Інтерв’ю голови національно-культурної автономії українців м. Новосибірська Володимира Павука сайту «Кобза»

Сьогодні відомий діяч українського руху в Росії, голова національно-культурної автономії українців м. Новосибірська Володимира Павук відзначає своє 70-річчя. На сторінках «Кобзи» про пана Володимира та організацію, яку він очолює, написано доволі чимало. Є також немало публікацій, автором яких є сам очільник української громади Новосибірська. І все ж ми не змогли напередодні ювілею не задати йому кілька питань, які є актуальними для всього українського руху в Росії, що переживає сьогодні не кращі часи.

Володимире Федоровичу, за Вашим власним відчуттям, який період у житті української автономії Новосибірська був найважчим?

Тут можна виділити кілька  моментів: так сталося, що вперше про існування української організації в Новосибірську я випадково дізнався наприкінці 2006 року (побачив жовто-блакитну вивіску з назвою організації на одному із підвальних приміщень), адже тривалий час перебував в експедиціях і місто знав погано.

Незабаром я розшукав і познайомився з деякими активістами. І ось зібрались ми 9 березня 2007 р. в цьому підвальному приміщенні площею 12 кв. м. (з нагоди дня народження Т. Шевченка). Прийшло 15 людей, і не було місця де всім розміститись… Я взяв слово і коротко сказав: «...мені прикро, що організація, котра представляє найбільшу діаспору в місті, існує в таких умовах. Я спробую щось змінити…». Більше я нічого не казав. Правда, на той момент я вже побував у США і Канаді, побачив, як там живе українська діаспора − у них свої культурні центри, недільні школи й церкви, різні художні гурти, культурне життя кипить. І мені захотілося мати тут, у Сибіру, щось подібне. Таким було уявлення…

Незабаром мене прийняли в організацію, призначили заступником голови УНКА, і з тих пір я став практично керувати організацією. Тоді ще не підозрював, як глибоко я поринаю в цю справу. А рівно через два місяці після цього мого короткого виступу я знайшов  порожнє приміщення площею 150 кв. м. На свої кошти ($10 тис.) зробив капітальний ремонт, уклав договір оренди з мерією, відповідно обладнав приміщення, і 1 листопада 2007 року було урочисто відкрито Український Культурний Центр!

З цього часу і донині на свої кошти утримую його, і все культурне життя нашої організації проходить тут. Додам лише одну важливу деталь: ще тоді, з самого початку, мені здавалося, що при такій великій діаспорі, достатньо кинути клич, пройтись із капелюхом по колу і на будь-які культурні заходи можна назбирати кошти… Свою помилку я зрозумів трохи пізніше, бо всі мої (наші) за 15 років ініціативи, в т.ч. і спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку, врешті-решт на 90% спонсорувались за мій рахунок… Наш брат, виявляється, не готовий жертвувати на українську культуру.

Про те, як я створював по-суті нову організацію − вже писалось чимало. Але, звичайно, найбільш відповідальним і найважчим був період будівництва пам’ятника Тарасові Шевченку в 2014-2015 рр. Саме спорудження монумента відбувалося в 2015 році, в рік надзвичайно напружених відносин між Росією та Україною: йшла війна, що породило для мене значні труднощі при реалізації цього проєкту (місцеві націоналісти сім разів били нам вікна в Українському культурному центрі, розбили вивіску, розписували стіни і двері погрозами та образами, писали на мене листи до місцевої влади, щоб та заборонила спорудження пам’ятника… Я сім разів писав заяви в поліцію, але ніякої реакції не було.

Крім цього, для мене було надзвичайно важливим, щоб і сам пам’ятник з художньої точки зору був таким, як я його собі уявляв, щоб не було потім соромно за цю роботу…

Після спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку, які ще важливі цілі ставите перед собою і перед організацією, яку очолюєте?

У 2017 році мною було розроблено та узгоджено в мерії ескізний, а потім і робочий проєкт розбивки скверу імені Т.Г. Шевченка біля пам'ятника Кобзареві, зараз вживаються заходи щодо реалізації цього проєкту. Вже посаджено дві калинові алеї з куплених мною 25-ти кущів калини, шевченкові верби з Мангишлаку. Це буде перший у місті іменний сквер і буде гордо звучати: «сквер імені Тараса Шевченка»!

Чи є в автономії молодь, яка б могла стати гідною зміною «старій гвардії» активу, який створював і розбудовував організацію?

Це проблема загальна для усіх українських організацій Росії, хоча в наших аматорських українських гуртах бере участь достатньо молоді, дехто з них активно готує документи на закордонного українця.

Чи відчуваєте бодай яку-небудь підтримку з боку Світового Конгресу Українців і, зокрема, від нового віце-президента з регіонального розвитку РФ та інших країн Сергія Винника?

Про СКУ та їх ставлення до українства в Росії − це окрема велика тема і останнім часом про це вже немало писалось, тому не хочу повторюватись. Ще в 2012 році після Світового Конгресу Українців у Львові в статті на «Кобзі» я висловив низку критичних зауважень до колишнього Президента СКУ Евгена Чолія в його ставленні до українства в  РФ. Одна справа − здійснювати політичні вояжі по всьому світу і висловлювати риторику на підтримку України, і зовсім інше – бачити, як мільйони українців РФ (чи те, що ми називаємо українською діаспорою) в конкретних соціально-політичних умовах держави (особливо в умовах антиукраїнської істерії в ЗМІ останніх років) несуть прапор українства, зберігають українську культуру, традиції, відкрито себе ідентифікують як українці, і головне, не дали себе втягнути в різного роду провладні антиукраїнські «мєропріятія». Не бачить цього і сьогоднішній Президент СКУ Павло Грод.

Для мене завжди звучить смішно, коли питають, чи маємо якусь підтримку від СКУ… Для мене СКУ − це всього-на-всього кілька чиновників у Торонто. В різних країнах світу – безліч українських організацій, котрі роблять свою справу незалежно ні від Чолія, ні від Грода, ні від Винника, ні від Семененка чи Ратушного. І в цьому плані ми зі своїми активістами робимо, можливо, на три порядки  більше, ніж багато з них разом взятих.

Повернуся до нашого пам’ятника Т. Шевченку, як показника ставлення СКУ до конкретних справ українства в РФ . Це не держава Росія спорудила пам’ятник Кобзареві під час війни  в 2015 р., це ми, активісти, самі, на свій страх і ризик, на свої кошти зробили це!. А Президент Чолій, Грод чи інші зробили вигляд, що нічого особливого не відбулося… Це і є їх рівень…Постійні сварки та чвари між одними й тими ж персонажами щодо виборів до складу СКУ ще більше відштовхують від СКУ…

Розкажіть про своїх рідних – дітей, внуків: чим вони займаються, які їхні захоплення, наскільки для них важлива справа, якій Ви присвятили значну частину свого життя. Чи не дорікає Вас рідня тим, що витрачаєте гроші на утримання організації, замість того, щоб використовувати їх на сімейні потреби?

В моїй сім’ї було чимало різних багаторічних традицій, пов’язаних так чи інше  з українською культурою, де мені допомагала вся сім’я. На нашій сторінці на «Кобзі» є низка матеріалів на цю тему. Виросли діти й онуки, роз’їхались по світу, і все це залишилось в нашій пам’яті. І сім’я розуміла: все що я робив і утримував на  свої кошти – це був і є мій внутрішній український світ, якому я віддав 15 років, і тут мені є чим пишатись…

Як загалом оцінюєте становище української громади РФ сьогодні та перспективи українського руху в Росії, зважаючи на війну і національну політику російської влади в цілому? За яких умов українці РФ зможуть зберігати свою національну ідентичність, розвивати культуру?

Тут треба розуміти  три головних моменти. По-перше, ми живемо в РФ, де існують різні закони про національні організації та національні культури, і як би вони нам подобались чи не подобались, ми змушені їх виконувати і в них вписуватись. А закон «О Стратегии государственной национальной политики РФ на период до 2025 г.» своєю головною метою ставить  русифікацію залишків багатокультурного простору в РФ. Це окрема велика тема, лише скажу для розуміння: вже сьогодні 92% якутів, бурятів, хакасів (чи інших корінних народів РФ) стали росіянами за документами і в реальності, держава зробила все, щоб вони втратили свою мову, культуру, традиції, історію… і стали просто росіянами. Саме в цьому і полягає глобальна політика держави. Звичайно, у своїй більшості асимільованим українцям в цих умовах вистояти дуже непросто, я вже не кажу про тих, хто продався за три карбованця і став «єдіним народом», а таких немало.

По-друге: не існує розуміння української громади РФ, як чогось єдиного, рівно як немає і єдиного українського руху в РФ. На різних рівнях існує багато українських організацій (часто тільки в назві є щось українське, а по духу – і близько нічого українського немає), котрі щось роблять на своє розуміння, тільки незначну частину з них можна побачити в соціальних мережах...

Звичайно, що сьогодні в наших умовах дуже важливо використовувати будь-які можливості для підтримки української культури, українських традицій, історії, української мови. По всьому світу це є потужною підтримкою неньки-України!

Але, тут треба розуміти і третє (найважливіше!) – сьогодні головним ворогом Сильної, Єдиної, Процвітаючої держави Україна – є українці в Україні. І тут ніякі українські діаспори по всьому світу нічим не зарадять…

Які у Вас є особисті мрії, задуми, бажання?

Тут, як кажуть, дасть Бог здоров’я – будемо щось робити, задумів багато…

Дякую за бесіду! З ювілеєм Вас!

Записав Віктор Гіржов

На світлинах:

  1. Голова національно-культурної автономії українців м. Новосибірська Володимир Павук.
  2. Геологія привела українця Володимира Павук в далекий край Росії.
  3. Володимир Федорович пустив міцне українське коріння на сибірській землі.
  4. Пам’ятник Тарасові Шевченку – головна заслуга і гордість Володимира Павука.
  5. Згуртована громада – то велика сила.
  6. Діти – надія українських організацій Росії.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка