В. Гоголя. І знову робота ця планується під керівництвом Юрія В’ячеславовича. Та й сам він буде грати разом з нами аж дві цікаві ролі. Отак, як можемо, відроджуємо та плекаємо нашу українську культуру, поширюємо її, і добре, що на нашому творчому шляху зустрівся такий обов’язковий і щиросердний чоловік, як Сергієнко Юрій В’ячеславович.

Авдієвський Анатолій Тимофійович. Це дуже відома в Україні та й в усьому світі людина. Генеральний директор-художній керівник та диригент хору Національного Заслуженого Академічного хору ім.. Григорія Верьовки. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка, професор, почесний доктор, академік.

Творча дружба нашої Громади з колективом хору ім. Г.Верьовки розпочалась дуже давно.

Коли б, чи то мені самій, або й цілим нашим «лелечим» гуртом, не доводилося бувати в Києві ми обов’язково забігаємо до творчого осередку хору. Нам завжди раді, - радо «пригощають» нотним матеріалом, або й дисками з виступами хору. Для нас, фактичних початківців вдалого співу, це велика школа і можливість навчатися на кращому… Коли нам довелося побувати в м. Москві на фестивалі-конкурсі ім. Олександра Кошиця, то були вдоволені такою унікальною можливістю побувати на майстер – класі великого майстра української пісні. Бо гостем фестивалю був і уславлений хор ім. Г. Верьовки.

Майстер клас здебільшого будувався на роботі над піснею «Ой не плавай, лебедоньку» Зараз «Лебедонька» одна з наших улюблених пісень. Дуже добре працювати над фахово опрацьованим матеріалом, а «Лебедоньку» ж гармонізував сам Анатолій Авдієвський. Наші «Лелеки» обіймали і дівчаток з улюбленого хору , -і раділи і плакали, - все разом. Анатолій Тимофійович очолював журі конкурсу, але нас це не лякало, бо все було, як то кажуть «по дорослому», - сам Маестро Авдієвський приймав парад Пісні. Саме в Москві Анатолій Тимофійович і дав згоду бути Почесним членом нашої Лелечої Громади.

Мороз Наталія Костянтинівна. Коли випала нагода відрядити Наталію Мороз на семінар творчих керівників українських Громад в м. Київ, то я не вагаючись написала їй прихильну характеристику. Наводжу витримки з того вже досить давнього документу.«Пані Наталія – це людина, яка повсякчас випромінює яскраву Творчу Вдачу, закохана в свою працю і тішиться талановитістю, - будучі сама музично обдарованою людиною, має велику здібність і хист навчити інших тому, що вміє робити сама. Цікавий стиль роботи, енергійність і вміння працювати з людьми – це ті риси, які притаманні Наталії Константинівні. Пані Наталія дуже принципово і підбірково ставиться до репертуару хору, - мають перевагу старожитні українські народні пісні, але успішно працюємо і з піснями сучасних українських авторів. Для Пані Наталії не існує “важких” пісень. Добре володіння Панною Наталею рідною українською мовою роблять проби хору національно – насиченими і сприяють мовному та національно – свідомому вихованню учасників, особливо молоді. Пані Наталія користується великою повагою і вершинним авторитетом серед українців Мурманська, а також в творчих музичних колах міста.

Народилась в місті Житомирі. Під час чорнобильської трагедії з донькою – немовлям перебувала в зоні аварії. Член Української Громади м. Мурманська з 2001 р. Освіта – середня музична, м. Житомир. Вища – Київський Державний інститут культури, - за фахом – культпрацівник, диригент – хормейстер. Композитор, автор низки пісень, переважно на вірші Ліни Костенко.

Завдяки клопіткій праці Наталі Мороз до творчого вивершення проекту «Проща до Української Хати» була фахово опрацьована велика кількість пісень. Вистава пройшла блискуче. І втому велика заслуга нашого колишнього керівника хору – Наталії Костянтинівни Мороз. Ми дуже шкодували, коли Наталю Мороз запросили на працю в місто Київ, в Держаний університет імені Тараса Шевченка. Але ми добре розуміли, що такий талант, який має Пані Наталя, повинен служити на користь України.

Сичова Лариса Петрівна. Лариса Петрівна прийшла до Громади в 2000 році. І відразу всі ми відчули втілення нашої давньої мрії, - аби хтось з нас та грав на бандурі. Пані Лариса не відчувала себе великим фахівцем щодо виконавської техніки на цьому унікальному інструменті, бо навчалася грі на бандурі ще школяркою, але її наполеглива вдача та бажання зробити культурне життя в Громаді більш якісним та національно-насиченим далося взнаки. Невдовзі у нас утворився невеликий жіночий ансамбль, який дуже добре виконував чудові народні пісні у супроводі бандури. Але ж пані Лариса заходилася ще й коло дітей. Відтак, деякий час нас тішив своїм зворушливим виконанням і дитячий ансамбль «Криниченька»

Хочу навести один цікавий момент, який свідчить, про те, як може людина дістати національно-свідоме щеплення, завдяки пізнавальній користі від спільної творчої роботи в Громаді.

Пані Лариса, як і переважна більшість людей нашого покоління, виховувалась в традиціях імперської моралі та усталеного мислення того часу. Вона не робила принципових випадів в бік «переваг» сов’єтських часів, та все ж іноді припускалася спірних розмов з цього приводу. В тому ж часі, Громада готувалась до вечора присвяченого українській бандурі.

Я запропонувала Пані Ларисі досить велику друковану підбірку з життя відомого українського бандуриста Гната Хоткевича та про сумнозвісний з’їзд бандуристів, що за ініціативою Йосипа Сталіна відбувався в Харкові у тридцятих роках та після якого тих народних співців було варварськи знищено. Щоправда, під час заходу про ці події я розповіла сама. Але вже на наступному вечорі, присвяченому 350-літю міста Харкова цю тему дуже відверто та досить сміливо висвітлила сама Пані Лариса. Вона сама, як музикант, та як людина гуманної поведінки та мудрого мислення, не змогла стояти осторонь тих жахливих фактів з трагічної історії нашої Вітчизни. В особі Пані Лариси ми мали дуже велику підтримку під час підготовки та проведення «Сорочинського ярмарку» - 2002 року. ЇЇ не потрібно було підштовхувати, або вмовляти, бо сама горіла бажанням та великим натхненням до української справи. Народилася Лариса Петрівна на Дніпропетровщині, а відтак і на даний час вона мешкає в Кривому Розі, доглядаючи стареньку маму. І там, в Україні, пані Лариса, повсякчас зі своєю бандурою, - долучилась до співу в хорі місцевого будинку культури. Не забуває і про нас. Дуже часто радує нас листами, а ще піснями та нотами, якими багатий той колектив, якому пощастило зазнайомитись з нашою Ларисою Петрівною.

Відлітають сірим шнурком журавлі… 

Галина Юріївна Тобілевич. Одна з перших засновниць Українського культурного товариства в Мурманську. З роду Тобілевичів… Онука відомого українського драматурга Івана Тобілевича (Карпенка – Карого). Була національно-свідомою людиною та знала багато української бувальщини. Завдяки пані Галині в Громаді витав дух українського театру та Правди Вкраїнської. Її постать була живим уособленням старожитньої України, її Духу і природної органічної присутності українських історичних аксіомних тверджень.

Ніна Василівна Мізєва (з дому Мельник). Одна із засновниць Громади. Завжди була веселою та винахідливою в розмові. А мова у пані Ніни була виразно українською. А пам'ять, - то цілюща скарбничка українських народних пісень. Дівчата наші навіть по телефону надокучали Пані Ніні з приводу тієї, чи іншої пісні, а вона тому була й нечувано рада,- могла хоч усю ніч пригадувати та наспівувати , або й телефонним дуетом впроваджувати майстер-класи з українського співу. Дуже любила вишивати і робила то якісно і зі смаком. Народилася Ніна Василівна на Житомирщині, але до Мурманська приїхала з Львівщини. Померла Пані Ніна в Україні. Залишила у тяжкому смутку сина в Україні та трьох прийомних дітей в Мурманську, яким стала за маму від їх малечого віку.

Микола Семенович Матвієнко. Композитор-самоук. Написав велику низку чудових пісень про мурманську Північ. В повоєнні роки молодим хлопчиною був направлений на Волинь для роботи в сільських школах комсомольським ватажком. Все життя був вірним комуністичним ідеям, але його талант і добропорядне ставлення до людей вели перед. Відтак, ця людина мала авторитет серед усіх партійних і позапартійних прошарків. Ніколи не чекав на грошові винагороди. Служив сумлінно Музі і Муза не минала його життєвої вдачі. Саме Микола Семенович першим відгукнувся на пропозицію прийти до Громади і допомогти у створенні хору української пісні. Вже на другу нашу з ним зустріч він запросив нашого земляка , киянина, дуже талановитого хормейстера, Дударенка Миколу Івановича. І ця, і ще багато послідуючих зустрічей, відбувалися в моїй маленькій квартирі. Ще, ой як далеко, було до визнання і успіхів, але початок, отой співочий струмочок хору, був заснований.

Пізніше. Микола Семенович написав декілька пісень на українські вірші, переважно на вірші Ліни Костенко, бо безмежно шанував її творчість. Добре розмовляв українською мовою. Відгукувався на чисельні пропозиції, щодо виступу перед будь-якою аудиторією, - дуже шанував публіку і наших дівчаток - хористів. Писав гарні вірші і був людиною дуже обов’язковою та дисциплінованою.

Микола Іванович Дударенко. Був близьким товаришем Миколи Семеновича Матвієнка. А як швидко він став улюбленцем колективу! Бо вмів фахово працювати та був людиною дуже товариською і простою. А вже як розумівся на царинній пісенній спадщині України?!

І то не дивно, бо сам був родом з Київщини і любив нам оповідати про те, що в їх селі, будь то весілля, чи будь-яке інше застілля, ніколи не сідали родиною, або хто де хотів… Сідали за столи «по голосам», бо знали, що скоро доведеться співати. Ото так Микола Іванович виховував в нас відношення до Пісні, яку шанував понад усе. На жаль, ми мало розпитували його про особисте життя, а він, шануючи кожну хвилину для роботи, також не пускався в зайві розповіді. Відтак знаємо про Миколу Івановича лише те, що отримавши хормейстерський фах в Україні в далекі юначі роки він дуже скоро опинився в Мурманську.

Багато літ керував великим хором «Росія» при Обласному будинку культури в Мурманську. Любив пожартувати. Не цурався чарки і товариських зустрічей, але знав міру і понад усе був у творчому захваті від роботи над піснями і дуже радів вмінню наших дівчаток співати і розуміти його творчі вимоги.

Володимир Пятих. Ця щедра душею і незмірним талантом людина була родом з Полтави. Дуже гордився, коли довелося почути по телевізору від Раїси Кириченко, що Полтава, то духовна столиця України. А ще ж пишався, що Полтавщина, то пісенна колиска Марусі Чурай. Закінчив в Полтаві культурно – просвітнє училище, а пізніше навчався у Києві в інституті культури ім. І. Карпенка – Карого. Був людиною дуже сценічною, вибухав соковитим гумором і підставляв дружнє товариське плече завжди і в усьому. В Мурманську працював заступником директора лялькового театру. Пам’ятаю, як ми вперше зазнайомилися з Володею. Мені вдалося подати в місцеву газету невеличке безкоштовне оголошення-запрошення про проведення в Громаді «Дня відкритих дверей»

Потім Володя розповідав, що як побачив в газеті, що до зустрічі запрошує українська Громада, то аж ноги підкосилися від такої несподіваної радості і він прибіг, ні прилетів, наче на крилах, на цю зустріч такий розчулений, зворушений, щасливий, веселий… Таким він і запам’ятався нам усім. Обходився малим, не шкодував особистих грошей на потреби Громади, хоча сам жив не багато. Від Володі я навчилася доводити свої творчі накреслення до грамотного оформлення сценарію. Відразу ж підтримав мою ідею, щодо опрацювання музичних театралізацій. Музичну фольклорно-етнографічну виставу «Сорочинський ярмарок» 2002 року, ми зробили дуже вдало і залюбки. Бо був серед нас такий полтавець – Володя П’ятих.

Марія Григорівна Прилуцька. Марійка була родом з села Кашперівка, що на Київщині. Творець наділив Марійку лагідною вдачею та по - вкраїнські виразною жіночою вродою. А ще чудовим оксамитовим голосом, який не був гучним, але був таким задушевним, що пригортає до себе теплотою і животворчою снагою. Вона завжди пильно дивилась в очі тому, з ким вела розмову, і не відводила своїх… А очі… Які були Марійчині очі?! Вони були в неї виразно синьо-волошкові і випромінювали добротою і цілющою силою природної щиросердності. Багато творчих успіхів ми розділили з Марійкою, бо співаючи в хорі, вона ще й чудово впоралась з театральною роллю Свахи в «Сорочинському ярмарку». Була хлібосольною і доброзичливою. Залишила горем і смутком опечалених чоловіка, доньку, сина та внука.

Творча робота в Громаді набирає обертів. Хор української пісні «Лелеки» опанував іспити на присвоєння йому звання «Народного колективу», реалізована низка цікавих тематичних проектів. Але в нашій повсякденній роботі не ми забуваємо своїх товаришів. Нам бракує їх присутності, їх таланту, їх щирих усмішок…

Наталія Михайлівна Гаврилова. (з дому Пірян). Прийшла до Громади сама, в 1998 році, як тільки зачула про наші намагання створити співочий гурт. Народилася у селі Зятьківці (Бур’яни), Гайсинського району, що на Вінниччині. Невдовзі родина переїхала в село Бубнівку, того ж району, - то саме в цьому селі закінчила школу – семирічку. Коли ж рідна тітка запросила Наталію їхати до неї в Донбас, то не вагаючись прийняла таку пропозицію. Тут довелося навчатись в вечірній школі і працювати. Та ще закінчила гірнично-промислову школу. Та Наталія Михайлівна не з тих, що зупиняються на півдорозі. Відтак, стає студенткою Київського інституту народного хазяйства. Здобуває вищу освіту, перезалучившись на навчання в Ленінградський фінансово-економічний інститут. В 1965 році приїхала працювати в

м. Мурманськ. Північний трудовий стаж Пані Наталії – більш, як сорок років. Працювала і за фахом і поза ним, але завжди чуйна до людей, до їх проблем та переживань. Завдяки цим щиросердно-людським якостям та чеснотам обіймала посаду депутата міської ради з 1996-2000 роках. Ще в свої юначі роки, в Донбасі, Наталія Михайлівна була вражена тим, що перед судом постали українські юнаки – патріоти, лише за те, що на стіні одного з будинків написали патріотичне українське гасло. І сама завжди була патріоткою України і людиною, яка переймалася долею своєї Батьківщини. Наталія Михайлівна дуже добре володіла українською мовою і не соромлячись користувалась нею. Та і російській її мові був виразно притаманний вінницький діалект. Отож, коли хтось нахабно питав її, чи вона, мовляв, часом не «хохлушка», то пані Наталя гордо відповідала: «Я не хохлушка, - я дочь украинского народа!»

У Царстві Твоїм Пом’яни їх, Господи…

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА.

голова Національно-культурної Автономії українців Мурманської Півночі Росії.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Людмила Реп'ях

Тоня Кожушко

Три покоління українок мурманської родини Арнаут

Бандуристка Лариса Сичова з своїми вихованцями

Богдан Лаврів та Наталя Литвиненко-Орлова з нашими ветеранами

Віктор Ширяєв

Володимир Гончаренко

Галина Турецька

Катерина Багній

Леся Шишкіна

Олена Якубович

Павліна Матвєєва

Катерина Ширко

Валентин Антонюк та Алла Чулкова

Валя Мирошниченко, Софійка Котова, ТоняТоропова

Віктор Дульгур та Валентин Антонюк

Віктор Ширяєв, Іван Христюк

Ганна Петрунько

Леонід Червоній, Раїса Невзорова, Тетяна Арнаут, Ліда Гергінова, Леся Шишкина

Ліда Гергінова

Лідія Гергінова, Мирося, Олег Горба, Люда Молочнюк

Людмила Молочнюк

Мирослава Аряшкіна

Михайло Михайлович та Алла Марчук - отримання грамот

Почесний член Громади -Наталія Мороз

Наталя Литвиненко, Петро Сиротюк, Леся Шишкина

Євген Лаврів

Подружжя Листопад

Почесний член громади Юрій Сергієнко

Сашко Власюк

Тамара Нижникова

Олена та Дарочка Арнаут

На світлинах: Станіслав Сергійович Скорбенко, перший голова Українського культурного товариства Мурманська. Бандуристка Лариса Сичова з своїми вихованцями. Богдан Лаврів та Наталя Литвиненко-Орлова з нашими ветеранами. Віктор Ширяєв. Володимир Гончаренко. Галина Турецька. Катерина Багній. Леся Шишкіна. Людмила Реп'ях. Тамара Ніжнікова. Олена Якубович. Павліна Матвєєва. Катеина Ширко. Валя Мирошниченко, Софійка Котова та Тоня Торопова. Віктор Дульгер та Валентин Антонюк. Віктор Ширяєв та Іван Христюк. Ліда Гергінова. Ліда Гергінова,Олег Горба (у брилю) та Людмила Молочнюк.Людмила Молочнюк. Мирослава Аряшкина. Почесний член Громади - Наталія Мороз. Наталя Литвиненко, Петро Сиротюк, Леся Шишкина. Михайло Михайлович. Подружжя Листопад.Почесний член Громади - Юрій Сергієнко. Сашко Власюк. Тоня Кожушко. Три покоління родини Арнаут. Олена та Дарочка Арнаут.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s