lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Українці за межею 69-ї паралелі
Друк
Розділ: Українське слово (Мурманськ)

Наталя Литвиненко-Орлова

Про українську громаду Мурманської землі

Мурманськ – місто відносно молоде. Дата заснування Мурманська – 4 жовтня 1916 року. Мурманська область - ще молодша, бо була заснована аж 28 травня 1938 року. Однак сьогодні і завжди історичною та духовною столицею нашого краю вважалося невеличке старовинне місто Кола, яке засноване в 1565 році.

Заселення Кольського півострова розпочалося саме тоді, коли виникла ідея забудови рибного та торговельного портів на березі Кольської затоки від незамерзаючого Баренцева моря. Серед перших поселенців-новоприбульців було і багато українців.

За часів радянської влади велика кількість українців залишилася тут на постійне місце проживання після служби в Збройних Силах, а також з тих, що прибули по призначенню після закінчення вузів і технікумів, а надалі тут одружилися, створили сім’ї, тощо.

Звичайно, серед населення області вагомий прошарок української спільноти, яка дуже швидко підпала під асиміляційний процес. Тапк, відразу після 1991 року за офіційною статистикою кожний 10-й на кольській землі вважався українцем. А згідно з результатами перепису 2002 року, нас, українців, в регіоні залишилося 56 тис. 845 осіб на 872,8 тис. загального населення. Однак, життя доводить, що українців значно більше.

Дуже часто в Україні нам задають таке запитання: чи є в Мурманському регіоні примусово виселені українці? Звичайно, в офіційних кругах Мурманська про це замовчується. Але нещодавно наша громада отримала в дарунок від Світової федерації українських жіночих організацій дуже цінну книгу “Нескорена Берегиня”, яка присвячена пам’яті героїчних жінок – політв’язнів України. Ця книга дає дуже цікавий і розлогий матеріал про легендарних українок, а також додаток (перелік тюрем, таборів і зон ГУЛАГу) колишнього Радянського Союзу. У розділі “Північний захід Європейської частини” є інформація, що в Мурманську існувало 12-те відділення НКВС, під наглядом якого відбувалося будівництво залізниці Мурманськ – Нікель. В Мончегорську також руками політичних в’язнів йшло будівництво комбінату “Североникель”. В місті Кандалакша в’язні виправно-трудових таборів будували алюмінієвий завод. На цих, як і на всіх інших “будовах комунізму” переважна більшість - були українці. Всього на території Мурманської області з 1929 по 1960 роки було 27 об’єктів ГУЛАГу.

Український культурний рух на терені Мурманська був започаткований в грудні 1989 року. Відтак, вже в 1990 році вийшло перше число газети «Українське Слово», хоча юридичної реєстрації товариство набуло аж 1992 року. Першим головою Українського культурного товариства став свідомий мурманський українець Станіслав Скорбенко. Серед першопочатківців - засновників УКТ була і онука відомого українського драматурга Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) – нині покійна, Галина Тобілевич. З часом українське культурне товариство перебрало статус громадської організації «Національно-культурна автономія українців Мурманської області», яка була створена 22 лютого 1998 року. Головою була обрана я, Наталя Литвиненко-Орлова.

За цей час створено творчий фольклорно-єтнографічний колектив “Лелеки”, який плідно працює над пісенним покладом України, відчуваючи себе спадкоємцем пісенної спадщини легендарної Марусі Чурай та й всього нашого співочого вкраїнського народу. Члени нашої громади дуже талановиті люди, – вони складають і публікують свої вірші, малюють ікони, багато жінок знаються на царинному мистецтві української національної вишивки, опанували секрети народного крою та передають свою майстерність молоді. Органічна потреба знати більше про рідну українську спадщину призвела до глибинного вивчення української минувшини, зокрема етнографічних канонів в українознавстві та народознавстві.

Життя показало, що найбільш плідна форма культурно-просвітньої роботи – це використання жанру самодіяльного українського театру. Громада з великим заохоченням реалізує музичну форму українського національного театру на зразок театру Михайла Старицького та Миколи Лисенка. В такий спосіб, великим успіхом нашої творчої діяльності стала постановка театралізованого дійства “Сорочинський ярмарок”, в якому прийняло участь понад 60 осіб, зайнятих в хоровому і вокальному співах, а неспівучі наші люди вперше розкрили свої неабиякі здібності у виконанні побутових українських сценок та жартів. Ця вистава здобула схвальні відгуки від вдячних глядачів і усіх ЗМІ, бо весь спектакль протягом 1 години 45 хвилин був опрацьований українською мовою від початку і до кінця. Це стало повною несподіванкою навіть для місцевих українців, бо до цих пір в Мурманську на великій сцені взагалі не звучала українська мова ані від аматорів сцени, а ні з вуст професійних виконавців.

Це був 2002 рік. А в січні 2007 року вінцем наших старань в царині театрального мистецтва стала музично-етнографічна вистава «Проща до Української Хати» Вистава була насичена суто українським смаком і рідними національними уподобаннями, - тривала дві години за обігом часу, але ще більш, як годину, люди не розходились, бо тема Української Хати була розкрита всебічно і знайшла щемний відгук в серцях наших земляків.

В листопаді 2008 року проект присвячений Українській Хаті став єдиним лауреатом від українського зарубіжжя п’ятого українсько-канадського конкурсу інноваційних проектів у галузі освіти.

2003 року ми мали приємну можливість тут, в Мурманську, зустрітись з відомою українською письменницею Антоніною Листопад. Разом з невеличкою делегацією від нашої громади вона побувала на сумнозвісних Соловках. А потім відбулася її творча зустріч з українцями Мурманська. Покладаємо надію, що скоро вийде нова книжка, яка вже написана, і яка так і буде називатись “Соловки”. Творча дружба з письменницею Антоніною Листопад дала рясні духовні плоди. Пані Антоніна залюбки відгукується на наші пропозиції, щодо написання віршів, а то й поем, та саме на ті теми, які ми обираємо до опрацювання в громаді. Саме так народилася поема «Батьківська хата».

Наша мурманська українська громада своїм творчим національно-перлинним забарвленням не тільки підсилює якість української присутності на Мурманській Півночі Росії , але й поступово опанувала певні сходинки популярності.

Мусимо зазначити, що протягом дуже тривалого часу Громада жила та творчо працювала не завдяки, а всупереч всіляким перешкодам та відвертій шкоді наших же «рідних яничарів» Місцева ж влада хоча й не заважала, але й не сприяла нам у вирішенні повсякчасних проблем. Але так було до пори до часу. Все змінилось відтоді, коли сам губернатор Юрій Олексійович Євдокимов побував на нашому святі Хліба, а пізніше, ще на одному заході побував і губернатор і мер міста Мурманська, Михайло Юрійович Савченко.

Нещодавно хор «Лелеки» посів звання «народного колективу», що значно поліпшує наше життя, - двоє керівників хору тепер отримують зарплату, відповідно штатного розкладу міського комітету у справах культури.

Спільну мову і повне розуміння наших проблем і успіхів ми знайшли у місцевих ЗМІ. Нас завжди чекають на радіо, ми часті гості на 3-х каналах місцевого телебачення, хоч і не так часто, але наші добірки друкуються в обласних газетах.

В Мурманській області останнім часом активізувалась робота наших новостворених осередків. Більшість із них, нажаль – не зареєстровані. Бо знаходяться в віддалених військових гарнізонах і не завжди їх розуміє їх військове начальство. Однак це не заважає їм плідно і цікаво працювати.

Один з найкращих осередків – товариство української спадщини ім. Марусі Чурай в гарнізоні селища Гаджиєво, де створено чудовий дитячий вокальний ансамбль “Тарабанчик”, а його керівники – подружжя Юрій та Ольга Листопад – є авторами не тільки цілої низки українських пісень та нещодавно офіційно затвердженого гімну міста Скалистого.

Але найбільша наша вдача в молодому струмочку нашої Громади. Всі, хто працюють в національно-просвітніх громадських організаціях знають, як тяжко залучається до членства молодь. Не виняток і наша громада. Але, якщо вже вести мову про свідомість нашого молодіжного осередку у складі НКАУ, то це є дуже зорганізовані та національно-свідомі члени громади. Хочу низько вклонитись Миколі Малусі. Такого патріота України ще й в самій Україні годі пошукати. Саме Микола і став організатором Союзу української молоді Мурмана (СУММ). До складу молодіжної ланки входять хлопці і дівчата. Не раз побувала наша молодь в Україні в молодіжних таборах та на впровадженні інших цікавих заходів. Спілкуються українською мовою, вивчають історію України, пишаються нею. Завдяки наполегливій та національно-свідомій вдачі Миколи Малухи на історичній кафедрі Державного педагогічного університету Мурманська відбулася ціла низка конференцій та наукових бесід, що торкалися тем історичної минувшини України, її сучасного стану, голодомору 1932-33 року, чорнобильської трагедії, науковому покладу українських вчених та винахідників в Світовий прогрес, та про історичну сторінку УПА.

Наші молоді патріоти виходили на центральну площу міста, аби запалити свічки по загинувшим під час чорнобильського лиха. Микола Малуха, під час студентської маніфестації в Мурманську, що також відбувалася під гаслом «не допустити нових чорнобилів» вийшов на площу в українській вишиванці та з синьо-жовтим прапором України. Дуже тяжко бути патріотом в самій Україні, а ще тяжче бути ним в Росії… Відтак, коли наші героїчні хлопці на День Святої Покрови розклеїли на стендах, що пристосовані для розклейки комуністичних газет, листівки з воякою УПА та надписом «Слава героям УПА», то виник нечуваний скандал. Фактично ці листівки містили в собі запрошення до участі в конференції на тему УПА, яка мала відбутися в офісі партії «Яблуко» Адже запрошення до діалогу, навіть з будь яким опонентом, - то є нормальна поведінка цивілізованої людини. Мав би відбутися діалог, до якого було готове новітнє російське студентство, яке виростало свідомо після 1991-го року (навіть і ті, що «скінхеди»), але ті особи, що являють собою комуністів довічних та й тих, що «розстрижених», не могли допустити до розвитку цього діалогу, навіть самого опонентського. Микола Малуха мав намір складати іспити до аспірантури в Мурманську, але довелося виїхати в Україну. А молодь наша працює і надалі та пишається Україною, її культурною та історичною спадщиною.

Останнім часом чисельно виріс творчий склад громади, а водночас і задумки приймають більш глобальний характер. Ми виступаємо не просто носіями української культури, а вже як освітяни. Ми відзначили ювілей українського композитора Миколи Лисенка, здійснили проведення ювілейної зустрічі із циклу “Визначні місця України”, яка була присвячена 350-літтю міста Харкова, цікаво пройшов в громаді вечір Козацької слави. Гостем цього заходу був шанований в Україні та Світі пан Михайло Горинь. Дуже вдало і тематично - доцільно пройшли такі освітянські заходи, як «Хліб-всьому голова», «Хліб наш насущний», «Чоловік та жінка – найкраща спілка», «Козаче мій, а я твоя», або ще раз про любов, місячник української книги в Мурманській обласній науковій бібліотеці, дитяче свято «Дамо землю дітям», «Гоголівська вітальня» (2009 р.), «Різдв’яні зустрічі по гоголівськи», тощо.

Ближчим часом плануємо проведення етнографічного вечора пам’ятки “Нам є за що змагатись в красоті”, який буде присвячений “Добрим чарам з легкої руки”, тобто – всьому тому, що віками творили наші українці (вишивка, кераміка, побутові речі, ткацтво, історія українського костюма тощо).

2009 рік – це рік 200-літнього ювілею від дня народження М.В. Гоголя. Відтак, члени громади знову заходилися над опрацюванням проекту «Сорочинський ярмарок» Кошти на реалізацію цього творчого набутку добули завдяки участі в конкурсі грантів при адміністрації Мурманської області.

Прикро, що наші творчі ідеї фактично жодного разу не зазнали підтримки з боку Міністерства закордонних справ України. І якими б не були цікавими наші просвітянські проекти, наскільки б ці проекти не були національно та історично піднесені, але завжди на їх реалізацію доводилося старцювати, - заробляти гроші, як не рекламою горілки, або ковбаси, то ще в якийсь інший сором’язливий спосіб, до яких мусила вдаватися громада, бо іншого виходу нажаль не було... Доводиться битися у всі двері та ще докладати чимало особистих коштів.

Завдяки фінансовій підтримці з боку губернатора Мурманської області Юрія Олексійовича Євдокимова та мера міста, Михайла Юрійовича Савченка колектив хору мав честь побувати на фестивалі хорових колективів та ансамблів ім. Кошиця в м. Москві, на Всесвітньому фестивалі «Берегиня» в місті Луцьку, на справжньому сорочинському ярмарку в на батьківщині

Миколи Гоголя в селі Великі Сорочинці, на фестивалі козацької та народної пісні в місті Одесі, на 18 Міжнародному гуцульському фестивалі в місті Вижниця, що на Буковині.

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Засновники громади- Віктор Давидкевич, Алла Марчук та Станіслав Скорбенко

Перший випуск часопису Українське слово 1990 р.

Ось так носять українські сценічні костюми наші дівчата

Наші мурманчанки на Фестивалі берегинь в столиці древньої Волині

Мурманська делегація під час відкриття Фестивалю на стадіоні міста Вижниці

Ніна Матвієнко співала разом з мурманськими «Лелеками»

На мурманському Сорочинському ярмарку співає хор Лелеки, солістки Мирослава Аряшкина та Ганнуся Петрунько

На світлинах: Наталя Литвиненко-Орлова. Засновники громади Віктор Давидкевич, Алла Марчук та Станіслав Скорбенко. Перший випуск часопису «Українське слово» 1990 р. Ось так носять українські сценічні костюми наші дівчата. Наші мурманчанки на Фестивалі берегинь в столиці древньої Волині. Мурманська делегація під час відкриття Фестивалю на стадіоні міста Вижниці. Ніна Матвієнко співала разом з мурманськими «Лелеками». На мурманському Сорочинському ярмарку співає хор Лелеки, солістки Мирослава Аряшкина та Ганнуся Петрунько.

Додаток:

З історії нашої української автономії

Як була створена і розвивалась громада українців Кольського півострова

Український культурний рух на терені Мурманська був започаткований в 1989 році. Першим українським струмком на далекій півночі Росії стало заснування Українського культурного товариства (УКТ). Однак зареєструвати УКТ вдалося тільки 16 липня 1992 року. Засновниками товариства були Станіслав Скорбенко (надалі голова УКТ), Анатолій Бриченко, Олександр Власюк, Алла Марчук, Ніна Мізєва, Галина Тобілевич (онука українського драматурга Карпенка-Карого) та інші. УКТ мало свій статут, печатку, складало плани праці.

Головною метою організації товариства стало збереження етнічної ідентичності проживаючих на Мурмані українців, відновлення рідної української мови, української культури і народних традицій.

Вся праця в громаді проходила в кількох напрямках: суспільному, організаційному, культурно-освітньому.

Зусиллями членів товариства була зібрана бібліотека з українських книжок та підручників. Поступово бібліотека поповнювалася книжками, які надіслали нам добродії-земляки із США, Канади, Австралії, Англії. Завдяки добродіям інших країн ми отримуємо часописи з Америки (“Свобода” з 1990р., (чомусь з 2001 року перестала надходити), “Мета”, “Шлях перемоги”, “Національна трибуна”), Англії (“Українське слово”), Києва (“Українське слово”, журнал “Самостійна Україна”), Львів (“Світ-дитини” з 2001р.). Всі часописи отримуємо безкоштовно. Бібліотека поповнюється і донині.

З червня 1990 року у Мурманську виходив свій часопис “Українське слово”. Головним редактором випусків газети був Магас В.И., редакторами газети; Скорбенко С.С., Костельний І.С., Халявинський І.В., Роман Марковець, Михайло Гелетуха, Катерина Ширко. Художнє оформлення газети «Українське слово» розробив Олександр Власюк. Але надалі, в зв’язку з фінансовими труднощами, Громаді стало не під силу його видавати. На доброчинні пожертвування в пресовий фонд «Українського слова» було видано ще два числа газети. Серед жертводавців слід відмітити Сестрицтво при церкві Св. Ольги і Володимира (Чікаго), які надіслали фінансову допомогу, завдяки якій ми змогли надрукувати ще один черговий часопис. Але в 1994 році ми були вимушені припинити видання.

В 1989 році при товаристві працювала недільна українська школа, першими вчителями якої були Сашко Власюк та Вікторія Дєгтярьова, але школа проіснувала недовго.

В 1990 році була друга спроба відновити школу. Вчителював Анатолій Сторожик родом з Києва. на той час курсант Мурманського вищого морського училища. Мешканці Мурманська мали змогу навчати своїх дітей української мови. Це була єдина можливість, бо в місті жодної української школи немає.

Але Мурманськ це місто, яке знаходиться за Полярним колом, де довга Полярна ніч, де взимку хуртовини, штормові вітри, сильні морози. Діти часто хворіють, а неділя єдиний вихідний для перепочинку і набрання сил, тому існування недільної школи, за таких умов, стало просто неможливим. Школа знову проіснувала недовго.

В 1999 році було створено український клас на базі середньої школи № 25. Але сталося так, що не набрався повноцінний клас з вивчення білоруської культури, сербської, тощо… Фактично це було факультативне окреслення подачі навчання, яке могло дати рясні плоди, та ніколи в Росії не буде так, щоби українське вело перед… Отже, надалі було відказано в оплаті праці вчителю українського класу. Відтак, клас проіснував лише неповний рік. Та все ж надія створити, українське факультативне навчання хоча б при одній школі, нас не залишає.

В 1992 році, в річницю Незалежності України, в Києві відбувся Всесвітній Форум Українців. На цей Форум від Мурманська були делеговані Станіслав Скорбенко, Ала Марчук та Віктор Давидкевич.

В 1992 році жінки нашого товариства стали членами Союзу Українок.

В 1993 році делегат від нашої громади Евген Карпушкін побував на Першому Конгресі Українців Росії в Москві.

В 1992 році в Ужгороді проводилась конференція ”Україна в XX столітті” – делегат Алла Марчук.

В 1993 році – конференція “Українка і демократія” в Києві – делегат Алла Марчук.

В 1994 році відбувся Світовий Конгрес Союзу Українок в Івано-Франківську – делегат Ала Марчук.

В 1994 році в Києві наш представник Тамара Рушелюк перебувала на студіях з національно-прикладного мистецтва України. Студії проходили на території Києво-Печерської лаври.

В 1997 році в Києві проходив ІІ Всесвітній Форум Українців. Делегатом від Громади був Станіслав Скорбенко.

Матеріал підготували Катерина Ширко та Алла Марчук.