lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Людина, якій можна вірити

Нанака В.М.Розмова з ювіляром - головою національно-культурної автономії “Українська родина” Віктором Нанакою 

Що таке совість?..  Кожен в житті приходить до цього запитання рано чи пізно. Кожен з нас самостійно вирішує, як жити по совісті і що має вбирати в себе це поняття. Для мого співрозмовника совість - це відповідальність. Говорити "НІ" дуже просто, хоча також треба вчитися цьому. А от сказати "ТАК", коли на це є мінімальна можливість,  дати людині  надію, допомогти їй - це і є совість, при наймі її мінімальне поняття. Керуючись цим принципом і живе мій співрозмовник уже 50 років.

Але не тільки ювілейна дата мене спонукала до розмови з Віктором Миколайовичем Нанакою. Починаючи інтерв'ю, я мав бажання також поговорити з людиною, котра очолює українство міста, з якою асоціюється у багатьох думка про українців, про Україну, про українство в широкому розумінні слова.  Моїм бажанням було також відкрити для себе світ піввікового життя свого земляка. Тому першим запитанням було банальне "Трохи про себе". Банальне для мене, але не для того, кому воно адресоване. А чи є що сказати? На мить мені здалося, що хвилювання Віктора Миколайовича в той момент, коли я ввімкнув диктофон, збільшилося. Але лише на мить. Коли він розпочав  "трохи про себе", я зрозумів, що переді мною людина, яка буде цікава не тільки мені…

Сторінки з автобіографії

Нанака В.М.

Народився в Україні 22 жовтня 1955 року в селі Мотовилівка на Житомирщині  Любарського  району. Село розташоване поблизу помістя князів Чорторийських, добре відомих в історії України. Мотовилівка моя пережила три війни,  була три рази спалена  вщент. До залізниці від села - 40 кілометрів, від автомобільної траси - 12. Але для мене вона завжди була своєрідним центом Вселеної: там початок мене, мого життя, там живе мій батько Микола Макарович Нанака, там могила моєї матері Ганни Ничипорівни, там все моє… Батьки мої - прості селяни. Мати все життя пропрацювала на буряках, батько працював трактористом, а потім став мельником і пропрацював у млині більше 35 років. Поки батько міг - працював, його знав весь район, тому що в селі мельник -  поважна людина, а тим більше добрий мельник. Млин був для мене цікавою таємницею, живою казкою, місцем розваг, центром сільського життя. Сьогодні млин стоїть без роботи, і для мене він, непрацюючий, ще одне свідчення того, що час не стоїть на місці. 27 жовтня  п'ять років тому не стало моєї матері, людини великого серця, щирої та доброї душі, хата якої завжди була відкрита для людей. Дорога, витоптана людьми до хати, перетворилась за ці п'ять літ в стежку, та пам'ять про маму живе… Батько, слава Богу, живий, здоровий, живе один, нікуди не хоче їхати від своєї хати. В нього чудове почуття гумору: на моє питання "як справи?" відповідає завжди: "Все краще і краще: прямуємо до світлого майбутнього, туди, за село…"

Коли Віктор Миколайович розповідав про своє дитинство, я зрозумів, що людина дійсно жива спогадами. Спогади про дитинство завжди допомагають зрозуміти співрозмовника, знайти з ним спільну мову: адже ми всі родом з дитинства.  І мені уявилося таке близьке, і таке далеке дитинство хлопця, якому здавалося, що так буде вічно: будуть вічно молодими батьки, буде постійно лунати їх пісня, а він, малий, буде слухати її з гордістю за те, що краще них співати ніхто не вміє,  і що світлий і теплий час дитинства з сільською  річкою, з пасовищем, з товаришами, з другом Мішкою ніколи не закінчиться. Самим трагічним зі свого дитинства Віктор Миколайович вважає те, що його не прийняли до школи разом з товаришем Мішою, хоча цілу чверть вони сиділи вже за партою поруч. Та дітей в той рік до школи прийшло багато, і директор школи сказав, що Віктору ще можна "погратись", оскільки  він народився в жовтні… Сльози двох товаришів ніяк не допомогли, і Віктор чекав цілий рік, щоб сісти за парту знову. Іти до школи наступного року він не хотів, матері прийшлося навіть юрчиком, палкою для в'язання снопів, пройтися по спині…На перший дзвоник він так і не пішов, навіть юрчик не допоміг… До четвертого класу навчання не йшло до голови, характер проявлявся… Та після четвертого класу взявся за розум і закінчив школу на відмінно та добре.

- Пройшло вже багато років, - говорить Віктор Миколайович, -  у друзів дитинства по-різному склалася доля: Міша  працює на Хмельницькій АЕС, ще один товариш працює в Прип'яті,  інший - завуч в школі, сільський активіст. Щороку буваю в рідному селі, проводжу частину відпустки саме там. І цей недовгий час для мене є найкращим відпочинком: зустрічі з друзями повертають в чудовий час дитинства, рідні місця додають сили.

Наступні після школи роки - навчання у Львівському державному університеті імені Івана Франка на географічному факультеті, недовга робота в одній із шкіл Львова вчителем географії та завучем по виховній роботі, офіцерська служба в десантно-штурмовій  бригаді командиром парашутного взводу Прикарпатського військового округу - роки  становлення та вибору свого професійного та людського шляху.

З особливою теплотою, легкістю та любов'ю говорить Віктор Миколайович про свою дружину Любу. Знайомство з нею відбулося при цікавих обставинах, як завжди буває у щасливих шлюбах: на початку нового навчального року під час заселення в гуртожиток, старостою якого був на той час Віктор, він почув шум над своєю кімнатою і вирішив навести порядок. В кімнаті на третьому поверсі, куди зайшов староста,  руда дівчина-першокурсниця невисокого зросту весело та шумно  плигала  на ліжку до самої стелі. На зауваження старости вона не звернула уваги, та ще й попросила закрити двері і не мішати робити  те, що їй  подобається. Незвичайне знайомство переросло в почуття, яке перевірене було п'ятирічною дружбою та зустрічами, і вінцем якого стало весілля в 1979 році. Через два роки народилась дочка Віка ( у батька-десантника з'явилась дочка-"десантниця") , а ще  через два роки народився син Юрій. Син на світ  з'явився в Сургуті, тому він вже "північний".

Приїхали ми в Сургут у 1982 році до рідного брата Люби, Ігоря  Богдановича, - продовжує Віктор Миколайович. - По телефону, коли Ігор запитав, що я можу робити, я відповів, що можу працювати від вантажника до директора невеликого заводу. Родич сказав, що розпочну з вантажника. Таким чином почалася моя робота в Сургуті. Я працював слюсарем-монтажником на трасі, займався ізоляцією теплопроводів, потім закінчив школу підготовки кадрів та став стропальником. Дружина працювала в гуртожитку вихователем, і нам дали кімнатку в гуртожитку. Перше наше житло - кімнатка в гуртожитку по вулиці 30 років Перемоги. Працюючи в тресті "Главтюменьтрубобуд" спочатку  старшим інженером житлово-побутового управління, потім замісником начальника управління, згодом і начальником управління робочих кадрів, я вчився. Вчився роботі з людьми, роботі з паперами, роботі з проблемами та  труднощами. Ніколи не боявся роботи та тих труднощів, котрі приходилося долати.

В Сургуті доля звела мене з досить цікавими та відомими людьми. Я познайомився з Борисом Миколайовичем Таратиновим, з Валентином Михайловичем Павлюченко, Василем Никифоровичем Гришковим. Вважаю цих людей своїми вчителями: якщо Таратинов навчив мене офіційно-діловому спілкуванню, то Гришков навчив мене самому головному: працювати з людьми. А праця з людьми дуже важка, вимагає величезних зусиль: вирішувати їх проблеми, говорити людині "ТАК" тоді, коли простіше було б сказати "НІ", тобто брати на себе відповідальність, жити по совісті.

В розмові Віктор Миколайович признався, що по гороскопу він Терези, і в житті дійсно старається, щоб була рівновага у всьому. Він не любить конфліктів, різких змін. В душі він гуманітарій, хоча прийшлося працювати і з технікою, і з машинами. Шість років Нанака працював директором ДЄЗ Східного житлового району, другий рік замісником Голови Сургутського району. Його громадські обов'язки значні та відповідальні: Нанака очолює національно-культурну автономію "Українська родина", Український культурний центр, віце-президент баскетбольного клубу "Університет", 23 роки на громадських засадах керує  футбольною  командою. Любить рибалку, захоплюється охотою, дружить зі спортом. При цьому він встигає вчитися: уже закінчив Московський фінансово-економічний інститут, юридичний факультет Тюменського університету. В даний час Віктор Миколайович навчається в Державній академії спеціалістів інноваційної сфери, готує економічну дисертацію .

- Я взагалі люблю вчитися. Але кожен раз згадую слова свого діда, який казав, щоб не перевчився. З недовченого ще можна щось зробити, а от коли вже перевчиться, тоді дуже важко. Тому і вчуся до цих пір - сміється Нанака.

Оцінюючи дату, до якої наблизився мій співрозмовник, я задався питанням: "50 років - що то в житті кожного?" Після розмови з Віктором Миколайовичем зрозумів, що то є період соціальної зрілості, максимального розмаїття сил людини. Адже досить багато зроблено, досягнено, набрано, віддано... Але попереду ще багато планів, багато очікуваних та бажаних подій. Внучці Нанаки Ладушці всього лише півроку. А хотілося б дочекатись правнуків, а то і праправнуків, як дочекалась бабця Домна, про яку Віктор Миколайович згадує також добрими словами та з повагою.

Хочеться вірити в те, що доля буде благодійна до ювіляра, до людини, котра живе за принципами совісті, котра відчуває відповідальність перед людьми, котра достойно представляє свій народ, свою Батьківщину. Такій людині хочеться довіряти, вірити в неї.

Микола ГАНУЩАК

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка